ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
374Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Мама Наді стала у дверях, тримаючись за поперек, з болем у голосі сказала, що доньці краще повернутися до Тернополя, бо на всіх місця не вистачить. Тобто вона повинна звільнити ту кімнату, в якій упродовж року відпочиває, коли приїздить до батьків у Збараж. Чому? Будинок же такий великий, а вона так наробилась перед святами!
– Не став дурних запитань. Збирайся і їдь! Відпочинеш у нашій міській квартирі! Там спокійніше!
Надя хотіла побачитись із племінниками і молодшою сестрою, яка ото їде до них аж із самої Італії. Туди її молодша сестра Ольга поїхала невісткою 11 років тому. Аж раптом мама отаке каже!
Але Надя не звикла сперечатись, тому зібралась і почалапала на автостанцію. В таких випадках жінка завжди виправдовувала батьків, особливо маму. Надя переконувала себе, що батьків треба любити і шанувати, не говорити і не думати про них зле, бо це святе. Бо так по-християнськи.
Справді, сестра приїхала в Україну не лише зі своїм чоловіком-італійцем і двома синами, а й із його батьками, сестрою та її нареченим. Двома легковиками їх завезли у Збараж, улаштували там культурну програму. Може, й справді місця всім би забракло.
Увесь цей час Надя їла пасочку перед телевізором і чекала на дзвінок від родичів. Щоправда, «дорога родина» зателефонувала лише за п’ять днів. Мама попередила свою старшу доньку, що її рідна сестричка із чоловіком і небожатами їдуть у Тернопіль, бо мають побачити файне місто, а за декілька днів поїдуть до Львова або в Кам’янець-Подільський, вони ще не визначились. І попросила, щоб вона поводилась там пристойно і не ганьбила їх!
Взялась Надя прибирати в помешканні, аби не було соромно перед гостями. До речі, молодша сестра Ольга завжди мала на неї такий магічний вплив, що Надя все життя ніби її боялась чи соромилась. Та ще й мама завжди ставила Ольгу за приклад: вона успішна, порядна й відповідальна. Тато не захищав Наді ніколи, бо не хотів сперечатись, він любив обох доньок. А міг би хоч раз показати характер, якби хотів, звісно ж…
Отож Ольга зателефонувала з машини, попередивши, що вони вже на в’їзді в Тернопіль, і сказавши, щоб Надя не думала ставити дурних запитань її чоловікові.
– Та не потрібен мені той твій Джузеппе…
– Він, узагалі-то, Антоніо! Вже могла б і запам’ятати!
– Не буду його ні про що запитувати. До того ж Антоніо української не знає, а я італійською – лише декілька загальних туристичних фраз! Хочу побачити свого похресника і того маленького «цьомчика» Ромчика!
Надя любила дітей, могла б стати чудовою матір’ю, але у свої тридцять п'ять була незаміжня і, найімовірніше, вже ніколи не наважиться зробити такий рішучий та відчайдушний крок. Надії було навіть лячно уявити поруч із собою ще когось, чути, як він хропе, шморгає по паркету чи цмакає в кухні… Після навчання в університеті як пішла працювати лаборанткою на кафедру, так і застрягла там на багато років. Мама і там діставала Надію претензіями, мовляв, чому ж вона не шукає якоїсь кращої роботи, де багато молодих чоловіків. Були випадки, коли Наді ніби випадково влаштовували зустріч із синами маминих подруг, але кожна така спроба закінчувалась провалом.
– Зате я спілкуюся з розумними людьми, працюю в тиші та чистоті!
– Та за таку зарплатню я б там навіть вазонів не підливала! Та ж тобі платять менше, ніж прибиральниці в офісах!
І то була правда – зарплатня була ганебно мізерною. Але час від часу щось підкидали батьки чи сестра, якось можна було більш-менш давати собі раду. Незважаючи на власні страхи перед подружнім життям, Надя ще сподівалась зустріти заможного чоловіка і служити йому вірою та правдою, як вона вже багато років догоджала найближчим родичам. Або принаймні народити собі дитину, а він нехай іде собі куди хоче!
Пригадує: щойно народився старший небіж, вона все літо провела в Італії, встаючи вночі до немовлятка, поки сестра із чоловіком спали. Шкодувала молодшу сестру, тішилась племінником, насолоджувалась краєвидами Тоскани. Шурин тоді подякував Надії за допомогу і навіть подарував їй якусь золоту брошку, доволі гарну. Але коли Надя пішла до ювеліра, аби якось таємно ту брошку продати, він сказав, що насправді прикраса не золота, а позолочена і так багато не коштує, як вона собі вигадала.
А останні років п’ять чи шість, особливо перед великими святами, Надя щоразу жене у Збараж на перший дзвінок від батьків, аби допомогти їм навести лад у будинку, бо ж гості приїдуть. Незручно перед родичами, та ще й перед іноземними.
Так сталось і цього разу. Надя взялась до найважчої роботи, яку б мала виконувати ціла група професійних клінерів, але вона сама впоралась за декілька днів. Третього дня Надя вже не відчувала кінцівок, але шкодувала маму, якій після операції не можна було згинатись і піднімати важких речей, навіть тазика з водою. А тут отак несподівано і грубо: «Збирайся і їдь!». Як до служниці якоїсь! Як до Попелюшки! Невже Надя заслужила на таке ставлення? Та ще й звільнити кімнату, в якій вона так любила взимку посидіти біля каміна, почитати книжку…
– Мамо, але ж це моя кімната! Чому ви так кажете? – щиро здивувалась Надя.
– Тут нічого твого нема! От щоб ти знала: нічого!
– Тобто? Як? – очі від подиву полізли на чоло.
– А нехай тобі Ольга все й пояснить!
Ольга все й пояснила. Того вечора Антоніо із синами пішов на міський став, вона сіла в кухні за стіл і поглянула на сестру:
– Пригадуєш, сім років тому ми почали зводити цей будинок у Збаражі? Як ти думаєш, за чиї кошти ми його зводили? – хвацько спитала молодша сестра.
– За родинні гроші. За чиї ж іще? – відповіла Надя.
– Може, ти думаєш, що за кошти наших батьків? Ага! Розігналась! Та вони навіть за все життя не спромоглися заробити таких грошей!
– Ну та в нас і не заробиш навіть за 500 років. Але ж батьки старались…
– Так, вони дали гроші на проєкт і оплатили початок. А далі – це все гроші італійської родини! Гроші батьків Антоніо, від бізнесу мого чоловіка – це все його заощадження!
– Але ж вони звели будинок на тому місці, де жила наша бабця! Це ж наше родинне гніздо!
– Ах, Надю! Наше, але не твоє…
– Тобто? Як не моє? – нічого не розуміла старша сестра.
Довелось Ользі вже розповісти всю правду, що право власності на будинок у Збаражі оформлено на Ольгу та її батьків, а Наді там не належить нічого, навіть клямка від дверей! Бо вона не давала на цей будинок грошей. Та й звідки в лаборантки гроші?! Тож справедливо, що будинок записано на Ольгу!
Ось чому мама так легко і безпардонно виставила Надю за двері. Ось чому з нетерпінням чекала на дорогих гостей. А тато, як завше, заховав язик у кишеню і вперто мовчав, зайнятий переглядом безкінечних програм у телевізорі.
Та за таке генеральне прибирання двоповерхового будинку до свят її батьки віддали б кругленьку суму, якби найняли клінінгову компанію! Але навіщо, якщо все це чудово зробила Надя, та ще й слова «дякую» не почула у відповідь. Якби Надя не була такою добренькою і покірною, то за таке ставлення пішла б, гучно гримнувши дверима, щоб аж штукатурка посипалась! Але з пелюшок Надя була вихована в найкращих українських традиціях: знала, що батькам не можна перечити, що їх треба шанувати, що їм треба підкорюватися і миритися з ними. Цікаво, чому ці правила не поширились на меншу Ольгу?! Дитина тих самих батьків, та от ставлення інше.
Отже, нічого Надиного нема в тому будинку у Збаражі? Прикро, а ще й родина, найближча, і… так прикро!
Ковтаючи скупу сльозу, Надя замкнула на ключ свою кімнату в тернопільській квартирі та тихенько прошмигнула в ліфт, поки Ольга мирно сьорбала чай у кухні. Жінка хоче сьогодні побути на самоті… А може, піде до приятельки, яка працює в бібліотеці. Там Надії буде краще, ніж поруч із такими «дорогими родичами»…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
57
Життєві історії
