ОЙ ТИ, КОТЕ, КОТОЧКУ…

– Держава потребує! Держава вимагає! – чула Марійка звідусіль, а особливо в школі, де краще було мовчати і не ставити зайвих запитань.

Вона одного разу поцікавилася у вчительки, чому та держава така жадібна – все їй мало. Чому забирає все до крихти в них з матір’ю і братиком?

Ганна Василівна аж зблідла на виду, коли почула таке з вуст Марійки. Накричала на неї і попередила її, щоб більше ніколи не сміла промовляти таку крамолу.

– Держава робить усе, аби ви були грамотні, здобули освіту і могли працювати на її благо, а такі, як ти, несвідомі діти, підривають її і тим самим допомагають ворогам. Воно й не дивно, бо недаремно кажуть, що яблуко від яблуньки недалеко котиться, а твій татусь, як відомо…

Ганна Василівна за кожної нагоди згадувала Марійці про те, що вона дитина ворога, тому має знати своє місце і дякувати радянській владі за милосердя, завдяки якому зараз сидить у радянській школі, а не десь разом з батьком у в’язниці. Марійка дивувалася в думках: якщо держава така могутня істота, то чому слова малої дитини для неї настільки небезпечні, що можуть якось її «підірвати»? Однак вголос вона вже не озвучувала своїх сумнівів, щоб не дратувати Ганни Василівни.

Утім, не всі вчителі ставилися до Марійки упереджено. Багато хто з них шкодував її та інших діток, батьків яких засудили. А таких вистачало в кожному класі. У Дарки, Марійчиної подружки, навіть матір засудили за те, що відмовилася вийти на роботу. Також приписали отой страшний саботаж, яким лякали неньку. А хіба могла тітка Зося залишити хвору дитину? Вона тоді, кажуть, багато чого наговорила згарячу бригадирові, який прийшов загадувати їй на роботу. Коли ж він після відмови перевернув у печі куліш, щоб провчити непокірну, то взагалі кинулася на нього з кулаками, обзиваючи його бузувіром і катом. Ото бригадир і помстився їй, написавши донос у відповідні органи. Мовляв, паплюжила радянську владу і перешкоджала виконувати службові обов’язки її представникові. Дали тітці Зосі за такий «злочин» аж вісім років! Кажуть, могли б дати й більше, але врахували її «щире» каяття. Авжеж, мусила покаятися, на коліна падала, благаючи пожаліти малих діток, яким важко буде без її догляду.

– Раніше про це мала б думати! Може, дітям ще й піде на користь те, що їх не виховуватиме мати з антирадянською мораллю, – такого висновку дійшли ті, хто судив тітку Зосю.

Марійка на засіданні того суду, звичайно, не була, але з розмов матері та бабусі зрозуміла, що люди, які здатні забрати матір у маленьких дітей, мають жорстокі, безжальні серця. Чи не таке ж воно й у держави, яка вимела до останнього зерна селянські комори, змусивши людей помирати від голоду? Державу Марійка також уявляла велетенською похмурою будівлею (значно більшою за сирітський притулок!), де у численних кімнатах за столами зі стосами паперу сидять заклопотані люди із суворими обличчями. У тих паперах написано, скільки Марійчина мати повинна здати м’яса, яєць, зерна та грошей, аби держава була ситою і не карала її за саботаж.

Татка Марійчиного ув’язнили за те, що, працюючи на току, насмілився приховати в холоші штанів кілька жмень жита. У матері від постійного недоїдання почало зникати молоко, а Олексійчикові на ту пору минуло лише три місяці. Він усе більше марнів, уже й не плакав, як раніше, голосно, лише квилив, як маленьке пташеня, ловлячи ротиком повітря. Татко кинувся до родичів: хтось поділився кусником сала, притриманим у діжі на чорний день, хтось дав пару картоплин чи кілька часточок сушні – ото і все, на що спромоглися, бо кожен рятував своїх діток, які голодними очима дивилися на порожній стіл. Отоді й наважився батько на крадіжку. Спіймали, засудили до п’яти років ув’язнення. Врахували, що мав нагороди за участь у війні, тому не запроторили на довше. Он які «милостиві»!

Після того становище в сім’ї ще більше погіршилося. Бували дні, коли миску ріденького супу ділили на чотирьох. Бабуся, вмочивши декілька раз ложку, вставала з-за столу: мовляв, наїлася. Але Марійка здогадувалася, що то вона залишала свою порцію їм з Олексійчиком та матірері, яка стала така худенька, як билинка. А їй же потрібно не лише ходити на роботу, бо й того кілограма круп не дадуть, якщо не виробиш потрібних трудоднів, а й годувати дитину.

– Мамо, а чому держава вимагає від нас гроші? Ганна Василівна каже, що вона наймогутніша і найбагатша у світі, то навіщо їй?

– Цить, Марійко, бо ще нову біду на нас накличеш.

Мати злякано озирається на причілкове вікно, начебто за ним ховається хтось невидимий, хто розповість отим злим дядькам, які приходили до них, про небезпечні розмови в їхній хаті. Але там, надворі, біснується тільки сердитий вітрисько, який то шурхотить солом’яною стріхою, то забігає аж у комин і дмухає звідти сірою золою на припічок.

– Ой ти, коте, коточок,

Не йди рано в садочок,

Не полохай дівочок –

Нехай зів’ють віночок

Із рутоньки і м’ятоньки…

Олексійчик не хоче спати – він хоче їсти. І до Марійки сон не приходить, бо й вона не перестає думати про хоча б найменший, зовсім крихітний окраєць хліба. Не спиться й бабусі, і вона, ледь пересуваючи свої опухлі ноги, човгає до відерця з водою, щоб нею трохи вгамувати докучливий голод.

– Ой ти, коте, коточку, – вкотре повторює мати, намагаючись заколисати дитину.

Марійка за тими словами бачить їхнього Мурчика, її втіху й розраду. Лагідний і грайливий котик заміняв їй іграшки і був її товаришем, з яким могла ділитися без страху своїми «крамольними» думками, як говорила про них Ганна Василівна. А ще Мурчик зігрівав її своїм теплом, коли піч холола і руки та ноги починали крижаніти. Він, щоправда, також дуже схуд, бо навіть миші втекли з їхнього села, де стало сутужно з їжею, але все ж біля нього ставало тепліше. Чомусь того вечора її друг десь забарився, і вона вже почала переживати, чи не потрапив він, ні не в пащу якогось зголоднілого пса, бо вони всі десь також пощезали (Марійка чула, нібито їх вбивали навіть заради їжі), вона тривожилася, чи не спокусився хтось і на їхнього Муркотика.

«Завтра, щойно розвидниться, піду пошукаю його», – подумала, провалюючись, стомлена, у важкий сон.

Ранок розбудив Марійку незвичайним запахом. Вона звикла до того, що в їхній хаті пахне полином, який бабуся розкидає в кутках, щоб менше водилося всілякої комашні, чебрецем, що визирає з-за рамки з родинними світлинами, чи долиновою осокою, якою встеляли долівку. Їх могли перебивати запахи їжі – супу з кропиви з кількома шматочками картоплі (це якщо пощастить їх роздобути), печеного буряку (рідкісний делікатес, бо посушливе літо і йому не дало шансів вижити) або ж пісної каші з відвійків. А тут раптом щось незрозуміле, несхоже на жодного з тих запахів! Приємний аромат піднімався над плитою і заповнював собою всю кімнату.

– Бабусю, це що? М’ясо?! – раптом здогадалася Марійка. – Де ти його дістала?

Старенька відвернулася, зігнувшись над казанком.

– На коморі видали, – відповіла неохоче.

Того дня Марійка з Олексійчиком нарешті відчули ситість. Ненадовго її вистачило, бо м’ясо закінчилося швидко, та все ж таки воно додало трошки сил зголоднілим дітям. Мати з бабусею не їли того бульйону. Мабуть, хотіли, щоб якнайбільше залишилося Марійці й Олексійкові.

Ввечері мати, як звичайно, присипляла братика:

– Ой ти, коте…

Раптом спів різко обірвався. Марійка бачила у світлі місяця, що зазирав у маленьке віконечко, як ненька, затуливши обличчя руками, довго сиділа незрушно. Їй здалося, чи то насправді вона чула стримуваний плач? Хотіла запитати, але боялася розбудити братика, який, ситий, заснув того вечора навіть без колискової.

– Ви не бачили нашого Мурчика? – розпитувала сусідів, коли її улюбленець не об’явився ні наступного дня, ні після нього.

Щоранку, ледь прокинувшись, запитувала:

– Не повернувся?

Бабусю чомусь це дратувало:

– Дався тобі той кіт. У ліс, мабуть, побіг по мишей та ящірок, – відповідала сердито.

Мати ж ховала сум в очах, намагалася заспокоїти:

– Може, знайдеться.

Колискової про котика вона більше Олексійкові не співала.

Мине чимало років, перш ніж Марійка наважиться зізнатися собі в тому, про що тільки підозрювала у своєму голодному дитинстві. Так, тоді з братом їх порятував лагідний і грайливий товариш. Почуття провини перед ним так міцно закарбувалося в її душі, що вона більше ніколи не наважилася завести жодного пухнастика. Кожен з них нагадував би їй про ту мимовільну зраду. Після школи вона працювала в колгоспній їдальні помічницею кухаря, потім і сама стала ним. Ніколи не несла залишків їжі додому своїм тваринам – віддавала безпритульним хвостикам, які завше крутилися біля щедрої для них жінки.

Сьогодні Марія Григорівна на пенсії. Не голодує, однак і не може, на жаль, назвати своє життя достойним, бо та мізерна плата за важкі роки праці насправді принижує людську гідність. Але, згадуючи своє жахливе дитинство, нелегку юність, вона завжди казала:

– Аби не було гірше, аби голоду не було.

Тепер мусить говорити:

– Якби тільки ця страшна війна закінчилася, а з усім іншим якось упораємося.

Журиться, що на долю її маленьких правнуків випало таке лихо, що їхнє дитинство минає в бомбосховищах, хвилюється за онука, який пішов на війну з перших же днів.

Марія Григорівна історію своєї країни вивчала на власному гіркому досвіді, тому чудово розуміє, хто є постійним винуватцем біди українців.

– Завжди вони намагалися нас принизити, давали зрозуміти, що ми – люди нижчого ґатунку. Сміялися з мови, ув’язнювали тих, хто її захищав. Скільки люду українського знищили! А чому?

Задумується надовго. Мабуть, мандрує думками в минуле, шукаючи там відповідь.

– Заздрять вони нам. За те, що заради ліпшого життя ми готові багато працювати. І вміємо це робити якнайкраще! Заздрять, бо вже й самі переконалися в цьому, коли вдерлися в наші домівки. А ще ненавидять нас за те, що відмовляємося ставати перед ними на коліна, не хочемо визнавати їхню вищість. Воно й зрозуміло: самі вони колись скорилися перед сильнішими ханами, змушені були цілувати їхні чоботи, а тут значно менший за кількістю народ мужньо захищає свою землю, свою волю. Ото й скаженіють через те.

Свідком сумних, але правдивих роздумів Марії Григорівни була не лише я, а й тихий та теплий осінній вечір. Не такий, як тоді, у її дитинстві, – холодний, непривітний, з дошкульним вітром і нестерпним відчуттям голоду, який врізався в пам’ять цієї жінки назавжди. Однак і спокійним він для неї не був, бо знову біда прийшла в її дім, у життя її дітей і онуків. Неначе ненажерливі шуліки, нишпорять чужі ракети в небі над Україною, шукають свою здобич. Байдуже їм, хто нею стане – хай навіть малесеньке дитя.

Пригортає молода мати свою крихітку до грудей, руками, мов крилами, намагається захистити її від лиха.

– Ой ти, коте, коточок…

Не йди рано в садочок…

P.S. У 1946–1947 роках жертвами голоду стало близько 1,5 мільйона українців.

У 1932–1933 рр. Голодомор забрав від 3,9 до 7 мільйонів українських життів.

У 1921–1923 роках розпочався геноцид нашого народу з 3,5 мільйона смертей.

ПАМ’ЯТАЙМО ПРО ЦЕ!