ОБІД, ВЕЧЕРЯ...

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Тетяна НОВАЦЬКА-ТІТАРЕНКО

01 липня 20:55

474

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Хоч із Лідкою ми товаришували більш ніж два роки й бачилися день у день, особливо часто влітку, коли не було «садочка-а потім школи», численних застуд і довгих зимових вечорів (в які господар пса на вулицю не вижене, не то що батьки – дітей), я страшенно не любила, коли вона приходила до нас на обіди чи вечері.

Одне – це бавитися на вулиці, вигадувати численні пригоди, будувати халабуди, стрибати «в резиночку», плести кульбабкам косички, підглядати за дорослими дівчатами, які чи то пісенники заповнювали, чи в карти грали, а деколи й за хлопцями бігали; і зовсім інше – сідати з нею до столу в нашій затишній кухні й спостерігати, як Лідка виховано та чемно розмовляє з моєю мамою, як з апетитом їсть страви, які вона приготувала, як скромно просить добавки, а тоді вдячно допомагає прибирати зі столу, миє після їжі руки й у придачу та на прощання щоразу обіймає мою маму за талію, прихиляється головою до її живота й завмирає, навіть дихати перестає, а мама довгі секунди чи й хвилини гладить Лідчине русяве волосся й відвертається до вікна. У такі моменти я не помічаю, як тремтить мамине підборіддя і як примружує очі та солодко усміхається в її обіймах Ліда.

Тоді я просто шаленію від злості, яку мама називає ревністю, смикаю Лідку за суконку чи руку, тягну далі на вулицю – бавитися в хованки, малювати крейдою класики чи заривати попід плотами кольорові секретики-скельця…

От неприємно мені слухати Лідчині розмови з моєю мамою. І крапка. Вже мовчу про те, що мама відводить їй увагу, дарує свою любов та ласку.

Якщо невдоволення-образа не вивітрюються мені з голови, ввечері перед сном я прошу маму:

– Не клич Ліду до нас вечеряти. Вона мене ще жодного разу до себе не запрошувала, хоч і живе в сусідстві. Жадібна така, ніколи нічим не почастує. Лише пильнує, як би то до нас прийти та чимось смачненьким поласувати…

– Доцю, не сердься на Ліду, – спокійно щоразу повторює мені мама. – Бути щедрим – непогана риса... Вчися бути доброю з усіма, навіть з тими, хто, на твою думку, не вартий цього… Ти можеш помилятися…

Я невдоволено пирхаю і замість того, щоб послухати маму, ще більше злюся на подружку.

– Ти її більше любиш, аніж мене… – кажу.

(Ну а що ви очікуєте від семирічної дівчинки – єдиної донечки в сім’ї.)

– Я люблю тебе найбільше, пташечко…

Мама гладить мене по спинці, вкриває легенькою ковдрочкою, у відчинене вікно ллється м’яке місячне світло, пахне сухою травою й трохи порохом, цвіркочуть коники… І я потроху віддаюся сну. Забуваю про Лідку й про нещодавню вечерю... чи обід. Мама поряд. Її «Я люблю тебе найбільше, пташечко…» заколисує, вгамовує дитячий норов… Завтра вранці вона розбудить до сніданку – на столі мене чекатимуть пухкі оладки зі свіжим полуничним джемом чи сметанкою, теплий компот з абрикосів, у склянці – улюблений аґрус із грядки… Якщо пощастить, булочки-равлики з какао…

І я, не доснідавши, сповнена нових сил-енергії випурхну в новий день. До нових літніх пригод… До своєї подруги Лідки, яка, як завше, вже чекатиме мене на лавочці біля під’їзду. Тоненька, як молодесеньке деревце черешеньки, зі світлими очима й неакуратно заплетеним у тугий хвостик русявим волоссям. У трішки замурзаній сукенці чи зашироких шортиках і вицвілій від сушіння на сонці замалій футболочці.

Моїй появі вона зрадіє щиро й широкою усмішкою.

– Гайда! – покличе за собою. І ми побіжимо чи до стадіону, чи до посадки з морвою. Будемо досхочу наїдатися спілими плодами, вимащувати до фіолетового кольору пальчики, ловитимемо метеликів чи просто лежатимемо у високій траві й плестимемо всілякі нісенітниці.

(Ну а як інакше ви уявляєте життя семирічних дівчаток під час літніх канікул?)

І ця ідилія триватиме рівно доти, поки моя мама не гукне нас обідати:

– Тетянко, Лідусю, ходіть їсти…

– Таню, нас тітка Іра кличе… – миттю зірветься на ноги Лідка. А я насуплюся – от знову... Гарний настрій як вітром змете.

Перекривлятиму подругу в спину: «Теж мені… Ніяка вона не тітка Іра… То моя мама»…

* * *

Лідчині батьки – військові. Вони приїхали до нашого містечка взимку, коли я вже ходила в старшу групу садочка. Власне, в дитсадку ми з Лідою й познайомилися – до мене за столик посадили говірку та веселу дівчинку. Ще тоді я помітила, яка вона дрібненька й худорлява: ручки – тонесенькі гілочки, ніжки теж...

За декілька днів ми з’ясували, що живемо поряд, і так зародилася наша нехитра й невміла дружба.

Я нечасто бачила Лідиних батьків. Деколи маму, коли вона забирала дівчинку зі садочка, й це у часі збігалося з тим, коли по мене приходили мої батьки.

Лідина мама ніколи не кликала доньку після вечірньої прогулянки додому, я не бачила, щоб вони разом із сім’єю у вихідні кудись ходили чи їздили, я в принципі лише тричі бачила Лідиного тата. Якось, коли він забирав її, щоб завести до баби з дідом. Удруге, коли прийшов на урочистість з нагоди першого дзвоника в школі, й утретє, коли моя мама видзвонила його на зустріч, щоб поговорити, і він блискучою білою «вісімкою» з гучною музикою приїхав у наш двір. Потім про щось гучно розмовляв з моєю мамою, а ми з Лідкою віддалік перелякано спостерігали за їхньою розмовою.

Звісно, ми уявлення не мали, про що ж тоді говорили дорослі. Мама відмовилася мені переповідати. Але того вечора була дуже засмученою і потім ще довго говорила на кухні за зачиненими дверима вже з моїм батьком…

Я чула лише уривки фраз, типу: «Казав не пхати носа не у своє просо»… «Бігає за кожною спідницею»… «Валя вже не просихає…»… «Яка ж дівчинка бідна…».

* * *

Був лише один спосіб, як я могла покликати Лідку гуляти (в ті рідкісні випадки, коли подруга не чекала мене біля під’їзду).

Я приходила під її вікна й голосно гукала: «Лід-о-о-о-о-о-о!». Дівчинка визирала з третього поверху, махала рукою, а тоді кометою за декілька хвилин уже стояла навпроти мене. Готова до прогулянки та пригод. Навесні… Влітку… Восени і деколи взимку…

Коли я просилася в Ліди піти до неї додому, дівчинка або не відповідала, або пояснювала, що мама їй забороняє приводити в гості діток. Усе. Більше жодних пояснень.

* * *

Звісно, їла Ліда в нас не щодня. Хоча, якщо чесно, я була певна, що мама взагалі не проти, щоб подруга в нас жила.

– Така чудова в тебе подружка, – бувало казала мені мама. – Це ж треба, щоб так не пощастило… – а тоді замовкала, не договоривши… І як би я потім не намагалася розгорити маму – нічого не виходило…

І от якогось разу мій маленький, як волоський горішок, дитячий терпець увірвався.

Було літо. Лідка після смачного обіду в нас удома завзято й голосно розказувала сусідським дівчаткам і хлопцям про мамин бісквіт із чорницею, про тепле какао й рогалики з трояндовим варенням.

– Тітка Іра готує найсмачніше у світі. Вона така красива й добра. Найкрасивіша жінка на Землі. А ще вона мене дуже любить і називає своєю пташечкою…

(Звісно стерпіти, що подруга претендує ледь не на роль донечки моєї мами, я вже не могла. І оте «своєю пташечкою» стало останньою краплею... Ох і розсердилася я не на жарт.)

Того разу накинулася на Лідку зі стиснутими кулачками, але, невміла до бійки, таки відступила й голосно заявила: «Не приходь більше до нас, жебрачко!»…

Ревність до мами виявилася сильнішою за перші дитячі спроби дружити.

А вже за тиждень Ліда з батьками виїхала з нашого містечка.

* * *

Про Ліду я забула швидко (коротка дитяча пам’ять) і… надовго.

Якось згадала подружку з дитинства, коли в старших класах переглядала з мамою фотоальбом із моїми дитячими фото.

На одній зі сторінок була приклеєна кольорова світлина, вже й не пам’ятаю, хто та коли її зробив.

На фото двоє дівчаток сидять за кухонним столом: я пухкенька та рожевощока, в модних лосинах і футболці з Русалонькою, високим хвостиком, але набурмосена, й Ліда – худенька, як молоденька черешенька, лише очі світяться на змарнілому личку – відкрито так, щиро. А біля нас моя мама – молоденька й теж усміхнена, тримає в руках велику білу тарілку, а на ній бісквіт із чорницею. До речі, мій улюблений донині…

– Мам, – кажу і тикаю пальцем на Лідку. – Пам’ятаєш Ліду? Цікаво, де вона зараз, як.

Мої дитячі образи тепер неважливі й навіть трохи смішні – було-загуло. Мені п’ятнадцять, і я розумію значення слова «ревнувати».

– Звісно, пташечко. Хороша така дівчинка – Ліда, якій випало жити в сім’ї байдужих і жорстоких дорослих.

– То як?.. – розпитую далі.

…І от я вперше почую від мами розповідь про те, що Ліді дуже погано велося в дитинстві. Її тато – військовий офіцер, якого часто переводили з частини в частину, безпросвітно зраджував дружину, не пропускав жодної спідниці й абсолютно не цікавився донькою (то от чому його майже ніколи вдома не було)… А мама Лідки зловживала алкоголем і теж не переймалася дитиною, влаштувала в садок – й то добре. Відпустила гуляти – від ранку до пізнього вечора – й байдуже, де дівчинка, з ким. Лиш би спокій і сто грамів були.

Пила Лідина мама самотою. Часто вже до вечора не розуміла ні хто вона, ні де вона, не те щоб турбуватися про дитину: чи нагодована, чи вимита, вже не говорячи про любов і ніжність, яких спрагло потребувала маленька дівчинка.

От і кликали Лідку посеред літа (коли на місяць зачиняли садок) то одні, то інші сусіди – обідати, вечеряти… Дехто навіть брав Ліду до магазину й купував їй цукерки чи булочки... Шкодували.

А потім, напередодні другого класу, Лідчина сім’я вкотре переїхала. І вже ніхто із сусідів не знав, як склалася її доля…

* * *

Минуло тридцять років, і я випадково зустріла Ліду в місті, в якому живу тепер. Навіть не знаю, як вона впізнала мене… Згодом розповідала, що вагалася довго, поки йшла за мною та моїм чоловіком. А потім почула, як він звертається до мене на ім’я, і таки збагнула, що не помилилася.

Підійшла. Заговорила:

– Танюшко, то я – Ліда. Твоя дитяча подруга. Пригадуєш?

Звісно, я пригадала.

Ліда запросила наступного дня мене до себе на каву. Як виявилося, жили ми на одній вулиці.

– Знаєш, Таню, я дуже часто згадую твою сім’ю. Твоїх люблячих батьків, чудову ласкаву маму. Вашу затишну квартиру, невеличку світлу кухню, в якій завжди смачно пахло свіжоприготованими стравами. Ти й не уявляєш, які глибокі та яскраві ці спогади. Якими важливими для мене були обіди й вечері з тобою. У вас удома я почувалася в безпеці, боялася злякати щастя бодай словом чи неправильним жестом… Знаєш, приходила до вас не заради їжі, хоч і була постійно голодною...

Лідка розрізає бісквіт. На чотири великі шматочки. Кладе на білі тарілочки – мені, собі й своїм донечкам. Її чоловік іще на роботі.

У Ліди такі красиві дівчатка, очей не відвести. Близнята – з великими, як у подруги, очима, її усмішкою, довгим русявим волоссям.

– Посмакуйте, пташечки, – каже Ліда спокійно… І я аж завмираю: в Ліди такий голос й інтонація такі, як у моєї мами...

І чомусь відчуваю, що от-от розплачуся… Тому прошу пробачення, стаю з-за столу й зачиняюся у Лідчиній ванні. Щоб не плакати, вмиваю обличчя прохолодною водою.

От воно як. От воно що…

Пригадую мамині слова: «Вчися бути доброю… Ти можеш помилятися…».

Роблю глибокий вдих-видих, повертаюся до столу.

* * *

Коли ми закінчили кавувати, поговорили з Лідою про життя та спільних знайомих із дитинства, далеких сусідів. Настав час прощатися, і я таки наважилася й запитала:

– Лідо, як ведеться твоїм батькам?

– Мабуть, ти хочеш запитати, чи далі пиячила моя мама після того, як ми виїхали з містечка? І чи не пішов тато із сім’ї?

Я хапаю ротом повітря, щоб заперечити чи попросити за некоректне запитання, але Ліда спокійно відповідає:

– Вони загинули. То було дуже давно, я навчалась у п’ятому класі. Автокатастрофа… Поверталися з чергової батькової гулянки. Того разу з ним їздила мама… Може, це дивно, але мені дуже довго їх бракувало, хоч, мабуть, тобі відомо, що я завжди була для своїх батьків зайвою та непотрібною…

Ми домовилися з Лідою періодично зідзвонюватися чи зустрічатися за кавою…

* * *

Коли я вийшла від Ліди, перше, що зробила, це витягла з кишені телефон і написала мамі смс-ку: «Мам, я люблю тебе».

Менш ніж за хвилину отримала від мами відповідь: «Я люблю тебе найбільше, пташечко…»

А потім я вирішила, що мушу сьогодні ж увечері спекти своїм синам та їхнім друзям бісквіт із чорницею. Нехай запрошують усіх, кого бажають. Просто так.

І віднині коли того забажають!

Мені захотілося бути такою, як моя мама. Щедрою…

(Може, й моя доброта колись стане для когось прикладом до наслідування… І буде в цьому сенс, і буде в цьому ще трішки про мою прекрасну маму...)

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!