ПОДРУГИ НА ВІКЕНД

Випадкових зустрічей не буває – підсумували дівчата дорогою. Обидві їхали по щось нове і обидві – від чогось…

***

У заміському відпочинковому комплексі було нелюдно. Чи то люди економили кошти на свята чи, навпаки, планували відпустки у значно дорожчих місцях, і від того було навіть якось комфортніше. Святкова атмосфера додавала оптимізму і передчуття свята: ялинка у ніжно-бірюзових кулях, гноми та санта-клауси, що підстерігали у зовсім несподіваних місцях. Учасники програми, як її називали спікери «Мотивації та самореалізації», були різними: бізнес-леді, які шукали вихід на новий рівень зі своїми чоловіками, такі ж леді, але без чоловіків, що хотіли в новому році неодмінно знай­ти собі пару, і, звісно, Марина та Ілона, які приїхали по нові враження. А, ну кілька військових, які, очевидно, просто потребували відпочинку й умиротворення, але за нагоди й собі працювали за програмою тренінгу.

Це було щось подібне до занять у школі, тільки якось значно цікавіше і складніше. Бо якщо дітям важко виходити до дошки і відповідати, то наскільки важче дорослим з багажем свого життєвого досвіду і помилок висловлювати свою думку.

– Ви не проти, я у вас підгляну? – прошепотів Ілоні над вухом військовий, який чомусь облюбував місце біля них.

– Та у нас же своя «Щаслива сторінка життя», у вас – своя, – прокоментувала завдання Марина.

– «Щаслива» – у мене? – хлопець, який назвався Остапом, задумався.

– І у мене, – чи то з сумом, чи з усмішкою додала Ілона.

А спікерка між тим увімкнула спокійну мелодію, і кожен поринув у свої мрії та спогади.

***

Ілона росла без батька. Ну, як сказати, без батька. Він начебто був, і мама була, але вони не особливо переймалися донькою. Спочатку була мета побудувати будинок, купити автівку, а потім гроші стали самоціллю. Їм хотілося, аби всі довкола бачили і захоплювалися їхніми фінансовими досягненнями. Донькою та сином також. От щоб дітки одягнені у найкраще і щоб гуртки для них – найдорожчі. Щоправда, мама брата народила, коли Ілоні було десять, і йому відводила вже трохи більше уваги, ніж свого часу доньці. А дівчатко дорослішало самостійно. Може, й тому вона шукала стосунків, у яких би їй дарували море любові, якогось обожнювання та захоплення. І чомусь вона була певна, що так уміють любити лише зрілі чоловіки. От такі, що приходять на різні холостяцькі шоу, розповідають про машину, дім, відпочинок за кордоном, але їхнє серце чекає на свою королеву. І вона таки зустріла такого, тільки-от у житті не завжди, як у шоу…

***

Остап намалював лебедів. Ілона підзиркнула й усміхнулась:

– Ви згадали похід на «Лебедине озеро»?

– Ні, у мене своє. У нас ставок біля будинку. Я, до речі, дуже люблю свій дім. Так-от, кілька років поспіль туди прилітають лебеді. І знаєте, так цікаво спостерігати за ними. Вони – як люди, а може, в дечому, й кращі…

Про лебедів Остап розповів дівчатам ще й за обідом. Він узагалі, чи то відчувши щирість співрозмовниць, чи засумувавши за спілкуванням, на здивування собі, багато говорив.

– Мені здається, ти йому подобаєшся, – підморгнула Марина Ілоні.

Як на підтвердження тому хлопець, прокашлявшись, запросив Ілону на вечірню прогулянку.

– Не знаю, – знітившись, прошепотіла подрузі. – Я ж нібито не самотня.

– Але ж чомусь ти не відмовила відразу, – задумливо продовжувала Марина.

***

«Чомусь не відмовила», – міркувала Ілона. Та зрозуміло чому. Якось соромно було відмовити людині, яка отримала поранення, контузію, захищаючи мир і спокій, поки ти хвацько пакувала дорогі парфуми покупцям. Що, з неї вже відпаде шматок, як прогуляється з Остапом? Це ж не заміж!

Остап усміхався за вечерею і якось несміливо, але мрійливо позирав на Ілону. Марина пригадала, що так само колись давно дивився на неї Євген. Дійсно, так і було! Просто це забулося, десь загубилося у круговерті днів. І їй навіть шкода стало, що ось таку іскринку можна погасити буденністю.

Наступного дня всі учасники працювали над «картою бажань» на новий рік. Креслили, перекреслювали, малювали, замальовували… Остап намалював брюнетку, і дівчата хихикнули під ніс.

***

– Запросив мене в гості, у свій будинок біля ставка, – прошепотіла Ілона. – Швидкий.

Вона губилася з прописуванням бажань. Наче й хотіла змінити роботу, але не знала, на яку. Наче й хотіла заміж, але боялася. Зрештою, що там казати, не кликав її коханий, не кликав. Спершу Ілона була певна, що він холостяк її мрії. Ну, а хіба могло бути інакше? Якась випадкова зустріч біля кав’ярні, кілька слів, усмішки і ось вони вже спілкуються телефоном. Але потім він їй пояснив, що не зовсім вільний, що все складно, роки у шлюбі наклали свій відбиток. Та потім зрештою зізнався, що одружений. Ніби й за шлюб не тримався, але й крок уперед не робив. І коли вона зрозуміла, що у цих стосунках усе тягне винятково на собі, надто сильно втяглася в них.

***

А Марина зробила колаж за місяцями. Зрозуміла, що занадто поринула у рієлторські справи і надто мало проводила часу вдома. Тому щомісяця щось нове.

– Ти його любиш чи не готова починати нове життя? – поцікавилась Ілона.

– Люблю, – не роздумуючи, відповіла Марина. – І не готова. Просто не хочу.

Ілона знизала плечима. Що ж, це її вибір. Принаймні вона говорила це впевнено та бадьоро, і це дуже подобалось дівчині. Можливо, за стосунки дійсно треба триматися з усіх сил і боротися, і підкидати дров у сімейне вогнище, навіть коли вже тліє попіл? Мабуть, правда, під час цього тренінгу, як і обіцяли організатори, всі знайдуть відповіді на свої питання.

Остап не писав багато. Перебуваючи в зоні бойових дій, навчився бути вдячним за мінімальне і не загадувати наперед. Та й сюди їхав, аби після лікування просто засмакувати цивільне життя. Аж тут Ілона. Якась така дівчинка-дівчинка, хоча вони ровесники. До такої хотілося б повертатися з усіх доріг і здобувати маленькі та великі перемоги. Коли запросив її у гості, Ілона засміялася.

– Це раніше можна було зустрічатися роками, а зараз: прийшов, побачив, завоював, – прокоментував свою пропозицію хлопець. – Я навчився цінувати час. Хоча мій тато з мамою ще тоді зустрічалися лише місяць. Уявляєш? І нічого, живуть 35 років.

***

– Ну, давайте за мрії, які неодмінно мають здійснюватися! – підняв келих за вечерею Остап.

– Як добре, що ми поїхали на цей тренінг, еге ж, – зауважила Марина. – А я ще думала: їхати – не їхати.

– А я подумала, що якщо Марина не поїде або поїде сама, то однозначно бодай одне місце буде, – додала Ілона.

– А я думав, ви давні подруги, – здивувався хлопець.

– Друзі, у вас працює зв’язок? Бо в мене щось не те. Чоловік уже кілька разів телефонує, а я лиш підніму – мовчок, – розвела руками Марина. – Можна від тебе зателефонувати, Ілоно?

Дівчина простягнула телефон.

– Ой, набери, будь ласка, сама.

Ілона глянула на екран з номером, натиснула кілька цифр і раптом знітилась.

– Вибач, у мене телефон розряджений. Остапе, допоможеш, а я піду поставлю на зарядку.

– З тобою все добре? – хлопець поглянув на неї. – Ти наче зблідла.

– Ні, все добре. Я скоро повернусь.

***

Уже незабаром Марина повернулась додому… Здається, сімейні справи потроху налагоджувались. Єдине, що хотілося б дізнатися, як справи у подруги, адже вона несподівано поїхала раніше, мабуть, разом з Остапом. Принаймні обоє зникли по-англійськи – не попрощавшись. У магазині подруги теж не було, а якась нова консультантка пояснила, що Ілона взяла відпустку власним коштом.

– То ти з Остапом поїхала? От іще подруга, мог­ла б і сказати! – раділа, розмовляючи за допомогою відеозв’язку Марина.

– Ну, ми їхали рано, не хотіла тебе будити. У тебе як справи?

– Знаєш, ми ще жодного разу не посварилися після мого приїзду. А ще він зробив мені комплімент за парфуми. Я така вдячна тобі! За все! До речі, скинь мені наші спільні світлини.

– Зі світлинами якась біда. Так шкода – жодна не збереглась. Але головне – це ж спогади.

Ілона почервоніла і поспіхом закінчила розмову. Нехай ці світлини залишаться на згадку тільки їй. Спершу подумала, що це якісь нанотехнології, коли ім’я абонента висвітлюється одночасно з набором його номера. Але, пильніше глянувши на екран і побачивши фото, таки зрозуміла: підпис «коханий» просто належав одній і тій же людині – і в її телефоні, і в Марининому. Й просто вчасно зупинила набір номера, зіславшись на низький заряд батареї. Та й, точніше кажучи, колишнє життя зупинила того ж вечора, залишивши за собою право здійс­нити списану в Остапа мрію – «Бути щасливою».