НЕЗЛАМНІ Ч.2

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

16 липня 22:40

435

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

А вдома в Катрусі грім з ясного неба. Батько, Павло Романович, той самий, який мріяв стати мером, за тиждень після повномасштабного вторгнення простяг руку ворогам. Він залишився в рідному місті, але не щоб обороняти, а почав публічно підтримувати «нову адміністрацію», говорити про «братські народи» та про «неоднозначну політику Києва». У Катерини стислося серце. Цього було забагато.

– Тату, на Бога, я не можу зрозуміти, що ти коїш? – кричала донька батькові в обличчя.

– Та що ти тямиш у всьому цьому, дурна вівце? – верещав Павло Романович. – Я твою шкуру рятую.

– Я зрікаюся тебе, тату. Ти зрадив не лише країну – ти зрадив мене.

Він намагався поговорити, пояснити, заговорити зуби:

– Це політика, тактика. Зрештою, треба вижити. Я захищаю родину по-своєму.

– Я більше не твоя родина, – сказала дівчина.

– Ось як ти заспівала, знач? Давно в пір’я вибилася? – лютував батько. – Ну подивимося, коли хвоста прищемить, до кого ти бігтимеш. До Сергія? Та його до того часу не буде і кістки собаки розтягнуть, – на цих словах затнувся, зрозумів, що бовкнув зайве. Запала тиша, така мертва і густа, що хоч ножем ріж.

Катерина шукала підтримки. Озирнулася кімнатою. Ольга Іванівна, її мати, мовчала. Вона не змогла вирватися з того світу, в якому провела все своє життя. Материн погляд був порожній, за неї, як завжди, все вирішив батько.

Надія Тимофіївна відвела погляд.

Катерина вибігла з кімнати й почала збирати свої речі.

– Куди ти зібралася? – обережно запитала бабуся.

– Ще не знаю. Але точно тут не залишуся. В той час, як мій Сергій і ще тисячі таких, як він, захищає нас, ризикуючи власним життям, мої найрідніші люди стали на бік ворога.

Надія Тимофіївна взяла за руку онуку:

– Ти все правильно робиш. Я їду з тобою.

– Ти… не мусиш, бабо! – дівчина плакала.

– Я хочу. Хтось має бути з тобою поруч.

Разом вони переїхали до невеликого села неподалік від прифронтової зони, де жінки плели сітки, варили борщі для бійців, сортували медикаменти. Катря поринула в цю роботу з головою. Випещена на дорогих шовках, вона спала на долівці без вагань, милася в тазику, коли випадала нагода, і не скиглила.

Бабуся пекла хліб, наставляла молодих волонтерок і ділилася спокоєм та вірою.

– Онучко, у кожного своя війна… Та й не всі мають совість. Ти обрала серцем, і це найкращий дороговказ. Не шкодуй.

Катерина не шкодувала. Лише ночами, згорнувшись калачиком, шепотіла в тишу:

– Сергію, повертайся. Я не встигла сказати тобі, як сильно люблю тебе. І як суттєво ти змінив мене.

***

Спершу був шум дороги. Потім – гавкіт пса на блокпосту. А тоді – команда «вийти, стати в ряд», швидкий огляд і ще швидший виїзд у напрямку, про який повідомили вже в машині. Сергій не цікавився куди, адже на війні не ставлять запитань, на війні слухають.

Було холодно, іноді настільки, що здавалось, ніби мозок стискається, як шмат ганчірки. Вдень – суцільне болото, що засмоктувало по коліна, вночі – крижана темрява, яка поглинала навіть думки.

Перший місяць – окопи, сирі, темні, в’їдливі. І кожен день як під копірку: прокинувся, зарядив автомат, перевірив побратима, поїв консерви, помолився подумки й чекай. Чекай обстрілу, чергової атаки. Чекай смерті…

Першим загинув Юрко. Просто підняв голову над окопом, і тієї ж миті його рознесло. Сергій тоді нічого не відчув: ні страху, ні шоку. Просто ступор. Тіло Юрка накрили курткою і поклали збоку, немов мішок. Сергій дивився на нього і думав: «А чим я кращий? Чому не я?».

Потім був обстріл «градами», хлопці розлетілися врізнобіч. Сергія завалило ґрунтом, лише за пів години його відкопали. Трьох недорахувалися… Один із них – двадцятирічний Сашко, з яким разом копали бліндаж учора, який так мріяв після війни купити мотоцикл. Не встиг…

«Плани? Які плани? Тут не планують. Тут виживають».

Сергій припинив згадувати, який це день. Його календар – кількість втрат. Понеділок – мінус два. Середа – мінус один і три «трьохсоті». П’ятниця – знову накрило позиції, ледь встигли відкотитися.

Їжі не завжди вистачало, іноді банку консервів ділили на чотирьох… Води в кращому разі – по пляшці на день. Але найбільше бракувало сну, глибокого та спокійного, без ривків, бо кожен звук у темряві – це можлива смерть.

Катрусю Сергій згадував щоночі. Не писав, телефонував їй лише зрідка, коли випадала вільна хвилина і можна було спіймати сигнал. Говорив мало: «Живий. Люблю. Тримаюсь».

Більше не було сил говорити про щось іще. Кохання стало тилом, мовчазним, але міцним. Як стіни, до яких притуляєшся в перерві між атаками. Тилом, який тримав і забороняв здаватися.

Після чергового поранення Сергій побачив себе в дзеркалі польового медпункту. Обличчя – сіра маска з обпеченим поглядом, очі глибокі, як окопи, в яких сидів останні тижні. Від колишнього хлопця з міста залишилися тільки хребет і воля. Сергій уже не мріяв, не уявляв майбутнього. Його світ – це сектор обстрілу, карта позицій і позивний Тихий. Його зброя – то тиша, його надія – Катруся, його правда – смерть навколо. І обов’язок – тримати фронт…

***

Минув рік від початку повномасштабного вторгнення. За цей час багато змінилося в житті Катерини та Сергія. Насамперед вони самі. З легковажної та проблемної дівчини Катря перетворилася на сильну і вольову жінку, яка чітко знала, чого хоче в житті. Найважливіше – перемога і Сергій, за якого молилася всім святим, у яких колись просто не вірила.

Сергій став старшим лейтенантом ДШВ Збройних сил України. За дванадцять місяців війни закохані бачилися декілька разів, відпустки хлопцеві не випадало, дали тільки декілька днів перепочинку. Катерина за першої ж нагоди їхала до коханого. З ним почувалася в безпеці, навіть коли вони були в самому гирлі війни.

Катрусині батьки зникли в невідомому напрямку. Від знайомих доходили чутки, нібито з першими звільненими територіями запал Павла Романовича зник, чоловік втямив, які наслідки матиме для нього його державна зрада, тому за першої нагоди втік за кордон, до сина, який так і залишився в затишній Європі. Катерині це боліло. Але вона гнала від себе ці думки: «Потім. Не зараз. Попереду – стільки всього».

Катря часто думала, що ж це за життя в неї було раніше. Наркотики, алкоголь, пусті слова та беззмістовні вечори… Тепер усе здавалося таким нікчемним і ницим. Як могла вона бути такою сліпою? Вона була розбещеною й егоїстичною, думала тільки про себе, хотіла вразити всіх і довести всім, що може все. Невже треба було пережити війну, щоб збагнути суть речей? Але ні. Світло життя дівчина побачила задовго до війни, коли зустріла Сергія.

Катерина часто розмовляла з бабусею, розповідала їй про свої страхи, про самотність у родині, про те, як ночами плакала, думаючи про батьків, які стали на бік того, що вона називала злом. Як батько міг обрати політику і владу, забувши про дітей? Як мати залишилася з ним, мовчки прийнявши це?

– Я не хочу бути такою, як вони, бабусю, – прошепотіла Катерина. – Але іноді здається, що немає вибору і що я неодмінно стану такою ж… черствою.

– Вибір завжди є, – лагідно промовила Надія Тимофіївна. – Настане час – і ти чітко побачиш свій шлях. А поки що йди вперед, навіть якщо страшно. Кожен твій крок робить тебе сильнішою.

– Бабусю, тобі болить, що мама пішла за татком, а за тебе навіть не хвилюється?

– Болить? Ні. Я змирилася. Вони зробили свій вибір, їм жити з ним. У кожного своя правда і війна своя.

Катруся слухала і плакала. Дівчина знала: попереду – довга дорога, але тепер була готова йти не сама, а з тими, хто справді вірить у неї.

***

Сергій не виходив на зв’язок уже п’ятий місяць. Катерина прокидалася щоранку з надією, що сьогодні зателефонує, напише хоч декілька слів, просто дасть знати, що він живий. Але день за днем лінія мовчала, а в Катрусиній голові вирували страшні думки: «Де Сергій? Чи не сталося з ним лиха? Чи не забув про мене?».

Ніхто з рідних Сергія не говорив прямо, що з ним, ніби боялися розбудити найгірші побоювання. Сусіди і знайомі теж мовчали, були тільки обережні натяки та півслова. Катерина відчувала, що вона сама в цьому морі невідомості. Відтоді, як повернулася в рідну квартиру, не могла взагалі спати. Батьки забрали з помешкання все, що змогли вивезти, але дівчина навіть не через це не почувалася тут як удома. Щось Катрусі боліло.

Вона не могла більше сидіти склавши руки. Хоча колись вважала себе безтурботною і розгульною, тепер її внутрішній світ змінився до невпізнання. Дівчина записалася на курси парамедиків – хотіла навчитися
рятувати життя, прагнула допомогти тим, хто опинився там, де її Сергій. Її мотивація була не тільки професійною, а й глибоко особистою: Катерина хотіла наблизитися до фронту, дізнатися правду, допомогти там, де це було найпотрібніше.

Заняття були виснажливі, складні, іноді Катерині здавалося,
що вона не витримає. Але в дівчини з’явилася мета, якої раніше ніколи не було: вона готова ризикувати, сприймати біль і страх, тільки б знайти Сергія або хоч зрозуміти, що з ним.

У вільні хвилини думки завжди поверталися до нього. Катерина згадувала той перший погляд, коли побачила його, їхнє літо на даху багатоповерхівки. Згадувала, як у Сергієві поєднувалися сила і ніжність, впевненість та доброта. Він був її тихою гаванню в хаосі світу. І тепер цієї гавані немає.

Пам’ятала їхні розмови до ранку, коли вони ділилися мріями про майбутнє – прості та щирі, без політики й обману. Дівчина уявляла, як вони разом далеко від війни будують спільне життя, де немає місця страху і розлуці.

Але реальність кидала Катерину в інший бік – холодний, жорстокий та безжальний. Сергій зник, і що не день ця невідомість пожирала Катерину зсередини, змушуючи її божеволіти від безсилля. Дівчина шукала будь-який натяк, будь-який слід, намагаючись триматися за тонку нитку надії. І, поки не знайшла відповіді, вчилась рятувати життя іншим, бо вірила, що так хтось урятує і її коханого.

***

Катерина бачила сон, що ніби Сергій іде до неї – у військовій формі, важкий автомат звисає з плеча. Повільно знімає бронежилет, розслаблює руки, кидає зброю на землю і простягає їй квіти, прості польові, ніби з іншого життя, де немає війни й болю.

Катерина біжить коханому назустріч, з кожним кроком її серце завмирає від радості та надії. Але дивно, бо відстань між ними не зменшується. Навпаки, вона збільшується, мов невидима прірва, що розкинулася між ними. Катря біжить, біжить, а Сергій віддаляється, ніби їх роз’єднує час і простір, які неможливо перебороти. Прокинулася з пришвидшеним диханням, з важким відчуттям у грудях, де поєднувалися любов, страх і безнадія. Цей сон був мов символ: Сергій близький, але недосяжний, і тільки вона сама могла зробити крок йому назустріч, навіть якщо весь світ проти нього.

***

Сергій зник у серпні 2023-го. Просто припинив виходити на зв’язок. Жодного повідомлення. Ні короткого: «живий», ні фото, ні натяку. Катерина гріла телефон у руках, ніби сам його дотик міг з’єднати її з коханим. Натомість тиша, що вбивала, глуха і страшна тиша.

Дівчата в підрозділі, у якому Катерина почала працювати парамедиком, бачили її стан: працювала чітко, мовчки, не скаржилася, але в очах був такий невимовний біль. Дівчина не пила снодійного, не приймала заспокійливого, бо мусила бути напоготові щомиті. Під ногами гуділи міномети, в небі – дрони. Але найстрашніше для Катерини було не те. Найстрашніше – не знати. Чи Сергій живий? Чи його вже… Чи ще страждає? А може, йому холодно, голодно, а вона тут, із термосом у кишені та ковдрою в рюкзаку? Але кожна з дівчат мала свій біль, свою історію, яку здебільшого мовчки носила в собі…

Катерині казали: «Не варто сподіватися», «Коли про полонених нема звістки, це погано», «Може, краще не знати». Але вона хотіла знати, адже вірила як ніколи. Не тепер, не зараз. Не може її Сергій зникнути, адже вона так його потребує.

Його прізвище з’явилося у списках полонених наприкінці січня 2024 року.

Катерина плакала. Вперше за довгий час – щосили, вголос, не стримуючись. Дівчата обіймали її, мов дитину, і собі ридали. В кожної було за чим поплакати. І хоча в тому списку було одне-єдине слово – «утримується», воно стало порятунком. Катеринина віра дала плоди – коханий живий.

***

У тому світі, де опинився Сергій, не було часу, день не відрізнявся від ночі. Камера на трьох: стіни, що просочені вогкістю, важкий металевий присмак повітря, лайка наглядачів, постійний страх. Найгірше навіть не тортури, найстрашніше – тиша між ними. Сергія били, особливо в перші тижні. Хотіли, щоб записав відео, казав потрібні слова, що «переходить», «усвідомив», «засуджує». Він мовчав, зціпивши зуби, терпів. Потім була контузія, після того як вибухнула граната на подвір’ї біля автозаку. Не чув два дні нічого, все пливло перед очима, згодом почав трохи розбирати голоси, але постійно лунав дзвін у вухах.

Сергієві снилася Катерина. Вночі, коли холод пробирав до кісток, а він лежав непритомний, вона приходила у сон: стояла у світлій сукенці, усміхнена, на даху багатоповерхівки, де вони так багато мріяли. «Я чекаю», – казала. Він прокидався і виживав.

Одного разу обміняли кількох його товаришів. І Сергієві вдалося передати звістку про себе. Її Сергій не зламався. І вона не зламається.

***

2024 рік Катерина прожила в ритмі війни: поранення, евакуація, кров, оброблення ран, сльози солдатів, які шепотіли імена матерів чи дівчат, ідучи в атаку. Дівчину рятувало єдине – Сергій. Він десь є, і вона мусить бути сильною.

На війні не залишалося місця ні на що зайве. Катруся не фарбувала губ, не думала про зачіски, не святкувала дня народження, ніби інший вимір часу. Але були моменти, коли дивилася на уколи і мріяла ввести собі щось, щоб забутися. Згадувала моменти ейфорії від наркотиків, які свого часу вживала, й думала навіть, що одним уколом позбудеться цієї тривоги, яка зжирає її. Тільки кохання до Сергія зупиняло дівчину. Вона ще на початку війни сказала йому, що змінилася, що це він її змінив. Тому не може зрадити його віру в неї.

***

Сергій у полоні вже не рахував днів. Не було сенсу. Новорічної ночі 2024/2025 року він почув, як далеко хтось у камері співає «Щедрик». І раптом заплакав. Не соромлячись. Не через біль – через спогад. Катерина колись співала йому цю пісню, коли вони гуляли ошатно прикрашеним містом перед Різдвом. Просто жартома співала, голосно і фальшиво, не потрапляючи в ноти.

Тепер той фальшивий «Щедрик» був його оберегом. Сергій писав подумки листи до коханої: «Катрусю, ти не повіриш, як я засумував за запахом хвої. За твоїм сміхом. За нашими сварками через каву. Я живий, але ніби наполовину. Бо без тебе». І коли відбувався новий обмін, Сергій підходив до чергового товариша, тихо казав: «Катерина. Парамедик. Скажи: я живий. Вона чекає». Ця проста звістка – жива нитка між двома серцями. Через фронти, табори, заперечення, страхи.

Таких ниток на долі українців вистачить щит зіткати. Скалічені долі, понівечені серця.

Катерина щоночі дякувала небесам за те, що хоче жити. Вперше за своє життя – не напоказ, не для тата-політика і не на зло комусь. А по-справжньому, щоб дочекатися Сергія, щоб урятувати ще хоча б одного захисника, щоб не зламатися, коли страшно, і не впасти на те дно, де колись вона була.

***

Сергій сидів у задній частині брудного, старого автобуса, сидіння жорстке, спина ниє, а шрам під ребром смикає під час кожного повороту. Сергій не запитував, куди їх везуть: не мав ні сил, ні надії. Мовчали й інші полонені, гіркий досвід навчив їх зберігати тишу. Востаннє, коли сказали «виводять», це закінчилось нічною перевалкою до іншого табору й півторамісячною ізоляцією. Вирішив не вірити й даремно не розганяти серце, не впускати в нього радість, яка однаково згодом вивалиться попід ребра з болем.

День був похмурий. Обабіч дороги – степ, блокпости, мовчазні вартові. У салоні стояла тиша така, що аж страшно. Чути було лише важке дихання поранених та шелест шин. Один із хлопців тихо прошепотів:

– Може, обмін?

Сергій не повірив. Просто заплющив очі, щоби вкотре не розчаруватися.

Але потім автобус різко загальмував. І тиша, що зависла, – вона була іншою. Всі чекали.

Десь у повітрі пролунало:

– Виходимо. В колону. Без різких рухів.

Колона військових – немов тіні, перемішані ті, хто кульгає, хто тримає один одного під руки, хто ледь стоїть, але незламні. А тоді їх повели через коридор між двома рядами військових.

І раптом…

– Слава Україні! – пролунало. Чисте. Українське.

Сергій сіпнувся, не вірячи, у нього завмерло навіть серце, як і в тієї сотні, що стояла в колоні.

– Героям слава! – відповів хтось з їхніх, захрипло, здушено, але щиро.

Сергієві затремтіли ноги. Це був кордон. Вони перетнули його.

Їх зустрічали українські військові, лікарі, психологи. Їх обіймали, пропонували їм воду, зателефонувати рідним. Кожному на плечі накинули прапор України. І це був не просто стяг – то був знак свободи, знак, що про них не забули, вони – сини своєї землі, своєї країни, які не здалися, вистояли, пройшовши сім кіл пекла…

Сергій упав навколішки й поцілував землю. Ту, яка снилась йому всі довгі місяці ночами – поміж допитами, холодом і голодом. Ту, яку, думав, ніколи більше не побачить… Ту, заради якої ладен був віддати життя.

– Ми вдома, брате, – сказав один із побратимів, притримуючи Сергія за плече. – Плач. Тепер можна.

І тоді вперше він розридався, не тихо, не по-чоловічому. Від усього, що було зібрано всередині: страху, болю, витримки, втрат, принижень. Усе полилося разом зі сльозами на українську землю.

***

Телефон задзвонив пізно ввечері. Катерина, виснажена після чергування, майже не відреагувала, але кожен дзвінок міг бути від коханого, і це змусило її шукати мобільний, який вимогливо грав мелодію.

Катрусин голос зірвався:

– Алло?

– Катрусю… – голос був тремтливий, трохи хриплий. – Це Михайло Дмитрович, батько Сергія.

Дівчина забула навіть дихати.

– Я, вибач, колись дуже помилявся щодо тебе. Ніколи не думав, що скажу це, але… ти трималася краще за всіх нас. Ми… ми дізналися: Сергія звільнили. Він у шпиталі, вже в Україні. Мого сина привезли в Київ. Він живий, Катрусю.

Тиша. А потім – шалений стукіт серця. Дівчина не могла дихати:

– Цілий?

– Так. Сильно змучений, однак тримається. Його мають оперувати – уламки в плечі та проблеми з легенями. Але, дякувати Богові, живий.

Сльози вже текли Катрусиними щоками.

– Де Сергій? Я поїду зараз. Зараз же.

– Він у військовому шпиталі, адресу скину. Катрусю… Він не згадав твого номера. Важка контузія, пам’ять плутається. Але постійно запитує про тебе.

Далі дівчина не слухала. Думками була поруч із коханим.

Катря стискала кермо, ніч, дорога і кохання, яке вело крізь пітьму, страх, поміж сотень смертей та розпачу.

***

Катерина вбігла в хол шпиталю, ковтаючи повітря. Серце гупало в грудях так, що здавалося, ніби його почують усі. Біля реєстратури сиділа медсестра.

– Мені потрібна палата Сергія Гончарука. Він прибув учора з обміну.

Медсестра поглянула, кивнула і вказала напрямок:

– Третій поверх. Палата 312. Він… трохи слабкий, готуйтесь.

Катруся бігла сходами, не користуючись ліфтом, її руки тремтіли, у вухах дзвеніло, в горлі – клубок. Дівчина боялася того, що побачить. І водночас мріяла про це щоночі, щомиті з тих дев’ятнадцяти місяців без нього.

Відчинила двері.

На ліжку, худий, з порожніми очима, сидів Сергій. Трохи нахилений уперед, плечі зігнуті, зовсім лисий, обличчя зранене, вкрите тінню болю. Але… живий.

Її прихід був несподіваним.

Сергій підвів голову, наче не вірив власним очам. Дивився довго. Ні слова.

Катруся зробила крок. Ще один.

– Це сон? – прошепотів Сергій. Його голос був хрипкий, зламаний.

– Ні, любий. Це – я. Я так на тебе чекала…

Він підвівся, тіло хитнулося від болю, було слабким. Але Сергій зробив крок. Вона підбігла, обійняла його так, як ніколи ще не обіймала. Сергій похилив голову на її плече.

– Я так боявся, що не побачу тебе, – прошепотів. – Ти тримала мене на цьому світі, Катрусю. Ти…

Вона цілувала його щоки, шрам на скроні, обіймала так, ніби могла зшити його душу докупи.

– Ти ж знаєш, я завжди з тобою. Навіть там, де боляче. Навіть у пеклі, в якому ти був, я теж була поруч. Навіть якщо ти забудеш номер, ти не забудеш мене. Бо я… твоя. І ти… мій.

Сергій усміхнувся, вперше за довгий час:

– Тепер я вдома, люба. Тепер точно вдома…

***

Минув місяць. Надія Тимофіївна сиділа біля вікна, перебираючи старі серветки. У шпиталі, куди її забрала Катерина, вона почувалася як у притулку для зранених душ. Але саме тут жінка мала змогу розмірковувати. Так вона могла бути потрібною.

Катруся… Її Катруся. Хіба могла Надія Тимофіївна уявити ще два роки тому, що ця дівчина – колишня розбишака, яка гуляла ночами, зривалася на крик і безцільно марнувала свої молоді роки, стане її опорою? Що саме вона витягне її з дому, коли все навколо тріщатиме по швах? Що стоятиме ночами біля поранених, тремтітиме, але триматиметься? І так віддано любитиме…

Надія пригадала її батьків. Колись поважних, інтелігентних людей із правильними фразами, які всередині виявилися порожніми. Вони не чули ні Катрі, ні себе. Батько – високий, мовчазний, з холодними очима, який насправді виявився зрадником. Мати, її донька, слабка, тінь, яка пішла за ним, мов привид, навіть тоді, коли треба було стати на захист дитини. Якось Катерина сказала: «Я їм більше не донька. Я собі дочка, онучка, сестра всім, хто на фронті. А їм ніхто».

Надія хмикнула:

– Дитина сама виросла… І не зламалась. І не продалась. І не прокляла нікого, тільки мовчки пішла туди, де потрібна.

А щодо Сергія… Він став її світлом. Надія Тимофіївна не говорила цього вголос, але було помітно, як Катря світиться, коли згадує хлопця. Вона не скиглить, не плаче перед усіма, але Надія Тимофіївна знала: її дівчинка тримається на обіцянці. На вірі.

– Господи… – прошепотіла жінка. – Якщо хочеш покарати, то краще покарай мене. Катрусі ще жити. Їй ще народжувати, дихати й кохати.
Її ще чекають.

І Бог почув. Адже саме тоді, коли віра здається найхиткішою, з’являється тихе нагадування: «За вірою вашою нехай буде вам».

Р.S. Ми пам’ятаємо тих, хто сьогодні далеко: в полоні, у невідомості та чеканні. Тих, хто тримає надію, всупереч безнадії, хто живе з більшою, аніж ми можемо уявити, вірою на повернення.

Для них кожен день – це боротьба, а кожна ніч – тиха молитва, яка лине крізь кордони і час. Їм – наша безмежна вдячність та підтримка.

Нехай їхні молитви не губляться в небі, хай їх почує Всевишній!

Нехай очікування перетвориться на щиру зустріч, а темряву розсіє світло!

І нехай кожне серце, що б’ється в неволі, відчує любов, що ширша за будь-які межі!

Дякуємо вам, наші незламні!

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.