Рана сьогодення

Вітер. …кому треба нині вмерти? (Вітер міцно хапає Смерть за кістляву руку і веде у поле. Там під самотньою сливою дві лавиці, на яку вони й сідають. Бо липень і спека, а їм є про що поговорити.)

Смерть. Він мій! За три тижні до нашої зустрічі він уже знав про це. Ось чому прощався із друзями, коли їхав на фронт. Друзі розраджували, але Роман знав, що сам не приїде, що його привезуть… жартував гірко…

Вітер. І яка тобі з нього користь? За ним заплаче сестра і маленька небога; батьки залишаться сиротами… йому вже не болить, а вони до кінця своїх днів будуть знедоленими сиротами…

Смерть. Повір, дуже не хочу, щоб такі молоді помирали. Але їхня смерть живить мене. Молоді невинні душі такі насичені, такі смачні! Якщо я їх не коситиму, то помру сама… Тобто стану старою і огидною… Ніхто й не озирнеться…

Вітер. Справді, отак глянеш на тебе, то й...