ОСЕЛИ МЕНЕ У СВОЄМУ СЕРЦІ

Двічі або й тричі на рік, ми ходили в дитячий будинок, яким наша організація опікувалася впродовж одинадцяти років. Сиротинець був розташований у колишньому палаці чи то князя, чи то графа і потопав у густому, проте окультуреному, лісі. У ньому, неначе в міському парку, простягалися стрункі алеї, обсаджені жимолостю та буксом, тішили око барвисті клумби з квітами, запрошували до відпочинку затишні альтанки, повиті вічнозеленим плющем і диким виноградом. Здавалося, серед такої краси, серед цієї справді чарівної казки діти обов’язково повинні бути веселими і щасливими. 

Та їхні тьмяні погаслі очі й блі­ді сумні личка стверджували про­тилежне. Ми відвідували ді­тей на всі свята, намагалися їх приголубити, розвеселити, за­ці­кавити чимось, роз­­смішити, але наші зусилля були марними. Цих дітей ніщо не тішило: ні наш прихід, ні ласка, на яку ніхто з нас не скупився, ні принесені ласощі, ні щедрі подарунки. При...