ОДНОКЛАСНИКИ

Юлія – Юлькою вона так і не стала – подружилася з кількома дів­чатами, вчилася добре, так і залишилася тихою. Хлопці кликали її Мишею. Мовляв, якась ніяка, сіра, одяг дивний носить. Наші місцеві дівчата намагалися виставити всі свої принади напоказ. Уроки в школі розцінювали як нагоду показати себе у всій красі – макіяж, зачіски, манікюр, декольте і підбори. Це були переваги кожної дівчини, що носила гордий статус старшокласниці. Юлія одягала темні джинси і прості кофтинки. Густе каштанове волосся було зав­жди зібране у низький хвіст. Мені здається, що часом вона підфарбовувала губи. Було в ній щось особ­ливе. Я все ловив себе на тому, що розглядаю, як вона тримає ручку, коли пише, як заправляє за вухо невидиме пасмо волосся, як шаріється від дурнуватих жартів, хоч намагається цього не показувати. Я захотів стати її другом. Зі шкільного журналу дізнався номер її домашнього телефону. Коли вперше зателефонував уточнити домашнє завдання з фізики, міг на відстані відчути її здивування. Вона сухо відповіла, навіть не питаючи, чому я телефоную саме їй і де взяв номер. Коли нас пересаджували, мені пощастило отримати місце попереду Юлії. Тепер, як такі близькі сусіди, ми були просто зобов’язані заприятелювати. Вона ніколи не ховала своїх зошитів від сторонніх очей, тож мої успіхи в навчанні скоро пішли вгору. Я звик сидіти впівоберта, час від часу поглядаючи в її конспекти. Під час перерв із вдячності ділився з нею своїми бутербродами. Вони були знамениті! 

Мій тато робив їх так, щоб за охайними кружальцями домашньої ковбаси ніде не проступало масло. Я навмисне просив його робити два бутерброди – для себе і для Юлії. Вона виявилася дуже класною дів­чиною. Вже зовсім скоро ми разом сміялися, та що там сміялися, реготали. Часом ледь стримувались від сміху на уроках. Ми спілкувалися. Вона хотіла здаватися дорослою і серйозною для довколишніх, але за тим штучно одягненим образом ховалася наївна беззахисна дівчинка. Мені хотілося оберігати її. Ви не подумайте поганого, ми просто дружили. Згодом у Юлії з’явився хлопець, він був старшим від неї, не з нашої школи. Ми говорили про нього, про їхні стосунки. Часом мене дивувало, яка вона все-таки дитяча. Соромилася від навіть натяку на трохи відвертіші теми. Та мені це подобалося. 

Напередодні 8 Березня, коли хлопці збиралися дарувати однокласницям подарунки і сперечалися, хто кого вибирає, я вибрав Юлію. Ще кілька тижнів перед тим, коли був з мамою в місті на ринку, купив смішного плюшевого ведмедика з маленьким рожевим сердечком замість носа. Його пластикові оченята були такого ж відтінку, як очі Юлії. Мені тоді просто захотілося, щоб він у неї був.

Ми пройшли з нею поруч останні шкільні роки. Я знав її таємниці, намагався показати їй, як мають ставитися до неї хлопці, я смішив її і був з нею, коли плакала через своїх кавалерів. Ми були однокласниками, ми були друзями і ми ніколи не переступали цієї межі. Добре, тут я трішки лукавлю. Я запросив кількох друзів до себе на день народження, і хтось захотів пограти в карти на бажання. Ну а які можуть бути бажання в групки старшокласників? Нам з Юлією загадали цілуватися протягом 30 секунд. Я думав, вона відмовиться. Але програвати вона не збиралася. І ми поцілувалися. Це був дуже ніжний і теплий поцілунок, майже невагомий, але такий, що дістався найпотаємнішого. Здається, жоден з нас навіть не чув дурнуватого реготу і улюлюкання друзів довкола. Сигнал таймера розірвав цю мить на шматки. Юлія тоді таки виграла в карти. А я назавжди запам’ятав свій 16-й день народження.

Студентські роки розвіяли наш клас різними містами України. Я вчився, знаходив друзів, змінював дівчат. Але це все не мало сенсу. І я пішов до армії. 

Подумав, що легше виконувати чіткі завдання й підкорятися правилам, ніж намагатися скласти їх для себе самому. На якийсь час це навіть допомогло. Через півтора року повернувся в університет. Думки стали впорядкованішими, темперамент спокійнішим. Я познайомився з гарною дівчиною. Її звали Юлія. Так-так, я не обманюю. Щоправда, вона хотіла, щоб її називали Юлею. Згодом ми одружилися, хоча той шлюб довго не протривав. Через спільних друзів я чув, що моя шкільна подруга Юлія вийшла заміж і народила дитину. Після випускного ми так і не бачилися.

 

* * *

Я сидів за столиком маленької кав’ярні на вокзалі. Аромат кави з корицею приємно огортав мене і заспокоював. 

До автобуса лишалося чекати трохи більше ніж годину. Треба буде купити квітів мамі. Може, цього разу вдасться зробити їй сюрприз. Якимось дивом вона завжди знає, коли я приїжджаю. Я нахилився зав’язати неслухняну шнурівку на берці. Коли знову підвів очі, біля прилавка стояла струнка жінка в темних джинсах і короткій чорній куртці. Густе каштанове волосся зібране в низький хвіст. Біля неї, не відриваючи очей від екрана телефона, щось мугикала дівчинка років десяти. Жінка заплатила за каву, склянку соку і два тістечка-пеньочки (навіть не зауважив, що їх тут ще досі печуть). Я знав, що це вона, ще до того, як повернулася. Моя однокласниця Юлія. Майже не зміни­лася. Тільки погляд подорослішав. На підмізинному пальці золотіла обручка. Наші очі зустрілися на коротку мить. Вона підійшла до столика, поставила каву і сік, щось сказала дівчинці й повернулася до мене:

– Сергій? Це справді ти? – усмішка освітила її обличчя. Я бачив, скільки запитань вона хоче, але боїться поставити. Тепер у людей часта така реакція на мене. Я почав першим. Запитав, як життя, чи спілкується з кимось із «наших». Ми перекинулися ще кількома словами, і я сказав, що маю йти. Автобус ось-ось приїде. Юлія обняла мене на прощання:

– Ти тільки бережи себе там, добре? Я була дуже рада тебе побачити.

Я закинув рюкзака за плече, помахав їй рукою і пішов до автостанції. Дотик її волосся довго відчувався на моїй неголеній щоці.

– Мамо, а хто це був? – запитала дівчинка, одночасно жуючи тістечко і риючись у рюкзачку.

– Це мій давній друг, разом навчалися у школі, – тихо відповіла Юлія.

– А-а-а, – протягнула дівчинка, вмощуючи на коліна смішного плюшевого ведмедика з маленьким рожевим сердечком замість носика.