ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
468Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Данило знову її вдарив. Не шкодуючи сили… Кулаки мав важкі, ніби із заліза викувані. І то вже так зацідив, аж зірки з очей посипалися. З розбитого носа потекла кров. Потекла гарячими цівками на губи, підборіддя… Ярослава судомно втягнула крізь стиснуті зуби повітря, і рот наповнився нудотно-металевим присмаком…
– Ще посичи мені! – гаркнув чоловік, вибалушивши п’яні очі. – Зміюка! Усе життя мені перегадила! Краще б зі Свєткою одружився…
Він зневажливо плюнув їй під ноги. А здалося, в душу поцілив… Хоч там і так уже все запльовано… Ярослава здригнулась. Затулила обличчя долонями. Похилилась на стіл. Розлитий борщ червонів на скатертині великою плямою… За цю страву й бита. Бо здалося Данилові, що занадто гарячий. Сп’яну чоловікові все не так. Аби причина була кулаками помахати й показати, хто в оселі хазяїн.
– Дурепо! Що ти за жінка така нездала? Ні в кухні, ні в ліжку немає від тебе користі! – захлинався люттю, шарпаючи Ярославу за плечі.
– Не займай, – тихо попросила.
А він – в обличчя кулаком! Раз… Другий… Третій… Ніби смакував удари… А коли натішився, пішов, хряснувши дверима…
Жінка виплакалася. Витерла серветкою очі й жбурнула її на стіл, у калюжу борщу. Підійшла до раковини, вмилася холодною водою. Подивилась на себе у дзеркало. Від колишньої краси залишилася тільки змарніла оболонка. Обличчя саднило і пекло від побоїв. Під лівим оком розповзалася гематома. А незабаром усе це посиніє, почорніє… І знову світитиме Ярослава ліхтарем – на потіху суперниці…
Усе! Годі! Досить терпіти знущання! Вона жінка, а не груша для биття. Та й що, врешті-решт, досі тримає її біля цього нелюда?! Немає ні дітей, ні поваги. Давно вже й кохання на попіл стліло і розвіялося…
Повкидала в картату сумку нехитрі пожитки. Нічого зайвого не братиме. Нехай Данько вдавиться тим, що нажили разом за десять років шлюбу. Хоч і шкода праці, вкладеної в кожен закуток обійстя, але ж власне життя вартніше. Чи вона собі ворог, щоб сліпо йти на заклання?..
Вийшла з хати. Сторожко роззирнулась. Чоловіка ніде не було. Мабуть, знову до Світлани пішов… Постійно каже, що досі її кохає. А з Ярославою одружився, щоб насолити тій за те, що побралася із сином голови сільради…
Коли дізнався, що Світлана розлучилася і повернулася в село, до батьків, то ніби з ланцюга зірвався. Уже пів року бігає до коханки. Часто навіть ночує в неї, не соромлячись осуду людського…
Кусючі думки обсіли голову Ярослави. Не почула, як поруч зупинилася автівка.
– Добрий вечір, пані! Перепрошую, чи не підкажете мені, де тут живе…
Ярослава звела на незнайомого чоловіка погляд, і той занімів. Вродливе обличчя перекосилося від гніву. Миттю вистрибнув з машини й підбіг до жінки.
– Хто це з вами так учинив? Що трапилося?
Вона гірко усміхнулась, ковзнула млявим поглядом по його поліційній формі й тихо мовила:
– Чоловік… Той, з ким змарнувала десять років свого життя…
– Сідайте! – він рвучко розчахнув дверцята авто. – Поїдемо до відділку писати заяву. Ваш чоловік має відповісти за скоєне і понести покарання. Що це за чоловік, який дозволяє собі вдарити жінку?
Ярослава слухняно сіла в автомобіль. Стомленими, запухлими від побоїв очима окреслила мужній профіль незнайомця.
– І часто він це робить? – хрипко запитав.
– Буває…
Не хотіла розмовляти на цю тему, тож лише ухильно знизала плечима. Соромно було визнавати, що вона дурепа, яка стільки років терпіла катування і зневагу…
– Ви, мабуть, наш новий дільничний? – перевела розмову в інше русло.
– Так. Микола Андрійович Овсієнко – до ваших послуг, пані… е-е-е… Перепрошую…
– Ярослава.
– От і познайомились, – чоловік широко усміхнувся, щоб хоч так трохи підбадьорити Ярославу.
Стомлено заплющила очі…
Автівка плавно покотилася шляхом, заколисуючись. Жінка незчулася, як задрімала…
Микола уважно розглядав її далеко не новий, але акуратний одяг, величезну картату сумку, під вагою якої тендітна жінка згиналася майже навпіл, стоптані старі черевики… Господи! У якому сторіччі вона живе? З такими ідеальними рисами обличчя, з розкішним густим волоссям та з бездоганними формами, які вона старанно ховає під розтягненим мішкуватим светром, могла б на обкладинках журналів красуватися, а не із синцями під очима ходити…
– Приїхали! – відчинив дверцята і простягнув Ярославі руку.
Сонно потерла очі, занурила скуті холодом пальці в Миколину широку теплу долоню… І раптом відчула такий спокій! Такий затишок…
– Місце вашої дислокації? – усміхнулась, киваючи на адміністративну будівлю, де сільрада облаштувала для дільничного робочий кабінет, а через стінку – спальню.
– Так, – хитнув головою. – Сьогодні вже й деякі речі перевіз. А ви куди йшли о такій порі? Маєте де зупинитися?
– Авжеж! Батьки живуть в іншому кінці села…
– Покажете, де це, і я вас підвезу… Але тільки після того, як заяву напишете!
– Напишу неодмінно. Та на мого чоловіка це, найімовірніше, не вплине. Хіба що ще більше лютуватиме…
– Усе з’ясуємо! Не таким затятим вправляв мозок! – Микола махнув рукою. – Прошу, заходьте. Вмощуйтесь, де буде зручно. На столі лежать папір і ручка. А доки ви писатимете, я заварю чаю. Бо сестра напхала в лоток гору рогаликів з вишнями. Тепер боюся, що сам не впораюся. Тому вам доведеться допомагати…
– З вишнями? – усміхнулася жінка. – Мої улюблені…
– Мої теж…
Вони того вечора проговорили майже до опівночі. Ярослава глянула на годинник і зойкнула:
– Оце засиділись! Ніч надворі… Батьки вже сплять о цій порі…
– Немає біди, я посигналю в разі чого! – Микола весело розсміявся.
А за декілька хвилин уже пригальмував біля воріт батьківського будинку.
– До зустрічі! – зігрів полиском очей. – Маєте мій номер, то телефонуйте в будь-який час. Домовились?
– Дякую вам за все, – випурхнула з машини. Куди тільки й утома поділася. Цей чоловік розворушив Ярославине заклякле серце, і тепер кров шумувала в її голові з такою силою, що аж лячно було… Давно так не почувалася…
* * *
– Славко! – гаркнув Данило на порозі, аж стіни здригнулися.
Вона зіщулилась. Обхопила голову тремтливими руками і застигла посеред кімнати.
– Не виходь! – батько гнівно насупився. – Я з тим сучим сином сам порозмовляю!
– Тату! Він і на вас може з кулаками накинутися!
Той тільки криво посміхнувся, на мить зайшов до комори і виніс звідти мисливську рушницю.
– Як гукну раз, то в штани накладе! Знатиме, як мою доньку кривдити…
Ярослава глибоко вдихнула. Добре, хоч мати зранку в місто на ринок поїхала. Бо її хворе серце не витримало б такого видовища…
Декілька хвилин Ярослава тривожно вслухалася в крики у дворі. Та раптом усе стихло. І вже за мить до будинку зайшов батько з виглядом переможця.
– Пішов? – тихо запитала.
– Звісно! Ще й зі стрибом… Бо я сказав, що застрелю, як дикого вепра.
* * *
День минув у суцільному неспокої. У грудях ширшав і розростався холодний морок. Ярослава досі не знала, чого очікувати від Данила. Він такий, що не заспокоїться. Неодмінно помститься.
Та несподіваний вечірній візит розвіяв усі її тривоги.
– Доброго здоров’я! – у будинок зайшов усміхнений Микола. – Ярославо, так і сидітимете в чотирьох стінах? Надворі весна. Пахощі неймовірні!
Він повернувся до її батьків, які спантеличено переглядалися, не розуміючи, що відбувається.
– Відпустите доньку на прогулянку?
– Якщо вона не проти, то чому б і ні, – розвів руками батько.
…З того все й почалося. Нове почуття поглинуло Ярославу цілком, не залишаючи навіть тіні сумління, варто чи ні йти за велінням серця.
– Я подала на розлучення, – пригорнулася до Миколи, вслухаючись у мелодію його серця.
– Нарешті! Думав, ніколи вже не дочекаюся! Суддя – мій друг. Хочеш – порозмовляю з ним, щоб пришвидшив процедуру…
– Звісно, хочу! – радісно кивнула.
Мала ще щось додати, та Микола заглушив її слова пристрасним цілунком.
За декілька днів зіштовхнулася біля крамниці з Данилом.
– Що, стерво?! – рикнув, заступаючи їй шлях. – Із мєнтом злигалась? Може, скажеш, чим він кращий за мене?
– Відійди! – процідила крізь зуби, паленіючи гнівом.
– Ах ти ж!.. – замахнувся.
– Гей! Попустися! – поруч, ніби з-під землі, виросла висока кремезна постать Миколи. Він рішуче перехопив зап’ясток, і Данило зблід від страху. – Я не жартую, чоловіче! Не наривайся. Побачу тебе ще бодай раз біля Ярослави – пошкодуєш, що на світ народився.
Його голос дзвенів крицею… Данило відступив, розвернувся і швидко пішов геть. Жінку бити – то одне, а з гідним суперником змагатися – то інша ситуація…
* * *
Щаслива й закохана Ярослава метушилася у кухні. Сьогодні перший ранок їхнього з Миколою медового місяця. І цей будиночок у Карпатах, чисте гірське повітря, вранішні співи пташок – найсолодша музика для серця і душі…
– Чим так смачно пахне, дружинонько? – обійняв її Микола.
– Рогаликами з вишнями…
– Справді? А я думав, що коханням…
Ярослава засміялася і поцілувала його в неголену щоку. Який же він гарний зі сну! Який рідний… Її омріяна половинка…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
41
Життєві історії
