ПОНІВЕЧЕНІ ДОЛІ

– Вам би до кардіолога поїхати, елект­рокардіограму зробити, щось мені ваше серце не подобається.

Таня взяла ліки і пішла додому. Минаючи гурт молодиць, тихо привіталася.

– І що ж вона тепер робитиме? – почула за спиною.

– Може, знову почне гуляти, досвід має.

– Світ з ніг на голову перевернувся, колись у селі таких проклинали, а тепер їм, повіям, пільги насамперед, – говорили, немов камінням у плечі кидали.

***

Ігор Михайлович оголосив, що проводитиме в п’ятому класі математичну вікторину. Ті, хто посяде перше, друге і третє місце, отримають призи. Знаючи, що Сергійко найсильніший учень з математики у класі, він хотів хоч чимось допомогти хлопчикові. І справді, Сергійко, як і сподівався вчитель, здобув перше місце. Ігор Михайлович побачив, яку радість випромінювали хлопчикові очі тієї миті, коли він брав тремтливими руками величезну коробку цукерок та калькулятор, і серце його стиснулося так само, як під час першої зустрічі із Сергійком.

Уві сні Ігор побачив Ісуса, Якого прибили до хреста. Кров струменіла з Його покаліченого чола, в очах – нелюдське страждання, а натовп, що зібрався споглядати розправу, кричав на всі голоси: «Розіпни Його, розіпни!». Найстрашніше, що він теж був у тому натовпі та кричав разом з усіма. Від свого крику і прокинувся…

Нарешті не витримав і пішов до зрадженої коханої. Був темний осінній вечір. Холодний вітер завивав між голими верхівками старих ясенів, горбаті чорні хмари нагромаджувались у небі й пливли кудись, байдужі до людських доль.

Ігор, легенько постукавши в сінешні двері, стояв і чекав… Таня вийшла, тривожно вдивляючись у темінь.

– Хто тут?

– Таню, – голос здався їй чужим. Не сподіваючись такої зустрічі, знічено опустила очі.

– Я прийшов тобі щось сказати.

Таня мовчки пішла до кімнати, не зачинивши за собою дверей. Ігор рушив за нею.

– Сюди, – повернула праворуч, – бо там Сергійко спить.

Зайшли до чистої, як писанка, світлиці.

– Чого вам? – не підвела очей.

– Таню, я прийшов просити пробачення в тебе, у вас обох. Я знівечив не лише твою, а й свою долю, а ще синову. Я готовий спокутувати свою провину, бо не можу жити без вас.

Ігореві важко було говорити, забракло слів, хоч давно підбирав їх, готуючись до зустрічі.

Таня мовчала. Глибокий смуток невідступною мукою заліг у її блакитних очах. Стільки років, затаївши від усіх душевний біль, чекала вона цієї миті, ладна була пробачити Ігореві всі образи та кривди, пробачити і забути. Але щось не давало Тані цього зробити, щось ставало між ними, як чорне провалля. Вона дивилася повз нього, заклякнувши в німому розпачі.

– Це неможливо, – ледь чутно ворухнула побілілими вустами.

Ігор підійшов до Тетяни, відгорнув пасмо волосся з її обличчя й промовив:

– У моїй душі – тільки ти.

Таня згадала, що вже колись чула від нього ці слова.

– Ні-ні, – вона відійшла до вікна. – Будь ласка, залиште мене.

– Тоді скажи, що ненавидиш мене, вдар мене.

– Прошу вас, облиште.

– Таню, я чекатиму. У нас є син, ми обоє відповідаємо за його долю. Я чекатиму довго, скільки ти скажеш.

– Не треба, прошу.

Вітер стелив під ноги осіннє листя, зірване з дерев, а він ішов, зажурений, несучи в душі її німий докір за чекання і сльози, за жорстоку зраду.

Зима розпочалася несподівано. Перший сніг розтанув, а за два дні вдарили морози. Грудень був сірий, холодний і непривітний. Ігор Михайлович побачив Сергійка, коли той перед ним ішов до школи. Благенька курточка, з якої хлопчик давно виріс, мабуть, не гріла, бо він увесь час мерзлякувато щулився. Вилиняла рукавичка була лише на правій руці, а старі розтоптані черевики так жалюгідно перекривились, що вчитель не витримав – відвів погляд.

За декілька днів пізно увечері знову постукав у двері до Тані. Вона вже не допитувалася хто, мовчки відчинила.

– Навіщо ви це?.. – промовила з гіркотою, коли Ігор розгорнув пакунок, у якому були нова гарна курточка, блискучі шкіряні чобітки і теплі темно-сині рукавички. – Вам соромно, що ваш син як жебрак? Та ж ніхто цього не знає. Якщо ви так любите Сергійка, то розкажіть усім, що він ваш син.

– Візьми на харчі, – поклав на стіл гроші.

– Нічого не візьму, дайте нам спокій!

– Якщо ти хочеш, завтра всі знатимуть, що Сергійко – мій син.

– Ні-ні, нехай це залишиться таємницею. Скільки разів він запитував мене про батька. І з якою заздрістю дивився на сусідських дітей, які мають батьків. Спасибі за допомогу, але більше не робіть цього.

Ігор підійшов до Тетяни, намагаючись зазирнути їй в очі.

– Я не кохаю вас більше, – Таня промовила ці слова пошепки, але їй здалося, що вони криком вирвалися із самого серця. Жінка мстила йому, мстила супроти того почуття, що ніколи не згасало в її серці.

Після закінчення навчального року Ігор Михайлович поїхав до батьків, які жили в сусідньому районі. Пробув у них цілий місяць, допомагаючи будувати їм хлів, бо старий майже розвалився. Ігореві не давали спокою думки про Таню і Сергійка. Він відчував, що кохає Таню по-справжньому. Знаючи її добре серце, сподівався на примирення. Хотів уже повертатися в Поріддя, але раптом почав допікати різкий біль у животі. День, другий…

Коли ж біль скрутив Ігоря, а гарячка сягнула сорока градусів, перелякані батьки викликали «швидку допомогу». Дорогою до лікарні чоловік знепритомнів, опам’ятався аж за чотири дні. Тоді й дізнався, що в нього загноївся апендикс. Одужував дуже повільно, рану декілька разів різали наново, чистили, зашивали ще раз. Ігореві було самотньо, хотілося якнайшвидше побачити Таню, Сергійка. Минуле не давало спокою його душі, в якій терпеливо виношував гірке виправдання, чоловіка не припиняла мучити незрозуміла тривога.

Він повернувся до Поріддя, коли вже зазолотився вересень. У шостому класі не побачив Сергійка.

– Він уже не навчається в нашій школі, він у сиротинці. У Сергійка померла мама, і його відвезли в інтернат, – перебиваючи одне одного, діти розповіли жорстоку правду.

Ігор Михайлович зблід і мовчки вийшов із класу.

– Де Сергійко Пилипчук? – запитав у заступника директора.

– Питайте у Василя Гуменюка, Таниного сусіда, це він відвозив хлопчика.

Гуменюки копали картоплю. Учитель відкликав Василя вбік.

– Я відвіз сироту до притулку. Що він робитиме тут, без роду-племені? А там хоч їсти дадуть.

Не кваплячись, розповів, як дістатися до інтернату.

– Тиждень жив у мене, але воно, знаєте, таке… Час важкий, непевний. У нас своїх троє дітей. Сергійко дуже просив мене, щоб я його нікуди не відвозив, запевняв, що він сам у своїй хаті житиме. Але, розумієте, дитині опіка потрібна.

– А Таня чому померла?

– Та Бог його знає, ніби й не хвора була, не лежала жодного дня. Прибіг до мене зранку Сергійко, білий, як крейда, став на порозі, шепоче: «Моя мама померла». Ми – туди, а вона вже й холодна. Заснула і не прокинулась… Люди подейкують, що в жінки серце боліло…

Повільно, крок за кроком Ігор Михайлович побрів на цвинтар. Розкішні дерева затіняли могили, осінь ледь торкнулася позолотою їхніх крон, ще співали пташки, ще цвіла осінніми квітами і красувалась зеленню густої трави земля. Шукаючи могилу, в болісному стиску уст тамував стогін. І раптом у затінку явора Ігор побачив невеликий горбик з одним-єдиним віночком мертвих білих лілій і висохлий жмутик чорнобривців. Відгорнувши стрічку, прочитав: «Дорогій матусі від синочка Сергійка».

Чиясь добра душа не хотіла, щоб могила була безіменною, і купила цей білий вінок як останній дар матері від безталанного сина.

Ігор стояв під неосквернено чистим небом, що німим докором розпростерлось над його непокритою головою, і відчував, як йому нестерпно боляче.

***

– Хто ви Сергійкові будете? – запитала Ігоря Михайловича директорка інтернату, молода вродлива жінка.

– Я вчитель. Мене не було в селі, як померла Сергійкова мама. Я хочу його всиновити.

– Це неможливо владнати за один день. Але ви можете зустрітися із Сергійком. Зараз я його приведу.

Хлопчик з острахом переступив поріг директорського кабінету. Побачивши Ігоря Михайловича, підбіг до нього, припав до його грудей і заплакав.

– Не плач, Сергійку, не плач, мій хлопчику, – Ігор Михайлович гладив сина по голові.

– Дивно, хлопчик жодного разу не плакав, – озвалася директорка, – інші плакали, а він ніколи.

– Може, ви відпустите Сергійка зі мною в парк?

– Ні, це заборонено. Але ви можете посидіти з ним у кімнаті, яка спеціально відведена для зустрічей.

– Моя мама померла, – промовив малий тихо, коли залишились наодинці.

– Я знаю. Я хочу тебе всиновити.

– Не залишайте мене в інтернаті! – Сергійкові очі засвітились радістю.

– Сьогодні ще тебе не заберу, треба оформити багато документів, але я постараюсь зробити це якнайшвидше…

– Мама колись казала: якби з нею щось трапилось, щоб я йшов до вас. Я приходив, але вас не було.

– І що ще мама казала?

– Що батько мене любить і пам’ятає, але наразі не може жити з нами.

– Я покажу тобі багато цікавого, куплю найкращий велосипед, ми поїдемо до Києва і… – важкий клубок підступив Ігореві до горла, – удвох ходитимемо на мамину могилу.

Коли Ігор Михайлович уже був на порозі, Сергійко вигукнув:

– Татку, я чекатиму на вас!

Учитель немов закам’янів:

– Тобі мама сказала?

– Ні, я сам здогадався.