Ощипок

Літо підкрадалося до сонячного травня підступною спекою, заганяло містян у тінь дерев у парках. Дівчата, студентки, гамірно вилетіли на алею скверу, переповненого пенсіонерами, які відпочивали, неначе прохолодним повітрям освіжили від задухи. Молоді, розкуті, яскраві та самовпевнені. Навіть сивочолі дідусі, які так затято грали в доміно, усміхалися безтурботній юності. А дівчата ніби й не помічали тихих зітхань невдоволених бабусь, заздрості молодих матусь та палких очей перехожих хлопців.

Серед трійки дівчат була одна, яка випромінювала енергетику спокусниці. Білосніжна, напівпрозора шкіра здавалася шовковистою, бездонні блакитні очі й розкішна грива білявого волосся. А ще погляд – хижачки, левиці чи хитрої дикої кішки. Дві її супутниці були не менш привабливими, але більшість дивилася саме на блондинку. Вона відчувала це, гралася пог­­лядами з ними, ніби сонячні зайчики пускала, сміялася дещо зухвало на слова подружок і знала собі ціну.

Іван сидів у глибині скверу, спостерігав за особливо гарним цієї пори Дніпром, насолоджувався теплом, перебираючи в руках вервицю. Ковзнув поглядом по алеї, і його очі провали­лися в безодню, в океан краси, що крокувала просто перед ним. Такої вродливої дівчини Іван не бачив за все своє життя. Не дівчина – диво. Хлопець засоромився власних думок і швидко відвів погляд. Дівчата побачили нетипову реакцію парубка і засміялися, як сороки. Іван хотів підвестися і йти чимдуж із парку, але вперше за останні роки він сконфузився від власного виг­ляду, адже дівчата здогадалися з його зовнішнього вигляду, що він семінарист. Юнак глибоко вдихнув і почав читати псалом. Думки роїлися десь далеко, а перед очима була білява дівчина. Іван намагався укладати розум у слова молитви, але так і не зміг зосередитися. Сердитий на свій безглуздий політ думки, підвівся й пішов до духовної семінарії. Погляд ковзав по людях, але Іван знав, що шукає ту дівчину. Пришвидшив крок. Від парку до семінарії – декілька метрів, які здалися хлопцеві вічністю.

Добігав останній рік навчання Івана в духовній семінарії. Юнак завжди ішов за покликанням, ще з дитячих років твердо вірив, що стане священно­служителем. Адже там, звідки він родом, віра в Христа – це не показове дійство, а життя. Перед Іваном був нелегкий вибір, що робити далі. Деякі семінаристи чітко визначилися з майбутнім: хтось піде в ченці та полишить мирське життя, дехто одружиться і знай­де своє призначення в одній із єпархій. Чернече життя не приваблювало Івана, адже він мріяв служити людям у рідному краї. Але супутниці життя юнак не зустрів. За канонами церкви, священник має право одружуватися тільки раз. І що ближче до випускних іспитів, то більше він думав про свій намір служіння. Бог не послав Іванові дівчину, яка б мала стати його другою половиною, адже на плечі цих жінок лягала велика відповідальність. Дехто із семінаристів бере за дружину когось із дівчат, які навчалися на регентському відділенні. Та Іван не відчув, що посеред них є його доля. А ще розумів, що не кожна дівчина захоче бути дружиною священника, це напрочуд відповідально і важко. Якщо на дружину звичайного чоловіка випадає багато турбот, то дружині священника додаються й обов’язки паніматки. Вона бере безпосередню участь у парафіяльному житті. Та й не знав Іван, де працюватиме, в якій області єпископ благословить служити. А тут ще й остання прогулянка містом вибила хлопця з рівноваги. Не полишала його думок дівчина зі скверу, Іван шукав її очима всюди й боявся власних думок. Молився і картав себе за розпусні думки. Але ближче до вихідного знову намірився йти до парку. А раптом то його доля?

Іванка – так звали дівчину з фантазій семінариста – навча­лася у столичному інституті, жила в одному з гуртожитків, мала чимало залицяльників і постійно чула компліменти від хлопців. Від життя Іванка хотіла максимум. Хоча воно її не пестило: виросла в сиротинці, не знаючи любові ні мами, ні тата. Та й із рідних в Іванки лише брат десь був, і того слід загубився. Росла і мріяла, що матиме в житті все, чого побажає, завдяки своїй згубній красі. А те, що неймовірно приваблива, знала. Розуміла, що своєю вродою може звабити багатого і впливового, а не просто шмарклявого студента. Іванка не соромилася своїх планів щодо заможного столичного життя. Годі їй злиднів та бідноти. Іванка шукала чоловіка своїх стандартів у фешенебельних ресторанах, у дорогих кав’ярнях. Могла тиждень їсти лише галетне печиво, запиваючи його чаєм, щоб заощадити, а потім сходити в кафешку випити захмарно дорогої кави, як для студентки. І доля всміхнулася дівчині.

Після Нового року в одному із закладів на Подолі Іванка зустріла чоловіка зі своїх мрій: він був амбітний, доволі симпатичний, щедрий, умів робити компліменти та готувати подарунки. Різниці у віці дівчина не помічала, як і його грубуватих манер. «Ось він, шанс на краще життя!» – думала Іванка. Фантазії малювали розкішні вечірки, відпочинки в наймальовничіших куточках світу, дорогі іномарки, вишукані ресторани, брендові речі. Подружки заздрили Іванці, але не показували цього. Кожна мріяла, що Іванчин кавалер зможе познайомити її з чоловіком свого кола. Тому колежанки зберігали добрі стосунки з дівчиною. Та білявка чітко розуміла, що таким чоловікам набридати не можна, це тобі не шпана з гуртожитку. Тому знала: коли коханий говорив тверде «Ні», скиглити й вередувати не варто, він такого не терпітиме.

Останньої суботи травня в її коханого вкотре були справи, дівчина пішла у сквер на Арсенальній. Звідти відкривався розкішний краєвид на Лівий берег Дніпра. Вільних лавочок майже не було, але це не засмутило білявку. Вона простелила джинсову курточку на траві пагорба і сіла на неї. Молоді матусі метушилися з непосидливими малюками. Іванка усміхнулася, уявляючи, що колись неодмінно подарує коханому солодку дівчинку і красеня сина. Цим самим тільки зміцнить їхні стосунки. Уявляла, як зрадіє її коханий, що в них повноцінна родина. Іванка мимоволі усміхнулася своїм думкам.

Іван ішов вулицею, минаючи Києво-Печерську лавру. Прямував до скверу, сам себе запевняючи, що хоче усамітнення. Але ж знав, що то обман: ішов шукати блакитнооку красуню, яка не виходила з його голови впродовж останнього тижня. Хлопець пришвидшив крок, пройшов сквером раз, удруге. Немає. Іванове серце зрадливо сіпнулося. Він уже мав намір іти до Маріїнського парку, аж раптом побачив її. Іванка сиділа на землі, закинувши голову, і ловила сонячні промені. Кров ударила хлопцеві в голову, і він відчув, що прірва близько. Завжди скромний і дещо боязкий Іван пішов за покликом серця, наважився на розмову.

– Не боїтеся обгоріти? Перші літні промені оманливі, – сам не розумів, що говорить, не впізнаючи власного голосу.

Дівчина ліниво повернулася.

– Поки ще травень, – глузливо відповіла.

Хлопець сприйняв це як початок танення криги.

– Відпочиваєте? – запитав.

– А тобі що? – провела пог­лядом розкішних очей його одяг. – Семінарист?

– Так. Це вас лякає? – сів поруч на траву. – Мене звати Іван. А вас?

Іванка зайшлася сміхом, легким, безтурботним, який залягав у глибині душі хлопця. Іван знав, що згадуватиме цей сміх тоді, коли залишиться сам, раз у раз торкаючись своїх найпотаємніших струн.

– Іван.

– Так, Іван. Що тут смішного? Ім’я як ім’я, – не образився хлопець.

– Ти не зрозумів, – промовила дівчина, заливаючись сміхом, – я теж Іван… ка.

Тепер почав сміятися й сам юнак. Виявляється, чарівна незнайомка – його тезка.

– Сподіваюся, прізвище не Ткаченко? – цілком серйозно запитала дівчина. – Бо це було б занадто.

– Ні, Ощипок, – чесно відповів Іван.

– Ощипок Іван, – пирснула сміхом білявка.

Хлопця це насторожило, але він не подав і знаку.

– Гаразд, Ощипку. Приємно було познайомитися. Піду я, мені час, – швидко підвелася і зазбиралася йти Іванка. – А я тебе пам’ятаю. Ти й минулого тижня тут блукав, очима мене їв. Не ображайся, але ти не мого поля ягода.

Хлопець не встиг більше промовити жодного слова, сором залив обличчя семінариста. На що тільки він сподівався? Дівоча постать у блакитній квітчастій сукенці почала віддалятися від нього. Іванові хотілося побігти за нею, та він розумів: така, як Іванка, ніколи не буде з таким, як він. Гіркота правди стисла лещатами й осіла мертвим вантажем на його серці. Нехай. Але той сміх хлопець запам’ятає на все життя і слухатиме його в найважчі хвилини свого життя. Цей сміх належатиме лише йому.

Не так уявляв Іван свою зустріч з майбутньою дружиною, паніматкою, матір’ю своїх дітей. Але життя є життя. Довелося прислухатися до голосу розуму і шукати дівчину, яка зможе виконувати в житті роль дружини священнослужителя. Сьогодні Івана мали познайомити з дів­чиною, яка співає в церковному хорі та мріє про заміжжя із семінаристом. Оскільки випускний іспит був позаду і залишалося тільки одружитися, щоб отримати скерування на службу, зволікати Іван не став. Адже так довго чекав на свій омріяний прихід, маленьку церкву, щирих парафіян. Погодився.

Йшов вулицею, дивився під ноги – і раптом… блискавка. Посеред світлого, безхмарного неба. Диво. І хоча віряни – люди не забобонні, але для себе зауважив, що то недобрий знак. Певно, не його доля чекає на зустрічі. Не встиг Іван подумати про це, як перед ним зі свистом загальмувала, але не зупинилася автівка і на асфальт викинули дівчину, яка покотилася на проїжджу частину. Іван, не роздумуючи, побіг до постраждалої, автівка ж поїхала далі. Коли юнак перевернув дівчину на спину, зрозумів, що то його Іванка. Дівчина була непритомною, на скроні – кров, а тіло ніби бездиханне. Іван обережно переніс юнку з небезпечної частини дороги на тротуар. Хтось із перехожих викликав «швидку», а хлопець сидів і гладив по щоці дівчину, яку кохав усім серцем. Тепер Іван знав напевне, що не піде вінчатися ні з ким, окрім неї.

Усі дні, які Іванка провела в лікарні, юнак сидів біля дверей її палати. Ліки, продукти – все, що їй було потрібно. Дівчина нічого не хотіла. Він хотів – бути поруч, бути потрібним, любити її. Іванка ж удавала, що не помічає його, заплющувала очі, ніби спить. «Нехай, їй потрібен час, вона стільки пережила», – виправдовував її поведінку Іван.

Жодного слова чи жесту до закоханого Івана, навіть жодного погляду на нього. Ніби й не помічала. На ранок сьомого дня хлопець застав Іванку в сльозах. Нічого не запитуючи, сів поруч із нею. Мовчали. Першою порушила мовчанку дівчина:

– Дякую… Ти не мусив.

– Дрібниця, – відмахнувся хлопець. – А де твої подружки?

– Поїхали на літні канікули додому, – відповіла.

– А ти?

– Що я? Мені немає до кого їхати. Знаєш, про мене ніхто в житті так не піклувався, як ти. Виявляється, це так приємно… – Іванка розридалася.

Далі була сповідь дівчини, яка повірила, що можна потрапити в казку, отримати принца із усіма благами так легко, як у серіалі. Та в казочки сумний фінал – принц виявився злодієм з кримінальним минулим та з посвідченням державного службовця. Усе банально до крику. Є родина, немає зобов’язань перед наївною, дурненькою, яких у нього достатньо.

Проблемні йому не потрібні. А її проблема – дві смужечки не тесті. Попередив, щоб Іванка виміта­лася з міста, дав їй декілька годин, інакше його люди владнають цю проблему іншим способом. І слухати не захотів про вагітність.

Вінчання було скромним і малолюдним. Від нареченої не було нікого. Від нареченого були мама і два брати. Іванова мати все вінчання простояла, ніби світ їй потьмарило. А коли син напередодні просив благословення на шлюб, заплакала. Просила Івана сказати правду, підозрювала, що щось не так. Однак синові очі горіли любов’ю, він переконував, що вони кохають одне одного й Іванка буде гарною дружиною. А за все інше він перед Богом відповість. Благословила, але відчуття було таке, наче прокляла. Наречений усе вінчання дивився на образ Христа Спасителя і просив пробачити йому гріх обману. Адже на сповіді перед вінчанням не посмів сказати правду. Знав, що мав, але не зміг. Заради тієї, яка полонила його серце від дня їхнього знайомства. Наречена дивилася байдуже, ніби все, що відбувається, її не стосувалося.

Іван сказав дружині, що й пальцем до неї не доторкнеться, доки вона сама того не забажає. Чого йому це коштувало, важко передати словами.

Священнослужителя отця Івана скерували в одну з єпархій центральної області України. Як він і хотів. У рідні краї повертатися не варто, адже на паніматку Іванка поки не дуже схожа. Може, згодом, але не зараз. Нехай. Пізніше. Обов’язково.

Не ладналося в них подружнє життя: Іванка відмовлялася виконувати настанови чоловіка, не ходила на службу до храму, не читала Святе Письмо. «Що я за священнослужитель, якщо навіть рідну дружину до Христа не наближу?» – думав він. Так і тяглося все – молитвами Івана, непокорою Іванки. Щоденно чоловік просив дружину розпочати ремонт у будинку, який їм дали. Іванка відмовлялася. Та й на новому місці йому було важко як священнослужителеві. Іван у маленькій затишній церкві намагався навернути свою паству до слова Божого, адже люди ходили на службу максимум тричі на рік – на Великдень, Різдво і Трійцю. Ще могло декілька бабусь на Водохреще прийти. За роки життя без духовного наставника люди віддалилися від Творця. І було що далі, то гірше. Іван помічав байдужість прихожан, сухість дружини. Молитва рятувала, щохвилинна. І віра, що все стане на свої місця.

Першого дня весни на світ з’явилася Марійка – маленька красунечка відразу підкорила серце свого тата.

– Моя донечка, – шепотів заворожено, тримаючи на руках зморщену крихітку.

– Ти зовсім дурень? – не втрималася Іванка, бліда після виснажливих пологів. – Самому не огидно? Ти хоч жінку голу бачив? Непорочний тато, – засміялася з відразою.

Іван зміряв злим поглядом дружину:

– Навіщо ти так? Для всіх це моя дитина. А насамперед для мене – я взяв відповідальність за тебе і за це маля й дотримаю свого слова. Я думав, що тебе материнство змінить.

– Ощипок ти, а не батько, – відвернулася до вікна Іванка і заплакала.

Знову терплячий отець Іван списує витівки дружини на гормони, післяпологові ускладнення. Дбає про маленьку Марійку, править службу, збирає церковний хор, вечорами вирізьблює на дереві, має замовлення, збирає гроші на автівку. Ремонт теж почали робити, кожну вільну копійку чоловік вкладає в оселю, щоб тільки затишно було його дів­чаткам. На городі сам, у церкві сам, та й з дитиною майже завжди сам. Лікар порадив відправити до санаторію змарнілу дружину, щоб підлікувалася після пологів, зовсім втратила бажання жити. Отець Іван клопочеться, запрошує свою маму пожити ці декілька тижнів з ним, щоб допомогти йому з Марійкою.

Іванка вперше після пологів ожила, крутиться біля дзеркала, речі збирає та все себе оглядає.