ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
272Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Бабусю, що це за квіточка? – торкнулась тонким пальчиком червоних пелюсток на полотні.
– Мак. Отой, що поміж колосками пшениці ховається. Його «видюком» називають. Він від зла оберігає, від поганих очей.
– А ця, синя, – волошка?
– Ні, золотце! То барвінок. В’ється-стелиться любов’ю від серця до серця, дарує довге життя і молодість. А ще – ряст. Бачиш це темно-бузкове дрібноцвіття, зібране в жмутки? То він.
Дівчинка зачудовано дивилась на зморщене, як сухий гриб, обличчя бабуні й дивувалась, чому ж ті квіти не захистили її саму від старості. Татко он узагалі казав, що баба вже однією ногою в могилі. Оленка не могла заснути після почутого. А зранку помчала на край села, аби перевірити, чи це правда.
Бабуня Катря жила зовсім близенько біля цвинтаря. То спершу Оленка сторожко видивлялась поміж вибіленим штахетником, чи немає її десь біля могил. Не було! Прудко крутнулась і побігла до бабці додому. Застала її за роботою: та сиділа на довгій лаві біля вікна й вишивала. Нитка до нитки створювались орнаменти на полотні. Неначе за помахом чарівної палички. Чи то пак – чарівної голки.
Оленка пробіглася поглядом по старечих ногах із синіми мотузками горбистих вен. І зовсім не стояла бабуся в землі! Чисті ноги. Ото вигадав татко! Він постійно щось як скаже, хоч стій, хоч падай! І бабусі недолюблює. Каже, теща – не мати, можна не шанувати. Добре, хоч бабця не чує тієї розмови. Проте Оленка все одно сердита на нього. І на маму, що ніколи не стане на захист бабці. Мабуть, теж татка боїться. Його вічного гніву й важких кулаків…
– Сідай! – бабуся лагідно усміхається. – Вчитиму тебе того, що сама вмію. Може, знадобиться в житті…
Малі пальці прикипають до голочки. Нитка плутається. Бабусина рука ніжно пригладжує її неслухняне волосся, аби не падало на очі. А на полотні оживає казковий світ. І так добре Оленці в ньому! Так затишно…
***
Дівчинка міцно стулила повіки, аж заболіли очі. Не хотіла, аби батько бачив її сльози. Бо тоді ще більше кричатиме. А в їхній хаті й без того сварки не вщухають.
– Закінчила школу – хай на роботу йде. Колгосп завжди молодих рук потребує, – батько зиркав спідлоба і гучно, з прицмокуванням сьорбав гарячий борщ. – На фермі доярок бракує. Рільнича бригада теж не відмовиться від допомоги. Якого біса штани протирати біля книжок? Досить і шкільної грамоти.
Оленка благально дивилась на матір. Але та мовчала. Відвернулась до плити й зосереджено смажила млинці.
Дівчина рвучко підхопилась із-за столу та вибігла на вулицю. А вже там уволю виплакалась. Мріяла про педагогічне училище, проте з таким батьком про нього доведеться забути…
Здригнулась від дотику шорстких пальців. Озирнулась. Материне бліде обличчя неприродно витягнулось, тонкі губи змаліли на нитку:
– Не сердься на батька. Добре знаєш, який він затятий. Коли вже собі щось убгав до голови, то ніхто тих думок не змінить. Завтра я поговорю з нашою бригадиркою, попрошу, щоб прилаштувала тебе на якусь легшу роботу.
– Краще вже на ферму піду, – шморгнула носом Оленка. Сердито втерлася рукавом, тоді різко підвелась і пішла на город моркву полоти.
А полуденне сонце позаганяло селян у домівки – Олена схопила вишиту торбинку, яку отримала у спадок від покійної бабці Катрі, і гайнула до річки…
Малювалися магічні візерунки на полотні, плівся хміль поміж квітами дикої ружі, забираючи її біль від розбитих мрій. Віднині тільки так писатиме власне життя – голкою і нитками барвистими…
***
Завідувачка ферми зміряла присутніх суворим поглядом. Невдоволено скривилась:
– Ви в мене сьогодні додому не підете й до ранку не спатимете, але щоб усе тут блищало! Особисто проконтролюю.
– А коли ті делегації з репортерами приїдуть? – запитав ветеринар Охрім Васильович.
– Завтра, десь після полудня. І не просто делегації, а представники районної ради. Маємо встигнути навести лад до того часу. Усі почули? – знову пробіглася поглядом по вишикуваних у ряд працівниках. Зупинилась на тендітній поставі Оленки. – А ти вберися файно. І рушника з дому принеси. Маєш вишитого?
– Так.
– От і добре. Піднесеш хліб-сіль. І гарні слова якісь знайди та вивчи, – завідувачка випростала спину і сплеснула в долоні. – Нарада скінчилась. Тепер усі до праці! Хутко! Щоб не зганьбитися завтра перед гостями. Добре знаєте, як газетярі дошкульно писати вміють.
Доки навели лад, споночіло. А зранечку Олена вже схопилася, щоби встигнути причепуритись. Добре, хоч сьогодні не її зміна корів доїти!
Заплела ще вологе після миття волосся в тугу косу, випрасувала костюм, обережно згорнула рушник, вишитий стародавнім орнаментом, якого бабуся навчила. Батьки здивовано перезирались.
– Зустрічатиму сьогодні делегацію з району, – коротко пояснила.
– Когось іншого не могли взяти? – батько невдоволено засопів та підкурив цигарку. – Для чого тобі малюватися зайвий раз перед міськими цяцями? Очі їм мозолити…
Оленка знизала плечима, вдаючи байдужість. Немає користі від суперечки. Навіщо час витрачати і псувати собі настрій? Отож мовчки вдягнулась, взула свої стоптані черевички і квапливо вийшла з дому.
Біля будівлі контори стояла «нива» голови колгоспу. За нею в ряд вишикувались блискучі «волги». Біля паркану смалив цигарку верткий чорнявий молодик. Олена швидко пройшла повз нього, відчуваючи, як його пильний погляд пропікає їй спину.
А менше ніж за годину з’ясувалось, що це був газетяр з райцентру. І то не простий, а заступник самого редактора. Коли дівчина піднесла на рушнику пухку паляницю й після традиційного вітання відійшла вбік, він раптом наблизився до неї, лагідно торкнувся її руки і змовницьки прошепотів:
– Як така пишна квітка опинилась поміж будяками?
– Насіялась і виросла, – іронічно примружилась Олена.
Чоловік тихо пирхнув і продовжив щось швидко писати у своєму нотатнику…
Після офіційної зустрічі дівчина хотіла чкурнути додому, але завідувачка ферми стиснула її за лікоть:
– Куди нагострила лижі? Не додому, а в їдальню шуруй! Стіл допоможеш кухаркам зладнати. Райка захворіла, то їм тепер у дві пари рук поратись.
– Чому я? Хіба більше немає кому?
– Двічі не повторюватиму!
Олена роздратовано відмахнулась і попрямувала до збудованої рік тому їдальні. Щойно переступила поріг, в обличчя дмухнуло важким духом смажених котлет та тушкованої капусти. Намагаючись не придивлятися до поцяткованих брудом кахлів на стіні й не надто ретельно вимитої підлоги, дівчина шаснула в залу й заходилась розставляти там столи.
– Йди картоплі спершу начисть! – гримнула старша кухарка. – Тоді будеш тут порядкувати. В ряд усе поставиш, ретельно перетреш. І он там, на підвіконні, лежать скатертини, то застелити їх не забудь. Хутко все роби! Немає часу ловити ґав.
Олені аж у голові замакітрилось, доки вона впоралась із загаданим. Велика кількість команд: подай це, принеси те, поклади отам… Ще й страви допомогла розставити. Щойно поважні гості порозсідались за столами, дівчина тихцем вийшла в коридор, намагаючись урятуватися втечею від галасу. Зненацька у дверях наштовхнулась на високу постать уже знайомого репортера. Аж заточилась від несподіванки. Він стиснув її в обіймах та весело розсміявся:
– Ну все! Нарешті впіймав!
Олена випручалась, почервоніла від гніву:
– Я не риба, щоб мене ловити!
– Щиро кажучи, я й не рибалка, – підморгнув чоловік.
– Дозвольте пройти, – ступила вбік, аби його оминути.
Схопив за руку, зазирнув їй в очі й уже без жартів тихо сказав:
– За годину чекатиму тебе біля греблі. Хочу, щоб наш фотограф зробив декілька панорамних світлин. Покажеш місцевість, аби ми не заблукали…
Олена навіть нічого відповісти не встигла, як він пішов у бенкетну залу. От і поговорили! І що це за така дурна звичка в людей – командувати?
***
День за днем, тиждень за тижнем ішли за водою вздовж річки – ген за далекий горизонт. Минуло вже й три місяці, відколи з Ростиком познайомились. Літав до неї на побачення з міста старим мотоциклом – спершу щовихідних, а згодом уже й майже щодня після роботи. Молила-заклинала його, аби не гнав… Якби не той клятий яр, зарослий осичиною… Якби не швидкість і не зустрічна парокінна фіра з п’яним візником… Могло б минутися. Але не минулось…
– Зніми ту чорну хустку! Не чудуй людей! – дорікала мати.
А батько докидав дров у піч:
– Збожеволіла! Точно чокнулась! Вдовину жалобу носить. Чогось я не пригадую, дочко, щоб до нас приходили старости, щоб тебе той прищ городський заміж брав… Голосить вона цілими днями! Матері он допоможи, то не матимеш часу сльози лити. Бо тільки й роботи, що нитки марнувати. Вишивальниця!
Оленка тугіше стягувала кінчики темної хустини, швидко й завчено крокувала на зміну, а після роботи вдома не присідала. Стільки й утіхи, що ніч. Сутулилась над столом, присвічуючи старою настільною лампою, і вишивала. Чорним по білому. Бо не мала інших барв, окрім важкої журби…
Лише як під серцем ворухнулось нове життя, ожила, відродилась. Запишалось яскравими нитками маленьке простирадло для дитячого ліжечка.
– Та вона ж пузата! – лютував батько й гепав кулаком по столу. – Хай уже воно, теля дурне, не розуміло, що відбувається, бо зелене, а ти, жінко, куди дивилась?! Не могла дочці розказати, що дітей не в капусті знаходять?!
– Що ж ти накоїла? – вичитувала мати Олену щодня замість молитви. – Чого ж одразу не розповіла? То хоч того… аборт встигли б зробити…
– Нізащо! – затулялась руками.
– Це дитя того писаки з газети?
– Так. Його… І моє.
Мати хитала головою і важко зітхала.
А за декілька тижнів до них у двір завітав несподіваний гість. Олена аж остовпіла. Петро? Що цей старий парубок тут забув? Із більмом на оці, носатий, ще й шепелявий. Коли говорить, то ніби горох у роті перетирає.
Про щось вони з батьком перемовились. Мати чомусь зрадницьки відводила погляд. А ввечері обоє почали розмову з Оленою.
– Ще трохи – і всі довкола знатимуть про твій стан, – батько суворо блимнув з-під густих брів. – Петрові ти давно подобаєшся. Вийдеш за нього – будеш як за кам’яним муром. І пересуди селом не гулятимуть.
– Подумай добре, – на обличчі матері розквітла усмішка. – А знаєш, що нам Петро сьогодні сказав? Якщо хочеш іти вчитися, він допоможе. І дитину бавитиме, і їсти зготує. Змалку до роботи привчений.
Олена мовчала. Затулила обличчя долонями й тихо плакала… До ранку не стулила очей… А тоді встала, причепурилась, вийшла зі своєї кімнати й оголосила:
– Хай Петро старостів засилає. Досить рушників маю…
***
Ох, любив міцно Петро! Тільки не її, а горілочку… Декілька місяців після весілля наче й добре було. А одного дня прийшов із кузні, де помічником коваля працював, і вже з порога нумо кулаками розмахувати!
– Де ти тільки взялася на мою голову? Усі регочуть. Кажуть, моя дружина десятьох одразу вродить, бо живіт як бочка, – дорікнув Олені.
– Я до тебе не просилася. Ти сам прийшов…
– Сам?! – оскаженіло розреготався і з розмаху ляснув їй в обличчя. – У татуня свого розпитай, як вмовляв мене і скільки грошви відслинив, щоб я з тобою побрався…
Тепла кров стікала з розбитої губи на підборіддя, змішувалась зі сльозами і словами невисказаними. Олена затулила руками живіт і вийшла з хати…
Весь наступний тиждень вишивала рушник сірими, як її будні, нитками. Виливала жалі та гоїла рани, що бубнявіли в серці й бралися кірками, як розпухла синім губа.
Петро протверезів і благав пробачити йому. Купив у місті модний годинник на тонкому ремінчику. Олена подякувала й поклала в скриньку. Не хотіла бачити ні Петра, ні його подарунків.
– Якщо я тобі ненависна, то розлучімося, – сказала натомість.
Чоловік аж збілів. Скуйовдив рукою сиву чуприну і хрипко видихнув:
– Не хочу… Я тоді зайвого наговорив. Пробач!
На тому й спинилися… А вже за місяць на світ з’явилась Софійка. З очима Ростика. З його носиком і пухкими губами…
Затанцювала голка в руках. Ожило полотно сонцем і цвітом, забуяло життям…
Петро ходив темний, як ніч. А Олена сяяла, цілуючи маленькі щічки коханої доні. Чоловік скочувався в болото бісового трійла – Олена ж навіть на роботу йшла, ніби на свято.
Більше навіть пальцем не торкнувся дружини. Але справжньою їхня родина так і не стала. Незважаючи на марні спроби зачати спільну дитину та його тимчасові періоди протверезіння, незважаючи на жаль, що огортав Оленчине серце щоразу, як видивлялась у сутінках його хитку постать на дорозі. Не зуміли вони збудувати щасливого гніздечка. Не змогли…
Коли Софійці було десять, Петра не стало. Не донесли ноги додому, сплутались хмелем, вклали в сніг при дорозі, а мороз тоді такий міцний взявся, що вже задубілим знайшла Олена свого чоловіка…
Нитка до нитки краявся новий рушник. І знову – чорним…
***
Нині в Олени свято: 85 років вишилось на життєвому полотні. Яких тільки барв там немає! Як і в оселі ювілярки. Хоч куди глянь, усюди райські сади квітнуть. Рушники, скатертини, серветки, ліжники, подушки – все те аж співає народними мотивами, замовляє словами-оберегами. А решту, де жаль та біль тамувалися, поклала жінка в стару скриню, на самісіньке дно.
– А що це за квіточка на рушнику? – зазирає в очі правнучка Катруся.
– Мальва.
– А це?
– Будяк.
Дівчинка регоче, аж заливається:
– Хіба ж це квітка? То ж колюк!
Олена й собі радісно сміється. Тоді бере малу за руку й веде її на вулицю:
– Зараз я тобі покажу, як він гарно цвіте.
Катруся завмирає біля високої рослини з лапатим листям і яскраво-малиновою пухнастою квіткою. Зачаровано торкається пальчиками тонких ниток-пелюсточок, мружить очі від сонця, озираючись на бабуню.
– Навчиш мене вишивати? – запитує.
– Авжеж, золотце!
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
27
Життєві історії
