ПЕРЕДУМАЛА

Значить, не прийде… Горда. Не звикла скаржитися і свій біль стороннім людям показувати.

Решту шляху їхали мовчки. Зійшла Галина біля свого будинку, тихо подякувала й пірнула в обійми хвіртки.

***

У хаті пахло свіжим хлібом, чебрецем та любистком. Переступила поріг і метнулась до ліжечка. Соломійка тихенько сопіла носиком та усміхалась уві сні. Галина торкнулась дитячої щічки. Зітхнула. Як він міг відмовитись від цього щастя?

Пішла до кухні. Розкинула на столі відріз іще бабиного полотна, виклала на нього траву. Сіла на стільчик і обхопила голову руками. З грудей вирвалось тихе скімлення.

– Мамочко! Таточку! Навіщо ви мене залишили? Щоб мучилась? – схлипнула гірко.

Піднесла погляд – на стіні красувався портрет батьків. Які ж вони молоді й гарні! Закохані… Чому доля вділяє тільки крихти того щастя? Не насититись ним. Хіба що вдавитись…

До тями привів тихий плач дитини. Метнулась до неї пташкою, пригорнула до грудей. Доки годувала, не могла відірвати очей від милого личка.

– Ти ж моє сонечко яснооке! – шепотіла. – Радосте мамина…

У дворі залементував Рудий. Кого там принесло о цій порі? За вікном – пізній вечір.

Двері здригнулись від стукоту. Сполохано підхопилась. Поклала донечку в ліжко, а сама бігом до кухні, щоб прибрати зі стола беладонну. Не дай Боже хтось побачить!

– Хто там? – клацнула вимикачем у веранді.

– Галочко! Це я – Давид…

Ніби струмом пронизало. Розчахнула двері. Радісно скрикнула:

– Не вірю власним очам! Яким вітром тебе сюди занесло? Стільки років не приїздив!

– О, так! Довгенько, – широко усміхнувся. – Майже вісімнадцять…

Ставний. Гарно вдягнений. Доглянутий. На засмаглому обличчі весело сяють очі.

– То впустиш мене в хату чи так на порозі стоятимемо? – запитав, лукаво вигнувши брови.

– Та, звісно ж, заходь!

А він з-за спини розкішний букет дістав і простягнув, підморгуючи:

– Це, звичайно, не ті квіти, що я колись цупив із клумби баби Оришки, але теж гарні.

Галина зайшлася сміхом.

– Пам’ятаю я ті квіти! І бабу Оришку, яка лаяла і кляла тебе так, аж вуха загортались.

– Ага… Ще й удома батько додавав прочуханки і мати в куток ставила…

Зайшов до хати. Роззирнувся здивовано.

– А де твій чоловік? Чого сама?

– Немає, – розвела руками. – Тепер я – вдова. Ще й невінчана жінка з малою дитиною на руках.

У темних очах Давида промайнуло співчуття. І смуток…

– Якби я тоді був трохи сміливішим, то нізащо не дозволив би тобі вийти заміж за Петра!

– Але ж дозволив, – глянула йому просто в очі.

– Тому що розумів: ти кохаєш його, а не мене…

Знітилась від тих слів. На блідих щоках проступив рум’янець.

– А ти зовсім не змінилась, – підійшов близенько. – Ще вродливішою стала.

Декілька хвилин невідривно дивились одне на одного. Галина першою схаменулась:

– Та чого ж це я тебе розмовами самими частую? Сідай до столу, питимемо зараз чай.

Доки заварювала духмяний напій, Давид заходився викладати на стіл привезені смаколики.

– Нічого не треба, – торкнулась його руки. – У мене є пироги з ревенем і полуницею.

Заплющив очі й муркнув від задоволення:

– Мої улюблені! Сто років не куштував!

Галина усміхнулась. У грудях раптом солодко защеміло. Якби ж Давид знав, як часто згадувала його і шкодувала про свій вибір. Петро за декілька років шлюбу завдав їй стільки болю, що вистачило б на два віки. З Давидом такого ніколи б не було, бо мав уроджену інтелігентність і шляхетне поводження з особами протилежної статі. А вона його образила. Відкинула світлі почуття. Так, як зараз учинив із нею Славко… Бумеранг повернувся…

Пили чай. Розмовляли. Давид усі ці роки працював та жив у Чехії. Досі був неодружений.

– Чого ж так довго парубкуєш? – здивувалась.

– Бо не зустрів такої жінки, як ти…

Заніміла. Опустила очі. Знову заплакала Соломійка. Галина метнулась до дитини.

Давид тихо сидів у кріслі та спостерігав за тим, як Галя годує дитину. Навіть не думав відводити погляд, бо це було прекрасно… І він раптом збагнув, що тепер нізащо вже не втратить її. Своє перше кохання… Свою Галинку, з темними тернинами очей і дзвінким розсипом сміху…

***

Минуло два тижні. Галина пурхала оселею, чепурилась, зиркала на годинник. Незабаром має прийти Давид. До того часу треба зібрати речі. Від учора вони – подружжя. І чоловік забирає дружину з дитиною до Чехії.

– Там у мене є будинок. Хоч і невеликий, але дуже гарний. За будинком – садок, у дворі – багато сортів троянд. Вам із Соломійкою сподобається, – пригортав Галину до грудей.

– Авжеж, сподобається. – усміхалась. – Бо ти поруч…

Куди й поділась вимучена журбою жінка? І про зрадника Славка забула. Ніби й не було його ніколи в її житті. А беладонну спалила у грубці. Немає більше кому мститися. Передумала вона… Нехай живе щасливо з тим, з ким сам хоче. А в Соломійки буде справжній батько – надійний і люблячий. Бо з перших днів її з рук не спускає.

Добре їм разом. Так і має бути в сім’ї, де панують любов, щастя і затишок…