ПОМІЧНИК БОГА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

01 червня 21:14

412

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Долі людські

Олексик прикривав маленькими рученятами личенько, долоньки розвозили брудні патьоки аж до бороди, яка здригалась від плачу. Коли побачив у маминих руках довгі батоги кропиви, заплакав іще дужче:

– Нє! Нє. Ліпсе бий, лис не клопива!!!

Трирічна дитина стояла й чекала екзикуції, про втечу не могло бути й мови – кара наздожене ще більша. Дитину трусило від страху – шкірочка на руках їдко пектиме весь день, бо кропива пропече до кісточок, особливо коли нею шмагати.

– Тебе мало вбити за таке, бандите малий, убійнику, кате! – мама немилосердно шмагала свою крихітку старою кропивою, поки малий замертво не впав на землю.

– О, воно придуритись уже відтепер уміє, – мама кинула на бліде личко гілку трави, отої, що пече.

Олексик уже не плакав, зрозумів, що його тут ніхто не любить і на сльози не реагуватиме. Мама не послухала його, хоч просився вдарити, а не жалити. Тобто мама, яку досі вважав єдиною людиною, яка його не гнобила, теж виявилась байдужою до його болю...

Так, він розумів, що через нього здохло каченя, але ж це ненавмисне. Хлопчикові хотілось любові. Коли його не любили, то він когось любив би, ось навіть каченя, що лиш недавно вилупилось. Упіймав жовтий клубочок і так уже тулив до себе, обіймав, міцно тримав, щоб не втекло, а воно й задихнулось. Олексикові було шкода каченяти, а себе ще більше, бо качок у них багато, а він у себе один. А ще його всі штурхають: мама з татом, баба, пес і старші брати. Та що ті штурханці, коли від кропиви пече все тіло? Краще б вибили. А били тут усіх і часто. Якби така сім’я жила в Америці й це побачили сусіди, то дітей забрали би в батьків. Але оскільки до Америки далеко, а радянське виховання тут і вже, то побиття вважали нормою. Чоловіки били дружин, аби показати, хто в домі хазяїн, матері били дітей, аби зігнати на них свою злість, на вулиці бились усі і це було нормою, в армії старші били молодших, бо колись і їх теж били ще старші, в тюрмах і психлікарнях били лиш за те, що мали над нещасними владу... Отаке знущання не карали навмисне – рабським страхом і худоб’ячою покорою ламали в людині все людське, а вже безвільною особою найлегше керувати. Олексик теж опинився в тій системі, але його маленька крихка душенька робила перші спроби бунтувати. До школи пішов у полатаних штанцях і подертих шкарбунах – тато зарплату пропивав, а мамі в колгоспі платили соломою і трудоднями. Перша вчителька мала підхід до всіх дітей, а до знедолених і поготів, тому Олексик її любив і добре вчився. Коли пішов «на всі вчителі», шкільне життя кардинально змінилось. Удома на нього поклали більше обов’язків, адже старші брати втекли із села, щойно отримали атестати про середню освіту. Якщо тата не було вдома, тоді хлопчина ще міг розгорнути підручник, але як батечко приповзав на чотирьох, то вже аби вчасно втекти з хати, тобто про навчання не могло бути й мови.

Гуманітарні дисципліни хлопець бодай запам’ятав на уроці, а ось математика не давалася ніяк. У журналі ще одна двійка за невиконану домашню роботу і на крик вчительки, чому не розв’язав задач, Олексик буркнув: «Я їх не зав’язував, то й не розв’язуватиму!». Клас реготав, а вчителька указкою потягнула по спині, аж порохи пішли зі старого піджачка. Зате хлопчина любив фізику, йому на тому предметі було цікаво все: і як електрика виникає, і як вона проходить дротами, і чому вода не виливається з Землі, якщо та така, як м’яч. А ще любив учителя фізики, який був заодно й директором, старенького, але справедливого, тому хлопчина відчув до нього потяг. Не те що до вчительки руского язика і літератури. Читати Олексик теж любив, зате ненавидів писати твори на задані теми. На вільні – залюбки, а конкретні були йому за каторгу. Якось учителька схопила його за руку й повела до директора, вимагаючи залишити учня на наступний рік. Шпурнула його зошит директорові під ніс і гримнула дверима. Олексик стояв у кутку, поки директор читав його «твір».

«Звідки я, 13-річний українець, можу знати про те, що хотів сказати в оповіданні 60-річний дід з росії, який жив сто років тому? Він собі писав, як знав, і мені не пояснив, що має на думці».

Директор сміявся аж до сліз. А потім покликав Олексика, посадив поруч себе.

– Дитино, я вже планував цього року йти на пенсію, але ще мушу її відкласти, поки ти не закінчиш школу, аби тебе не випустили звідси з «вовчим білетом». Ти розумний хлопчина, лиш тобі не пощастило народитися вчасно і там, де треба.

– Тобто? – не второпав. Ну, щодо там, де треба, це зрозуміло, бо з татом-пияком і вічно злою мамою щастя дійсно мало.

– А коли б я мав народитися?

– Років за п’ятдесят. Твою допитливість і критичне мислення тоді, мабуть, скерували б у раціональне, позитивне русло, а тепер ти мусиш бути такий, як усі.

– А що, колись буде інакше? – знову нічого не второпав.

– Так, буде, бо все так, як тепер, бути не може. Он в Америці діти старших класів самі вибирають учителів і ті предмети, які б хотіли вчити. Якщо вчитель не сподобався, то учень може про це вільно сказати директорові, який не учня покарає, а вчителя.

– Ух ти! Це дійсно так? Я б щодня ходив на фізику, географію і фізкультуру. А в Америку можна поїхати?

– Можна. Але не всім. Хоч вірю, що й це не вічне. Вчися добре, може, тобі й пощастить поїхати у світ, побачити, як інші живуть, порозумітися з людьми, знайти спільну мову.

– А яка там мова, американська?

– Ні, такої нема. Там англійська, – усміхнувся директор.

– В такій великій Америці нема американської мови? Це як у нас росіянська? Живемо в Україні, а вчимо чужу?

– Майже. Але ви й німецьку вчите... – не закінчив.

– Фу-у-у, така дурна, нею фашисти булькали, а наша вчителька знає одне повторювати: «Вчіть дер-ді-дас, бо не буде німців з вас!». Я німцем бути не хочу, тому знаю по-їхньому лиш «Хенде хох, гітлєр капут»!

Директор знову зайшовся гучним сміхом, аж хтось із вчителів заглянув у його кабінет і відразу ж вийшов. Директор погладив Олексика по буйній чуприні та вказав на двері. Хлопцеві ніби світ розвиднився – його хтось уперше приголубив, відколи себе пам’ятає. Від того на очі навернулись сльози розчулення. То, щоб не видати себе, рвучко розчахнув двері й вискочив з кабінету. Однокласники хлопця аж відскочили від дверей, бо стояли поруч, мабуть, підслуховували, чи директор, бува, не пише документ, аби здати товариша у виправну колонію, як того вчителька вимагала, та й уперше хтось з учнів аж настільки затримався в директоровому кабінеті, а це неабияка подія. Та коли побачили веселого товариша, то й самі повеселіли.

Заледве Олексик закінчив школу, подався в місто в ПТУ – такі були училища, що брали навіть двієчників: «Ляп-майстром буде». Тобто будівельником-штукатуром. Єдиний плюс того училища – в ньому, крім німецької, вчили й англійську, куди хлопець дуже просився. На щастя, трапилась мудра вчителька, яка оцінила прагнення хлопця вивчити мову й усіляко допомагала йому. Залюбки працювала з ним індивідуально, тож Олекса до кінця третього курсу увібрав у себе всі знання вчительки.

Служба в армії пролетіла швидко, бо вже в повітрі літав дух перебудови і чогось нового. Влаштувався в місцевий будівельний комбінат, недовго й працював, як почалась ера безробіття. Тоді й потягнулися за кордон перші трудові іммігранти. Хтось прогорів, хтось виграв, хтось заліз у борги, аби лише вибратись із країни. Олексі пощастило найбільше – знайшов посередника, який допоможе з виїздом і роботою, бо хлопець бодай трохи знає англійську, але пів року мусить віддавати немалу суму. Згодився і на таке – втрачати нічого. Тисячу разів дякував директорові школи за «чарівний копняк», завдяки якому мав мету, а ще дякував учительці англійської, яка навчила його мови, що стало для нього на чужині єдиним рятувальним кругом. Працював тяжко і багато, базова англійська і знання будівельної справи неабияк допомогли в далекій Америці.

Мине чимало років, Алекс відкриє свою будівельну компанію, створить сім’ю з чарівною українкою, яка в третьому поколінні вже американка, народять трьох діток, на яких не підвищать навіть голосу, не те що піднімуть руку. А кропиву обминатиме десятою дорогою, бо має з дитинства на неї алергію. Допомагав матері й братам, щоправда, не так, як би вони того хотіли, але Олексія це хвилювало найменше. Бо більшу частину допомоги скеровував сиротинцям. Про таких кажуть, що сам Бог вибрав його своїм помічником.

Після клятого 24 лютого зробив усе можливе, аби прихистити в себе діток з України. Далеко за межами його штату знають, що Алекс Петров має одну умову – бере до себе дітей із найбідніших родин. Для американців це прояв людяності й самопожертви, для його колишніх земляків «забаганки мільйонера».

Олексієві й байдуже до дурних балачок – він робить те, що підказує серце.