ОСІННЯ МОЗАЇКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Анна ПІНЧУК

21 серпня 23:20

241

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вулицями гуляє осінь. Щедро сипле пожовклим листям під ноги перехожим. Січе прохолодне повітря дрібненьким нічним дощем. Огортає місто ранковим затишним туманом. А вдень ще трохи дає розгулятися літечку. Містяни цієї пори скидають свої теплі кофтини й вітрівки, крокують до найближчого парку, щоб із паперовим горнятком кави і в приємному товаристві насолодитися останніми промінцями тепла цього року.

А осінь тим часом лише всміхається і швиденько розставляє на ґанках та віконцях кав’ярень руденькі пузаті гарбузики, кубики сіна і свічки. Осінь невтомно пече пироги з яблуками та сливами, пряні сінабони з вершковим кремом і готує гарбузове лате чи, може, зігрівальний і дуже смачний глінтвейн. Осінь найбільше з усіх пір року дбає про затишок, про тепло на душі та в тілі, про любов. Хоч нам інколи і здається, що вона не дуже прихильна та лагідна до нас, але то неправда. У кожному кроці осені, у кожному її подиху, у такому вмілому й доречному поєднанні шматочків осінньої мозаїки криється турбота про нас. А також наука і мудрість, якою осінь воліє поділитися, обдарувати нас, потішити.

І дарма ми скаржимося на мряку та ранні сутінки, на хворе горло й плани, що їх зруйнував дощ. Адже осінь дарує не те, що ми хочемо, а те, що нам насправді потрібно. Осінь дарує нам любов і прийняття, відпочинок і надію, але їх треба розгледіти, відчути, дозволити їм бути поряд, відкритись серцем та думками назустріч цим дарам.

А чи знаєте ви, де можна побачити найбільше любові, прийняття, найяскравішу осінню мозаїку в місті? Відкрию вам велику таємницю: це видовище чекає вас на залізничному вокзалі. І осінь теж тут. Вона від самого ранку дмухає свіжим, вогким та ледь прохолодним вітерцем на пероні. Огорнула ошатну стареньку будівлю вокзалу пухким і невагомим, мов цукрова вата, туманом. Осінь ганяє пожовкле кленове листя невеличкою гамірною площею перед входом до будівлі. І навіть старенький червоний трамвайчик дзеленчить лагідно, по-осінньому затишно.

Від самого ранку перони вокзалу вже сповнені почуттів. Любові й щастя, радості нової зустрічі й суму розлуки. Але про все за порядком. Он на пероні походжає чоловік років сорока. Він із нетерпінням чекає приїзду другої мами. Мабуть, здогадалися: звісно, що тещі. А їде вона з далеких закордонів глядіти свого маленького онучка, що народився лише два дні тому. І от новоспечений тато вже трьох діточок із задоволенням та усмішкою на втомленому обличчі передчуває мамину турботу. Хто ж, як не теща, збере на роботу найбільший пакунок з обідом і ще перекус для єдиного та найкращого зятя? Хто дасть їм з дружиною трохи часу й перепочинку від турбот про дітей? Хто так майстерно допомагає старшій доні виконувати домашнє завдання та привчає до читання середульшого сина?

Ох, наша осінь замилувалася! З обличчя багатодітного тата справді можна писати картини сімейного щастя.

На вході у вокзал осінь бачить уже іншу картину. Гарненька білявка міцно обіймає кремезного парубка у військовій формі. Він тихо її вмовляє, щоб не плакала і не переживала. Та хіба це можливо – відпускати до війська і бути спокійною?.. Осінь злегка дмухає туманом на цих двох, ніби огортає їх теплим пледом. Обійми цієї пари стають дедалі міцнішими, а обіцянки та плани, промовлені зараз, набувають усе більшого сенсу й цінності.

А тут на площі біля вокзалу крокує десятирічний хлопчина за руку з мамою. На обличчі малого грає щира й нестримна усмішка. Він приїхав сюди зустрічати тата. І задля цього мама навіть з уроків його відпросила. Хіба не щастя?! Мама хлопчика – жінка тридцяти п’яти років, але усмішка робить її на п’ятнадцять років молодшою. Темно-каштанові локони спадають на плечі, легкий макіяж, шовкова сукня ледь прикриває коліна, поверх неї легке пальто кольору морської хвилі. Чобітки на невисоких підборах і сумочка в тон. Усе в жінці доречно й радісно. У неї сьогодні велике свято. Коханий приїде не на день чи два, а на цілий місяць. Тут осінь замилувалась і послала малому й мамі промінчики теплого сонця. І потяг потрібний уже в’їхав на першу колію. А далі міцні обійми любові та радісні крики малого, мамині сльози, але ж то від радості й щастя. То добре.

Ось пероном гуляє самотня літня пані. Її тут можна побачити часто, щосереди. Плечі її опущені, а очі вдивляються в далечінь. Жінку огортають сум і туга. Але надія разом із любов’ю не полишають її. Вона виглядає той потяг, що привезе її рідного сина. Він мав приїхати в середу, трохи більше ніж три місяці тому. Втім, не склалося, зник безвісти на фронтах незадовго до тої дати. Але ж «безвісти» – то є дрібка надії. Зажурилася осінь, споглядаючи тугу матері, й послала їй сонячний промінь і трохи тепла.

Там походжає пероном Марічка, вчителька англійської мови в гімназії. Дівчина двадцяти п’яти років у помаранчевій вітрівці та синіх джинсах тримає в руці аркуш із прізвищем. Нещодавно вона проводжала на цьому місці тата, а сьогодні зустрічає незнайомця. І вийшла тут геть плутана історія. Чи мала вона бути зараз тут? Марічка сама в цьому сумнівається. Але ж запропонувала допомогу, то стій! Осінь усміхнулася Марійчиним думкам і сумнівам. Як не повинна?! Я ж для тебе все так гарно підлаштувала, мала! Віджени сумніви, стій і чекай!

Марічка зголосилася допомогти своїй колежанці Яні зустріти на вокзалі побратима Яниного молодшого брата, Олега. Хлопець після поранення, їде на лікування в їхнє місто. Яна мала зустріти його, нагодувати й допомогти облаштуватися на новому місці. І от, здавалося, все склалося. Але Яну затримали нагальні робочі справи. Марічка була вже вільна і зголосилася допомогти. «А що, подрузі допоможу і сама відволічусь трохи! А то робота, дім, зошити!» – думала Марічка, чекаючи прибуття потяга.

І от величний поважний локомотив видніється з перону й тягне за собою караван втомлених вагонів. Дівчину від цього видовища охопило радісне передчуття. Так бувало з нею завжди на вокзалі, ще з дитинства. Вагони проминають один за одним, і от у віконці бачить потрібний їй номер дев’ять. Пришвидшує крок за потрібним вагоном, тримаючи в руці аркуш, на якому написані прізвище й ім’я. Марічка зупиняється біля потрібних дверей – і довгі хвилини чекання. Серце починає гупати швидше. Чого б це? Якесь дивне те хвилювання! А осінь дзвінко сміється й шурхотить листям, яке вітер заніс прямісінько на перон, до вагона номер дев’ять.

Він виходить із теплого і трохи задушливого вагона, на повні груди вдихає осінні аромати вокзалу. Є тут і пахощі багаття, пожовклого листя та терпкої міцної кави. А ще пахне випічкою, цинамоном. Олег на хвильку примружує очі, бо промінці сонечка світять йому простісінько в обличчя. Потім витягає з вагона невеличку спортивну сумку, ставить її віддалік і кидає на неї свій піксельний рюкзак. Хвора ліва рука нагадала про себе раптовим болем. Зморщився, випростався, видихнув, відпустило. Нарешті хлопець роззирається пероном і бачить дівчину приблизно його віку з аркушем у руці. Дивина: на папері чітким каліграфічним почерком написано його прізвище й ім’я. Це точно не Яна, Василькова сестра, яку він бачив декілька разів. Вона жіночка сорока років із білявим волоссям та привітною усмішкою. А тут незнайома дівчина, та ще така прегарна.

Марічка, зауваживши його погляд і військову форму, повільно підійшла й привіталася. Виявляється, що Яна, затуркана тими шкільними завданнями, так і не повідомила Олега, що зустріне його хтось інший. Хлопець трохи знітився. Він що, цінна бандероль якась, що його треба зустрічати?! Незручно Олегові було перед дівчатами додавати їм клопотів. Але Марічка запевнила, що все добре. Що Яна з родиною чекає на нього. Але зустріти не мала змоги.

Олег дивився на цю дзвінку, веселу дівчину і був щиро радий, що сталося так і зустріла його не сестра побратима. Осінь же метушилася від нетерпіння, не любить вона тих порожніх розмов і ніяковіння. Натомість осінь визнає щирі вчинки й теплі обійми. Дмухнула прохолодним вітром, кинула листя під ноги військового та вчительки, хмарою затулила сонечко, закрила неба блакить і додала ще дрібного дощу. Який, утім, мав усі шанси перетворитись на велетенську, майже літню зливу.

Марічка запропонувала перечекати дощ і забігти на каву в привокзальну затишну кав’ярню. Олег із задоволенням погодився. І так почалася ще одна історія осіннього знайомства.

Вони сиділи за маленьким столиком, пили каву та смакували свіжою випічкою, а за вікном з неба лились ріки води. Привокзальну площу заповнили метушливі кольорові парасольки. Нові знайомі розмовляли і сміялися. Олег розповідав про свою службу. Але тільки смішне й цікаве, страхам і жаху війни не було місця за цим столом. Тут було тепло й по-домашньому затишно. Марічка також веселила свого нового знайомого розповідями про учнів та їхні витівки. Одну філіжанку змінила друга. Дощ давно закінчився, вийшло тепле обіднє сонечко, а вони все теревенили. Аж поки Марічці не зателефонувала Яна, яка давно вже прибігла зі школи і чекала їх з Олегом на обід.

Настали ранні сутінки, і вокзал спорожнів. Осінь щиро раділа багатому на теплі почуття, обійми й емоції дню. Вона ще пройшлася площею, зазирнула на перон і дмухнула опалим листям тут і там. А потім вирушила в місто гуляти парками і скверами, золотити дерева, одягати в багрянець алеї. Дихати вогкістю і прохолодою на парочки закоханих, щоб почуття їх гріли більше, а обійми були міцнішими.

Осінь – така собі владна пані. Дає не те, що ми просимо й хочемо, а те, що нам справді потрібно. Прийняти той дарунок із вдячністю, а ще смакувати затишними моментами – це наші основні завдання цієї пори.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!