ПИШУ ТОБІ, МОЯ ЛЮБОВЕ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

24 березня 23:02

701

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Їх розлучила гордість. Коли її забагато в особистих стосунках, нічим добрим вони не закінчуються. Особливо якщо обидві людини обирають однакову зброю – мовчання. Принижуватися до пояснень і виправдань? Тільки не це! І дві половинки, які, здавалося б, от-от мали стати єдиним цілим, роз’єднуються назавжди, щоб потім усе подальше життя згадувати з жалем ту мить, що стала початком їхньої розлуки.

Весілля було в розпалі. Зранку, коли гості лише сходилися, чулися хіба що вітальні марші та ліричні пісні, під які ніхто не поспішав танцювати. Після обіду з численними тостами на честь наречених весільний настрій піднявся на той рівень, що дає змогу відкинути надумані умовності й повністю поринути в шалені ритми танцю. Музики були справжніми майстрами своєї справи: у кожній мелодії звучало стільки щирості, експресії, що жоден із присутніх не залишався байдужим, і навіть той, хто не кружляв у танці, не міг не піддатися всесильному впливу музичних чарів.

Не лише гарненька наречена привертала загальну увагу гостей. Захоплювалися і неймовірною красою дружки, яка доводилась їй ще й двоюрідною сестрою. Софія жила з батьками в місті, але з дитинства частенько гостювала у своєї бабусі, тому в селі її вважали за свою. Однак дівчина вступила до столичного вишу, відтоді майже рік не відвідувала старенької, і тепер Софії багато хто не впізнавав. Симпатичною її вважали й раніше, але тепер це була справжня красуня, схожа на яскраву, щойно розквітлу троянду. Ніжне біле обличчя в обрамленні темно-русявого волосся, великі карі очі, виразні червоні вуста, прямий носик, тонкий стан, пишні груди – все мало дуже привабливий вигляд, а світло-зелена сукня у формі грецької туніки з білою блискучою вишивкою на рукавах та подолі ще більше підкреслювала незвичайну вроду дівчини. Хтось із чоловіків, які гуртом стояли біля паркану і поки що не поспішали до танцю, не втримався від захоплення:

– Богиня! Пощастить же комусь таку кралю за дружину взяти!

І з неприхованим жалем додав:

– Шкода, що я поквапився одружитися…

– Та ще й трійко діток надбати, а з ними твої шанси тепер точно нульові, – пожартували приятелі.

Жіноцтво ревниво зирило на чоловічий гурт, звідки лунали компліменти Софії, і водночас з певною часткою заздрості спостерігало за нею, прискіпливо вишукуючи в дівчині недоліки.

– А таки гарна! – мусила визнати більшість із цих жінок. – Поталанило дівчині – нагородив Бог і розумом, і вродою. Ще й батьки, кажуть, мають у місті бізнес, отож не бідуватиме.

Загомоніли про примхи долі, про її прихильність до одних і нещадність до інших. За хвилину знову повернулися до Софії.

– Чула, що Маєвський Андрій упадає коло неї, – промовила котрась із жінок. – Парубок також не з останніх. Закінчує цього року будівельний виш, то, мабуть, не забариться з одруженням.

Очі жінок пробіглися натовпом, вишукуючи хлопця. Андрій жив неподалік, приятелював зі старшим братом Нелі, нареченої, тож також був запрошений. Стояв неподалік гурту, в якому обговорювали Софію, слухав схвальні відгуки про неї, і в душі його боролося два суперечливі почуття: гордість за високу оцінку вроди коханої та шалені ревнощі коханця, на «власність» якого зазіхали очі чужих чоловіків. Андрієві здавалося, що кожен із них роздягає дівчину самим поглядом і бачить її такою, як дозволено тільки йому! Так, нещодавно сталося те, про що хлопець давно мріяв, що снилося йому в юнацьких снах, які залишали після себе в тілі болісну насолоду і наповнювали кожну клітину нестерпним бажанням їхнього реального втілення.

Близькість із Софією не була для Андрія першою, але вона разюче різнилася від того досвіду, який він здобув, навчаючись на другому курсі вишу. Тоді хлопці, дізнавшись про його невинність, звели Андрія з дівчиною, яка, як колись говорили, пройшла вогонь, воду і мідні труби. Той «урок» залишив після себе лише відчуття сорому і фізичної незручності, після чого Андрій почав уникати близьких стосунків із протилежною статтю. Траплялося, що хтось із них і привертав його увагу, але далі за невинний флірт справа не йшла. Софія – це зовсім інше! Вона (хто б сумнівався?) особлива! Найпрекрасніша, найчарівніша дівчина у світі! Про це Андрій говорив їй раніше, коли вперше освідчився, про це шепотів учора, коли обціловував її ніжне юне тіло, покірне його пристрасним ласкам.

– Ти… така…

– Яка?

Андрій ніколи не був надто красномовним, тому задумався, підшукуючи слова, якими б хотів потішити кохану.

– Ти вабиш мене до себе так, що я не уявляю, як житиму без тебе до наступної зустрічі. Прокидатися і знати, що не побачу тебе ні завтра, ні післязавтра…

Йому насправді стало важко дихати, ніби мить розлуки вже нависла над ними.

– Це ненадовго. Якийсь місяць, а потім закінчиться моя сесія, ти захистиш свій диплом – і літо наше! – заспокоювала його Софія.

– А потім?

– Навіщо заглядати так далеко? Потім буде видно.

Пізніше Андрій неодноразово прокручуватиме в думках її відповідь, і ота невизначеність у Софії здаватиметься йому байдужістю до нього, до їхніх стосунків, до їхнього майбутнього. Хіба відповідала б так, якби, як і він, страждала навіть від передчуття розлуки? Отже, Софія зовсім не планувала пов’язувати своє життя з ним: для неї Андрій – короткочасне захоплення, випадковість, про яку можна забути наступного ж дня після від’їзду. Такі невтішні висновки він зробив для себе, навіть не намагаючись перевірити їхню слушність.

А все складалося так гарно, аж поки не трапилося оте непорозуміння на весіллі. Андрій із Софією знайомі були давно, чи не з першого її приїзду в село. Але зустрічатися вони почали рік тому, і юнак неодноразово приїжджав до Софії у столицю (сам навчався в обласному місті). Вони гуляли допізна київськими бульварами, розмовляли про все і ні про що (і саме те «ніщо» для молодих людей здавалося неймовірно важливим), смакували кавою в улюбленому кафе Софії, інколи відвідували якісь цікаві заходи чи кінотеатр, якщо обох зацікавив фільм, а потім Андрій проводжав дівчину до квартири, де вона жила в бабусі, а сам поспішав на вечірню електричку, щоби вранці встигнути на лекції. Андрій був відповідальним студентом не лише тому, що йому подобалося навчатися, – він прагнув отримувати підвищену стипендію, бо знав, як важко його батькам давалася кожна зароблена копійка: батькові – сільському механізатору – і матері, яка працювала в парниках.

Оті невинні зустрічі з квітами в руках, скромними подарунками, на які Андрій заробляв у вихідні та ночами, розвантажуючи контейнери на ринку, ніжні зустрічні та прощальні поцілунки, несміливі доторки, за якими кожен відчував свою глибинність почуттів, те все вони пізніше згадуватимуть як найсвітлішу, найціннішу частинку свого життя, яскравий промінчик чистої безповоротної юності.

Софія повністю віддалася танцю. Музика звучала в її тілі, пронизаному відчуттям неймовірного щастя, від чого воно здавалося дівчині легким, наче пір’їнка: ніби ще трохи – і вона полетить, підхоплена вихором танцювального ритму. Коли музиканти закінчили грати і люди розімкнули коло, Софія почала шукати Андрія. Куди ж він подівся? На початку танцю стояв неподалік, а тепер ніде нема. Запитувала одних, інших – ніхто не знав. Знову залунала музика, але бажання танцювати в Софії зникло, і вона вирішила зайти в будинок, щоб трохи відпочити від весільного галасу.

– А я думаю, куди ти зникла? – на порозі віддаленої кімнати, у якій Софія знайшла прихисток, стояв Денис, старший дружба. Вона ледве приховала своє невдоволення. Хлопець трохи набрид їй за сьогодні зі своєю
надмірною увагою, яка вже нагадувала залицяння. Денис безцеремонно сів біля неї на дивані. Софія спробувала якнайдалі відсунутися від Дениса.

– Та чого ти? Ніби дика! Подобаєшся ти мені.

І він, обхопивши дівочий стан міцною рукою, почав притягувати Софію до себе.

Далі все відбулося за сценарієм популярних мелодрам.

Біле, ніби крейда, обличчя Андрія у дверному отворі. Його різкий розворот і стрімке зникнення. Все відбулося так швидко, що інколи Софія думала, ніби то їй привиділося. Андрій не кинувся на її захист! Це спричинило в дівчині величезне обурення, і тільки згодом Софія припустила: Андрій не встиг побачити її спротиву нахабним обіймам Дениса і сприйняв усе по-іншому. Як зраду того, що зовсім нещодавно поєднувало їх.

Андрій насправді так думав. За мить перед тим він бачив, як під час танцю Денис, мов змій-спокусник, увивався біля Софії, намагаючись доторкнутися то до її стану, то до рук. І дівчина не відмовлялася грати в спокушання, не залишила танок, отже, припустив, Софії все подобалося. Андрій не мав сили й надалі спостерігати за болісною для нього картиною, тому, розгніваний, залишив весільне гуляння і попрямував додому. Однак саме тієї миті, коли вже йшов вулицею, його зупинив колишній однокласник:

– Ти куди зібрався?

– Потрібно дещо зробити вдома, – неохоче пояснив.

Розмова трохи затяглася, музика тим часом затихла, а водночас і температура гніву Андрія знизилась на декілька градусів. А тут ще й Наталка, дружина однокласника, підійшовши до них, повідомила, що його шукає Софія.

– Всіх розпитує, хвилюється, куди ти так раптово зник. Чи не викрав, бува, хтось її коханого? – пожартувала.

Після її слів образа на Софію почала танути, як останній сніг у найтепліший день весни. Андрій повернувся на весільне подвір’я, хтось сказав йому, що дівчина заходила в будинок, а потім сталося те, що сталося…

Гордість не дозволила Софії шукати виправдання в Андрія. Після того, що між ними сталося напередодні, після отих палких, наповнених коханням і довірою ночей він смів її запідозрити в підступності, у зраді?! Якої ж він думки про неї? Ні, вона не буде принижуватися, пояснювати, як опинилася наодинці з Денисом. Не відчувала за собою жодної провини.

Андрій також не зробив кроку назустріч. «Звісно, така красуня може дозволити собі вибирати залицяльників», – міркував, намагаючись пояснити для себе вчинок Софії. Він, хлопець із незаможної сім’ї, – не найкраща партія для неї. Денис – так, бо батько його орендує ставки, розводить рибу і здає вантажівки в оренду, заробляючи на тому чималі гроші, тож його суперник уже роз’їжджає крутою іномаркою, кажуть, купили йому й квартиру в столиці. Що має він, Андрій? За місяць отримає диплом, а щоб досягти пристойного матеріального рівня, доведеться гарувати не один десяток років. Софія, яка вже звикла до заможного життя, готова чекати, поки він, як кажуть, стане на ноги? Відповідь очевидна! Тоді хлопець зробив для себе такі висновки і відрізав ними шлях до примирення.

Потім будуть в Андрія роки заробітків за кордоном (таки наважився на це після трьох років роботи з невеликою зарплатнею в рідній країні). Була нагода влаштуватися в будівельну компанію, де міг би отримувати більше, але, коли зрозумів, що там доведеться робити не зовсім законні речі, відмовився.

Софія після закінчення вишу повернулася в рідне місто і працювала в банку. Не поспішала з новими стосунками, хоча охочих вистачало: її врода ще більше розквітла, не залишаючи байдужими чоловіків. У дівчині жила надія: одного разу таки відбудеться ота доленосна зустріч з Андрієм, яка й розірве зачароване коло непорозуміння, яке виникло між ними. Не раз обережно випитувала свою двоюрідну сестру, в якої була дружкою:

– Що там чути про мого колишнього залицяльника? Чи не одружився, бува?

Неля, яка не знала всіх подробиць у стосунках Андрія і Софії, відповідала коротко:

– Поки що парубкує. Так мати його каже.

Але одного разу до Софії дійшла вбивча новина: Андрій приїжджав у відпустку з нареченою. Щось зламалося тоді в Софії. Надія, яка й без того що не рік ставала все більш непевною, розсипалася на маленькі уламки, які вже неможливо було зібрати докупи. Дівчині довго боліло. Спочатку той біль допікав до сліз, потім став тупішим, але повністю так і не зник, постійно нагадуючи їй про нещасливе перше кохання.

Софія пристала на пропозицію чоловіка, якого не кохала жодної миті. Розуміла, що чинить несправедливо щодо нього, але заспокоювала себе: «Владислав про це знає, тож така ситуація його влаштовує». Так, справді, Софія не вдавала закохану, все було чесно. Сорокап’ятирічний Владислав Михайлович був настільки засліплений вродою
своєї обраниці, що погодився на роль чоловіка, якого просто поважають. «Згодом Софія покохає мене, – міркував. – Спочатку в неї виникне вдячність за ті блага, якими я її оточу, потім…» Як Владислав Михайлович, власник кількох кав’ярень і кондитерської крамниці в їхньому місті, мав закохати в себе дівчину, він не уявляв, але, дивлячись на себе у дзеркало, доходив до висновку, що ще зможе породити пристрасть у будь-якій жінці. Він насправді мав непоганий вигляд, і під час їхнього із Софією весілля майже двадцятирічна різниця у віці нікому не різала очі. Тим паче, що на той час такі союзи не були дивиною. І не завжди підставою для них були меркантильні міркування – інколи жінкам просто не вистачало серйозності, відповідальності серед своїх ровесників, тож вони шукали її у більш зрілих чоловіків.

Не знала Софія, що незадовго до того, як вона вийшла заміж, Андрій так само цікавився в Нелі:

– Як там твоя сестра? Вийшла, мабуть, заміж?

– Ще ні, хоча шанувальників у неї не бракує. Просто Софія надто вимоглива, але, здається, вона таки зробила свій вибір. Її наречений – надзвичайно порядна людина.

Для Андрія ті позитивні відгуки про щасливого суперника як ніж у серце, та він знайшов у собі сили, щоб прикрити байдужістю своє розчарування і навіть спромігся на ввічливе:

– Хай Софії щастить!

З Ольгою вони познайомилися у Фінляндії, де разом працювали у фермера. Якось Андрій захворів, у нього підвищилася температура, йому допікав задушливий кашель. Лікарня для заробітчанина в таких випадках – зайва проблема, і він вирішив, що впорається з хворобою самотужки. Однак наступного дня Андрієві стало гірше, навіть чаю собі запарити не вистачало сил. Ольга, помітивши його стан, сама запропонувала допомогу. Андрій був вдячний жінці за ліки, за настоянки, які вона готувала для нього, за звичайну людську увагу. Потім Андрій не раз намагався виручати Ольгу, коли потрібно було тягати важкі ящики з овочами чи виконувати іншу нелегку роботу. Ще більше почав поважати Ольгу, коли дізнався про обставини, які змусили її поїхати на заробітки в чужу країну. Розлучившись із чоловіком, який зовсім не дбав про неї і про маленького сина, жінка вирішила, що працюватиме до сьомого поту, але доможеться того, щоб її дитина росла в достатку.

– Віталика залишила на бабусю, бо батько мій помер, коли мені ледь виповнилося п’ятнадцять. Ми із сестрою знаємо, що таке бідність: мати, працюючи вихователькою у дитячому садочку, ледве могла забезпечити нас найпотрібнішим. Я не хочу, щоб і моя дитина була обділена якоюсь цукеркою чи гарним одягом, тому й гарую тут уже третій рік, – розповідала, ховаючи за зовнішньою стриманістю своє хвилювання.

Хіба не гідна така жінка не лише поваги, а й захоплення? Почуття Андрія до Ольги й близько не нагадувало того, що вабило його до Софії, але він вирішив, що доля посилає йому чуйну, працьовиту і, що найважливіше, вірну подругу життя, тож не варто нехтувати таким подарунком.

З офіційним одруженням вони не поспішали, але вважали себе справжнім подружжям, і Андрій повністю взяв на себе батьківські обов’язки. З маленьким сином Ольги він швидко знайшов спільну мову, і той незабаром почав називати Андрія татком, що дуже тішило чоловіка.

З Ольгою стосунки склалися… Непросто знайти для них визначення. Нібито й гарні, бо одне одного поважали, цінували, розуміли, підтримували в усьому. Однак близькість обом не давала того, чого вони очікували. Вони не обговорювали цього, мабуть, боячись зачепити щось вразливе в кожному з них. Андрій мусив зізнатися собі: він не може зробити Ольгу цілком щасливою, бо завжди між ними стоятиме інша жінка, яку він не в змозі забути. Кожен погляд Софії, кожен рух, слова, сказані навіть між іншим, її запах і сміх – усе це жило в ньому, стаючи непереборним бар’єром тоді, коли він хотів би повністю належати іншій.

Однак ні Андрій, ні Ольга не задумувалися над розлученням, вважаючи, що задля збереження сім’ї достатньо тієї теплоти і взаємоповаги, які існують між ними. Вони мріяли про спільну дитину, яка, сподівалися, зміцнить їхні стосунки ще більше, але чомусь лелека поки що обминав їхнє помешкання, і це дуже засмучувало обох.

Софія тим часом народила донечку. Розплакалася від щастя, коли вперше взяла її на руки. До цього Софії здавалося, що вона вже ніколи не відчує цього, хоча й скаржитися на долю не мала права. Чоловік обожнював Софію, поспішав задовольнити будь-яке її бажання, навіть холодність дружини до себе сприймав без нарікань. Однак щастя – це щось інше, це не одностороння покірна відданість. Софія намагалася бути вдячною Владиславові, але на більше не спромоглася. Коли Богданці виповнилося п’ять років, Софія повідомила чоловікові про своє рішення:

– Я хочу розлучитися!

Не можна сказати, що для нього це була повна несподіванка. Владислав бачив, як поступово дружина віддаляється від нього, шукала причини, аби уникати з ним інтиму. Чоловік мирився з усім, сподіваючись, що це тимчасова криза в їхніх стосунках. Одного разу не втримався, щоб не поскаржитися приятелеві, своєму ровеснику:

– Я ж ще не втратив чоловічої сили, а Софія ігнорує будь-які мої спроби це довести! Що робити з цим?

Той знизав плечима:

– Що тут вдієш? Молодість тягнеться до молодості. Софія в порі розквіту, а ти, хочеш цього чи ні, вже відцвітаєш.

– Думаєш, когось собі знайшла? – з тривогою запитав Владислав Михайлович.

– Необов’язково. Але й ти, мабуть, не задовольняєш Софію.

– Що ж усе-таки робити?

– Терпи, поки терпиться. А ще краще – відпусти. Можливо, ще зустрінеться на твоєму шляху гідна жінка.

Владислав Михайлович вчинив мудро. Він не погрожував залишити Софію без копійки за душею, бо це було неможливо. Жінка була достатньо забезпечена, адже і сама працювала, і батьки підтримували єдину доньку. Не намагався розлучити Софію з Богданкою: він любив свою дитину і не хотів завдавати їй жодних травм. Подружжя змогло про все домовитися мирно, майже без суперечок. На щастя, шляхетні чоловіки не перевелися у світі. Софія відчувала докори сумління. Однак дороги назад не шукала і не розкаювалася у своєму вчинку. Мати намагалася втримати її від такого кроку:

– Ніхто ж тебе силоміць заміж не тягнув. Можливо, варто спробувати налагодити стосунки? Він добрий чоловік, чудовий батько для Богданки.

– Я все вирішила. Не хочу суцільної осені у своєму житті. Так, помилилася, коли погодилася на це одруження, але я не знала, що це настільки обтяжливо. Хіба не краще для обох звільнитися від цих нестерпних ланцюгів?

– Скажеш таке… Ланцюги! Не одна жінка мріє про таку в’язницю, як у тебе, – не могла змиритися з рішенням Софії мати, маючи на увазі двоповерховий особняк, який збудував Владислав Михайлович для коханої дружини.

– А як догоджав тобі!

Софія з докором подивилася на матір:

– Мамо, невже кохають тільки за це? Кохання – це щось таке… Це коли тобі в найпохмуріший день світло, у найхолодніший – тепло, коли не хочеться розлучатися з цією людиною ні на мить…

– А воно є таке? Ти десь бачила? Хіба що в романах про кохання пишуть, але ж у твоєму віці пора припинити вірити в ці вигадки. Дивися, бо прийде каяття, та не буде вороття, адже Владислав довго не залишатиметься сам: обов’язково знайдеться якась пройдисвітка, яка прибере до рук і його самого, і його статки.

Софія безтурботно усміхнулася:

– Буду рада за Владислава.

За пів року українська земля горітиме у страшному полум’ї війни, того божевільного дійства, яке безжально поглинає людські життя, залишаючи після себе чорний шлейф горя, сліз, невимовного болю…

Того дня їхнім містом вкотре рухався жалобний кортеж. Софія стояла біля дороги серед натовпу людей, які прийшли вшанувати героя. Рвала синє весняне небо на скорботні клапті тужлива мелодія.

– Молоденький зовсім – двадцять три роки, – перемовлялися в натовпі. – Жити б
і жити…

– Кажуть, що й одружитися не встиг.

– Бідолашна мати. Як їй жити після цього?

До Софії долітали ці репліки, залишаючи в її душі важкий осад. Жалість до юнака, який назавжди залишає цей світ (а день, як на те, видався такий гарний, по-весняному теплий, з ніжними ароматами першоцвітів, такий молодий, як він, йому кохати б і бути коханим!), образа на тих, хто байдуже спостерігає за знищенням українського народу, гнів на божевільних сусідів – усе це гострими лезами краяло її серце. Софія не стримувала сліз, у тумані яких розпливалися постаті людей, які проводжали героя в останню дорогу. Раптом з того туману виринув до болю знайомий силует. Андрій?! Так, це був він. Ішов, схиливши голову, за домовиною разом з іншими військовими, очевидно, товаришами загиблого.

Крик мимоволі вирвався із Софіїних вуст:

– Андрію!

Він почув. Оминаючи спини побратимів, кинувся на її голос.

Дехто подивився на них з осудом (як-не-як жалобна процесія, а вони влаштували сцену цілування), однак більшість відреагувала на таку несподівану зустріч схвально.

– Нехай любуються! Жити потрібно сьогодні, бо завтра може не настати.

Той сумний день став для них початком відродження втраченого у молодості кохання.

– Якби можна було повернутися в той день… – Андрій зітхнув, ще міцніше пригорнувши Софію до своїх грудей.

– Не будемо шкодувати за минулим. Будьмо щасливими зараз…

О, вона його чудово розуміла, Софія всім своїм єством відчувала цінність кожної миті, відведеної їм! Оте «зараз», навіть не «сьогодні», а саме «зараз», найточніше відображає сутність людського життя під час війни. Слово «плани» стало не просто зайвим для наших буднів – його почали вживати з іронією, інколи присмаченою сумом, а ще частіше злістю, спрямованою на тих, хто зруйнував часову певність, хто взагалі намагається знищити наше майбутнє.

Андрій мав у своєму розпорядженні два дні. Потім… Він уникав розмов про те, що на нього чекає за два дні. Хмелів від їхнього кохання, п’ючи його безмежно, неначе хотів втамувати багаторічну спрагу, а можливо, прагнув ще й узяти його про запас, щоб і там, у тому світі, де, здається, немає місця ні коханню, ні милосердю, воно слугувало йому рятівним оберегом.

– Софійко…

Андрій завагався: не знав, чи має право на таке непросте прохання.

Софія дивилася на нього поглядом, у якому він бачив лише повну довіру і кохання.

– Раптом зі мною щось станеться…

Вона закрила його вуста поцілунком, не бажаючи чути жахливого припущення.

– Я вірю, що доля звела нас невипадково. Вона не може бути настільки жорстокою, щоб після стількох років розлуки знову нас роз’єднати.

Андрій знав напевно: війна – це не про справедливість. Вона не обирає своїх жертв – вона просто знищує все живе на своєму шляху, і для війни не має значення, встиг ти чи ні відчути себе щасливим.

Ні, він не обтяжуватиме Софію своєю мрією, адже насправді невідомо, чи залишиться живим. А якщо навіть і залишиться, то чи буде спроможним стати надійною опорою для неї в майбутньому? Поранення бувають страшними, після яких, на жаль, дехто з його товаришів навіть жити не хотів. Так, від цієї жорстокої реальності не сховатися. Тож хай усе станеться, як має бути.

Софія довго стояла на посадковій платформі, дивлячись у далечінь, у якій давно зник потяг. Подумки летіла за ним, шукала серед пасажирів вагона обличчя коханого. Благала Бога, аби ця розлука закінчилася якнайшвидшим його поверненням. Щоб доля була милостивою до них і до всіх тих, хто чекає на своїх рідних.

Для Андрія розлука також була болісною. Однак спогади про два щасливі дні, проведені з коханою жінкою, зігрівали його душу, наповнювали її сяйливим світлом. Андрій сидів із заплющеними очима, спершись на спинку сидіння, не зауважуючи, що мимоволі усміхається.

Лише одне засмучувало чоловіка – вчорашня розмова з Ольгою.

– Пробач…

Андрій не знав, що сказати жінці, якій подарував надію на щастя, а потім знищив її власними руками. Відчував себе негідником, але вдруге відмовлятися від свого кохання не хотів. Ще більше допікала провина перед Віталиком, який називав його татком. Андрій не мав наміру відмовлятися від названого сина, однак усвідомлював, що рішення про їхнє спілкування ухвалюватиме тільки Ольга. Як вона вчинить? Андрій встиг полюбити хлопчика, тож не хотів, щоб він зник з його життя. «Згодом… Згодом ми все владнаємо. Коли закінчиться війна…» – подумав, поринаючи в заспокійливий сон.

Часто телефонувати одне одному закохані змоги не мали. Андрій перебував у тих місцях, де телефонні розмови були небезпечні. А Софії хотілося так багато йому розповісти… Про свої думки, враження, почуття, які переповнювали її душу. Чи то милувалася розквітлими яблунями, схожими на наречених у білосніжному вбранні, чи то вслухалася в мелодії весняного неба, з якого долинали пташині переспіви, або ж просто згадувала якийсь епізод з їхнього коротенького спільного життя – всім цим хотілося ділитися з коханим, і не потім, коли багато що забудеться, потьмяніють і самі картини, і враження від них, а сьогодні ж, одразу після того, що вона побачила, продумала і відчула.

Це не був щоденник, який обирають для того, щоб мати співрозмовника, бо більше нікому розповісти про найпотаємніше. Це були листи Андрієві, сповнені кохання та безмежної віри в їхнє щасливе майбутнє. Так, майбутнє, про яке вони боялися говорити вголос, ніби боячись зурочити його ймовірність у такий страшний, непевний час. Софія писала про будинок, який вони зведуть разом (знала, що Андрій хоче жити за містом, де якнайменше буде людського галасу, звуків транспорту, де буде тихо: втома від війни вносить свої корективи у смаки людей), про ті квіти, які вона посадить на клумбах під вікнами, щоб, коли відчинить їх вранці, духмяні пахощі заповнювали всі кімнати, про маленького песика і кішок – обов’язковий атрибут щасливого заміського життя, про всілякі дрібниці, надзвичайно важливі для кожної жінки. А за півтора місяця після їхньої зустрічі в щоденнику Софії з’явився запис:

«Сьогодні найщасливіший день у моєму житті! Хоча, думаю, я не помилюся, коли напишу "в нашому". Андрійку, в нас буде дитина! Я не поспішала повідомляти тобі про це, аж поки не впевнилася в цьому остаточно. Хто це буде? Поки що невідомо. Для мене не має значення, ким буде дитя нашого кохання. Ти ж, мабуть, як і більшість чоловіків, хотів би сина. Що ж, якби так сталося, я була б рада».

Наступний запис датований першим днем літа:

«Коханий, уже третій тиждень я не чую твого голосу. І хоча ти попереджав, що таке можливо, я все ж таки хвилююся. А мені це шкідливо, тому що разом зі мною хвилюється ще хтось, напрочуд важливий для нас обох. Я планувала повідомити тобі цю радісну новину, коли ти зателефонуєш, але ти чомусь підозріло довго мовчиш. Звичайно, я знаю, що не все залежить від тебе, але постарайся якнайшвидше вийти на зв’язок.

Кохаю, кохаю, кохаю! Вірю!!!».

Андрій озвався майже за чотири тижні, які для Софії розтягнулися у вічність. Рятували її від розпачу і зневіри ті самі листи, які жінка не припиняла йому писати. Тими посланнями Софія ніби невидимим, але міцним ланцюжком (не ланцюгом!) єднала себе з Андрієм, і їй здавалося, що, поки той зв’язок існує, ненажерлива війна не посміє забрати в неї її коханого.

– Софійко, я такий щасливий! Ти – найкраща жінка у світі!

Андрій ледве не співав від радості, почувши новину про вагітність коханої. Тоді, під час першої їхньої зустрічі, після довгої розлуки він не посмів її просити про народження дитини, якщо раптом так станеться. Однак доля знову усміхнулася Андрієві, здійснивши його заповітну мрію. Нарешті він стане батьком!

Останнього дня січня в них народився син. У вікно лікарняної палати заглядало свинцеве небо, вітер розгойдував голі гілки дерев, випробовуючи їх на міцність, сонце давно про себе не нагадувало, але на душі в Софії було сонячно і тепло, а коли жінка дивилася на маленьке червоне личко сина, її серце огортала така велика радість, що навіть надривний звук тривожних сирен не міг її затьмарити.

Андрій мав приїхати наступного дня. Софія намагалася уявити їхню зустріч, вираз його обличчя, коли вперше візьме на руки своє дитя: наперед тішилася, знаючи, що це для нього довгоочікуване щастя.

Софія схилилася над сином, якого їй подарувала доля в такий нелегкий час.

– Андрійку, вже помітно, що він дуже схожий на тебе. Коли розплющує оченята, я неначе поринаю в ніжність твого погляду. Наш син – запорука і продовження нашого кохання, яке, вірю, вже ніколи не зникне, не згасне, хоч що б із нами сталося!

Ці листи-зізнання Софія покладе в рюкзак коханого, коли знову проводжатиме його в пекло війни. Віритиме, що вони оберігатимуть Андрія у хвилини важких випробувань.

Їй уже тепер боляче думати про ту неминучу розлуку, яка настане після короткочасної відпустки Андрія. Але це буде згодом…

А поки що Софія з нетерпінням чекатиме ранку, щоб нарешті побачити свого сина на руках у щасливого батька.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.