ПЕВНО, ВИ НІКОЛИ НЕ БУЛИ МОЛОДІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Аліна СЛЮТА

02 квітня 16:51

308

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Маршрутку штурмували, наче ворожі позиції. Година пік. Люди поверталися з роботи і прибували на вокзал приміські електрички. Ще й дощ почав накрапати.

З двома непідйомними торбами Настя ледве заштовхалася в автобус. Водій поспішав і віз пасажирів так, наче то були мішки з картоплею. Коли вкотре загальмував, дівчата, які стояли поряд, полетіли на Настю.

– Триматися не можете?! – гаркнула жінка.

– Вибачте, ми ненавмисно, – мовила одна.

Але Настя «завелася», і на адресу дівчат та всієї молоді посипалася купа звинувачень. І такі, й сякі.

– Жіночко, певно, ви ніколи не були молоді, – сказала та, яка її перепрошувала. – Не носили джинсів, коротких спідниць, не кохали, не жартували. Із колиски були злою пенсіонеркою.

Настя вмить прикусила язика. Вона ще не пенсіонерка. Просто вигляд має…

На своїй зупинці ледве виволокла торби. І відчула до себе жалість. Аж в очах засльозилося. Зачепило її те дівчисько…

Переступивши поріг квартири, гепнула сумку біля порога.

– Петре, – гукнула до чоловіка, – занеси-но все до кухні.

– Чекай, дай подивлюся, що той мудрило депутат скаже. О, так, так… Пора про людей подумати, – ледве відірвав очі від телевізора чоловік.

– А про мене ти коли-небудь подумаєш? – знову завелася Настя.

– Мамо, що сталося? Чого ви кричите? – виглянула зі своєї кімнати донька.

– Скажи своєму, щоб сумки в кухню заніс.

– Максим спить.

– Переробився?

– Та шукав, шукав він роботу…

– Що чоловік, що зять… Сам непотріб, – злісно кинула Настя і потягла свою ношу до кухні.

Стала розбирати сумки, а з голови не виходили слова дівчиська. Як це вона не кохала? Кохала. Петро ж був першим хлопцем на селі, – якби то знаття, що він буде таким ледацюгою. А кохати кохала і в річку вскочила б за ним, хоча плавати не вміє.

Сама в молодості гарною була. А яка коса була в неї. Тільки коса чого вартувала! Миколка з тракторного стану вірші й пісні для неї писав. Із кінця села ходив до клубу заради неї. Весь час квіти дарував, завжди усміхався до неї. Веселої вдачі хлопець, працьовитий, порядний. Тепер заслужений працівник сільського господарства, хороший сім’янин. Має двійко діток. Жінку собі взяв з дитиною, вона для нього стала рідною, татом зове і дуже любить його.

А жінка його – в панях.

Ох, як вона хотіла повернути назад час, усе виправити. Минав час – перемелював на своїх жорнах і добре, і погане. Ту їхню дружбу Настя згадувала завжди з ніжністю…

Згадувала Настя і про коротку спідничку. Батько не раз сварив, що коліна світить. Бувало, виходить з дому в довгій спідниці, а в подружки на танці перевдягалася в міні. Підфарбовувала вії, губи, пахтилася парфумами. Молода ж була.

Коли ж то останнім часом в її шафі обновки з’являлися? Усе життя годить Петрові. Сама винна, бо так навчила. А тепер чоловік не знає, де ложки лежать. І на жодній роботі довго не може втриматися. Тяжко йому. На дачу їхати не збирається. Зате перед телевізором днював би й ночував. Нічого в хату не приніс. Якби її батьки не допомогли, то замість трикімнатної квартири досі тулилися б у гуртожитку.

І доньці годила. Все найкраще – дитині. Допомогла вивчитися. Диплом отримати, тільки працюй. Пристроїла медсестрою в поліклініку. Але так на роботу нарікає, наче щодня вагони розвантажує.

У Насті також диплом є. Закінчила сільськогосподарський технікум. Навіть не пам’ятає, куди ту синю книжечку поклала. Що тепер де заробиш? То до Польщі на сезонні роботи їздила, то на ринку стояла. Тепер з бригадою ходить ремонти робити. Ще трохи помарафетить чужі оселі, а навесні знову до Польщі подасться.

Зять… Щоб йому! Роботу пів року шукає. На малу зарплату йти не хоче, а великої не пропонують. Донька на свою платню волоче. І Настя… Так і живе – для чоловіка, для доньки. А тепер ще й для зятя. Власне життя щодня відкладає на завтра. Не помічає, як воно пролітає. І якби нині її не назвали пенсіонеркою…

– Що буде на вечерю? – запитав чоловік. – Чогось доброго хочеться.

І це Настю добило. Не знала, до чого причепитися, аби вихлюпнути злість і жаль. Погляд перечепився через надщерблене горня. Червоне з білими горошинками, старе, незграбне. Таке, як її життя. Спересердя кинула горнятко в смітник, за ним туди ж полетіли ще кілька «поранених» горнят, потріскані тарілки, надщерблені склянки.

У серванті стоїть посуд, нечіпаний. Збирала, збирала… Кому потрібні ті кришталеві сервізи надцятирічної давності, скляночки з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? На тому світі?

– Ти що, з глузду з’їхала? – заволав Петро, побачивши в смітнику купу посуду.

– Будеш їсти з нової!

– Я що, пан?!

– Я б тобі сказала, хто ти… не плутайся під ногами.

Від перепалки прокинувся зять. Поцікавився, що трапилося. Але теща глипнула таким поглядом, що того вмить здуло.

Сімейство вляглося спати, а Настя сиділа на кухні з горнятком холодного чаю. Неправильно вона живе. Правильно сказало дівчисько в автобусі – правду. Не жінка, а загнана конячка. Руки порепалися, бо не вміє біля землі в рукавичках працювати. Крему шкодує собі купити. До перукарні ходить не тоді, коли треба, а коли дуже треба. Згадала, як дівкою була, то не тільки собі, а й подружкам красу наводила: і кучері на пиво крутила, і вії підфарбовувала.

А сусідка Оксана завжди підфарбована, має гарну зачіску. Молодості не повернеш, але нормальний вигляд за бажання завжди можна мати. Оксана за Настю старша, але з вигляду не скажеш. Оксані було несолодко. На трьох роботах часом працювала. Двох своїх дітей на ноги сама ставила, бо овдовіла рано. Проте, хоч як тяжко було, тримала марку. «Жовчі» не набралася. А Настя заводиться з півслова.

Вилила холодний чай. Сполоснула горня. Витерла сльозу.

– Збираєшся на дачу? – вранці запитав Петро. – Нині субота. В маршрутці буде багато людей. Але автобус коштує дорожче.

– Нікуди я не їду. Справи маю.

– Це ж які? Вже капусту пізню пора збирати. Квасити.

– Треба? Їдь, збирай і квась. Зять у поміч!

Петро отетеріло дивився на дружину. Настя попрямувала до дверей.

– А сніданок?... – промовив услід.

Настя йшла вулицею і думала: чи то спершу на голові порядок навести, чи в магазин одягу зайти. Глянула на своє відображення у вітрині. Ні, таки спочатку треба позбутися «хімії». Добре, що вона відросла.

– У вас гарне густе волосся, навіщо ви його хімією псуєте? – запитала молода дівчина-перукар. – То що будете робити?

– Щось… аби було… на ваш розсуд.

– Зафарбуємо сивину. Зараз колір підберемо. Підстрижемо. Коротко. Вам пасуватиме. Ви чимось схожі на мою маму. Я їй такі модні зачіски роблю!

– Певно, ваша мама молодша за мене.

– Я бідна дитина. Мама вже на пенсії. Але любить мати гарний вигляд. То що, експериментуємо?

– Може, ще брови трохи підправити…

Настя аж заплющила від несподіванки очі. З великого дзеркала на неї дивилася інша жінка. Помолоділа. З незвичним відтінком волосся. З незвичною, стильною короткою стрижкою. Майстерно укладеною. Тільки одяг не пасував до нового образу.

Дівчина-перукар приязно усміхнулася:

– Подобається?

– Дуже. Дякую.

Того дня з’явилися обновки в гардеробі.

…Петро підозріло дивився на дружину. З якої радості такі «реформи»? Зять не міг второпати, чому теща раптово змінила імідж.

Донька прикидала, скільки все це коштує. А Настя не збиралася нікому нічого пояснювати.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!