Ощипок

Далі була сповідь дівчини, яка повірила, що можна потрапити в казку, отримати принца із усіма благами так легко, як у серіалі. Та в казочки сумний фінал – принц виявився злодієм з кримінальним минулим та з посвідченням державного службовця. Усе банально до крику. Є родина, немає зобов’язань перед наївною, дурненькою, яких у нього достатньо.

Проблемні йому не потрібні. А її проблема – дві смужечки не тесті. Попередив, щоб Іванка виміта­лася з міста, дав їй декілька годин, інакше його люди владнають цю проблему іншим способом. І слухати не захотів про вагітність.

Вінчання було скромним і малолюдним. Від нареченої не було нікого. Від нареченого були мама і два брати. Іванова мати все вінчання простояла, ніби світ їй потьмарило. А коли син напередодні просив благословення на шлюб, заплакала. Просила Івана сказати правду, підозрювала, що щось не так. Однак синові очі горіли любов’ю, він переконував, що вони кохають одне одного й Іванка буде гарною дружиною. А за все інше він перед Богом відповість. Благословила, але відчуття було таке, наче прокляла. Наречений усе вінчання дивився на образ Христа Спасителя і просив пробачити йому гріх обману. Адже на сповіді перед вінчанням не посмів сказати правду. Знав, що мав, але не зміг. Заради тієї, яка полонила його серце від дня їхнього знайомства. Наречена дивилася байдуже, ніби все, що відбувається, її не стосувалося.

Іван сказав дружині, що й пальцем до неї не доторкнеться, доки вона сама того не забажає. Чого йому це коштувало, важко передати словами.

Священнослужителя отця Івана скерували в одну з єпархій центральної області України. Як він і хотів. У рідні краї повертатися не варто, адже на паніматку Іванка поки не дуже схожа. Може, згодом, але не зараз. Нехай. Пізніше. Обов’язково.

Не ладналося в них подружнє життя: Іванка відмовлялася виконувати настанови чоловіка, не ходила на службу до храму, не читала Святе Письмо. «Що я за священнослужитель, якщо навіть рідну дружину до Христа не наближу?» – думав він. Так і тяглося все – молитвами Івана, непокорою Іванки. Щоденно чоловік просив дружину розпочати ремонт у будинку, який їм дали. Іванка відмовлялася. Та й на новому місці йому було важко як священнослужителеві. Іван у маленькій затишній церкві намагався навернути свою паству до слова Божого, адже люди ходили на службу максимум тричі на рік – на Великдень, Різдво і Трійцю. Ще могло декілька бабусь на Водохреще прийти. За роки життя без духовного наставника люди віддалилися від Творця. І було що далі, то гірше. Іван помічав байдужість прихожан, сухість дружини. Молитва рятувала, щохвилинна. І віра, що все стане на свої місця.

Першого дня весни на світ з’явилася Марійка – маленька красунечка відразу підкорила серце свого тата.

– Моя донечка, – шепотів заворожено, тримаючи на руках зморщену крихітку.

– Ти зовсім дурень? – не втрималася Іванка, бліда після виснажливих пологів. – Самому не огидно? Ти хоч жінку голу бачив? Непорочний тато, – засміялася з відразою.

Іван зміряв злим поглядом дружину:

– Навіщо ти так? Для всіх це моя дитина. А насамперед для мене – я взяв відповідальність за тебе і за це маля й дотримаю свого слова. Я думав, що тебе материнство змінить.

– Ощипок ти, а не батько, – відвернулася до вікна Іванка і заплакала.

Знову терплячий отець Іван списує витівки дружини на гормони, післяпологові ускладнення. Дбає про маленьку Марійку, править службу, збирає церковний хор, вечорами вирізьблює на дереві, має замовлення, збирає гроші на автівку. Ремонт теж почали робити, кожну вільну копійку чоловік вкладає в оселю, щоб тільки затишно було його дів­чаткам. На городі сам, у церкві сам, та й з дитиною майже завжди сам. Лікар порадив відправити до санаторію змарнілу дружину, щоб підлікувалася після пологів, зовсім втратила бажання жити. Отець Іван клопочеться, запрошує свою маму пожити ці декілька тижнів з ним, щоб допомогти йому з Марійкою.

Іванка вперше після пологів ожила, крутиться біля дзеркала, речі збирає та все себе оглядає.

– Дурницю я утнула, коли тебе послухала. Треба було вишкребти той плід, та й усе. Тільки фігуру зіпсувала. Та й чого було пертися в цю діру? Навіщо? Не шукав би мене ніхто у столиці. Жила б собі зараз на повну, а не отут скніла.

Івана наче хтось струмом вдарив, кров прибула до обличчя, в голові пульсує. Чоловік схопив дружину за плечі, захотілося вдарити її, а не може. Хоче вибити з Іванки лукавого, який змушує її говорити про своє дитя таке, прагне стусанами їй довести, що вона пуститься берега і більше не побачить суходолу в океані розпусти, брехні. Плач маленької Марії повертає до тями розгніваного Івана. Він хапає немовля на руки, цілує, заспокоює.

– Тихо, тихо, моя крихітко. Ну, ну, заспокойся, маленька, тато поруч, тато ніколи тебе в образу не дасть.

– Іване, нащо ти змусив мене одружитися? Ти ж сам брехав своєму наставникові, чи як ти там на нього кажеш? – всміхнулася криво. – Не боїшся гріха? Сповіді твої гріховні.

– Гріха? – всміхнувся радше сумно. – А що ти знаєш про гріх? Ти мене судитимеш? Ні. Твого суду я не боюся. Боюся тільки Божого. А одружився я з тобою тому, що кохаю тебе більше за життя своє нікчемне. Ладен любити до скону днів своїх.

Іванка єхидно посміхнулася:

– А хочеш мене?

– Навіщо запитуєш? Знущаєш­ся? Знаєш же, що не буду з тобою, доки сама не захочеш, не покохаєш мене.

– А якщо хочу?! Бери! Чи не знаєш як? Я покажу, Іванку, не бійся, – Іванка засміялася відразливо, зовсім не так, як тоді у сквері.

– Ти божеволієш. Тобі треба до фахівця, – зморщився Іван.

Жінка ж розстебнула батистовий халат і з викликом його спустила, оголивши груди.

– А так? – закусила губу.

Чоловік відчував, як його починає лихоманити. Іванові годі було відірватися від спокусливого жіночого тіла. Він мовчки вийшов з кімнати й почав молитися. Чув, як його вінчана дружина переможно регоче.

Повернувшись із санаторію, Іванка пурхала, ніби метелик. Посвіжіла, трішки ніби заспокоїлася. Навіть Марійці почала якусь увагу відводити, брала доньку на руки, бавила. Але годувати відмовлялася, з перших хвилин її життя не дала дівчинці материнського молока, сказала, що хоче груди дівочі зберегти. Іванові щось навіть готувати почала, в будинку лад навела жіночою рукою. Чоловік радів, мов дитина, та боявся злякати ці мінливі хвилинки спокою. Хоча розумів, що за ті півтора місяця в Іванки міг хтось бути із чоловіків там, у санаторії. Такі, як вона, надовго самі не залишаються. Іван гнав від себе погані думки. Молився вранці, вдень, уночі за Боже благословення його родини. Вірив, що Творець не відвернеться від нього, грішного.

Минуло три роки. Маленька щебетлива Марійка зростала красунечкою з блакитними очима та із золотавими кучериками. Таткова втіха, радість і відрада. Тільки вона й могла надати сил Іванові в моменти відчаю та втоми. Добра, щира, завжди усміхнена донеч­ка відчувала до тата неосяжну любов, на яку здатні лише діти. А мами боялася, трималася від неї подалі, стосунки їхні були сухими і беземоційними.

Наче й стабільно все: парафіян додалося, всі прагнули потрапити на службу до молодого отця, навіть люди із сусідніх сіл. Іван прищепив своїм парафіянам любов до Всевишнього, навчив їх сповідатися, причащатися, жити в любові, за словом Божим. Придбав автівку, возив сільських дітей у цирк, хворих до лікарні, школярів на районні олімпіади. Облаштував клумби в центрі села, посадив на них троянди. Підбирав усіх безпритульних котів, собак, ніколи не залишав їх на вулиці. Не відмовляв нікому. І люди тяглися до отця Івана, допомагали йому впоратися з усіма його задумами. Всі. Крім Іванки. Холодна, чужа, відсторонена. З колишньої вроди хіба що очі залишилися – глибокі, як океан, але сумні. Іванка ніби свій вік доживала, а не жила. Змарніла, схудла, тільки те й робила, що сварилася із сусідами, кричала на Марійку і плакала без причини. Односельці шкодували отця Івана, бо ж такому світлому чоловікові така дружина дісталася. До храму ходить рідко, до людей з гординею, завжди невдоволена. А Іван ніби й не помічає. Дивиться на неї, як і декілька років тому, закохано. Вірить, що й вона його полюбить.

Перед недільною службою серце Івана було не на місці, щось його тривожило. Чоловік гнав від себе погані думки, молився, почувався спустошеним та приреченим. Коли вийшов на подвір’я, серед ясного неба засвітилася блискавка. Прорізала небо, ніби мечем. Іванові наче ножа в груди хтось встромив, чоловік знав безсумнівно, що буде щось неприємне, як того злощасного дня. Службу правив неуважно, навіть парафіяни почали перешіптуватися, чи не захворів, бува, отець Іван.

Додому йшов ватяними ногами, а там на нього чекала несподіванка – валізи в коридорі. Зрозумів: Іванка залишає його, назавжди.

– Прийшов? От і добре, чекала на тебе, – випалила з порога. – Ти ж мудрий хлопчик, розумієш: я йду від тебе. Наш шлюб із тобою був помилкою, великою помилкою.

Чоловік мовчав.

– Мовчиш? – засміялася. – Мені пофіг. Я не попадя, і ніколи нею не стану, не тіш себе ілюзіями.

– Марія? – мовив, ніби вдавився повітрям.

– А що Марія? Поїде з мамою. Де ще дитині бути, як не з рідною матір’ю? Чи ти іншої думки? – лукаво глянула.

Уперше за декілька років жінка вдягнула розкішну сукню, зробила неперевершену зачіску, а очі Іванки блищали. Чоловік зрозумів, що щось задумала його дружина. Мовчки вийшов з кімнати, пішов до сейфа, дістав з нього пачку валюти, приніс і поклав перед Іванкою.

– Ось, бери! Тут на декілька років безбідного життя. А доньку залиш, – поставив їй умову.

– О так, наш піп не бідний! З вірян назшибав чи як? – жінка потяглася до грошей.

– Ти ж знаєш, що на автобус збирав, з теслярства, всі ці гроші чесною працею зароблені, – спокійно мовив Іван, байдужий до грошей, тільки б Марія залишилася з ним.

– Гаразд, умовив. Залишай собі дівчинку. Не розумію я тебе, Іване, все життя будеш без жінки, як чернець. Навіщо було одружуватися? Може, на прощання я тобі покажу, яке воно, кохання? – з викликом оголила стегно.

– Забирай гроші та йди з нашого з донькою життя. Назавжди.

Іванка пирснула сміхом, сховала оголену ногу, поцілувала в голову чоловіка.

– Марії скажеш, що мама – в санаторії.

Матері навіть не спало на думку попрощатися з дитиною.

– Ти був Ощипком і будеш ним, не більше й не менше. Мені тебе шкода.

Іван ще декілька хвилин після її від’їзду сидів, ніби в кіно, розумів, що титрів не буде, але сил рухатися не мав. Мовчала й молитва, не йшла в душу. І це лякало отця Івана, він боявся, що Бог у ньому розчарується.

Минуло двадцять років.

У храмовий день на службі не проштовхнутися, всі поспішають послухати літургію отця Івана. У новій просторій церкві яблуку ніде впасти. Парафіяни слухають із завмиранням серця, але серед усіх звернених до священнослужителя очей одна пара блакитних дивиться з невимовною любов’ю, теплом і вдячністю. Марійка, як завжди, стоїть на службі біля ікони Миколи Угодника, там її місце від першого причастя. Жодної служби не правив отець Іван без доньки, в темні та світлі часи вони були разом. У їхній маленькій родині немає місця смутку, брехні й образам. Ці двоє живуть одне для одного і одне заради одного. але ця літургія особлива: вперше біля його любої донькистоїть хлопець, який незабаром має стати її чоловіком. Цей факт бентежив отця Івана так, ніби його місія в Маріїному житті закінчи­лася, і щось стискало в грудях. За всю службу священник так і не наважився поглянути на доньку, боявся. Вдома Марія почала розмову першою:

– Татку, щось сталося? Ти чимось стурбований?

– Та ні, рідненька, все добре. Так, утомився трохи, – не звів на доньку очей.

– Ти не вмієш обманювати, татку, – Марія обійняла його за шию. – Пам’ятаєш, як малою я слухала твою «казку» про завжди хвору маму? Так ти пояснював її відсутність. Я знала, що ти обманюєш мене, але розуміла, що тобі ця брехня потрібна більше, ніж мені. Ти розповів правду, коли був готовий. Хіба я не зрозуміла тебе тоді?

– Зрозуміла… – видихнув винувато.

– Тату, перш аніж ти щось скажеш, послухай мене. У моєму житті було найбільше радості та світла, любові й тепла тільки завдяки твоїй безмежній і щирій любові. Я іншого життя не знаю і знати не хочу. Не пам’ятаю я й жінки, яка народила мене.

– Мами… – глухо виправив Марію.

– Ні. Мамою мені був ти. Мамою, татом, нянькою, подружкою, вчителем, наставником, духівником. З тобою я пізнавала світ, росла, набиралася розуму, припускалася помилок. І ти мені дозволяв це робити. А я – тобі. Думаєш, я не знаю про гроші, які ти регулярно надсилав тій жінці, яка колись мала стати тобі дружиною, але так і не стала? Знаю. Ти платив їй за те, щоб вона мовчала, що я не твоя донька, бо тебе могли позбавити сану. Тепер несеш цей гріх, спокутуючи його.

Марія опустилася на коліна перед батьком. Вона гладила його волосся, що почало сріблитися. Іван сидів, нахиливши голову, він боявся розплакатися перед донькою. Марія взяла батькову долоню й поклала на неї голову.

– Татку, я була твоєю карою, а ти – моїм порятунком. Дякую тобі за це.

Іван заплакав.

– Можна, я попрошу тебе про одну річ?

– Звісно, рідна, – звів вологі очі на доньку.

– Ми з Вадимом хочемо, щоб ти нас повінчав. Зробиш це для мене?

Іван заскиглив, як зранене щеня, цілуючи Марію.

Ранок прокрадався сутінками, будив сонні вулиці. Іван їхав автівкою до єпархії. Хотів просити благословення на вінчання Марії. Хоча розумів, що йому не дозволять це зробити після його зізнання. Що сповіді його були нещирі, вінчання вдаваним, дружина фіктивною, а донька не рідна. Сьогодні вперше отець Іван мав каятися у своїх гріхах. Але найбільше, що він боявся після всього цього, – не отримати дозволу повінчати свою єдину доньку і виконати її прохання. Решта – в руках Господа Бога.

– Усе народжується в любові. Інколи треба любити всупереч – законам хімії, обставинам, тернам, смутку. Часто любов – то рятунок від власної неспромоги. Одна любов ранить, інша – лікує. І тільки любов Творця всеосяжна. Часом ми забуваємо, наскільки цілющою буває любов, вона пробачає образи, розтоплює кригу непорозуміння, розкриває обійми там, де суцільні сварки. Любов надихає, примирює, згладжує, дарує відчуття захисту і потрібності, примножує. Інколи це почуття буває згубним, але навіть там, де хтось згорів від любові, може зародитися паросток надії. Сьогодні в любові з’єдналося два серця, віддаючи свою волю в руки Всевишнього. Будьте благословенні, діти мої! – отець Іван був невимовно щасливий за все, що зміг пережити, адже задля цієї миті варто було пройти свій шлях.

І якби хтось запитав Івана, чи вчинив би він так само, знаючи заздалегідь, які випробування на нього чекають, чоловік би відповів: «Так». Адже йому є за що дякувати.