П’ЯНКА ЧЕРЕМХА

Вибігла з дому раніше, ніж зазвичай. Сьогодні не на роботу. Сьогодні сина навідує. Її бородатий, змучений, із посивілим поглядом хлопчик потроху оклигує після поранення. Тож жінка напакувала торбину, таку, що й годі підняти, тоді згадала, що декілька років тому син подарував їй на Різдво, під ялиночку, валізу з коліщатками. Мандрувати Ольга поки що не має наміру. Наразі її шлях – до шпиталю й у зворотному напрямку. Тож жінка швиденько переклала все з торби у валізу й почимчикувала до автобусної зупинки.

Ранок видався сонячним, але прохолодним. Зимний вітер смикав Ольгу за волосся, і вона подумки втішилась, що вдягнула теплішу курточку. Похапцем накинула на голову капюшон і поторохтіла валізою далі.

Біля зупинки вільно розкинула віття тонких рук кучерява черемха. Ох і пахощі! Квітує, п’янить білим шумовинням, як молоде вино. Струнка і вродлива. Справжня наречена в білосніжній сукні. Але сумна…

Ольга лагідно торкнулась мереживних китиць, нахилила гілочку і вдихнула дивовижні пахощі. Весна… Природа оживає, а Україна хоронить своїх дітей, яких убили зажерливі московитські окупанти. Білий цвіт тьмяніє від крові та кіптяви. Стогне посічена осколками та зранена вирвами від вибухів стражденна українська земля…

Із цупких рук думок жінку різко висмикнув звук автівки, що пригальмувала поруч.

– Доброго ранку, пані Ольго! – гукнула Марічка, колишня однокласниця її Сашка.

– Доброго ранку! – Ольга усміхнулась дівчині. – Приїхала батьків навідати?

– Не лише. Тато просить долучитись до родинної справи. Тож цього разу я тут надовго, якщо не назавжди, – Марічка вийшла з авто, відчинила багажне відділення і потягнулась до Ольжиної валізи. – Давайте валізу, я покладу її сюди. Підвезу вас до міста, звісно, якщо туди прямуєте.

Ольга вдячно торкнулась її руки, зазирнула в обличчя:

– Дякую, сонечку! До Сашка їду.

Марічка запитально звела брови. В її очах на мить спалахнули вогники і майже одразу згасли. Дівчина сіла в машину, зачекала, доки вмоститься Ольга, і, лише коли шини приємно зашурхотіли асфальтівкою, тихо поцікавилась:

– Як у Сашка справи? Давно його не бачила… Казали, він від перших днів повномасштабного вторгнення пішов на війну…

 – Так і є. Відтоді лиш двічі приїздив додому на декілька днів. Зараз лікується після поранення. Множинне осколкове… Але ти ж знаєш Сашка: навіть коли йому важко й боляче, він не скаже про це. Жартує, мовляв, був гарним, а став ще кращим, бо тепер матиме рубець через усе чоло. Про руки і ноги я взагалі мовчу. Там суцільна рана була. Потроху гоїться…

Голос по-зрадницьки затремтів. Ольга закусила губу й відвернулась до вікна. Краєм вуха упіймала ледь чутне зітхання, більше схоже на здушений стогін. Певно, не забуло молоде серце про швидкоплинне щастя…

Жінка потай зиркнула на враз зблідле обличчя дівчини. Непомітно похитала головою. Якось намагалась розпитати сина, чого вони тоді розлучилися, та він ні пари з вуст. Дивно це… Сашко і Марічка з дев’ятого класу зустрічалися. У його очах багаття палахкотіло від неприхованих почуттів. А після випускного ніби відрізало. Розійшлися врізнобіч, наче й не знали одне одного зроду.

Ольга задумано втонула пог­лядом у краєвидах за вікном. Картинки так швидко змінюю­ться, мов у калейдоскопі. Так само стрімко й життя мигтить: день за днем, місяць за місяцем…

– То Сашко тут, у нашому шпиталі? – хрипко поцікавилась дів­чина.

– Так. Уже два тижні минуло, як його перевезли. Сашко просився додому. Не відпускають. Отож намагаюся частіше його навідувати. Побачу, почую – і відлягає від серця. Основне – живий! А рани загояться…

– Звісно, – голос Марічки враз надламався і посипався гострими скалками розпачу. Крутнула кермом і зупинилась на узбіччі. Затулила обличчя вузькими долонями.

– Що?.. – налякано зойкнула Ольга і схопила її за тендітні плечі.

Та шморгнула носом, звела на жінку мокрі від сліз очі.

– Я була такою дурепою! Не з’ясувала всього, чуткам повірила… А Сашко ж гордий. Навіть пояснювати нічого не став… Це вже згодом я дізналась, що всі мої ревнощі були безпідставними, а та міська краля Наташка, онука вашої сусідки, сама Сашкові на шию вішалась, доки не отримала відкоша. Якщо коротко: наламала я дров, пані Ольго. Ох і наламала…

Марічка махнула рукою, ще раз шморгнула носом, вивудила зі стильного наплічника серветки й витерла сльози.

– На твоєму місці кожна б так учинила. Та ще й у такому юному віці. По скільки вам тоді було?

– По сімнадцять…

– Ну-от! А я про що кажу? Не варто тільки себе звинувачувати. Сашко мав би першим крок назустріч зробити. Його покійний батько колись проходу мені не давав, я спокою через нього не мала. Усіх залицяльників порозганяв, щоб я лише його бачила. А вода, як кажуть, камінь точить. Незабаром я зрозуміла, що всім серцем, по-справжньому закохалась. Отож за декілька місяців ми й побрались. Та Сашко свого тата майже не пам’ятає. Мав лише п’ять років, як Роман загинув на будівництві. Привалило його плитою бетонною… Я думала тоді, що сама поруч із ним ляжу. Зупинили тільки думки про сина.

– Більше ви заміж не виходили?

– Ні. Кращого чоловіка, ніж мій Роман, годі було шукати. Немає більше таких – і крапка!

Тихо буркнув двигун автівки. Марічка натиснула педаль газу. Минаючи розлогу черемху на узбіччі, дівчина враз усміхнулась:

– Сашко мені ще з першого класу букети дарував. Уперше – саме черемху. Цілий оберемок! Аж із рук випадала. Весь шкільний коридор був засипаний білими пелюстками… Однокласники дражнили нас солоденькою парочкою.

Ольга засміялась. Весело підморгнула:

– Сашко – копія свого батька! Той теж мені завжди букети носив. І якоїсь спеціальної дати чи події не треба було. Казав, що кожен день зі мною – це свято.

Вони розмовляли до самого міста. Врешті, Марічка запаркувала авто біля шпиталю.

– У якому Сашко відділенні? – запита...