Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота... – з-за вікна долинали слова дитячої колискової. Її співала сусідка своєму новонародженому синочкові на ґанку будинку. Віра відслонила фіранку, сперлася чолом на шибку і довго так стояла. Не почула навіть, коли Олеська – її свекруха – увійшла до кімнати. – Знов підглядаєш? – стиснувши зуби, прошипіла. – А була б розумна, своє б мала.
– Не починайте знову про це, – відвела Віра очі від вікна і сумно глянула на свекруху. – Не рвіть мені душу. Хіба ж я винна?
− А хто винен? Я? – гримнула жінка на невістку і відвела очі.
− Хіба ж я казала, що ви винні? – Віра витерла краплини поту, які раптово вкрили чоло. – Але й на мене не нарікайте. Краще Петрові кажіть, аби щось робив.
− Не буду я йому нічого казати. Петро не жінка, щоб лікарнями бігати. Прийде туди і що скаже?
− Скаже те саме, що я казала, – шарпнула стілець Віра і, голосно грюкнувши ним, поставила перед свекрухою. – Сідайте! Видно, таки настав час усе з’ясувати. Бачу, не припините мене колоти.
− А я не колю! Не колю! – мов у судомах, кивала головою Олеська. Тіло жінки тремтіло. Вмить вона зблідла на обличчі. Вірі здавалося, що свекруха ось-ось зомліє.
− Що з вами? Води? – заметушилась Віра.
− Вода мені не допоможе, – заперечливо відмахнулась Олеська. – Хочу, аби було, як у людей. Щоб онуки помешканням бігали. Щоб радість була. Старий помер, не дочекавшись, то, може, хоч мені пощастить.
− Ви думаєте, я не хочу? Я перша все б віддала заради щастя материнства. Але син ваш, як баран, упертий. Про ніякі штучні заходи й слухати не хоче, хоч і знає, що проблема в нього, а не в мене.
Олесьці не сподобалась відповідь Віри. Вона декілька разів зміряла невістку, підбираючи слова. Нервово витерла рукою пересохлі вуста.
− А ти – жінка! Кохаєш його? Хочеш, щоб була повноцінна сім’я? То шукай вихід!
− Де ж його шукати? – знітилася Віра, бо наче й розуміла, на що натякає свекруха, але водночас відмовлялася вірити в почуте. – Ви пропонуєте мені зрадити Петра? Ви? Його мама?
− Не знаю. Думай, як хочеш, розумій, як знаєш. Але я більше ніколи не хочу чути, що мій син неплідний. Чула? Не змушуй Петра ходити лікарнями, не паплюж його перед людьми.
− Чула, – буркнула Віра, бо ця розмова була не першою і, мабуть, не буде останньою. – Ви, коли виходитимете, двері замкніть. Мені час на роботу йти.
Проживши десять років з Петром, Віра тільки й мріяла, що про дитину. Щомісяця чекала дива. Всіх лікарів в околиці обійшла. До Києва дісталась, бо на столичних світил була остання надія. Скільки грошей з дому винесла, скільки сліз виплакала! Сама себе проклинала і від чоловіка та свекрухи докори слухала. А потім довідалась, що вона цілком здорова. А коли лікар сказав, що справа в чоловікові, не знала, як йому про те розповісти.
Довго мовчала, а час минав. Боялася, що, коли Петро дізнається, вигадає причину, аби зробити її винною. Або розлучиться з нею. А мати його підтримає. Так завжди було.
Вечоріло. Віра поверталася з роботи, думаючи про вранішню розмову зі свекрухою. «Дивно, приходить до нас тільки тоді, коли потрібно до мене прискіпатися. Основне, що завжди лише тоді, коли синочка вдома немає. У його присутності Олеська б такого не дозволила, – сумно усміхнулась. – А може, й справді це вихід. Я кохаю Петра і розлучатись не маю наміру. Прийду додому і спробую ще раз із ним поговорити. Можливо, цього разу вдасться вмовити Петра якщо не зробити штучне запліднення, то бодай усиновити дитя.
Здалеку почулося ревіння автівки. Червона «тойота», мов стріла, пролетіла повз Віру і різко зупинилася трохи попереду. Дверцята відчинились, і з них вискочив Сергій – її колишній однокласник і друг дитинства. Віра його відразу впізнала. Чорноокий, високий, статний красень, за яким мліли всі дівчата. Анітрохи не змінився з юнацьких років. Хіба що змужнів і вдягнений більш модно й дорого.
− Привіт! Скільки літ! – кинувся до неї назустріч з обіймами.
− Привіт, Сергію! – Віра, зашарівшись, відповіла й поправила пасмо волосся. – Невже це ти? Яким вітром до нас занесло?
− Ах! Не запитуй, – махнув рукою чоловік. – Приїхав щось з хатою вирішувати. Дружина наполягає, щоб продав. А я не хочу, бо тут моє коріння. Але ж хіба вона зрозуміє? Міська – не пара нашим…
− Шкода буде, якщо продаси, – знизала плечем Віра. – Там сад такий родючий і сама хата ще добротна. Я часто до тітки Анни по яблука ходила. Наші дерева не родять чомусь... А ти як? Чому так довго не приїздив? Скільки ж років тебе не було?
− Майже дванадцять, – відповів, понуривши погляд. Сергій нервово чухав потилицю, червонів і ховав очі, боявся, щоб Віра не почала йому згадувати про його помилки, як це робили односельці. Віра не згадувала, хоча їй було дуже боляче від того, що зовсім нещодавно чужі люди поховали жінку, в якої десь за кордоном є син.
− Я знаю, про що ти думаєш, – випередив Віру Сергій. – Якщо про похорон мами, то ви, сільські, маєте рацію, але не все так просто... Що ж ми посеред дороги стоїмо. Я тебе підвезу, заодно й поговоримо. Може, хоч ти мене зрозумієш?..
− Вези, – погодилась жінка, сідаючи в автівку. − Але не додому.
− А куди? Може, кафе якесь є у вас чи куди поїдемо?
− А їдьмо в сад біля старої школи? Ми там у дитинстві любили бувати... Там лавочки є і спокійно.
Сівши одне навпроти одного на лавочках у старому саду, розмовляли майже до ночі. Сергій не був багатослівним. Про себе розповідав мало. Сказав тільки, що після повернення з Америки ніяк не знайде спільної мови з дружиною, бо вона не хотіла повертатися в Україну, а він не зміг прижитись там.
− Наче й житло придбали в Україні та невеличкий бізнес започаткували. Тільки живи. Але та іскра, яка була раніше, погасла між нами. Я зовсім не цікавий своїй дружині як чоловік. Часом щось говорю, а вона й не слухає. У неї свої друзі, якісь дивні люди. Вона міська, їй бари та дискотеки в голові, а я дітей хотів. А до того ж до села хочу. Мріяв, як мої діти бігатимуть бабиним подвір’ям... Дуже шкодую, що колись звідси поїхав.
– Чого вже шкодувати? Зате побачив світ, – намагалась розрадити Віра.
− Світ побачив – маму втратив. Якби поруч був, може, й жила б іще. А так... Люди чужі поховали, а я й приїхати не зміг. Я в очі вам усім дивитись не можу. Соромно. Розумієш?
Сергій пересів біля Віри. Мов маленький хлопчик, влігся на лавці, поклавши їй голову на коліна. Жінка не забороняла. Чула, як його гаряча сльоза впала їй на ногу. Віра боялась поворушитися. Слухала важке дихання Сергія і мовчала. Що було казати?
Невдовзі надворі зовсім смеркло. Місяць освітив сад, перекресливши його кривими лініями ледь забрунькованого гілля на сотні різних фігур. Тільки їхні постаті залишалися суцільними і нерухомими в дивному геометричному лабіринті. Вірі того вечора зовсім не хотілося додому. Телефон мовчав – значить, Петро ще не повернувся зі зміни, бо не шукає Віру.
− Їдьмо до мене. Га? – несміливо запропонував Сергій. – Нам так багато треба обговорити.
− А їдьмо! – зірвалася з місця Віра. – Однаково вдома мене ніхто не чекає.
Додому повернулася після опівночі. Була якась дивна, замріяна. Мугикала собі під ніс якусь пісню, хоча ніколи не мала хисту до співу. Петро не спав. Сидів перед увімкненим телевізором з пляшкою пива і байдуже дивився на екран, на якому скакали напівголі безсоромниці, вигинаючи спинки перед пристаркуватим співаком. Чоловік не запитав у Віри, де вона була і чого так пізно повернулася. Мовби й не виходила. Жінка тихо пройшла повз чоловіка і попрямувала до ванної. Зашуміла вода. Згодом стихла. Чув Петро, як Віра пішла до спальні.
«Дивно. Мене не покликала. Раніше Віра завжди на мене чекала», – подумав, важко зітхнувши, і пішов до дружини. Петро за хвилину вже голосно хропів. Віра ж не спала. Усміхалась, торкалась рукою своїх вуст, втирала сльози, які, наче злодійки, прокрадалися з-під повік і котились щоками. Дотики сліз були такими ж солодкими, як доторки Сергієвих рук.
…Абрикосові дерева розтріскалися цвітом. Солодкий аромат напоював дурманом усе довкола. Повітря стало солодким, як мед. Віра відчинила кватирку в кімнаті, що саме виходила вікнами на молодий сад. Запах меду раптом так сильно вдарив у ніздрі, що в жінки запаморочилось у голові. Вірі стало душно, змокріли чоло і руки.
− Петре, Петре, – покликала чоловіка із сусідньої кімнати.
− Що? – підійшов. – Ти чого бліда така?
− Принеси мені води. Щось зле мені, – спираючись на спинку стільця, сіла. – І зачини вікно, прошу тебе. Смердить медом нестерпно.
– А я не відчуваю ніякого меду, – здивувавшись, усміхнувся Петро, – в тебе нюх, наче у вагітної.
− Що? – автоматично запитала в чоловіка і стрепенулась. – А що, як?..
Місяць злітав за місяцем, щоразу наближаючи час до пологів. Петро сяяв від щастя, радів, що «сталося диво» і в нього буде син. Уже навіть ім’я вибрав – назвуть Сергійком. Віра не заперечувала: ім’я, як і будь-яке інше. Свекруха догоджає вагітній невістці, щоразу готуючи для неї щось смачненьке. Віра повірити не могла, що те все відбувається з нею, бо вся ця історія була більш схожою на телефільм.
Сергій іще двічі був у селі, але щоразу поводився так, наче й не було тієї розмови і тієї ночі. Ближче до зими продав материну хатину, остаточно відрізавши своє коріння від села. Подейкували сільські всезнайки, що з дружиною розлучився. Вірі не було цікаво, правда то чи ні. У неї своя сім’я. Планів на Сергія не мала. Хіба що трохи його шкодувала, бо не бачила в його очах щастя.
Перший сніг випав у листопаді, вкривши все довкола білою пухнастою ковдрою. На білому тлі пелюстками червоних троянд перед вікнами пологового будинку було написано: «Дякую за сина!». То Петро постарався. Віра плакала від щастя, бо за десять років ніколи й квітки їй не подарував. А тут…
− Можна? – просунувши голову у відчинені двері палати, запитав дозволу.
– Звісно, можна, любий, – усміхнулась Віра, сідаючи на край ліжка поруч із немовлям.
− Наш татусь прийшов, глянь, Сергійку.
− Можна мені його взяти? – обережно торкаючись сина, запитав Петро. – Він такий маленький.
− Ти приніс мені все, що я просила? – розглядала жінка речі, виймаючи їх із сумки. – Ну ти що, й газету купив? Хто ж їх іще читає?
− Та яке там? – відмахнувся Петро. – Ти ж знаєш, який я до газет. На станції бабуся якась їх продавала. Замерзла, аж посиніла. Всі купували, і я взяв, тільки б уже старенька не стояла на морозі…
Провівши чоловіка, Віра лягла відпочити. Втомилась за день. Наче б цілий город сама висапала. Хотіла заснути, але рипіння дверей і дитячі крики щоразу перебивали їй сон. Щоб хоч трохи скоротити день, Віра потягнулась рукою до газети, яку залишив Петро. Розгорнула. Швидко переглянула. Нічого цікавого. Склавши газету, глянула на останню сторінку – і серце стиснулося в грудях: «У зоні АТО загинув... Сергій... Похорон відбудеться в рідному селі...». «Як? Чому він там опинився? Як це сталося?» – розплакалась, але швидко опанувала себе: заради дитини потрібно бути спокійною, щоб не пропало молоко.
***
– Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота... – тихенько співала Віра, заколисуючи малого. – Спи, Сергійчику. – Щойно прокинешся, підемо на цвинтар до тата Сергія і баби Анни. А коли виростеш, матуся розповість тобі, що твій батько був Героєм!
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

