ДУШІ-МЕТЕЛИКИ

– Це може бути, наприклад, день вашого народження, – делікатно промовив він, розглядаючи пір’їнки на своїх крилах.

– Ой, тільки не цей день, – промовила дівчинка-хмаринка. – Я вже бачу, як плакатиме моя мама щороку саме цього дня, краще прилечу в день її народження.

– А я хочу відвідати бабцю з дідусем у річницю їхнього весілля! – радо промовив хлопчачий голос із наступної душі-хмаринки. – Того дня в домівці збирається вся родина, тож зможу побачити їх усіх разом.

Довкола пурхала найменша душа-хмаринка, що все дослухалася до слів інших. Янгол відчув її хвилювання й запитав:

– Ти боїшся повертатися на землю?

– Не знаю, – відповіла та. – Я ж бо там навіть не була. Мене повернули на половині шляху – я не встигла народитися, моя мама мене не побачила. Бомба влучила у відділення пологового будинку.

На мить запала тиша…

– Я певен, що про тебе також згадують на землі, – ледь помітно всміхнувся янгол.

– Можливо, це мій тато?.. Я часто з хмаринки бачу чоловіка на цвинтарі, він приносить мамі квіти, а мені – іграшки… Гадаю, він би мене дуже любив. То, певно, і я одного дня вирушу на землю в цю першу мандрівку. Гадаю, спробувати таки варто.

Янголя непомітно втерло сльози й полетіло з душами далі.

Минали дні, спливали місяці. Врешті настав день перемоги.

Із самого ранечку з неба до землі летіли тисячі кольорових метеликів. Їх годі було злічити й збагнути, звідкіля вони взялися ось так просто в одну-єдину мить. Старенька бабця, яка переступила поріг церкви, затулила долонею очі від сонця, аби роздивитися те дивне видиво.

– О, наші любі дітки повернулися, – промовила про себе. – Я знала, що ви неод­мінно прилетите усі цього світлого дня. Як же вас багато, діти! Скільки сліз за вами пролито, скільки молитов промовлено. Як добре, що ви маєте бодай один день, аби повернутися знову додому.

Старенька перехрестилася і подибцяла додому. Днями вона відсвяткувала свій 90-й день народження і знала, що її земний шлях закінчується. Мале янголя, яке чеберяло ніжками, сидячи на хмаринці, пильнувало за барвистими метеликами на землі. Всміхалося і плакало, коли якийсь метелик сідав на плече матері і жінка вмить згадувала про втрачене дитя.

– Ну що, пильнуєш своїх? – запитав старший янгол, який недалечко спускався східцями додолу.

– Авжеж, пильную… Вони всі такі різні й такі люблені у своїх родинах, як їм стерпіти ще один рік до нової мандрівки?

– Тепер уже все буде гаразд, не турбуйся, найважчим був перший рік. Найскладніше тоді, коли земні родичі не можуть відпустити душу до небес, тоді вона відчуває смуток.

– А ти куди мандруєш?

– Забрати новопреставлену душу.

– Чию?

– Так ти ж її щойно бачив! Вона упізнала своїх. Добре, що ніхто біля церкви не розчув її слів. Саме відмолила службу Божу, прийняла причастя. Такі душі окраса для нашого райського місця.

Уже небавом малий побачив, як янгол провадив до небесного місця спочинку велику та світлу бабусину душу. Її хмаринка світилася золотаво-блакитним світлом і дихала так спокійно, немов повернулася до місця свого сотворення. Він знав напевно, що коли його малята-метелики повернуться на небо, то неодмінно в цій добрій душі знайдуть багато любові й щасливого дитинства, яке в них украла війна…