ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ!

* * *

Спочатку Рая не вивляла жодного бажання спілкуватися з Вітою. Вона скоса поглядала на молоду жінку, яка щодня сідала біля неї і вела розмови, здебільшого ні про що. Обурювалася такій наполегливості, не розуміла, що тій від неї потрібно. А Віта і так, і сяк, Рая мовчить. Розповідала про себе, про знайомих, намагалася справити гарне враження, розговорити. Рая на запитання тільки буркала у відповідь, косилася недобре. На дитячий майданчик почала приходити рідше. Та Віта й не думала здаватися. Ну дуже розпирала її цікавість. Такою вже вона була. Скрізь носа всуне. І таки домоглась свого.

Другий день періщив дощ. Холодна та мокра погода змушувала сидіти у домівках. Віта дуже любила визирати у вікно. спостерігати за перехожими, особливо під час негоди. Вітер зривав з дерев і кидав пожовкле листя прямісінько на зіщулених зівак, а ті не зважали, нахиливши голови, поспішали в затишні квартири. Ті, кому не потрібно було на роботу чи то в школу, садок, з полегшенням зітхали. Виходити на вулицю бажання жодного. У Віти вихідний, і то добре. Заварила ромашкового чаю, закуталась у тепле покривало, сіла з книгою, яку планувала прочитати вже давно, і, звичайно, біля вікна. Та дзвінок у двері змусив відволіктись. На порозі стояли Рая та Анна з печивом у руках.

– Поговорити прийшла. Ти ж не відчепися?

Віта всміхнулася, пропустила сусідів до квартири.

– Та я б не прийшла. То все Анна вмовила мене.

Анна побігла до Віри гратися, а мами пройшли на кухню й заварили ще чаю. Розмова мала вийти довгою та цікавою.

– Я відразу здогадалась, що ти з тих… які полюбляють свого носа в чужі справи встромити, – Рая всміхнулася гірко. – Спочатку злилася на тебе: от же ж причепилась, а потім… – жінка трішки нервувалася, совалася на стільці. – Якби ще років шість тому хтось сказав, що у мене не буде друзів, рідні, яка мене любить і підтримує, я б нахабі плюнула в пику. Якби ж хтось сказав, що так розчаруюся в людях – не повірила б нізащо. У мене була дружня родина, коханий чоловік, друзі. Не багато друзів… Та були ж. І я гадала, що вони в мене найкращі. Я на всі сто була впевнена в них, розумієш!? Та… Господи, як же важко. – Рая схлипнула, та швидко зібралася: – Вони всі відвернулися від мене, коли з’явилась Анна. Аж не віриться, ну як так? Ти все розпитувала мене про моє життя. Якщо цікаво, слухай.

– Цікаво.

– З першим чоловіком Павлом життя не склалося. Лупцював мене безбожно, – Рая сьорбнула чаю та схопила печиво, надкусила. – Ні про яке кохання, повагу і мови не було. Робив що хотів. Любив випити та погуляти, а ти, Райко, отримуй чи не щодня. Та синя ходила недовго. Павло помер, коли Ірі виповнилося чотири. Це доня старша. Струмом вбило… – похнюпилась. – П’яним поліз до електрики, у якій і тверезим не тямив анічогісінько. Залишилася вдовою у двадцять чотири роки. Було важко. Та за чоловіком не дуже й горювала. Походила в жалобі рік і зійшлася з Дмитром. Однак і в другому шлюбі щастя не було. Не зміг чоловік чужу дитину полюбити. Все вона його дратувала. Без крику не минало й дня. А коли Іра підросла, то й бити дитину почав. Довго я не терпіла і без пояснень покинула Дмитра. Хоча в іншому непоганий був чоловік. Непитущий, працьовитий. Любив мене. По-своєму. Мабуть… Більше заміж не виходила. Так зустрічалася з чоловіками, переважно чужими, – Рая глипнула спідлоба на Віту, оцінила її реакцію і впевнившись, що та не засуджує, продовжила: – Життя мене не балувало. Просто не було. Ще й у коханні не щастило. А так хотілося бути комусь потрібною. Коханою жінкою, особливою та найкращою у світі. Ех, мрії. Та на те вони і мрії, щоб спрвджуватися. Зустріла Олексія, порядного чоловіка, у якого закохалася до безтями, а він у мене. Так я гадала. Гарний, неодружений, без дітей, з власним житлом. Ідеал!

– О, ідеалів не буває. Я хоча й молода ще, та вже добре знаю, – Віта посміхнулась якось гірко. Бо і їй з чоловіком не пощастило, сама виховувала доньку.

– Отож, та я так хотіла в це вірити. Те перше побачення з Олексієм було чудове. Тоді здавалося, що зірки на небі яскраві-яскраві сяють, лише для нас, закоханих. Теплий весняний подих обіймає, затишно так. Я почувала себе принцесою, особливою «дівчинкою», коханою. В грудях розпирало, від щастя хотілося сміятись. Ну нарешті і на моїй вулиці свято. Чекала ж так довго. І от. Коли моє ідеальне побачення закінчилось, я всю ніч не спала. Переповнювали емоції. Згадувала побачення, прокручувала в голові кожну мить. Раділа й не вірила, що зустріла саме того. Як же довго на нього чекала. Здавалося, все життя. Хіба ж могла мріяти про такого чоловіка, особливо коли вже до сорока рукою подати. Ну чому, чому згаяно стільки часу на не тих? Чому саме в тридцять вісім пізнала, що таке жіноче щастя? Де були мої очі? Чому були вони сліпі? Та нічого, не стара ще. Ще буду щасливою. Такі думки були тієї ночі. Пам’ятаю їх, наче вчора було…

Рая підвелась і пішла перевіряти, як там дівчата. За хвилину повернулась задоволена, сіла й налила ще чаю.

– Добре, що в Анни з’явилась подружка. Відколи живе, жодної не було. Діти її сторонились. А ображали скільки разів, не порахувати. Я спочатку, як звір, кидалась захищати своє дитя. Та знала б ти, Віто, що мені довелось вислухати від батьків «нормальних» дітей. Скільки було сварок, проблем через те, що інші діти ображали мою, а я, виявляється, повинна спокійно за тим спостерігати. Та я мала нахабство кричати чи повчати їх. А було таке, що й запотиличника відвішувала. О, тоді батьки тих «ображених» дітей налітали на мене, як хижі птахи. Всі мої слова сприймали в багнети. Я пояснювала їм, чому кричу на їхніх дітей, та мене не чули. Відповідь була одна – то діти, і я не маю права. Хоч як я добивалась справедливості, її не було. Я пересварилася зі всіма колишніми сусідами. А те, що вони знали мене та все про моє життя й народження Анни, давало їм перевагу… Мене обговорювали, принижували, обзивали, та й доню мою теж… Ненависть, моя та людська, отруювали моє життя. Я не витримала напруги, продала квартиру, і ось я тут. Вже на новому місті попередніх помилок не збираюсь повторювати. Сваритись ні з ким не хочу, й спілкуватися теж… Нікому не дозволю лізти до мене і Анни.

– Та якось воно все у вас не по-людськи. І захищати свою дитину маєте право. Хай не лізуть… А те, що ви вибрали пасивну поведінку, теж неправильно. Кидати звичне життя, з’їжджати з дому…

– Ах, – махнула рукою, – багато ти розумієш. Коли довго топчешся на місці, а результату нуль, то скоро розчаровуєшся. Нікому нічого не доведеш. У мене хвора дитина, не така, як усі, а значить, ущербна. І це не моя така думка, а суспільства. Не навчились ми добре ставитись до інвалідів, хворих, інших… Анна – то мій біль. Коли вона народилась, я ледь не втратила глузд. Я її не хотіла. Навіть думала залишити в дитбудинку. Та мій вік не дозволив цього зробити. Була б я молодою, знаєш, мабуть, лишила б.

– Оце так зізнання! Чому ж народили таку дитину? Зараз же аналізи роблять, перевіряють, на ранніх стадіях бачать, коли щось не так з плодом. Можна ж було перервати вагітність. Все ж краще, ніж народжувати, коли аж так не хотіли її.

– Слухай далі. Зустрічались ми з Олексієм уже рік. Наче не діти, щоб бігати на побачення, пора б і про спільне життя подумати. Та Олексій не квапився одружуватись. Його влаштовувало все. Мене – ні. Та взяти бика за роги не наважувалась, боялась, що почне брикатися. Тож усе йшло своєю чергою. Мляво так, не поспішаючи. Незабаром зрозуміла, що вагітна. Злякалася дуже. Нікому нічого не казала. В лікарню не поспішала. Все відкладала, то через роботу, то через проблеми якісь… Я не знаю, чого чекала… Не впевнена була, чи ж хочу народжувати. Вирішила порадитись з рідними. Першій розповіла Ірині. Вона ту новину сприйняла гостро. Розкричалась. Не підтримала мене, сказала, що я роблю помилку і що Олексій не надійний. І що внуки скоро будуть, а я народжувати зібралась. Курям на сміх. Ми посварилися. Довго не спілкувалися. Зараз я розумію, що доня мала рацію, та тоді… Була впевнена: Олексій зрадіє, одружиться зі мною, створимо сім’ю і заживемо… Він зрадів. Окутав мене увагою, був ніжним, добрим, подарунки дарував, вітаміни, фрукти носив. Про майбутнє говорив. Та… – Рая замовкла, змахнула сльозу, яка бігла щокою. – Про спільне проживання – ні слова. Я натякала, не чув, все розмову на інше переводив. Добре, думаю, народжу йому сина, куди дінеться, одружиться, як миленький. Коли пішла в лікарню, живіт добряче випирав. Лікар зиркнув недобре, відчитав мене, як малолітку якусь, за те що пізно явилась на огляд. Звісно ж, його правда. Після того як зробили всі аналізи, УЗД, повідомили новину. У моєї доні синдром Дауна. Мій світ перевернувся. Сказати, що я була шокована, нічого не сказати. До тями ледь прийшла. І тоді лікар оголосив ще новину. Аборт робити пізно, дитина вже сформована. Єдиний вихід – народжувати. Ну а якщо вже так не хочу народжувати, то дитину можна вбити. На такий спосіб я не пішла. Все ж не звір.

Віта мовчала. Намагалась уявити себе на місці Раї, однак не могла. Віта завжди співчувала таким матерям і діткам, та самій пережити таке – борони боже. Якось хотіла підбадьорити Раю, але слів не
дібрала.

– Олексієві я, звісно ж, не сказала. Мовчала, як риба, здогадувалась, що покине. Хоча по-дурному то все, тільки відтягувала неминуче. Коли Анна народилась, Олексій зник. З квартири з’їхав, роботу кинув. Де дівся, я не знаю. Не шукала. Відтоді життя перетворилось на пекло. Я наче опинилася в ямі, з якої не вибратись. Я була весь час ніби п’яна. Розум затуманений, неясний. З донькою стала менше спілкуватись. Що у неї в житті, мене не цікавило, у своєму б розгребтись. Та де там!? Не могла собі ради дати. А Іра, замість того щоб якось підтримати, образилась на мою байдужість, більше не приходила. Ми з нею досі не помирилися. В неї своя сім’я, син є. Подруги теж від мене відвернулись. Я стала нецікавою, занудою. Та ще й така в мене дитина. Стали мене соромитись. У гості вже не кликали, через Анну. Відвернулись. Ось так за рік я втратила коханого, доню, подруг. Батьків уже давно немає. І лишилась я сама з Анною.

Рая голосно сьорбнула вже давно холодного чаю, в очі Віті не дивилась. Почувалась якоюсь дурненькою. Стало соромно за себе. Проговорила те все вголос – справді, все якось по-дитячому. Сліпо вірила Олексієві, вчасно не пішла в лікарню, посварилася через дурниці, з донею, втратила по-дурному подруг… Список можна продовжувати. Так, усе якось через дупу в Раї.

– От такі справи… – тільки й мовила.

– Раю, ну не віриться мені, що все аж так погано. – Віта підсунулась до Раї та поклала їй руку на плече. – Ну не буває так. Люди різні, звісно, тож і добрі, я впевнена, поряд з вами є. Так? – Поглянула з надією Раї в очі.

– Єдина людина, яка мене підтримала, то моя колега, а тепер моя начальниця. Її підвищили, щойно я пішла в декрет, тямуща вона. Тож коли з’явилась Анна і всі відвернулися, лише вона мені допомогла. Я боялась роботу втратити, а втратила б обов’язково, бо ж постійно мала бути біля Анни. Коли малій виповнилося три, у мене закінчився декрет, постало питання про повернення на роботу. А як? Анну не брали до дитсадка. І тоді Ольга запропонувала мені працювати вдома. Я бухгалтер, тож замість того щоб йти до офісу, все те роблю вдома. Всі задоволені. І час на Анну є, і робота є.

– Ну от. Не так уже все й погано, – Віта усміхнулась. – Раю, не ображайтесь за те, що скажу, бо вислухала вас і дійшла висновку. Я впевнена, ви чудова людина, та й доня ваша Іра теж не монстр, і подруги ваші, я думаю, не такі вже безсердечні та підлі…

– Але…

– Почекайте, скажу. – Віта прочистила горло. – Просто через певні обставини не тільки рідні та друзі змінились. Я впевнена, ви, Раю, змінилися теж. Не кажу, що ви винні, а вони – ні. Склались такі обставини, вас не зрозуміли… але ж і ви не зрозуміли їх. А вони ж близькі вам люди. І сусіди ваші колишні не всі погані. Частина – так. Люди часто злі й агресивні, однак не всі. Ви себе накрутили добряче через стрес та горе, хоча, повірте, не вважаю я Анну горем. Вона особлива, їй більше треба уваги та турботи. Часу й нервів, та все ж вона ваша кров. Вона дуже добра дівчинка, любить вас, понад усе. Вибачте, що даю вам пораду, та вам треба трішки змінитися. Навчіться знову довіряти людям, перестаньте соромитись Анни й припиніть переживати через те, що про вас подумають. То ваше життя, іншим до нього зась.

– Легко тобі казати. Ти ж не в моїй шкурі. Як можна довіряти тим, хто твою дитину ображає чи знущається?

– Тому, хто ображає, можна і в пику дати, еге ж? – Віта засміялась та чмокнула Раю в щоку, від чого та здригнулась. – Та розслабтесь уже і почніть жити. Повірте, навколо безліч друзів, не лише вороги. Треба тільки захотіти – і все налагодиться. Не чекайте, що хтось зробить до вас перший крок, можна і не дочекатись. Зробіть його ви. Усміхніться людям. Просто почніть із себе.

* * *

Осіннє сонце світило, та не гріло. Та хіба всидиш весь час у квартирі? На дитячому майданчику багато народу. Віта з донею теж вирішили погратися. Чому б і ні? Он зима скоро, заморозить, уже довго не пограєшся. На лавочці біля дуба сиділа Рая. Біля неї, як завжди, гралась Анна.

– Мама, я до Аннички, добре?

Віра всміхнулась та побігла до нової подружки. Віта пішла слідом.

– Гарна погода, еге ж?

Віта сіла біля Раї і помітила, з жінкою стались якісь зміни. Невеликі, та вже помітні.

– Маєте гарний вигляд.

– Дякую. – Рая помовчала хвилину. – І за пораду також спасибі. Ти правильно говорила щодо мене. З себе треба починати. Ну і… Я з донькою помирилась. Зателефонувала, вона зраділа. І от ми з Анною чекаємо на них. З онуком прийдуть скоро, – Раїні очі заблищали. – І те… Перейдімо на «ти».

Віта щиро всміхнулась. Чому б ні? Згода.

На лавочці під розлогим дубом сиділо дві жінки. Біля них гралися діти. Жінки спілкувались, сміялись, як давні подруги, вели розмови про життя. Віта зрідка позирала на доню та Анну, ті були щасливими. До них приєдналася ще одна дівчинка, і от їх уже троє. Рая здивовано дивилась на те. В душі раділа. А може, справді все не так уже й погано. Віта наче почула те, кивнула головою. А із-за будинку вийшла молода жінка з маленьким хлопчиком у візочку й попрямувала до мами.