ПІВОНІЇ З ДАЛЕКИХ ДНІВ

Після довгих вагань розлучилася з чоловіком. Себе переконувала: «Ну як можна з таким жити? Ще й випивати почав. Хоча мати говорить, що він через мене п’є. Але в чому я винна?».

Ось так себе виправдовувала. Так і жила декілька років з доньками в батьків. Певно, сподівалася, що Йосип повернеться. Хоча й жили недалеко, але про нього нічого не знала. Нічого ніколи не чула від людей. А в селі ще живі його батьки, брати живуть. Можливо, й жаліла, що тоді не відписала на листа. Може, щось і змінилося. Але час минув. Дні зустрічей відлетіти цвітом півоній, що відквітували. Але квітнуть щороку. От тільки, як би ти цього хотів, кохання не повертається, скільки його не клич. 

Одного дня життя Сіяни помітно змінилося. Вона аж погарнішала. Заквітчана весна принесла їй іще одну зустріч. Несподівано зустрілися на гостинах у колеги. Володимир чимось нагадував Сіяні Йосипа. Чоловік був немісцевий, то відразу ж до неї жити прийшов. Мати й батько з пересторогою ставилися до нового зятя, з яким дочка жила на віру. Але хазяйновитий був, добре заробляв, то й заспокоїлися. Будинок не впізнати. Ремонти чоловік своїми руками зробив. Доньки Сіяни майже виросли. Старша за якихось два роки школу закінчить. Ще одна дитина скоро народиться. Володимир часто говорив:

– У мене дітей немає. Твої доньки мені рідні. Але так було б доб­ре, якби в нас був син. 

Тож рано навесні народився хлопчик. Дівчата допомагали матері в усьому. Бавили і братика. 

Одного разу мати прийшла від сусідки й повідомила доньці:

– Почула, що Йосип із сином повернувся в батьківську хату. Син на рік старший від нашої Світлани. Цього року школу закінчує. 

Сіяна відповіла:

– Повернувся, то й що?! Пізно повернувся. 

Мати допитувалася:

– Ти не шукатимеш з ним зу­стрічей? 

Жінка, всміхнувшись, мовила:

– А навіщо? У мене є чоловік. Я знайшла того, кого шукала. 

– Оце й правильно, – полегшено зітхнула мати, радіючи, що її донька нарешті заспокоїлася.

Сіяна часто любила ходити в сад, коли цвітуть півонії. Дитина засне, чоловік іще на роботі, а вона щовечора насолоджувалася запашним цвітінням. Дивно, але одного разу, прийшовши, почула тихі голоси: один – доньчин, а інший – чоловічий. Сіяна зупинилася. Аж дух перехопило: той чужий говір їй так когось нагадує. Прислухавшись уважніше, зрозуміла, що так колись говорив Йосип. Вона його голосу й через роки не забула. Жінка боялася навіть подумати, але тихо сказала:

– Це його син. Це ж треба, скільки дівчат, а він мою Світлану знайшов. 

Стала мов укопана, потім, трохи зібравши докупи думки, розмірковувала: «Я ніколи не розповідала донькам про своє перше кохання. І Світлана приховала від мене, що зустрічається з хлопцем. Може, вони тільки познайомилися. І він перший вечір приїхав до неї додому, то, щоб не стояти біля хвірточки, запросила в сад».

Вирішила підійти. Скаже, що букет у хату хоче нарізати, то погляне, наскільки півонії розцвіли. Юні насторожено зустріли матір дівчини. Зразу примовкли. 

Ясенія перша почала говорити: 

– Добрий вечір. 

Юнак тихо привітався. 

– Хочу букет поставити з піво­ній у кімнаті, – говорила, щоб не мовчати. 

– Які у вас гарні квіти, – мовив хлопець. 

Сіяна прагнула більше за все на світі дізнатися про нього, тож запитала:

– А ти, хлопче, наш, тутешній? 

– Тепер так, – заговорив парубок, – ми з батьком місяць тому приїхали з-за кордону. 

– А школу ти вже закінчив, навчаєшся чи працюєш? 

– Перевівся до школи в селі, цьогоріч закінчую, – відповів.

Сіяні аж повітря забракло від думки: «Так, це його син. Це ж які були термінові справи, що не дати дитині там довчитися якийсь місяць чи два?». Тихим голосом запитала:

– Чий же ти будеш? 

– Я Антон, Йосипа Дорожнього син. Звідси недалеко від вас проживаємо, – сказав, вказавши рукою вбік. 

Жінка мало не впала. Тоді знову запитала, адже їй так хотілося знати правду:

– Ви тільки з батьком приїхали, а мама? 

Хлопець відповів:

– Батьки розлучилися, як я ще тільки до школи пішов. У матері інша сім’я. Виріс я з батьком і мачухою. З матір’ю майже не спіл­куюся.

Сіяна тільки сказала:

– Добре українською розмовляєш. 

– За останній рік вивчив. Батько допоміг, – підтвердив Антон. 

А потім запитав:

– Ви, тітко, не проти, якщо дружитиму зі Світланкою? Подобається вона мені. 

Від світла місяця побачила, як Світлана радісно закивала го­ловою. 

Хай як би їй було важко, не сказала дітям, що в юності знала Йосипа, тільки промовила:

– Звісно, ні. Зустрічайтеся. 

Пройшла далі, глянула на квіти. Зірвала декілька. Пішла, точніше, посновигала до хати. На щастя, в сусідній кімнаті була мати, яка наглядала за немовлям. Чоловіка ще вдома не було. Бере підробітки, то повертається пізно. Побачивши дочку з квітами в руках, матір накинулася:

– Чому так довго? У хаті дитина мала. 

Сіяна тільки махнула рукою, промовивши:

– Не питай. У саду доросла дитина з хлопцем – сином Йосипа. 

Мати, таке почувши, оторопіла, тоді спитала:

– Ти хоч нічого дітям не сказала? 

– Та ні, але спитала, чий він, бо дуже схожий на Йосипа, особливо голосом. 

Мати відповіла:

– Світлані ти повинна зізнатися, що знаєш його батька. 

Сіяна не могла заспокоїтися.

– Мене, мамо, від того часу, як ти сказала, що вони повернулися, непокоїть одна думка, – тихо заговорила. 

– Яка? 

– Його син народився того року, коли Йосип поїхав. Востаннє я його бачила наприкінці травня, коли цвіли півонії. Видно, знайомий був раніше з тією жінкою або вона була вагітною. Найімовірніше, він з нею виїхав. То, певно, з двома зустрічався. 

Мати відповіла на те:

– Можливо, раніше до школи віддали дитину. 

А тоді додала:

– Роки минули. Що зараз говорити? 

Донька не зважала на слова матері, сміливо спитала:

– А якби я тоді народила дитину без нього, незаміжньою, тоді що? 

Мати аж жахнулася від тих слів.

– Як ти могла?! 

– А отак і могла, бо хотіла бути з ним. Думала, одружимося. А він мене зрадив. Я йому так вірила. 

Мати аж поблідла від тих слів. Не здогадувалася, що її донька на таке тоді була здатна. Подумала: «Тепер зрозуміло, чого тоді так побивалася. Нікуди не йшла з дому».

А дочку спитала:

– Ти хоч з дитиною нічого не зробила? 

– Не дав мені Бог з ним дитини, то нічого робити не довелося, – відповіла спересердя. 

Мати мовчки перехрестилася, тільки промовила:

– Дивися за Світланкою. Знаю я їхній рід іще з прадіда – був непевним. Скільки дівчат з розуму позводили. Не подобався мені тоді той Йосип, але бачила, як ти його любиш. Але що з того вийшло... Добре, хоч байстря не привела. 

А тим часом у саду Світлана розповіла Антонові про те, яке особливе в її матері ім’я.

 Хлопець зізнався: 

– Мати хоч і питала про мене, але сподобалася своєю добротою. А я ні від матері, ні від мачухи доб­ра не знав. 

Так і зустрічалися. Ходили до школи та зі школи разом. Дорогою назад довго стояли на узбіччі, не могли розпрощатися. Щовечора приїздив велосипедом до дівчини додому. Сіяна пильнувала за дочкою. Навіть запросила хлопця до хати, щоб на очах були. Одного дня зізнався батькові, куди він їздить. 

Сказав:

– Зустрічаюся з дівчиною Світланою. А в її матері таке незвичне ім’я – Сіяна. 

Йосип, зачувши таке, мало не впав. Подумав, що дівчат йому мало. А тоді спитав сина:

– Де саме вони живуть? 

Син описав, як до них дійти. 

Чоловік був упевненим, що схожостей не буває, і що це та сама дівчина з його молодості, бо таке ім’я тоді було тільки в неї. 

Зізнався синові:

– Я колись, іще до виїзду за кордон, зустрічався зі Світланиною матір’ю. А тоді в мене почалося своє життя, в неї – своє.

Антон приховав від батька розмову з матір’ю Світлани. Те, як вона розпитувала його. Тоді хлопцеві здалося дивним, що під час першої зустрічі зовсім незнайома людина так його розпитує. Тепер зрозуміло: він схожий на батька. Та ще й говорить, як він. Сіяна теж мала розмову з донькою, розповіла їй про своє перше кохання. Тож дівчина все знала.

Увечері хлопець, зайшовши до хати, тихенько сказав Світлані:

– Виявляється, мій батько в юності знав твою матір. Теж ходив до неї. 

Світлана сказала, що теж ось тільки-но про це довідалася. 

Бабуся, зачувши, жартома сказала:

– Та, видно, в нас для вас медом помазано. 

Закохані тільки розсміялися.

Світлана була ще зовсім юна. Ще рік навчатися. Антон нама­гався вступити до вишу в місті, але йому не щастило. Навчатися він хотів понад усе. Вихід був один – вступати за кордоном. Батько сконтактувався з матір’ю, наголосивши, що це і її син. Тож мати зголосилася допомогти. 

Перед Антоном постав вибір: кохана дівчина, яка ще, по суті, учениця, чи навчання та професія, про яку він так мріяв. Важкою була розмова зі Світланкою. Посеред літа хлопець мусив їхати від неї. Обіцяв, що, тільки-но вступить, повернеться. Так і сталося – за декілька тижнів повернувся. Сіяна розуміла, що однаково буде тривала розлука, що хлопець на канікули з-за кордону не наїздиться, але поки мовчала. Для Світланки було незабутнє літо, адже поруч був Антон. Про розлуку намагалися не думати. Сіяна пильнувала дітей, щоб не наробили дурниць. Тож кохання було ніжним і чистим. Лише з поцілунками й обіймами. Наприкінці літа Антонові треба було їхати. 

– Світланко, кохана моя, в нас останній літній вечір, – говорив. 

– Але ти приїдеш до мене? – запитала наївно. 

– Тільки взимку, – промовив хлопець. 

– Будемо навчатися: ти там, я тут, то час швидко мине, – із сумом промовила. 

Не хотілося обом розлук, але розуміли, що так треба. Переживуть випробовування часом і відстанню, а там видно буде. А поки вони просто юні закохані з незай­маним коханням.

Дивно, Світлана спокійно відпустила коханого. Дійсно, Антон приїздив на канікули взимку на два тижні. Щодня зустрічалися. А до приїзду й після були листи – в кожному з них освідчення в ніжному коханні. Приїздив на випуск­ний вечір Світлани. Залишився аж до осені. Світлана вступила до медичного училища. Розуміла, що не може він забрати її із собою, бо, за його словами, там сам з родиною матері ледве вживається. Тепер було для Сіяни зрозумілим, чому повернувся Йосип.

– Жити не було де, – такою була відповідь сина. 

Антон просив Світлану почекати ще рік, а там він уже буде на третьому курсі, то щось придумає. Переконував:

– Ми неодмінно будемо разом.

Цього палкого літа була воля молодим. І мати вже не пильнувала. То вдома менше були. Кликали їх луки і трави. Любили ходити на річку. Зрозуміло, не могли стриматися від спокус неосяжного кохання. Так прагнули одне одного. Щоправда, застерігалися, адже двом студентам на відстані діти не потрібні.

Поїхав Антон знову навчатися. Світлана теж їздила на навчання. Трохи жила в гуртожитку, а більше з дому добиралася. Тепер стало їй важко без коханого. Самотньо. Часто думала: «Як витримати до зими?». 

А тут іще Антон повідомив, що, радше за все, будуть узимку короткі канікули, то не приїде. Тільки навесні або й літа треба дочекатися. 

Розчарована, подумки дякувала за кохання, що подарував їй Антон, і все більше промовляла:

– Не можу я більше розлукою жити. 

Та й сумніви закрадалися в голову: «Поїхати, звісно, могла б із ним. От тільки питання: чи він забере?».

Почала придивлятися до чоловіків, адже прагнула звичайних людських стосунків. Зацікавив один, який приїхав на заробітки. Працював разом із вітчимом. Гарний на вроду, працьовитий. Старший за Світлану на п’ять років. Сподобався і матері, і вітчиму, і бабусі. Отак і почав заходити до дівчини. Аж поки не залишився в них жити. Сіяна бачила, як хлопець полюбив її дочку. Зробив пропозицію. Дивно, але вона прийняла. Сіяна наполягла на сватанні, сказавши: 

– Засватай Світлану. Нема чого неодруженим жити, ви ще зовсім молоді. 

А сама полегшено зітхнула: «Не доведеться бути сватами з Йосипом. І то добре». 

Білосніжної зими було весілля. 

Антону написала короткого, але правдивого листа: «Не можу більше жити сама. Вийшла заміж. Вибач. Дякую за перше кохання, що мені відкрив. Будь щасливим».

А навесні, коли цвіли півонії, від’їжджала Світлана з чоловіком на його батьківщину – в зовсім іншу країну. Півоніями далеких днів відгукнулося життя. Перед очима сад, який так любила мати. Минуле, якого не повернути. Перше, часом незрозуміле, кохання, яке часто недосяжне.

Щовесни півонії розцвітають. Так багато квіток, що, здається, обтяжують кущі. Квітнуть так, як багато років тому. Здебільшого відтінками рожевого, подекуди й червоного. Для Сіяни то незвичайні півонії. Півонії далеких днів.