НОВЕ КОЛО ЖИТТЯ

Пильно поглянула на Назара і додала:

– Зеленооке, як і ти.

Назар почервонів, промовчав. Хіба він думав тоді про наслідки? Цим мала б непокоїтися досвідчена Ельвіра. Якщо ж цього не робила, то знала, на що йшла.

Вона вже не ходила цього разу в купальнику, хоча спека надворі й сягала тридцяти градусів. У шортах, з оголеним торсом прогулювався її чоловік, такий собі здоровань завважки понад сто кілограмів, із товстезною шиєю і великими кулачищами. Назар уявив тендітну Ельвіру в обіймах її благовірного. Здригнувся від відрази. «Могла б вибрати щось привабливіше», – подумав зі співчуттям.

Назар майже не розмірковував про те, що дівчинка Ельвіри може бути його донькою. У такому віці не в кожного пробуджуються батьківські почуття. Однак, коли бачив маля здалеку, в нього все ж таки виникало бажання зазирнути в ті зелені очі: це ж, мабуть, так дивно бачити щось своє в новій людині?

Але Ельвіра не робила жодних спроб наблизитися до Назара, і він змирився з тим, що їхні дороги вже ніколи не перетнуться, а долі «не матимуть спільної площини». Здається, так вона сказала йому в ніч прощання?

Життя Назара вирувало. Якби він був дівчиною, то його життя можна було б порівняти з пурханням метелика на квіткових плантаціях. Квіти – то дівчата, яких юнак змінював частіше, ніж вишукані дами минулих століть свої рукавички. Щоправда, тепер вживав заходів, щоб не залишати після себе слідів. Навіщо йому зайвий клопіт? А на сльози, образи покинутих коханок Назар давно не зважав. Посумують, поплачуть, а згодом втішаться в обіймах іншого кавалера. Хіба він не знає?

Та все ж таки одного разу Назар припустився помилки.

Він тоді вже працював у великій банківській установі. Мав непогані стосунки з керівництвом, зокрема і з сином свого начальника Вадимом, який водночас був і його колегою. Одного разу Вадим запросив Назара на свій день народження і після святкування запропонував залишитися в нього на ніч.

– Навіщо тобі викликати таксі? Завтра вихідний, відпочинеш, а після сніданку поїдеш додому вже власною автівкою, – порадив.

Назар так і зробив. Він майже засинав, коли відчув спрагу. Встав з ліжка і пішов по воду. В кухні хатня робітниця прибирала посуд. Худенька, але статурна, симпатична, вона раптом породила в Назара нестримний чоловічий потяг. Мабуть, то випите за столом збурило його хіть.

– Чомусь почуваюся недобре, голова болить, – вигадав хлопець миттєво. – Принеси мені якісь ліки.

Дівчина пручалася спочатку, а потім скорилася його наполегливим рукам, ласкам, навіть несміливо відповідала на них.

Назар майже відразу й забув про цей випадок. Хіба мало в його житті було такого? Спочатку комизиться дів­чина, а потім уже й сама бігає за ним. Ця не бігала, можливо, тому, що розуміла марність таких дій. Ну, трапилася ота «пригода» між двома незнайомими людьми, то й що? Раптовий спалах фізичної пристрасті – не більше. Десь за пів року Вадим випадково почав мову про їхню хатню робітницю:

– Шукаємо іншу, бо наша скромна Олечка вагітна, тож мусимо звільнити її. Що найважливіше, і мови не було про те, що в неї є хлопець. Найімовірніше, якийсь падлюка скористався довірливістю дівчини й одразу ж покинув.

У Назара неприємно замлоїло в грудях. Інтуїція підказувала йому: «То твій гріх!», а розум радив удавати, ніби ця новина його не стосується.

Згодом і про цей випадок Назар згадував нечасто. А що там, власне, згадувати? Він навіть обличчя дівчини добре не запам’ятав.

Потім у Назаровому житті з’явилася Кароліна. Його королева! Він частіше називав її саме так, бо й справді така красуня заслуговувала на найвищий титул. Це пізніше Назар зрозуміє, що була вона звичайною хижачкою з гарненьким личком, витонченою фігуркою, але з корисливою, холодною душею і байдужим серцем. Не один чоловік ловиться на чарівні усмішки таких сирен. Назар, хоча й уважав себе професіоналом в амурних справах, таки потрапив у розставлені тенета.

Кароліна змушувала його втрачати розум від того, що дарувало її тіло. З нею хлопець забував про всі земні проблеми, хоча саме завдяки Кароліні вони й почали з’являтися одна за одною в житті Назара.

Кредити. Коханій потрібна була крута автівка. Негайно!

– Кароліночко, я не шейх і навіть не власник банку, в якому працюю, – спробував приземлити свою богиню Назар.

Дівчина надула надміру пишні губенята (гіалуронова кислота зробила своє) і невдоволено поглянула на нього:

– Отже, ти вважаєш, що я маю задовольнятися отим старим коритом?

Назар віддав майже повністю в розпорядження коханої свій десятирічний Nissan і на роботу (добре, що офіс був розташований за квартал від його будинку) діставався пішки.

Однак ніякі переконування на дівчину не вплинули. Вона демонстративно перенесла Назарову подушку на диван у вітальні:

– Ти своїм хропінням не даєш мені виспатися! У мене після безсонної ночі болить голова!

Раніше Кароліна чомусь не скаржилася на це. Насправді Назар не мав такої вади, але сперечатися з розгніваною богинею було марно.

Після тижня «холодної війни» й абсолютної відсутності інтиму Назар підняв білий прапор. Хлопець уже мав один чималенький кредит, який оформив на купівлю квартири, і щоб узяти ще один, йому довелося піти на деякі порушення в оформленні документів.

Новенька Audi повернула Назарові милість дівчини, і декілька місяців він насолоджувався райським життям із нею. Та незабаром Кароліна, переглядаючи свої прикраси, сумно констатувала, що вони їй уже набридли, що в подруг оновлення відбуваються мало не на кожне свято (а їх, як відомо, чимало), а от у неї цяцьки вже пенсійного віку.

Назар спробував віджартуватися:

– Роки, навпаки, підвищують цінність таких речей. У королівських родинах їх передають від покоління до покоління. Он Кейт Міддлтон…

– Обійдімося без цих тупих виправдань! – обірвала його спроби уникнути нової проблеми Кароліна. – Шкода грошей для мене – так і скажи.

Історія з подушкою повторилася. Назар позичив знач­ну суму в доларах у Вадима, домовившись віддавати кошти частинами.

– Чи не занадто великі апетити у твоєї Кароліни? – поцікавився приятель, коли дізнався, на що буде витрачено гроші. – Вона знає, скільки тобі ще виплачувати кредити?

Назар зам’явся: йому не хотілося виставляти свою кохану в ролі бездушної та жадібної особи. Так, він розповідав Кароліні про борги перед банком, але вона все це пропускала повз вуха:

– Котику, мені стає нудно від будь-яких цифр. Це не моє! Я завжди була гуманітарієм.

Свого часу Кароліна навчалася в коледжі на факультеті «Інформаційна, бібліотечна і архівна справа», але за фахом не працювала жодного дня.

– Там платять смішні гроші! Їх мені навіть на пристойну білизну не вистачить, – обурювалася, тому влаштува­лася в ресторан хостесом.

Там Назар і побачив Кароліну. Закохався в неї з першого погляду, почав залицятися до дівчини, не шкодуючи грошей на дорогі подарунки, і незабаром красуня відвідала його парубоцьку квартиру.

– У тебе непогано, доволі стильно, – зробила йому комплімент, оглянувши житло. – Щоправда, трохи бракує декору.

Звісно, Назар по-джентельменськи запропонував Кароліні доповнити його власноруч, що вона незабаром і зробила, майже обнуливши рахунок на зарплатній картці хлопця. Однак він не сердився на кохану за її марнотратство. Як можна? Кароліна ж так щедро обдаровує його своїм коханням!

Коли після раптової ревізії в банку Назарові запропонували владнати ситуацію і негайно погасити борги, продавши квартиру й авто, він мусив погодитися з такою вимогою. Інакше на Назара чекали б суд і, можливо, в’язниця. Кароліна зникла ще до остаточного розв’язання проблеми.

– Я не готова жити в комірному, – сказала Назарові, коли він розповів їй про невтішні перспективи.

– Це тимчасово, – хлопець намагався втримати кохану. – Я знайду роботу і все поверну. Треба трохи потерпіти.

Красуня іронічно поглянула на Назара:

– Ти справді віриш у те, що кажеш? Яку роботу ти знай­деш? Тепер тебе не візьмуть у жодну пристойну установу. Підеш на будівництво? Уявляю наше життя в якійсь обшарпаній однушці з твоїми брудними спецівками в передпокої та із запахом дешевої їжі. Ні, ні!

Кароліну аж пересмикнуло від картини, яку вона уявила. Назар почув знайоме «Це не моє!» і грюкіт зачинених дверей, за якими зникла його чарівна фея. Так, для нього Кароліна залишалася такою, навіть незважаючи на її меркантильність та оте, що називають жіночою стервозністю. Всі оці недоліки ставали несуттєвими, коли Назар згадував, яку насолоду отримував від володіння досконалим тілом коханої.

Він намагався випливти, однак іще глибше опускався на дно. До всього ще й Вадим почав вимагати віддати борг:

– Ти обіцяв повернути позику вчасно. Термін минув три місяці тому. У мене є свої плани на ці гроші.

Куди й поділася приязнь в очах друга після того, як Назара звільнили з банку? Ніби й не було ні спільно проведених свят, ні дружніх поїздок на природу. Гроші, гроші! Без них ти ніхто! Назарові спадали на думку найбезглуздіші думки, як можна швидко виправити своє становище. Якби хтось тієї миті запропонував вдале пограбування, Назар, мабуть, погодився б.

До фізичної праці хлопець не звик, тому після кількох спроб заробити гроші на прожиття власними руками вирішив пошукати щастя в гральних клубах. Йому й тут не пощастило. Повернувся додому, як побитий пес. Батьки на той час також опинилися у складній ситуації. На хворобу матері вони витратили всі заощадження, які накопичили за час роботи керівниками на колись прибутковому підприємстві. Крім того, декілька разів батьки оплачували карткові борги Назара.

– А тепер досить з нас! – категорично відповів батько на його прохання допомогти коштами. – Ми з тобою і так довго носилися. Матері потрібна операція на серці, а ми не маємо змоги її зробити. Її смерть буде на твоєму сумлінні. Хоча про що я кажу? В тебе того сумління давно немає.

Батько не помилявся. Коли Назар вирішив поїхати з дому, аби не відчувати на собі докірливих поглядів татуся, не бачити змарнілої матері та не чути її хворобливих стогонів, він забрав із шафки ті декілька тисяч гривень, які, знав, було відкладено на ліки для неї. «Незабаром батьки отримають пенсію, а мені потрібно якось протриматися в місті, поки знайду якийсь підробіток», – заспокоював рештки свого сумління.

Цього разу Назар вирішив востаннє спробувати відігратися і, якщо пощастить, більше не випробовувати долю, а винай­няти на виграні гроші житло і пошукати знову реальну роботу на якомусь підприємстві чи навіть улаштуватися офіціантом, про що раніше навіть думати не хотів. Це ж тільки уявіть: заходить у ресторан хтось із його колишніх банківських клієнтів, а тут – він, Назар, у ролі обслуговувального персоналу! Але тепер потрібно упокорити свою гординю, бо немає вже для неї підстав.

Той вечір міг стати останнім у житті Назара. Мало того, що він програв усі гроші. Його побили до непритомності. Про те, що позбувся і годинника, і телефона, і золотого ланцюжка з хрестиком, можна й не говорити. Назарові відбили селезінку, зламали декілька ребер, розтрощили щелепу. Хто? Мабуть, ті самі охоронці, які виводили його з грального клубу. На ранок хлопця побачили перехожі, які поспішали у своїх справах. Кажуть, що привезли Назара до лікарні у критичному стані. Але ось уже два дні, як хлопця перевели в загальну палату і він потроху повертається до реальності.

Лежати Назарові тут іще не один тиждень. Так прогнозують лікарі. На запитання, чи є в нього хтось із рідних, хлопець відповів, що немає. Чому? Знає, що батько з матір’ю, незважаючи на негідний учинок сина, не залишили б його без підтримки, а отже, мусили б десь позичати кошти на його лікування. А в нього все-таки є сумління, хоча батько й казав про його відсутність. Ні, Назар не завдаватиме їм клопоту. Якось обійдеться.

У палаті лежало ще троє чоловіків. Біля протилежної стіни – веселий дядечко зі зламаною ногою. Він сипав жартами, з іронією розповідав про свій випадок, і хоча перелом у бідолахи був доволі складний, а це загрожувало не одним місяцем обмеженого руху, він оптимістично планував незабаром зіграти у футбол з малим онуком.

– Я йому обіцяв, отже, не маю змоги довго вилежуватися. Сьогодні донька має привезти малого, бо він дуже засумував за мною. А я за ним ще більше, – промовив уже трохи зі смутком у голосі.

Назар не долучався до розмов. Говорити йому було важко, бо щелепа ще дуже боліла, але й не хотілося. Чим міг поділитися з людьми, які жили звичними сімейними турботами? Хтось хвилювався за стареньку матір, яка залишилася сама, комусь хотілося якнайшвидше покинути лікарняні стіни, бо вдома чекало на нього багато справ, а ще хтось сумував за малими сином чи донечкою, як оцей життєрадісний дядечко за своїм онуком. Назарові також було сумно. Оглядався на свої бездумно прожиті роки. Минуло їх уже немало – тридцять п’ять. Чого досяг за цей час? А нічого! Батькам віддячив байдужістю і підлістю. Не одній дівчині завдав болю. Хіба що Кароліні він багато чого доброго зробив, зате вона плюнула, як кажуть, йому в душу. А чи є та душа взагалі? Чи то вигадки тих, хто на цьому заробляє чималі гроші? Оті залякування пеклом змушують людей каятися у своїх гріхах, іти до церкви, задобрювати різних святих, а це все ті самі гроші. Лежить Назар, розмірковує про сутність людського життя і свого зокрема. Інколи впадає в напівзабуття, бо, мабуть, дається взнаки струс мозку.

– Матусю, а чому дядечко спить? Це ж тільки маленькі дітки вдень сплять, а він же дорослий, – пролунав напівшепіт дитячого голосу неподалік від ліжка Назара.

Він розплющив очі і… побачив себе! Такого, як на світлині з дитячого садочка, яку мати повісила на видному місці в їхній вітальні. Назар пам’ятає, як вихователька поправляла їхні парадні сорочечки, одягнуті з нагоди фотографування, причісувала йому непокірний чубчик, аби мав гарний вигляд. І ось тепер Назар стоїть тут, перед ним самим – біляве зеленооке хлоп’я, усміхнене та трохи здивоване.

– Ти хто? – з натугою запитав Назар.

– Я Сергій Назарович! – поважно відповів малий.

І, не чекаючи наступних розпитувань, відзвітував:

– Ми з мамою приїхали відвідати дідуся. А бабуся залишилася вдома, бо потрібно доглядати господарство. І ще в бабусі болить голова, коли вона їде в маршрутці. А татко мій…

Тут хлопчик трохи примовк: мабуть, була на те якась причина.

– Він поїхав у відрядження. Надовго! Так мама каже. А бабуся чомусь говорить, щоб його звідти і не повернуло.

Цієї миті відчинилися двері й у палату зайшла молода жінка. Вона підійшла до ліжка навпроти, поцілувала в щоку, як здогадався Назар, батька.

– Трохи затрималася з лікаркою, а він одразу ж побіг до тебе, – промовила, кивнувши на малого.

І тут зустрілася поглядом з Назаром. Завмерла. Він також, здавалося, припинив дихати. Лише дивився на неї… А десь у грудях щось затріпотіло болем, щемким, пекучим… Аж плакати захотілося… Можливо, таки є вона, ота душа?..

– Олю, це ти?

Він раптом згадав її ім’я, хоча чув його чи не єдиний раз, коли Вадим розповідав про несподівану вагітність їхньої хатньої робітниці.

– Ви знаєте, як звуть мою маму? – здивувався хлопчик.

Не менш здивовано спостерігали за всім і «мешканці» палати. Тільки дідусь Сергійка майже відразу зрозумів, ким є цей молодик.

Такі зустрічі не бувають непередбачуваними. Хтось веде нас стежками, дорогами, саме тими, де пересікаються долі конкретних людей. А навіть якщо це випадковість, то однаково вона дуже багато важить для нас. Це шанс, яким можемо скористатися, щоб змінити себе на краще. А буває, на жаль, і навпаки… Назар одразу ж відкидає другий варіант. Хлопець іще не знає, як складуться його стосунки з Олею, але сина він уже точно не зречеться. Нізащо! Хай як буде важко, заради цієї дитини Назар зможе позбутися того, що потягнуло його в пекельну вирву.

– А вони таки схожі… – хтось із чоловіків також почав розуміти, що насправді відбувається.

Назар хотів би голосно промовити, аби всі в палаті почули, що це його син, але навіть на цю коротеньку фразу в нього бракує сили. Та Назар відчуває (він упевнений!), що вона повернеться в його кволе тіло, і вірить, що тоді в нього почнеться інше життя, в якому не буде бруду, егоїзму, лицемірства. І якщо існують кола пекла і кола раю (хай навіть тільки в уяві Данте), то в нього, Назара, тепер розпочнеться нове коло життя. І буде воно не вигаданим, а реальним, дійсно справжнім!