ЖИТТЯ
479Історія з життя
Вибігла з дому раніше, ніж зазвичай. Сьогодні не на роботу. Сьогодні сина навідує. Її бородатий, змучений, із посивілим поглядом хлопчик потроху оклигує після поранення. Тож жінка напакувала торбину, таку, що й годі підняти, тоді згадала, що декілька років тому син подарував їй на Різдво, під ялиночку, валізу з коліщатками. Мандрувати Ольга поки що не має наміру. Наразі її шлях – до шпиталю й у зворотному напрямку. Тож жінка швиденько переклала все з торби у валізу й почимчикувала до автобусної зупинки.
Ранок видався сонячним, але прохолодним. Зимний вітер смикав Ольгу за волосся, і вона подумки втішилась, що вдягнула теплішу курточку. Похапцем накинула на голову капюшон і поторохтіла валізою далі.
Біля зупинки вільно розкинула віття тонких рук кучерява черемха. Ох і пахощі! Квітує, п’янить білим шумовинням, як молоде вино. Струнка і вродлива. Справжня наречена в білосніжній сукні. Але сумна…
Ольга лагідно торкнулась мереживних китиць, нахилила гілочку і вдихнула дивовижні пахощі. Весна… Природа оживає, а Україна хоронить своїх дітей, яких убили зажерливі московитські окупанти. Білий цвіт тьмяніє від крові та кіптяви. Стогне посічена осколками та зранена вирвами від вибухів стражденна українська земля…
Із цупких рук думок жінку різко висмикнув звук автівки, що пригальмувала поруч.
– Доброго ранку, пані Ольго! – гукнула Марічка, колишня однокласниця її Сашка.
– Доброго ранку! – Ольга усміхнулась дівчині. – Приїхала батьків навідати?
– Не лише. Тато просить долучитись до родинної справи. Тож цього разу я тут надовго, якщо не назавжди, – Марічка вийшла з авто, відчинила багажне відділення і потягнулась до Ольжиної валізи. – Давайте валізу, я покладу її сюди. Підвезу вас до міста, звісно, якщо туди прямуєте.
Ольга вдячно торкнулась її руки, зазирнула в обличчя:
– Дякую, сонечку! До Сашка їду.
Марічка запитально звела брови. В її очах на мить спалахнули вогники і майже одразу згасли. Дівчина сіла в машину, зачекала, доки вмоститься Ольга, і, лише коли шини приємно зашурхотіли асфальтівкою, тихо поцікавилась:
– Як у Сашка справи? Давно його не бачила… Казали, він від перших днів повномасштабного вторгнення пішов на війну…
– Так і є. Відтоді лиш двічі приїздив додому на декілька днів. Зараз лікується після поранення. Множинне осколкове… Але ти ж знаєш Сашка: навіть коли йому важко й боляче, він не скаже про це. Жартує, мовляв, був гарним, а став ще кращим, бо тепер матиме рубець через усе чоло. Про руки і ноги я взагалі мовчу. Там суцільна рана була. Потроху гоїться…
Голос по-зрадницьки затремтів. Ольга закусила губу й відвернулась до вікна. Краєм вуха упіймала ледь чутне зітхання, більше схоже на здушений стогін. Певно, не забуло молоде серце про швидкоплинне щастя…
Жінка потай зиркнула на враз зблідле обличчя дівчини. Непомітно похитала головою. Якось намагалась розпитати сина, чого вони тоді розлучилися, та він ні пари з вуст. Дивно це… Сашко і Марічка з дев’ятого класу зустрічалися. У його очах багаття палахкотіло від неприхованих почуттів. А після випускного ніби відрізало. Розійшлися врізнобіч, наче й не знали одне одного зроду.
Ольга задумано втонула поглядом у краєвидах за вікном. Картинки так швидко змінюються, мов у калейдоскопі. Так само стрімко й життя мигтить: день за днем, місяць за місяцем…
– То Сашко тут, у нашому шпиталі? – хрипко поцікавилась дівчина.
– Так. Уже два тижні минуло, як його перевезли. Сашко просився додому. Не відпускають. Отож намагаюся частіше його навідувати. Побачу, почую – і відлягає від серця. Основне – живий! А рани загояться…
– Звісно, – голос Марічки враз надламався і посипався гострими скалками розпачу. Крутнула кермом і зупинилась на узбіччі. Затулила обличчя вузькими долонями.
– Що?.. – налякано зойкнула Ольга і схопила її за тендітні плечі.
Та шморгнула носом, звела на жінку мокрі від сліз очі.
– Я була такою дурепою! Не з’ясувала всього, чуткам повірила… А Сашко ж гордий. Навіть пояснювати нічого не став… Це вже згодом я дізналась, що всі мої ревнощі були безпідставними, а та міська краля Наташка, онука вашої сусідки, сама Сашкові на шию вішалась, доки не отримала відкоша. Якщо коротко: наламала я дров, пані Ольго. Ох і наламала…
Марічка махнула рукою, ще раз шморгнула носом, вивудила зі стильного наплічника серветки й витерла сльози.
– На твоєму місці кожна б так учинила. Та ще й у такому юному віці. По скільки вам тоді було?
– По сімнадцять…
– Ну-от! А я про що кажу? Не варто тільки себе звинувачувати. Сашко мав би першим крок назустріч зробити. Його покійний батько колись проходу мені не давав, я спокою через нього не мала. Усіх залицяльників порозганяв, щоб я лише його бачила. А вода, як кажуть, камінь точить. Незабаром я зрозуміла, що всім серцем, по-справжньому закохалась. Отож за декілька місяців ми й побрались. Та Сашко свого тата майже не пам’ятає. Мав лише п’ять років, як Роман загинув на будівництві. Привалило його плитою бетонною… Я думала тоді, що сама поруч із ним ляжу. Зупинили тільки думки про сина.
– Більше ви заміж не виходили?
– Ні. Кращого чоловіка, ніж мій Роман, годі було шукати. Немає більше таких – і крапка!
Тихо буркнув двигун автівки. Марічка натиснула педаль газу. Минаючи розлогу черемху на узбіччі, дівчина враз усміхнулась:
– Сашко мені ще з першого класу букети дарував. Уперше – саме черемху. Цілий оберемок! Аж із рук випадала. Весь шкільний коридор був засипаний білими пелюстками… Однокласники дражнили нас солоденькою парочкою.
Ольга засміялась. Весело підморгнула:
– Сашко – копія свого батька! Той теж мені завжди букети носив. І якоїсь спеціальної дати чи події не треба було. Казав, що кожен день зі мною – це свято.
Вони розмовляли до самого міста. Врешті, Марічка запаркувала авто біля шпиталю.
– У якому Сашко відділенні? – запитала, дістаючи валізу.
– У терапевтичному.
– А палата?..
– Вісімнадцята.
Дівчина кивнула й зачинила дверцята.
– Гарного дня! – гукнула крізь відчинене вікно. – Переказуйте вітання Сашкові!
Машина тихо буркнула і плавно покотилась асфальтівкою. Ольга провела її очима, скрушно зітхнула й підійшла до сходів. Думала, Марічка захоче з нею піти, щоб Сашка побачити… Але ж ні. Прикро…
***
Щойно за мамою зачинились двері, Сашко майже зі стогоном сповз на подушку. Весь час, доки розмовляли, хлопець намагався не показувати виду, наскільки було важко фізично сидіти й рівно тримати спину. Як сильно боліла кожна клітинка тіла… Навіщо мамі знати про це? Нехай вона думає, що йому значно краще, а все погане в минулому. І біль теж…
Сашко заплющив очі. У палаті шелестів ніжний голос дружини пораненого побратима. Він залишився без пальців на нозі, то вона від нього не відходить. Юрко вже лагідно гримає на дружину, просить, аби йшла додому й відпочивала після робочого дня. Та хто там його слухає! Зранку Дарина йде на роботу – хоч на пів годинки забіжить, увечері – довше. Юрій потайки тішиться. Воно й не дивно: рік тому, саме перед повномасштабним, побрались. Навіть медового місяця не мали. За тиждень після весілля Юрій уже стояв у черзі до військкомату.
– Мандруватимеш після нашої перемоги. Поїдемо до мого дядька у Відень, – голос Юрія стишується до шепоту. – Там гарно…
– Ти вже казав, – Даринка сміється.
– Ш-ш-ш-ш! Сашко заснув…
Він розплющив одне око, підморгнув ним і усміхнувся:
– Заснеш тут із вами… Та жартую! Розмовляйте собі… Піду подихаю свіжим повітрям.
Сашко кивнув на кватирку, крізь яку з вулиці линули весняні пахощі, повільно підвівся, убгав досі набряклі ноги у кросівки, накинув легку вітрівку і пошкутильгав із палати. Хай молодята трохи наодинці побудуть, бо навіть поцілуватись як слід соромляться в його присутності.
Гомінка вулиця дихнула в обличчя свіжістю. Пахло молодою травою і цвітом. Аж у голові запаморочилось. Добре, що лавка була недалечко, тож Сашко дійшов до неї і важко осів, випростуючи зранені ноги. Даремно не взяв костура… Було б легше йти…
Прихилився спиною до прогрітого сонцем дерева. Дошки тихенько скрипнули. Заплющив очі, вбираючи тепле проміння кудлатою бородою, в якій війна передчасно вткала срібні нитки.
– Привіт, Сашку! – солодко знайомий голос вибухнув над головою й осів міріадами лоскітних мурашок на його шкірі.
– Привіт! – хрипко озвався хлопець, прикипаючи поглядом до її обличчя.
Марічка, ще вродливіша, ніж зазвичай, стояла перед ним, на відстані руки, і тримала оберемок розквітлої черемхи. На блідих вустах дівчини застигла полохлива усмішка.
Сашко мовчки поплескав по лавочці поруч. Дівчина сіла, торкнувшись його полою м’якого кардигана. Ледь чутно зітхнула. Певно, не знала, з чого розпочати розмову.
– Звідки дізналась, що я тут? – першим порушив мовчанку Сашко.
– Твоя мама сказала…
Кивнув. Запала чергова порція тягкої тиші.
– Тобі вже краще? – Марічка глянула на нього й густо почервоніла. – Вибач! Безглузде запитання…
– Усе гаразд, – Сашко рішуче накрив її руку теплою долонею. Весело засміявся, показуючи очима на букет черемхи. – Я колись весь кущ за школою обскубав. А тепер думаю: куди ти всі ті віники складала?
– Додому приносила, – Марічка знизала плечима.
Обоє, не змовляючись, пирхнули сміхом.
– Тепер вирішила й тобі підготувати несподіванку. Не знаю, наскільки вдалу…
– Мені сподобалася! – Сашко по-змовницьки підморгнув, а за якусь мить тихо додав: – Тоді, на випускному, я не цілував Наташку…
– Знаю, – очі Марічки заіскрились від непроханої вологи.
Дівчина зненацька нахилилась і торкнулась губами його неголеної щоки. Сашко здригнувся. Обійняв Марічку і пригорнув до грудей. Ох, болять ребра! Та хай йому грець, якщо дівчина, яку досі кохає всім серцем, знатиме про це!
– Ходімо на каву! – хлопець кивнув на кав’ярню через дорогу.
– Не відмовлюсь.
Сашко підвівся, стиснув Марічку за руку, аби вже ніколи не відпускати. Відколи вони розлучились, він мільйон разів пошкодував, що відпустив її декілька років тому. Іншою рукою Сашко огорнув букет черемхи. Від п’янких пахощів хлопцеві перехопило подих. А може, то не від аромату, а від найкращої у світі дівчини, яка гордо крокує поруч, щасливо усміхаючись. Авжеж, від неї!.. Он як серце застугонить від радості…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
520
Життєві історії
