ПАНІ КАСЯ

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Зоряна ЛЕШКО

03 листопада 18:51

451

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Поїздка в метро заколисувала, хотілось заплющити очі бодай на мить, щоб перестало паморочитись у голові від нестерпного бажання спати. Катерина піднесла до губ паперовий стаканчик із захисною кришечкою і вдихнула аромат міцної, хоч і не надто якісної кави. Спробувала надпити, але в цей час поїзд почав гальмувати, і жінка, замість сьорбнути обережно, зробила великий ковток. Обпекла язик, закашлялась, аж на очах виступили сльози. Люди навпроти дивились на неї як на дикунку, іншим було відверто байдуже – підвели на мить голови від своїх ґаджетів і опустили знову. Аж до болю в серці захотілось додому, у свою хату, до доньки, до внуків, до Михайлика. Його, найменшенького, любила найбільше. І саме через нього покинула все й поїхала на заробітки до Польщі…

Катерина жила в невеликому селі на Львівщині. Жила як усі: рано вийшла заміж, рано народила дітей. Працювала в бібліотеці, мала великий город, тримала господарку, виховувала дітей – Олю і Василя, любила чоловіка.

З Михайлом вони жили мов одна душа. Чоловік був працьовитим, не пив, допомагав у всьому. Разом звели будинок, облаштували сад, разом були і в роботі, і в гостях. Чоловіки сміялися з Михайла, що підкаблучник, а він хитро підкручував вуса й незмінно відповідав, що в такої жінки не гріх і під каблуком побути.

І справді, Катерина, здавалось, не змінювалась із плином часу: тоненька, струнка, навіть після двох дітей, завжди в русі, весела й дивовижно гарна – чорне волосся, біла шкіра, пронизливо – сині очі. Старі пліткарки казали, що нагуляна, бо не могло таке гарне вродитись від законного чоловіка. А молодші позаочі обзивали відьмою – приворожила Михайла, тримає біля спідниці, боїться, що зів’яне краса – і покине її. Катерина сміялась, знала-бо: з лиця води не пити. А єдині чари, що тримають Михайла біля неї, – щире кохання, взаємоповага і турбота.

Час минав, діти росли, турбот додавалось, а життя однаково здавалося легким і сповненим щастя. Першим з дому пішов Василько. Закінчив дев’ять класів і – до міста вчитись. Просто сказав:

– Не хочу жити в селі. Не хочу крутити коровам хвости.

Михайло стис губи, а Катерина гладила його по плечах і заспокоювала:

– Не зважай. Молоде, дурне. Настане час – зрозуміє.

А в самої серце заходилось від болю та образи. Де помилилися? Невже не навчили любові до землі, до батьківської хати? Невже батьки не варті поваги в рідного сина?

Оля була в одинадцятому класі й готувалася вступати до університету. Хотіла повернутись у село вчителькою іноземних мов. А Катерина мовчала, боялася заохотити, боялася, що й донька отак піде з дому.

На літні канікули Василько додому не повернувся. Приїхав на три дні, зібрав речі, й повідомив, що влаш_тувався офіціантом у кафе, житиме в гуртожитку. Попросив без крайньої потреби в село не викликати. Катерина дивилася на Михайла, стримуючи сльози. Здавалося, за ці три дні він постарів на кілька років, а вона не могла навіть утішити. Бо що казати?

Оля не витримала, зробила зауваження, але Василько тільки скривився:

– Заступниця устоїв. Подивлюся на тебе після інституту. Сама втечеш у місто. Кому воно треба, село і люди?

– Досить! – Михайло ляснув долонею по столі, аж відлуння пішло. – Хто дав тобі право так поводитись у батьківській хаті?

– Та дуже вона мені треба. Зараз викличу таксі – і бувайте здорові.

Михайло вийшов надвір, гукнув сусіда через пліт і позичив у нього цигарку. Закурив уперше за двадцять років. Василько неспішно виносив речі до брами, а в хаті Катерина ридала в подушку.

Той випадок сильно підкосив Михайла. Він-бо чекав, коли син стане повнолітнім, щоб створити фермерське господарство. Паї мали, а гроші збирали від дня його народження. Катерина ж найбільше боялася, що справдяться Василькові слова і Оля, провівши рік у місті, теж зречеться рідної домівки. Вона із завмиранням серця чекала кожного її приїзду і бачила, що Михайло теж переживає. Батько нічого не питав, але коли донька поверталась у місто, купував ще одну пачку цигарок.

Після першого курсу Оля провела майже все літо вдома. Допомагала завжди і всюди, і щоразу, коли Катерина занадто уважно спостерігала за донькою, та підходила до матері, обіймала і шепотіла:

– Не переживайте, мамусю, все буде добре.

Після другого курсу Оля повідомила батькам, що переводиться на заочне навчання і виходить заміж, бо вагітна. Катерина тільки сплеснула в долоні і притисла руки до грудей. Михайло зблід.

– Як це так, доню? Ти ж навіть із нареченим не познайомила, а вже…

– Тату, не треба. Так вийшло. Не переживайте, я впораюсь. Якщо ви не проти, ми будемо жити тут.

Новоспечений зять працював будівельником і здавався серйозним та порядним чоловіком. Молодятам віддали половину хати, і Катерина наче трохи заспокоїлась: дочка вдома, вчиться, незабаром стане мамою і не відреклась, як син.

Оля народила дівчинку, назвали Надею. Катерина тішилась онукою, а молодята почали сваритись. Якось, приспавши дитину у візочку в садку, вона почула у прочинене вікно їхню сварку. Борис кричав, що він втомився від дитячих криків, від постійного навчання Олі, яке їй не потрібне, і від її батьків, які постійно втручаються в їхні справи.

Катерина схопилась за серце, з очей потекли сльози. Звинувачення були несправедливими, але сказати нічого не могла, бо розуміла, що зробить тільки гірше. Зять матиме новий привід для сварки, а Михайло… він нізащо не повинен дізнатись.

Катерина від того дня намагалася без поважної причини не заходити на половину доньки, навіть не кликала її, коли Борис був удома. За пів року Оля повідомила, що знову вагітна. Катерина тільки спромоглась обійняти її і прошепотіти:

– Не переймайся, все буде добре. Діти одне за одним… разом швидко виростуть, і стане легше.

Коли народився Михайлик, лікар зібрав їх і сказав, що в дитини ДЦП. Але в них ще не найгірший випадок. Якщо робити масажі, вправи, постійно працювати з дитиною, то є шанс, що до десяти років хлопчик стане майже нормальним.

Борис забрав Олю з пологового і тією ж машиною поїхав, попередньо зібравши свої речі. Наостанок кинув:

– На аліменти можеш не сподіватися. Це не моя дитина.

Оля ридала кілька днів і опанувала себе аж тоді, коли в тата стався мікроінсульт.

Катерина не відходила від Михайла і вперше накричала на доньку:

– Як тобі не соромно?! Думаєш, тільки тобі важко? У тебе двоє дітей, їм потрібна мама. Ревеш, як корова! І за ким?..

Михайло зняв з рахунку гроші, які збирав на фермерство, і віддав на лікування внука. За рік почали продавати техніку, свиней, корову. Залишилась земля. Коли її здали в оренду, у Михайла стався другий інсульт. Він помер, не приходячи до тями.

Катерина тиждень пролежала, дивлячись у стелю. Вона стала вдовою, і їй здавалось, що світ зупинився. В кімнату постукала Оля і зайшла, вся в сльозах.

– Мамо, я не даю ради. Не можу більше сама…

Катерина повільно підвелася з ліжка. Змусила себе вмитись, переодягнутись і випити міцної кави. Так, її світ зупинився, але життя навколо триває, і вона потрібна своїй доньці та внукам. Без неї вони справді не дадуть ради. Та й гроші на лікування Михайлика незабаром знову будуть потрібні, а де їх узяти?

Увечері Катерина витягла свою записну книжку і знайшла номер однокласника Степана. Він возив людей до Польщі й навіть шукав їм роботу.

Степан якраз повернувся з рейсу і обіцяв заїхати зранку. Катерина майже всю ніч не спала, думала, як зробити, щоб вийшло добре. З одного боку, кинути все і вирушити на заробітки страшно. Та й залишити Олю саму з дітьми… А з іншого – грошей надовго не вистачить.

Степан приїхав зранку. Здавалось, він не впізнає Катерини. Вона сумно усміхнулась: її чорне волосся майже повністю посивіло і вона коротко обрізала його. Сильно схудла, щоки запали, тільки очі пронизливо синіли на втомленому обличчі.

– Вітаю, Катрусю. Хотів пожартувати, що на відпочинок тікаєш, а бачу, що не від доброго життя їдеш. Що сталося?

Катерина набрала повні груди повітря, однак не змогла сказати й слова. Горло стисло, з очей потекли сльози.

Вони сиділи в кухні й розмовляли до вечора. Згадували школу, юність, розповідали одне одному про свої радощі та болі, і вперше за рік Катерині здалося, що немає за плечима біди: внук здоровий, чоловік живий і зараз увійде до кухні із пляшкою своєї особливої настоянки.

Жінка аж оглянулась на двері, і серце стисло від болю.

– То як, Степане, є для мене робота в Польщі? Чи такі старі вже нікому не потрібні?

– Ну що ти, Катрусю?! Яка ж ти стара? Жінка в самому розквіті сил… ну, але до справи. Я просто перевізник, але маю у Варшаві знайомого українця. Він пропонує дуже добру роботу, думаю, ти впораєшся…

– Я роботи не боюсь.

– Я не про те. Розумієш, заможна сім’я шукає… таку собі «все в одному» робітницю. Доглядати двох малих дітей, прибрати дім, пильнувати за порядком і речами, часом щось приготувати. Вони платять добре, але неймовірно вимогливі. Якщо сподобаєшся їм, матимеш роботу, аж поки сама захочеш звільнитися.

– Я дам раду.

– Не сумніваюся, Катрусю, але… той знайомий бере гроші за роботу. П’ятдесят доларів одноразово.

– Але… в мене нема…

Катерина відчула, що зараз знову розплачеться. От як так?

– Я домовлюсь. Виготовляй паспорт, а я попрошу знайомого, щоб притримав місце.

Коли Степан поїхав, у кімнату зайшла Оля:

– Мамо, ти поїдеш? Я не зможу сама.

– Я попрошу цьоцю Мар’яну. Завтра зателефоную і вмовлю її переїхати до нас.

– Але ж ви не любитесь.

– То було давно.

Катерина боялася, що Мар’яна відмовить, але та погодилась одразу ж, тільки наостанок впустила шпильку:

– І що б ви без мене робили?

Прощання було важким: страшно їхати з дому так далеко і так надовго, але ще страшнішою була невідомість. Як там буде? Чи справді дасть раду?

Поніи Сапковські прийняли Катерину стримано. Вони приглядались до неї, до того, як працює, як поводиться з дітьми. Були не вельми задоволені з її дуже поганої польської і зійшлись на тому, що пані Кася побуде місяць на випробному терміні.

Катерина старалась з усіх сил. Працювала старанно, а вередливих дітей узяла тим, що попросила навчити її мови. Згодом жінка зрозуміла, що діти не капризні, просто більшість часу полишені самі на себе. Пані Ада вмикала телевізор або комп’ютер і залишала дітей дивитись мультики. Пояснювала, що це навчальні та розвивальні програми, але Катерина з нею не погоджувалась. Жодне відео не вкладе в дитину того, що можуть вкласти батьки.

– Пані Кася ніц не розуміє.

Ада чмокала малих у маківки і поважно виходила з дитячої Катерина прикусила губу і більше не наважувалась заперечувати. Пані Ада була дуже незадоволена втручанням няні, а втратити роботу Катерина не могла.

Родина Сапковських жила у величезному будинку на околиці Варшави, але кімнати для пані Касі в ньому не знайшлося. Всі працівники мали приходити на восьму і бути до шостої. Пані Ада суворо пильнувала, щоб стосунки «господарі – прислуга» не виходили за межі пристойності.

Спочатку Катерина не надто звертала на це увагу, їй було важливо втриматись на роботі, бо наприкінці місяця конче треба було передати гроші Олі. Але із плином часу ставлення господині, аж занадто підкреслено холодне, мало що не доводило до сліз. Господар будинку, пан Мартін, майже завжди був на роботі, і Катерина рідко бачила його. Пів години зранку і пів години ввечері. Але весь той час він був привітним та усміхненим.

– Вітаю, пані Касю! До побачення, пані Касю! Ви найкраща ґоспося, яка в нас була.

Катерині невимовно подобалось це польське слово – «ґоспося». Багате за змістом і лагідне на слух. Щоразу жінка згадувала, як мама називала її майже так само – «Моя маленька господинька».

Діти швидко звикли до Катерини. Малий Адам радів, коли вона приходила, але за кілька хвилин знову зависав у планшеті. Він готувався восени йти до школи і вважав себе вже завеликим для ігор із сестрою та нянькою.

Молодша на рік Магда, навпаки, тягнулась до українки з дитячою безпосередністю та щирістю. Це було зворушливо аж до сліз, бо власні діти ніколи не потребували її аж так сильно. Може, тому, що вони завжди мали вдосталь живої уваги? Може… То чому ж Василько виріс таким?

Катерина сумно зітхнула і взялась до роботи. Три місяці злетіли дуже швидко, і вона з болісним нетерпінням чекала зустрічі з рідними. Ольга змарніла. Надя витягнулась, стала схожою на тата, а Михайлик… Михайлик уже починав ходити. Йому було незручно, бо праву ніжку мав підвернуту, але Катерина бачила, що зміни суттєві. Того, чого вони всі найбільше боялись, – розумової відсталості, не було. Михайлик почав розмовляти, і хоч слова давались йому важко, мислив і говорив, як і всі діти в його віці. Отже, всі витрачені гроші, всі старання були того варті.

Катерина поверталась до роботи зі спокійною душею. Пані Ада стримано усміхнулась на привітання, Адась дозволив себе обійняти і поцілувати, а Магда не злазила з рук майже весь день.

Два роки злетіли непомітно. Катерина не могла сказати, що їй було важко, та вона ніяк не звикла до чужини. В останній приїзд додому і Мар’яна, і Ольга сказали, що вона схожа на польську пані. Справді, Катерина дуже коротко, щоб не заважало, підстригла волосся і фарбувала його в попелястий блонд, приховуючи чорні пасма в сивині. Одягалась, як більшість польок у її віці: джинси, блузка, легкі кросівки, жакет – щоб було зручно.

Катерина якось не думала, що вирізняється серед інших, аж поки не зайшла в магазин. Жінки її віку – подруги, сусідки, – здавалось, забули, як це бути жінкою. Неначе ж іще не старі (Катерина принаймні себе старою аж ніяк не вважала), а вже не надто пильнують за зовнішністю та одягом. Але найбільше вражала безнадія в очах, наче вони вже нічого доброго від життя не чекали.

Катерина ж, навпаки, все ще будувала плани на майбутнє. На початку року Сапковські підвищили їй платню, і жінка вирішила зробити капітальний ремонт. Можливо, прибудувати ще дві кімнати, бо заробітчанство таки скінчиться і… не вікувати ж їй самій. А якщо так, то будинок залишиться Олі та її дітям. Вона ще зовсім молода, знайде гарного чоловіка, а мама житиме збоку, проте окремо, щоб не було так, як з Борисом.

Борис з’явився, коли Михайликові виповнилося п’ять. Катерина приїхала додому наприкінці травня з не надто доброю новиною – Сапковські вирішили поїхати з дітьми до родини у Німеччину на все літо, тож вона залишилась без роботи. Хоч пан Мартін запевняв, що її чекатимуть п’ятого вересня до праці, але душу гриз сумнів: ану, як це просто відмовка.

(Далі буде)

Дякуємо вам за передплату газети онлайн