ПОДАТОК НА СОВІСТЬ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

09 березня 20:59

544

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Старанно дібрана екоторбинка замість поліетилену – що й казати, промовистий і вдалий штрих до образу сучасної жінки. Якщо ж на тій полотняній торбочці логотипи відомого благодійного базару чи книжкового фестивалю, то й узагалі ідеально. Сучасна молодь ніяк не збагне, що саме з таких-от дрібниць і формують свій імідж розумні люди.

За цими роздумами пані Христина дозволила собі короткий докірливий погляд на Лідію. Звісно, вона не рахувала сусідчиних аксесуарів, та ладна була заприсягтися, що в сусідки отаких екологічних торбочок не менше ніж п’ять. Про культуру економії ресурсів не йдеться.

Так хоча б те дівчисько (яке, до речі, щось ще й намагалося вкласти в голови недбалих студентів, а отже, офіційно її визнавали розумним і дорослим) підбирало ті екоаксесуари не до настрою, а до обставин!

Ось і зараз: у розпалі спекотний травень, а Ліда чимчикує кудись із торбинкою всіх кольорів осіннього листя через плече. Ще й з написом: «Сьогодні я освідчився осені в коханні. Вона відповіла: “Так”». Пані Христині, звісно, зараз того напису не видно: надто далеко, але малоймовірно, що він змінився від учора. Та й сама одягнена… не на бальні прийоми.

Звісно, Лідія – дівчина доросла і навіть недурна, захистила он дисертацію з органічної хімії. Тож пізно її повчати. Тут хіба що подарувати з аксесуарів щось таке… солідно-викладацьке і натякнути, що, може, інколи варто брати той подарунок на заняття зі студентами. До того ж у неї незабаром день народження.

Пані Христина відвернулася від вікна спільної кухні й мить зосереджено перемішувала свою вівсяну кашу з грубо подрібненого зерна. Мимохідь прикрутила вогонь під сусідньою великою каструлею з квіточками, поморщившись від запаху ледь переварених овочів: Марина з третього поверху спустилась аж до них куховарити, бо в них саме кухню ремонтували. Тепер зрозумілі її скарги, що дитинчата не хочуть їсти корисного супу. Варто більше уваги обідам відводити, а не шпигувати за сусідами.

Марина ніби відчула, що сусідка їй подумки докоряє: саме відірвалася від споглядання за двором, де бавилася її старшенька з ровесниками.

– Дитину треба тій Ліді! Гарна ж дівчина, добра. Ну, нехай трохи того, романтична, але немовля з’явиться – за розум візьметься. А то все із собачам своїм стриженим. Ще й до притулку псового щотижня ганяє. Мовляв, вигуляє тих бідак, які там живуть, загони їм вичистить – і вже ніби не так соромно за те, що люди тварин кидають і що не може ще хоч одного додому взяти. Ніби такий собі «податок на совість». Романтика ж, кажу!

– Не бачу жодної романтики в небажанні ставати матір’ю-одиначкою. А дехто б тут і тверезий розрахунок побачив, – стримано відгукнулась пані Христина.

– Та то так, звісно. Їй спершу треба хлопця гарного, щоб чоловіком надійним був і батьком, але де вона з ним познайомиться, з такою вдачею? Сама б спробувала звести з вільним парубком, та всі знайомі мої і мого Миколи вже давно одружені або ж аліменти на кількох платять.

Христина Симонівна подумки відказала: «Хоч у чомусь Лідії пощастило, якщо ті знайомі такі ж, як твій Микола». Однак навіть погляду виразного собі не дозволила й увічливо закінчила розмову.

І навіть не стала ділитися з Мариною плітками, мовляв, хлопець, ніби й непоганий, у Лідії колись був. От тільки до весілля в них не дійшло, хоч і розлучилися мирно.

Звісно, пані Христині й на думку не спало б удавати із себе сваху. Що за дурниці? Та й з хлопців Лідчиного віку серед її знайомих були хіба що аспіранти на кафедрі. І всі вони вже мають дівчат.

Що ж до студентів заочного відділення, то хіба люди, не спроможні написати реферат з історії економіки, який би витримав цілком помірну перевірку антиплагіатом, здатні створити, та ще й забезпечити родину?

Тож вона обмежилася тим, що придбала скромну й достойну шкіряну сумочку молодшій сусідці на подарунок, вирішивши доповнити подарунок чимось солодким. Не корисно, звісно, та худорлява й висока від природи Лідія поки може не рахувати кожної калорії, погладшає з віком – сама на дієту сяде.

А за декілька днів пані Христину запросили на ще один день народження – до її хрещеника. Хлопцеві вже було близько тридцяти. Тож сумнівно, що аж так горів бажанням відсвяткувати іменини разом із мамою, тітоньками і хрещеною.

До того ж через певні, цілком об’єктивні обставини останні років десять сама хрещена з його матінкою хіба що телефоном одна одну зі святами вітали. Та самому Віталієві, поки був студентом, трохи грошей до тих же свят підкидала.

Таке раптове бажання, щоб вона зіграла добру фею-хрещену, пояснити доволі просто: молодший брат Віталика саме перейшов до останнього класу. І його мати плекала неприховану надію, що пані Христина якось посприяє його перетворенню на студента престижного факультету.

Звісно, сподівання ті були даремними, та все ж легше було відкласти неприємну розмову до завершення родинного застілля. Пані Христина ввічливо покуштувала частування, як-то належить, побажала іменинникові всього найкращого, підтримала розмову із сусідками за столом про сучасну молодь.

І водночас непомітно спостерігала за Віталиком та його братчиком. Молодший – от відразу видно, що дзиґа: старанним студентом не буде, та море позитиву, впевненість у своїй чарівності й згода стати зіркою будь-якої самодіяльності, тож якось із курсу на курс його перетягатимуть. І зараз ледь висидів офіційно покладені пів години з родичами.

– Мамо, хлопці чекають, тренер суворий, ну, ти ж знаєш: незабаром змагання! Спасибі, дуже смачно. До побачення всім! – це вже з коридору, перед тим, як хряснули двері.

Віталій на мить пожвавився, з легкою заздрістю глянув услід братикові, потім із незворушною ввічливістю повернувся до застільної розмови. Пані Христина не чекала, що із заводія та хулігана Віталика життя викроїть такого… зразкового офісного службовця, про якого важко й слово підшукати чи щоб похвалити, чи щоб докорити.

– А з друзями коли святкуватимеш? – ніби між іншим запитала Христина Симонівна. Парубок поморщився, а його матінка й зовсім розгаласувалася:

– Та які там тепер друзі?! Кожен ладен підставити заради вигоди, не те що ми в їхні роки! Звісно, Віталик почастує кількох потрібних людей з офісу, в кав’ярні посидять, правда ж?

Іменинник мовчки кивнув.

– А дівчину маєш? Гарний хлопець, чудова родина, пристойна робота, тож тепер до комплекту дружину й діточок треба! – вихопилася тітонька.

– Та який там його вік?! – знову відгукнулася матінка. – Та ще й дівчата тепер такі, нема з кого вибирати? Язикаті, нехазяйновиті. І Віталик у нас непрактичний: на старшому курсі злигався, та ще й із ким?! Голота з гуртожитку, хто родина – не знати, порад щодо веденя господарства не слухала, хлопця не доглядала. До всього різноманітну погань на смітниках підгодовувала. Дай волю – хлопця окрутить, у квартиру в’їде, ще й псів шолудивих із вулиці натягне. Хвалити Бога, що розлучилися, а вона не встигла завагітніти!

– Мамо, досить! – на незворушному обличчі Віталика вперше щось майнуло. – Коли це було, ти ще згадай, кого я в першому класі за коси смикав!

– Цікаво б знати, що з тієї Лідки путнього вийти могло?! – не вгавала мати, ніби продовжуючи давню суперечку.

– Це ж ти, Віталію, в нашому університеті на еколога вчився, поки отак у менеджери не перекваліфікувався? А Лідія та твоєю однокурсницею була? Що ж, можу сказати: закінчила навчання з червоним дипломом, потім – аспірантуру, тепер викладає в університеті, у деканаті її хвалять. Пса завела, як і хотіла. Навіть не з помийниці, породистого – йорка. У вихідні волонтерить у місцевому собачому притулку. Щоправда, так і живе, як голота з гуртожитку, як і я, врешті.

Після цих слів пані Христині потрібно було б встати й гордо попрямувати до виходу. Та то був би кадр із дурнуватої мелодрами. А так вона залишилась і не без задоволення спостерігала, як господиня намагалася звести розмову до чогось нейтрального.

Навіть торт гостя скуштувала й похвалила наголошено ввічливо, перш ніж згадати на загальну полегкість, що їй іще вдома студентські тести перевірити треба.

У Віталія, хай і загартованого офісними буднями, витримки виявилося менше. Він згадав про неймовірно важливий робочий дзвінок, перепросив і вийшов до передпокою під охкання, що й іменин з тією роботою не відсвяткуєш по-людськи.

Він усе ще копирсався в ґаджеті, щоправда на сходах, коли пані Христина вийшла з гостин.

– Які криворукі кретини сайт тому клятому собачому притулку створювали?! От захоче хтось пожертву зробити і плюне, поки доколупається, як гроші переказати!

– Із Лідчиної сторінки в соцмережі це легше зробити. Вона саме нещодавно перепост із реквізитами зробила. А на її сторінку можна з моєї вийти, я підписана на неї, – як і належить хрещеній, хай і не феї, прийшла на допомогу Христина Симонівна.

Віталій негарно, плямами, почервонів, скуйовдив прилизаного чуба і раптом здався їй чимось схожим на студента.

– Я той, песиків люблю… інколи переказую волонтерам підтримку, ну, скільки можу. Це ж краще, ніж нічого!

– Краще? Звісно. Так, хлопче, податок на совість – чудова річ, – пані Христина не стала чекати на ліфт. Не така вона вже й стара, аби з четвертого поверху сходами не спуститися. У її віці рух – то життя.

І так само без поспіху попрямувала додому, сподіваючись, що сьогодні не пощастить зустрітися з Лідією. Аби не виникло й тіні спокуси розповісти про гостювання.

Звісно, нічого сусідці пані Христина під час зустрічі, крім привітання, не сказала. Але в її віці можна дозволити собі слабкість – хоч подумки припустити, що от, якби таки сказала… Та надарма. Нащо людей каламутити?

А на день народження вона, звісно, привітала Лідію, хай і стримано, не витрачаючи час на побажання любові й усього такого. Іменинниця щиро подякувала за чорну офіційну торбинку: треба ж у гардеробі й щось офіційне мати. І ще щиріше здивувалася, побачивши, що всередині дарунка лежить набір воскових олівців. Й екоторбинка із зображенням кумедного кудлатого песика – мабуть, так художник уявляв собі йорка, з веселковим написом: «Today is the best day of my life».