ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ МИНУЛЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

08 червня 10:38

427

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Вона вкотре прокинулася вдосвіта, навіть не задумуючись над тим, що цей ранок приніс вихідний день. Укотре змушувала себе встати з ліжка, приготувати сніданок та випити гарячого чаю. Кожен новий день минав, як попередній і наступний: пробудження, робота, робота, робота… Жінка не задумувалася, чи потрібно їй це, чи варто продовжувати в тому ж дусі, а просто робила те, що їй казали: перекладала та відправляла.

– Ти знову лягла пізно?

– Так.

– Мамо, може, ще поспиш? Робота нікуди не подінеться. Якщо хочеш, я допоможу. Я також щось умію.

– Ні, дякую, синку. Краще ти ще поспи.

Такий діалог відбувався майже щодня. І щодня закінчення було передбачуваним.

Яна працювала перекладачем уже не перший рік, адже потрібно було забезпечити сина всім найкращим. До того ж цього року він мав вступати до вишу. Жінка не була заміжньою. Колишній коханий покинув її ще задовго до народження сина Євгена. Щоправда, декілька років тому хлопчик виявляв бажання поспілкуватися з батьком. Яна заборонила, адже знала, що з тих зустрічей не вийде нічого путнього.

Історія стосунків жінки не була надто романтичною і не вельми відрізнялася від історій инших студентів: Ростислав, старший на два курси, був статним юнаком, а Яна приїхала з провінційного міста та боялася всього, що її оточувало. В її очах він здавався захисником, який завше готовий до подвигів. Проте кохання згасло, так і не запалившись. Яна завагітніла, а Ростислав не планував робити їй пропозицію. Натомість зробив иншій – дівчині з перспективної сім’ї, де батьки були бізнесменами та могли забезпечити молодому подружжю безбідне життя.

Яна народила сина на початку 90-х. Часи були важкі, купонів не вистачало ні на що, але жінка всіляко намагалася вирватися зі скрути, і їй це врешті вдалося. Євген ріс слухняним хлопцем, намагався допомагати мамі й навіть вирішив вступити на іноземну філологію, щоб своєю участю полегшувати мамі роботу.

Ростиславові не надто пощастило. 90-ті славилися не вельми людськими умовами бізнесу, тому згодом його відібрали. І довелося молодикові пізнати всі грані пекельної праці, а не тішитися з того, що все йому принесуть та подадуть під пику.

– Вдягайся, синку. Ми йдемо вибирати костюм на випускний, – промовила Яна, одягаючи сукню, адже син так любив, коли вона вбирала саме їх.

Вони пішли мало не в найдорожчий магазин міста, адже мати була переконана: син повинен мати найкращий вигляд. Євген довго приміряв костюми, комбінував їх з різними краватками та сорочками і врешті зупинився на класичному поєднанні: чорний костюм та біла сорочка. Яна не могла натішитися, яким прекрасним виріс її син!

– Мамо, це нам не дорого?

– Ні, синку. Не хвилюйся. Я працюю не для того, щоб відкладати гроші на «чорний день», а щоб давати тобі все найкраще.

Настав довгоочікуваний день – випускний. Дівчата були у пишних сукнях, із неймовірними зачісками та макіяжем. Кожна хотіла світити на тлі иншої та затьмарювати красою. Хлопці виглядали як справжні джентльмени: в костюмах, з до блиску начищеними мештами. Лунали привітання вчителів, директора, нагороджували медалістів… Свято для всіх. Яна не вірила, що син так швидко подорослішав. Ще зовсім недавно був маленьким створінням, плакав і просив їсти, а тепер це статний юнак.

Після урочистої частини, як завше, була неформальна – ресторан. Під наглядом батьків усе завше культурно, проте батьки не завжди можуть бути поряд. Так сталося і того вечора. Однокласники, як годиться, пішли зустрічати світанок до озера. Кожен з них був невимовно радий зустріти новий день у компанії, а особливо радів Євген, адже міг довше побути з нею, зі своїм давнім коханням – з Тамілою. Дівчина не здогадувалася про глибину почуттів юнака і вважала його другом. Після феєричного світанку Євген зголосився підвести Тамілу до дому, адже хотів відкрити своє серце дівчині. Йти було недовго, і юнак таки почав розмову:

– Ти не змінила думки щодо вступу в инше місто?

– Ні, батьки за те, щоб я стала біологом. Нехай це не буде вельми перспективно. А ти так і вступатимеш на іноземну філологію?

– Так. Буду допомагати мамі.

– Це прекрасно! Ми навчатимемося в одному місті, зможемо бачитися, розмовляти…

– Так. Знаєш, я давно хотів тобі дещо сказати, але ніяк не наважувався…

Їхню розмову обірвали молодики, які під’їхали автівкою та зупинилися біля випускників.

– Глянь, яка краля! – нахабно звернувся один із них до свого друга.

– Сідай! Ми тебе підвеземо! – промовив той не менш нахабно.

– Вона з вами не поїде! – відрізав Євген.

Рішучість юнака перервало те, що молодики вийшли з авто й намагалися затягнути в нього Тамілу. Єдине, що промовив Євген, було «Тікай!», а опісля – бійка, яка коштувала юнакові більше, ніж вступ до університету…

…Яна не знаходила місця – телефонувала до синових однокласників, тривожила поліцію та лікарні, проте все марно, поки вона не почула дзвінок у двері. На порозі стояла перелякана Таміла, яка не могла промовити ні слова. Єдине, що прочитала Яна в її очах, – сталося щось жахливе. Після того, як дівчина трішки заспокоїлася, змогла розповісти, де Євген, і вони разом подалися до місця.

Серце Яни розривалося від болю, коли вона побачила відгамселеного до напівсмерті сина, який стікав кров’ю на асфальті. Заледве спромоглася зателефонувати у «швидку», яка врешті забрала Євгена до лікарні. Його стан оцінювали як критичний і не бралися робити жодних прогнозів на майбутнє. Ця ніч була найстрашнішою в житті Яни. Ще ніколи вона не бажала, щоб янгол смерті забрав її замість сина. На ранок лікар повідомив, що юнакові необхідна операція з пересаджування нирки, адже вони були настільки пошкоджені, що не могли повноцінно функціонувати. Донором одразу зголосилася бути Яна, проте виявилося, що її орган не підходить. Та сама історія і з иншими родичами, які хотіли допомогти Євгенові. Залишався тільки один можливий донор – рідний батько Ростислав. Яна добре знала, де шукати цю людину, адже він обіймав не останню посаду в місті.

– Нам потрібна твоя допомога, – промовила жінка, ледве домігшись аудієнції з Ростиславом.

– «Нам» – це кому? Я не зовсім розумію, до чого ви хилите… – вдавав чоловік, наче не впізнаючи в цій невиспаній жінці колишнє студентське захоплення.

– Нам – це твоєму кровному синові та мені. Євгена побили, і тепер йому потрібно пересаджувати нирку, щоб він вижив. Моя не підходить. Уся надія на тебе. Зроби один раз хоч щось для дитини. Я тебе благаю!

– Забирайтеся геть з мого кабінету! У мене немає сина!

Настільки безсилою Яна ще ніколи не почувалася. Ростислав вигнав її, наче мале сліпе цуценя. Безвихідь охопила її серце й душу. Яні не залишалося нічого, крім як змиритися.

…Тієї ночі Ростислав не міг заснути. Його тривожили думки про сина і про те, що мав зробити. Дружина не помічала душевних переживань чоловіка та спокійно спала. Він міркував: «Я повинен допомогти синові. Я ніколи нічого не робив для нього. Але… Що скажуть про мене? Заступник мера має незаконні зв’язки? Це ж удар по репутації!..».

…Яна повернулася до лікарні, де лежав її Янгол. Вона не хотіла залишати сина ні на секунду, адже не знала, яка саме секунда може виявитися для нього останньою. Поруч була Таміла. Вона відчувала провину перед Євгеном і Яною, але що дівчина могла вдіяти? Уже нічого. На жаль…

Зранку в палату ввійшов хтось, чиї кроки колись Яна впізнала б за будь-яких обставин. Це був Ростислав. Він вирішив відкупити свою задавнену провину.

Лікарі майстерно провели операцію. Євген міг говорити й усміхатися матері та Тамілі. Він був щасливий, незважаючи на те, що з ним сталося. Поруч були найдорожчі його серцю люди – та, що дала йому життя, і та, що не перший рік надавала тому життю сенс.

***

– Бабусю! Лови м’яч! – кричало маленьке кучерявеньке хлоп’ятко, таке схоже на Євгена в дитинстві. От тільки очі не синові, а його коханої – Таміли.

Євген вступив до вишу наступного після операції року, з відзнакою закінчив його. Таміла також вступила з ним на один факультет, адже не хотіла залишати коханого. За декілька років вони одружилися й народили прекрасного онука для Яни. Євген мав перспективну роботу. Тут не обійшлося без впливової руки батька. Нарешті він визнав сина й допомагав йому. Ростислав радів, що має онука, може бавитися з ним, передавати життєву мудрість, хай якою вона була, зважаючи на чоловікове минуле.

Яна не могла зрозуміти: невже неможливо було відразу визнати сина і ростити його разом? Невже та партія виявилася чимось кращим, аніж вона, син і кохання, яке жінка могла подарувати Ростиславові? Та хіба зараз це має бодай якесь значення? Її син був щасливим. Яна мала невістку, про яку можна тільки мріяти. Онук зростав у щасливій сім’ї. Що ще потрібно? Потрібно хіба що залишити образи та очікування в минулому.

Адже, щоб іти до майбутнього, треба переступити через минуле.