ОВЕЧКА

Знаєте отой особливий дорослий кайф, коли вже одужав після застуди, а лікарняний іще не закритий? От я сьогодні гуляю вулицею, насолоджуюся несподівано теплим жовтневим днем і на роботу на законних підставах не йду, бо ж лікарняний. І дарма, що останній день.

Жодного вітру, осіннє небо тішить акварельними барвами, під ногами – строкате листя. Раніше не помічала, що листя груші у жовтні стає червоним, а тополі і липи – золотавим. Он невелика зграя граків копирсається у пошуках свіжих горіхів, он метушливі синиці, а коло калюжі невибагливі голуби бавляться окрайцем білого хліба. Хліб, мабуть, відволог за ніч, голуби по черзі хапають його і підкидають угору. Шматочки залишаються у дзьобах, окраєць ляпається на асфальт і його негайно підхоплює наступний «гравець». Як багато цікавого довкола, якщо мати час та все це помічати…

Раптом мою увагу привернув галас на маленькому футбольному полі. Власне, не так галас, як той єдиний голос, що вибивався з какофонії міцно сплетених докупи розмов та вигуків. Високий повний хлопчина недоладно бігав полем, намагаючись чи то наздогнати м’яч, чи то привернути увагу когось із дітей.

– Можна з вами? Можна? Можна з вами? – хлопчик бігав полем, я так і не зрозуміла, звертався він до когось конкретного чи запитував назагал.

Знаєте, що йому відповіли? Нічого. Діти азартно грали у подобу футболу, їхня увага була прикутою до м’яча, а хлопчика вони просто не помічали. Оминали, наче чудернацьку перешкоду, наче він невидимий. Я стояла за огорожею школи кілька хвилин, сподіваючись, що його помітять. Куди там. Я, не в змозі спостерігати за цією болісною сценою, попленталася далі. Йшла додому і більше не споглядала неба. Пригадувала давню історію про таку-от самісіньку дівчинку, котру ігнорували. А якщо й помічали, то лиш для того, аби…

Різні частини цієї історії я збирала, наче дивний пазл. Він складався здебільшого з розповідей, пліток та чуток, і зовсім трохи – із побаченого на власні очі. Зрештою, пазл був зібраним достатньо, аби скласти уявлення про те, що відбувалося того року, проте деяких деталей мені бракує й досі.

Це давненько трапилося, років двадцять тому. Я закінчила коледж і довго шукала першу роботу. Лиха доля занесла мене у школу на дивовижну посаду педагога-організатора. Педагогіка виявилася доволі умовною, а організовувати таки довелося – нудні урочисті лінійки з нагоди початку та завершення навчального року, не менш нудні патріотичні концерти і «народні» свята. Ви ж пам’ятаєте все це, правда? Віршики, що їх зі сльозами на очах слухають лише батьки декламаторів, незмінна шкільна «зірка» з репертуаром «на всі випадки», директор школи з промовою… Найбільше, як на мене, не пощастило тим, хто опинився у перших рядах, – першокласникам і випускникам. Малюки, котрі ще не вміють прикидатися, відверто нудяться і позіхають, ховаючись за букетами. Одинадцятикласники, майже дорослі, з належними виразами обличчя, подумки десь у значно цікавіших місцях. А справжнє життя вирує на «гальорці», там шості, сьомі та частково восьмі класи домовляються, де святкуватимуть «по-справжньому». Чому восьмі – частково? Бо, починаючи десь із восьмого, діти не переймаються формальностями і на лінійку просто не приходять.

Ми з’явилися у школі майже водночас. Її зарахували до п’ятого класу, мене прийняли на роботу. І в нас обох перебування в цьому закладі розпочалося невдало. Про мої перші невдачі я можу розповісти, пам’ятаю все, наче воно щойно трапилося… Наприклад, одразу після першовересневої урочистої лінійки мене добряче насварила вчителька української мови. Бачте, мікрофон працював кепсько, і шкільну солістку-вокалістку, за збігом – племінницю вчительки, не було чутно. Досі не знаю, за що я отримала на горіхи, бо до апаратури жодного стосунку не мала. Просто я була наймолодшою співробітницею, мені минуло двадцять, отож це, певно, дало тій вчительці право зігнати на мені злість. Тоді вона видалася мені старою потворою, просто мішком злості. Насправді, на той час їй було стільки ж, скільки мені зараз… Та й лихою, як пізніше з’ясувалося, вона не була. Звичайна жінка, в якої, мабуть, теж початок вересня не вдався.

П’ятикласницю, про яку йтиметься далі, звали Марфа. Не Марта, а власне Марфа. Незвичне ім’я було не єдиною проблемою цієї дитини. Найбільше в око впадав її одяг. Складалося враження, наче дитину вбирали у… Знаєте, багато людей, особливо тих, хто зростав у радянські часи, старого одягу не викидають. Його десятиріччями зберігають у шафах, тоді, зазвичай з нагоди ремонту, шафи звільняють, і оте шмаття переселяється на балкон, а вже звідти – в село або на дачу. Із аргументацією, що старий одяг знадобиться для брудної роботи і прати його не доведеться, можна відразу викинути. Ну-от, скида­лося, що дитину одягали з такого мішка. На неї начепили білу ней­лонову блузку, таку з перламут­ровими ґудзиками, довгу, ледь не до кісточок, спідницю і трикотажну кофту темно-вишневого кольору, в таких навіть бабусі не ходять! Сердешна Марфа була дуже неохайно зачесана, вочевидь вона робила це самотужки і невміло – волосся зібрала у кривенький хвостик, перехопила махровою гумкою кислотно-помаранчевого кольору, а щоб пасма не лізли на очі, вчепила товстий пластиковий обруч. І так, це був її святковий одяг. Тож чи варто згадувати про те, що її одяг на щодень був іще сумнішим?

Я якось навіть перестрілася в коридорі з її матір’ю. Жінка на вигляд мала років п’ятдесят, худорляве обличчя спотворювали глибокі й, мабуть, передчасні зморшки, пофарбоване чорним волосся відросло і давно потребувало свіжої порції фарби. Одяг її не надто відрізнявся від того, в який була одягнута Марфа, а на плечі теліпався чорний ридикюль із облізлою золотавою защіпкою. Згодом я дізналася, що ця жінка народила Марфу поза шлюбом, втекла до міста й покинула дитя на виховання власної матері. Воно б нічого, та тут Марфина мама знайшла собі нове кохання і за доволі короткий термін народила ще трьох дітей. Тоді раптом згадала про Марфу, приїхала в село й забрала дитину. Аргументувала спалах материнської любові тим, що у місті краща школа, та й дитині коло матері ліпше, ніж коло баби, котра «стара відьма» і «мені життя не давала й зараз зі світу звести хоче». Хоч кожному було зрозуміло, що Марфа потрібна здебільшого як нянька для молодших братів та сестрички.

Справжню насолоду Марфина мама отримувала, коли скаржилася на свою важку долю. Видавалося, що їй неважливо, кому саме виливати жалі. Найбільше розповідей доводилося вислуховувати вахтерці, котра змушена була увесь день сидіти коло вхідних дверей. Марфина мама скаржилася на погоду, владу, школу, а найбільше, звісно, на ту «стару відьму», що хоче її, бідолашну, «зі світу звести», робить людям всякі «чари» і насилає прокльони, і так її прокляла, що чоловік «п’є – не просихає», а найменша дитина народилася хворою…

Та повернімося до Марфи. Вона зовсім не була дурною, гарно запам’ятовувала, непогано виконувала письмові роботи. Та-от із усними відповідями була халепа, навіть якщо Марфа знала відповідь. Тільки-но вона підводилася, відразу хтось із хлопців починав… словом, видавати звуки, схожі на овече бекання. Увесь клас, звісно, реготав, вчителі витрачали кілька хвилин на цитькання, і коли нарешті відновлювалася тиша, Марфа не лише забувала відповідь, а й узагалі не могла підвести очей. Так вони її і прозвали – вівцею.

«Гей, вівця, куди преш?!»

«Гей, вівця, звали з мого місця!»

Доволі швидко від слів перейшли до дій. Штурхання я бачила на власні очі. І це були не просто штурханці, це була дика, жорстока гра, коли зграя атакує найслабшого. Зазвичай це траплялося у коридорі, коли Марфа намагалася потрапити в інший кабінет, до вбиральні чи ще кудись. Хлопці збиралися зграєю, йшли за нею, тоді один вистрибував, якнайдужче штовхав її у спину, і зграя із реготом втікала. У них було таке собі змагання, переможе той, хто штурхнув найсильніше.

Якось, уже після початку уроку, я застала Марфу перед кабінетом математики. Посеред коридору, наче пошматована несподіваним нападом хижака жертва, лежав її старенький портфель, а Марфа збирала розкидані «нутрощі». Чогось вона, певно, так і не знайшла. Я підняла її пошарпаний підручник з математики, аркуші судомно хапалися за палітурку тоненькими ниточками. Марфа взяла з моїх рук книгу, іншою підхопила портфель і зникла за дверима класу. А я пішла до завуча побалакати, та розмова не лагодилася.

– …Дитину ображають, і це відбувається щодня. Ми мусимо втрутитися!

– Ну що ви від мене хочете? – Пізніше я дізнаюся, що ця жінка так втомилася долати власні проблеми, що сил на чужі їй відверто бракувало. – Я скажу психологові, нехай проведе з ними бесіду.

Та бачила я того психолога, йому самому психолог потрібен… Розмова із класною керівничкою п’ятикласників була ще менш ефективною. Вона обрала доволі своєрідну позицію:

– Вона повинна гартувати характер! Вміти постояти за себе! Її ніхто не няньчитиме, ні тут, ні в дорослому житті! – Вона пішла геть, із гордо піднятою головою й усвідомленням правильності власних суджень.

– Вони ж її задзьобають… – видихнула я, споглядаючи, як віддаляється її висока, старанно начесана спереду і неохайно зашпилена на потилиці зачіска.

На якийсь час вовченятам набридало бавитися і вони наче забували про Марфу. Вона трохи відживала, починала підводити очі, могла навіть закінчити речення, якщо на уроці її запитували. А тоді комусь спадала на думку нова розвага. Якось я вельми вчасно йшла повз хлопчачий туалет на першому поверсі і стала свідком того, як хлопці намагаються затягнути Марфу досередини. Тягли силоміць, за руки, штовхали у спину. Мені довелося негайно втрутитися, навіть не встигла обміркувати ситуацію. Не пам’ятаю, що я робила і вигукувала, здається, навіть вліпила кілька потиличників, та Марфу врятувала. Не знаю, що вони з нею там планували зробити, не знаю, знати не хочу і навіть припускати боюся. Певний час я боялася, що на мене за ті потиличники хтось із хлопців поскаржиться, та дарма, вони, мабуть, боялися викриття.

Від дівчат Марфі теж діставалося. Фізично вони її, звісно, не чіпали, а от від гострих коментарів та дотепів стосовно її зовнішності й одягу дітися було нікуди.

Вигукувати образи за спиною Марфи швидко набридло, вигадали писати «дотепи» каліграфічним почерком на дошці. Виглядало це ефектно, проте було неефективним, адже вчителі приходили на урок і вимагали негайно вимити дошку. Тоді дів­чата почали писати їй анонімні записки з образами, і тут слів не добирали. Якось поклали їй на парту старий брудний гребінець на шматку аркуша у клітинку з лаконічним посланням «Зробиш зачіску!». Ще якось гуртом вигадували любовного листа до Марфи начебто від однокласника, опецькуватого сором’язливого трієчника Володі. Поклали їй у зошит, а тоді, затамувавши подих, стежили за реакцією Марфи. Мабуть, написання та підкладання записок породжувало у дівчат значно яскравіші емоції, ніж спостереження за Марфою. Бо реакції, власне, жодної не було, Марфа читала записки, а тоді клала їх у портфель. Дівчата гадали, це, аби поскаржитися класній керівничці, і якийсь час чекали «виховної розмови», та вчителі, видавалося, нічого не знали. Усе це тривало до самісіньких зимових канікул.

А з початком другої чверті, точніше, після повер...