Долі людські

Олексик прикривав маленькими рученятами личенько, долоньки розвозили брудні патьоки аж до бороди, яка здригалась від плачу. Коли побачив у маминих руках довгі батоги кропиви, заплакав іще дужче:

– Нє! Нє. Ліпсе бий, лис не клопива!!!

Трирічна дитина стояла й чекала екзикуції, про втечу не могло бути й мови – кара наздожене ще більша. Дитину трусило від страху – шкірочка на руках їдко пектиме весь день, бо кропива пропече до кісточок, особливо коли нею шмагати.

– Тебе мало вбити за таке, бандите малий, убійнику, кате! – мама немилосердно шмагала свою крихітку старою кропивою, поки малий замертво не впав на землю.

– О, воно придуритись уже відтепер уміє, – мама кинула на бліде личко гілку трави, отої, що пече.

Олексик уже не плакав, зрозумів, що його тут ніхто не любить і на сльози не реагуватиме....