НЕПРОСТІ РІШЕННЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Оксана МАКСИМ’ЯК

09 квітня 21:42

572

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Надійка з Наталкою були близнятами. Надзвичайно схожі зовні (навіть мама їх плутала), вони абсолютно різнились характерами. Надійка, тиха, скромна, неймовірно добра, була неначе тінню своєї збитошної сестри-реготухи, за якою весь час росли золоті верби і яка, проте, мала особливий талант повернути все на свою користь і вийти сухою з води.

Мабуть, як і всі близнята, були надзвичайно близькими і стояли одна за одну горою. Щоправда, десь у класі третьому обоє закохались у сусіда, який саме повернувся з війська та гоголем ходив у смугастому тільнику містечком, і навіть посварились через те, хто його більше любить і вийде за нього заміж. Але коли дізналися, що той незабаром одружується, урочисто присяглися, що ніколи більше жоден чоловік не зруйнує їхньої приязні й не стоятиме поміж ними. Клятву скріпили кров’ю, як у кіно. Щоправда, там урочисту обіцянку давали чоловіки і робили надрізи на руках, а дівчатка просто прокололи голкою вказівні пальці, що аж ніяк, на їхній погляд, не зменшувало ані урочистості, ані вагомості події.

Після дев’ятого класу обоє вступили до фінансового технікуму. Вступні іспити і за себе, і за сестру складала Надійка, бо Наталці, яка саме страждала від нерозділеного кохання до молодого вчителя фізкультури, було не до математики й української мови. Щоправда, вже під час навчання Наталка, якій наука давалася значно легше, не раз виручала сестру, і не лише в технікумі, а й згодом у торгово-економічному інституті, в якому обоє навчались заочно. Бо, на диво всім, тихоня Надійка відразу ж після технікуму вийшла заміж і народила одне за одним двоє діток: спершу – дівчинку, а потім – хлопчика. А от Наталка, яка відбою не мала від кавалерів, не квапилася створювати власну сім’ю.

Навіть коли завагітніла від «неперспективного», хоча й закоханого в неї по вуха водія маршрутки, вирішила зробити аборт, а не вішати собі на шию ярмо. Таке рішення далося Наталці нелегко, адже дітей вона дуже любила. І, мабуть, якби були не важкі дев’яності, таки б народила, навіть не виходячи заміж.

– Ну навіщо мені такий чоловік? – звірялася сестрі, єдиній, кому про все розповіла. – Теля телям, ходить за мною, як прив’язаний, хіба що не мукає, в очі зазирає. Вродливий – що правда, то правда. Якби привезла до нашого містечка, всі б дівки від заздрості зомліли. А потім я разом із дитям з голоду би мліла, – повела далі зі злістю й навіть з якимсь відчаєм у голосі. – Бо навіть щоб на квіти заробити, Петро вагони розвантажує ночами. А часи такі, що крутитися треба. У мутній водичці всяка рибка плаває, можна й осетра впіймати, – повчала сестру. – Ще встигну народити, мені лише двадцять два, а як припече комусь соплі повитирати, до тебе в гості прийду. Тітка я, зрештою, чи ні?

Племінників Наталка любила. І в гості до них приходила часто. Спершу, щоб трохи допомогти сестрі й погомоніти про життя-буття, а потім, коли малеча підросла і навчилась уже сама собі носи витирати, відвідини сестри перетворились для Наталки на відвідини племінників. Дітлахи, ледь зачувши три короткі дзвінки у двері (умовлений сигнал, який вигадали собі утрьох), притьмом кидались із захопленим вереском до коридору і висли на улюбленій тітці, як прикраси на новорічній ялинці. Щоправда, тіткою Наталка заборонила себе називати.

– Тітка стара і пузата. Правильно? А я? А я молода і вродлива! У когось будуть заперечення? – позирала з викликом на Надю з чоловіком. – Ні? От і добре! Отже, я – Наталка, просто Наталка!

***

Та, як з’ясувалося, була Наталка не такою вже й простою, а неабиякою майстринею з риболовлі в мутній воді. Спершу, працюючи бухгалтером у кооперативі, вона змогла назбирати собі грошенят на автівку, а потім, перейшовши на роботу в спільне українсько-шведське підприємство, обміняла свою однокімнатну квартиру, яку ще батьки придбали, на трикімнатну у престижному районі міста. А згодом прилаштувала до себе у фірму того самого Петра, від якого колись завагітніла і за якого тепер, за п’ять років, таки вийшла заміж.

– Не пропадати ж такому генофонду, – реготала, весело пояснюючи свій вибір сестрі. – Уяви собі тільки, які в нас дітки будуть – просто янголятка. От облаштуємо помешкання – і зроблю тебе нарешті тіткою, знатимеш тоді, яка то важка ноша, – зітхала театрально, обіймаючи Надійку.

– Давно час, бо посивію, так і не дізнавшись, – і собі усміхалася та, милуючись сестрою у весільній сукні, яка дуже їй личила. – І скажу тобі відверто: твоя ноша незабаром суттєво поважчає…

– Тобто? – здивовано звела брови Наталка.

– Я вагітна, на УЗД сказали, що будуть близнятка. Не знаю, хлопчики чи дівчатка. Я б хотіла дівчаток. Андрій, звісно, марить синочками. Зрештою, хіба це важливо? Аби лиш здоровенькі народилися.

– Ну ти даєш, сестричко! Я, звичайно, рада і за тебе, і за Андрія. Але як ви собі раду даватимете? Ти ж тільки нещодавно на роботу вийшла, а тепер знову в декрет. А кредит за квартиру хто виплачуватиме?

– Ой, не край мені серця, Наталко! – зітхнула Надійка. – Ти ж знаєш, не планували ми більше діточок, але якщо вже так сталося, то нічого не вдієш. До того ж це близнята, як ми з тобою! Ні, не можу я по-іншому й не хочу. Та й гріх.

– То що, я пропаща, бо аборт зробила? – несподівано запитала Наталка, враз ставши серйозною.

– Ні, ти що?! – аж руками махнула Надійка. – Ти – то інше, в тебе ще тоді дітей не було, не знала ти, що то таке – немовля на руках тримати, от і втнула дурницю, а я вже двох вигодувала, розумієш?

– Та розумію, і не хвилюйся ти так, якось прорвемося, не вперше, нас же двоє, – обійняла сестру і притулила до себе. Так і сиділи удвох, аж поки мати з кімнати не гукнула і не повідомила, що приїхав наречений.

***

Дівчатка народилися здорові, але семимісячні. Надійка крутилась тепер як муха в окропі, хоча й відвезла старших дітей на літо до бабусі в село. Андрій працював на двох роботах, отож допомагати дружині не мав ні часу, ні сили. Невідомо, як би вони дали собі раду, якби не Наталка. Приходила мало не щодня, допомагала купати, годувати малюків, приносила продукти, підгузки. Допомогла виплатити один платіж за кредитом, позичивши гроші. Сказала: «Колись віддасте, а якщо ні, то й так буде». Надійка не знала, як має дякувати сестрі за допомогу. Аж раптом, як грім серед ясного неба: Наталку спіймали на якійсь протизаконній оборудці, їй загрожувало тюремне ув’язнення з конфіскацією. На щастя, квартиру Наталка завбачливо записала на чоловіка, тож позбулась лише автівки. Але от у в’язницю, звісно, не хотілося. І тут адвокат запропонував несподіване розв’язання проблеми. Ще коли тривало слідство, але було вже зрозуміло, що справу передаватимуть до суду і гроші тут не допоможуть, він запропонував Наталці усиновити дитину, бажано немовля. Тоді можна переконувати суд, що вона мати, яка вперше порушила закон, і просити про умовний термін.

– Якщо роздобудете підхожого малюка, бажано немовля, то від в’язниці вас порятую, але от з усиновленням допомогти не можу. Тобто можу допомогти швидко оформити документи, та дитину шукайте самі, – порадив юрист.

Наталка з Петром кинулись у дитячі будинки. І хоч сиріт у країні не бракувало, але треба було пройти стільки інстанцій, залагодити питання з порушенням черги на усиновлення, що, зрештою, зрозуміли: не встигнуть.

Отоді й з’явилась ідея попросити Надійку відмовитись від однієї з дівчаток, начебто через важке матеріальне становище, а Наталка її відразу ж би й удочерила на правах близької родички. Надійка спершу не погодилась: як це вона має відмовитися від рідної дитини, що вона старшим дітям скаже, як людям в очі дивитиметься?

– А мені як в очі дивитимешся, коли передачі носитимеш? – гнівалась Наталка. – Це ж не назавжди, закінчиться термін – і я поверну тобі твою Лідуську. Та й ти приходитимеш, коли тільки захочеш, і дітлахи нехай забігають. А пояснювати нікому нічого не треба. Важко тобі, от я і взяла малу до себе, поки підросте, матиме дві мами: одна – мама Надя, друга – мама Наталя. А може, я хрещена, кому що до того?

***

Зрештою Надійка погодилась – ну справді ж, чому не порятувати сестру від в’язниці, якщо є така змога. Адвокат не підвів, ще б пак, за такий гонорар. Документи – і відмову від дитини, і заяву на всиновлення – оформили швидко. Тож Наталка отримала в підсумку два роки умовно. А оскільки за жінкою тепер наглядали, то вона забрала малу Лідочку до себе.

Спершу Надя ніяк не могла заспокоїтись, повсякчас картаючи себе за те, що погодилась на таку авантюру. А коли мала Ліля просила цицю (Надя все ще годувала її грудьми, хоча дівчинці й минув рік), не могла утриматись від сліз. Зціджувала молоко і передавала Наталці для Лідочки, але возити його на інший кінець міста було важко й незручно, це забирало занадто багато часу. Та й дівчинка не хотіла пити його із соски. Але мала швидко призвичаїлась і до двох мам та двох татів, і до життя на два помешкання. Дівчинку любили і там, і тут, пестили й годили їй, як болячці. Лілю, звісно ж, Надя теж любила, і ласки припадало дівчинці не менше, але була з нею суворішою, могла крикнути, коли та зробила щось не так, а от перед Лідочкою почувалась винуватою, якось навіть спіймала себе на тому, що підлабузнюється до неї.

Утримували Лідку Наталка з Петром власним коштом. Одягали краще, ніж могла дозволити собі Надя. Мала Лідка й кращі іграшки. І Наді з чоловіком це допомагало виплачувати кредит та тримати сім’ю на плаву. Проте медаль мала і зворотний бік. Надя відчувала ревнощі до сестри й навіть якусь образу. Особливо коли старші діти порівнювали, як живе Ліда в Наталки і Ліля в них. Інколи жінці так хотілося розповісти їм усю правду про те, чому Лідка живе не з ними, і їм, і мамі, яка не могла нахвалитись Наталкою, мовляв, яка молодчина: і собі раду дає, і сестрі допомагає.

***

Минуло понад два роки. І нарешті настав день, якого Надя з чоловіком так чекали, – мала Лідка мала повернутись додому. Ще вчора близнючкам купили двоповерхове ліжечко. Надя спекла торт, діти прикрасили квартиру повітряними кульками і тепер щось майстрували в дитячій, раз у раз вибухаючи сміхом, готували несподіванку для Наталки, в якої наступного дня був день народження.

Такі бажані гості мали завітати увечері. Надя дуже хвилювалась, адже тепер треба було повернути доньку додому так, щоб якнайменше травмувати дитячу психіку. Розуміла, що це буде нелегко для всіх. Найкраще було б, якби Наталка нарешті народила власну дитину. Та сестра все зволікала, аргументуючи тим, що хоче зачекати, поки мине умовний термін. Казала, що так порадив адвокат. Надя хоча й не бачила в тому логіки (усиновити дитину, щоб не потрапити до в’язниці, й не народжувати своєї, щоб знову-таки не потрапити до буцегарні), але не сперечалась. Їй аби Лідуську додому повернути. Та тієї ночі Ліля сама спала у двоповерховому ліжечку. Десь після обіду зателефонувала Наталка і сказала, що Лідка температурить: мабуть, об’їлась морозива, коли гуляли вдень у парку, тож вони не приїдуть. Скаржилася, що, очевидно, доведеться перенести й завтрашній візит у ляльковий театр, на який діти так чекали. Але, зрештою, світ не завалиться, якщо відкладуть і свято, і переїзд на два-три дні. Надя була дуже розчарована, діти також, але справді, не везти ж хвору дитину через усе місто в оселю, де, крім того, дітисьок повно.

Наступного дня Наталка зателефонувала із самого ранку, сказала, що малій уже краще, та температура ще тримається. Потім телефонувала ще декілька разів упродовж дня, а ввечері повідомила, що привезе Ліду за чотири дні, сподівається, цілком здорову, навіть якщо дівчинка не оклигає повністю, то однаково привезе, бо знайшла гарну роботу і мусить уже виходити, інакше візьмуть когось іншого.

***

Та ані за чотири дні, ані потім Наталка не привезла малої. Припинила телефонувати, а її мобільний, як і мобільний Петра, весь час був поза межею досяжності. А коли Надя з чоловіком приїхали до них, помешкання відчинили майстри, які робили у квартирі ремонт. Уже три дні. Вони нічого не знали про попередніх власників, але дали номер телефону нових. З’ясувалося, що Наталка з чоловіком продали житло ще місяць тому з умовою, що поживуть у ньому ще декілька тижнів, і от три дні тому виїхали.

Надя не могла повірити, що Наталка так учинила – просто вкрала в неї дитину. Все ще сподіваючись на те, що це просто витівка сестри і вона ось-ось зателефонує, жінка міряла кроками кімнату, нервово стискаючи в руці мобільний. А він усе мовчав. Раз у раз із надією набирала номер сестри і вкотре чула: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок», аж надвечір у слухавці почула спочатку гудки, а потім Наталчин голос:

– Пробач мені, якщо зможеш. Але мені сказали, що я не зможу мати дітей через той дурнуватий аборт. Ліда – це все, що в мене є. Я її ніколи не скривджу, а дати зможу їй значно більше, ніж ти. Не хочу, щоб Ліда жила в нестатках. Тепер я знаю, що таке діти. Не шукай нас, бо й так не знайдеш.

Телефон замовк і впав на підлогу. Надя відчула, як із-під ніг утікає земля. В очах потемніло, і останнє, що вона побачила, – перелякані обличчя дітей.

З діагнозом «гострий інфаркт міокарда» жінка потрапила до лікарні. Прогнози лікарів були невтішні. Та Надя вижила: у неї була мета – поставити на ноги дітей і знайти доньку. Та час минав, а пошуки були марними. У міліції навіть заяву не прийняли. Офіційно Ліда – дитина Наталки і Петра, тож жодних підстав порушувати кримінальну справу не було, хіба що проти самої Наді за участь у протизаконних махінаціях. Зрештою пошуки припинили, бо в одному Надя була впевнена: Наталка не скривдить її дівчинки і дасть їй усе, що зможе. А може вона значно більше, ніж рідна мати – інвалід першої групи, яка разом із чоловіком перебивається з хліба на воду і ледве дає таку-сяку раду трьом дітям. Молилась і за Ліду, і за Наталку, просила в Бога благословення для обох. Так і застали її одного ранку на колінах перед образом Богородиці, із благальною усмішкою на вустах.

***

Лідка обожнювала свою маму. Бо та всього досягла власними силами, наполегливістю та працею. Коли ще була зовсім юною, трапилася
страшна трагедія: зайнялася проводка, і у вогні загинула вся сім’я – і батьки, і сестра-близнючка...

Мама не любила згадувати про це: очевидно, боліло досі, щоправда, інколи, коли мала настрій або на Святвечір могла годинами розповідати про їхні із сестрою дитячі витівки та походеньки. І тоді Ліді було шкода, що вона – єдина дитина в сім’ї і не має ані братів, ані сестер. Навіть двоюрідних. Бо тато теж був одинаком, мав якийсь конфлікт із батьками, і вони ніколи не їздили до них у гості.

Батько працював далекобійником (на підприємстві, де мама була директором, командувала пів сотнею чоловіків, і всі ходили в неї, як шовкові), тож удома бував рідко. Лідка його теж любила, але не так, як маму. Тато був просто тато. А мама була такою крутою, що всі подруги заздрили Ліді. Мама стильно одягалась, мала молодий вигляд, з нею можна було порозмовляти про все у світі, за Лідку вона стояла горою, хоча й сісти собі на голову не давала.

***

Після закінчення школи дівчина вступила до Ягелонського університету в Кракові. Незважаючи на насичене студентське життя та неабияке навантаження (дівчина вирішила стати астрофізиком), Ліда завжди знаходила час, щоб погомоніти увечері з мамою. Поділитися новинами, дізнатися, що там удома, попліткувати, зрештою, про спільних знайомих чи про залицяльників, яких дівчині не бракувало. Саме один із них – Стась, аби зробити дівчині приємне, запросив її на День закоханих до українського ресторану. І там відбулися події, які цілковито змінили Лідчине життя. Щойно вони зайшли до приміщення, як якась дівчина підскочила до Лідки і, кивнувши Стасові, потягла її в куток.

– Лілько, ти що, збожеволіла?! – заторохтіла українською. – Відпроситись у шефа буцімто через хворобу і припхатись із кавалером! Ну, це тільки ти можеш. Але, повір мені, таких вибриків шеф навіть тобі не подарує, сама знаєш, що в нього з гумором поганенько. Тож хапай свого красеня і вали звідси, поки не запізно.

Заскочена зненацька Ліда мовчки вислухала тираду незнайомки, потім, оговтавшись, вивільнила руку:

– Мене звати Ліда. До того ж ми з вами незнайомі, а ще я ходжу туди, куди хочу, і мені байдуже, що подумає про це ваш придуркуватий шеф.

– Ну, як хочеш, – пирхнула дівчина. – Незнайомі – то й незнайомі, – додала вже ображено. – Але не кажи потім, що я тебе не попереджала.

– Хто це був? – здивовано запитав Стас.

– Не знаю, – стенула плечима Лідка, – очевидно, сплутала мене з кимось.

Щойно молоді люди зробили замовлення, як до столика підійшла та дівчина, яка накинулась на Лідку у вестибюлі:

– Вибачте, будь ласка, я сприйняла вас за іншу людину. Ви просто неймовірно схожі на мою подругу, яка теж тут працює. Вона щойно мені зателефонувала, тобто ви справді не вона. Але розумієте, вона стверджує, що, найімовірніше, ви її сестра.

– Та ні, у мене немає сестри. Немає взагалі, – Лідка вже не знала, що їй робити – сміятись чи сердитись.

– Так, я розумію, але, можливо, ви хоч б порозмовляєте з Лількою, бо то така історія. Словом, ось, – і вона простягла дівчині телефон.

Те, що Лідка почула поміж нападами кашлю своєї начебто сестри, здалось їй цілковитою нісенітницею. Вона сердито поклала слухавку і потягла Стаса надвір.

– Якась божевільна стверджує, що вона – моя сестра-близнючка, – коротко пояснила хлопцеві. – А мене в дитинстві викрали. Очевидно, серіалів передивилась.

***

Увечері, коли розмовляли з мамою, Ліда хотіла розповісти про пригоду в ресторані, яка тепер дедалі більше здавалась їй кумедним непорозумінням. Але щось стримало дівчину. Ліда навіть не могла пояснити, що саме. А за тиждень це щось привело її знову до українського ресторану. Кепкуючи сама із себе, Ліда зайшла до зали, і першою, кого там побачила, була дівчина в уніформі офіціантки з таким самим, як у неї, волоссям, заплетеним у такий самий колосок, так само викладений віночком. А коли дівчина підняла голову, то на Лідку глянули її ж очі.

То була правда. Не могла цілком стороння людина бути такою схожою на неї. Вони сиділи в кафе, за вікном геть споночіло, і Ліді здавалося, що ця холодна зимова темрява заполонила не лише вулиці Кракова, а й її душу.

То їй брехали всеньке життя? І її мама насправді її тітка?! Тітка, через учинок якої померла її справжня мама? І що Ліда тепер мала з усім цим робити? Плакати, проклинати чи радіти, що може, завдячуючи тітці, спокійно навчатись в університеті, а не працювати офіціанткою, щоб заробити собі на життя? І дідусь із бабусею, як з’ясувалося, Богові дякувати, живі-здорові, а не згоріли під час пожежі!

– Слухай, здається, не варто було тобі відразу про все розповідати, – Ліля стурбовано поглядала на сестру, – бо щось твоя аристократична мармиза стала схожою на огірок. Забий, сестро! Що було, те вже сталось, як каже тато, і того вже не змінити. Можемо навіть удати, що ми не зустрічались, і піти геть. Шкода було б, бо я тепер нарешті знаю, який вигляд маю збоку, – дівчина усміхнулась весело і задерикувато, хоча на денці зіниць хлюпотіли озерця смутку.

– Зачекай, – попросила сестру Лідка. – А якою була моя мама, моя справжня мама?

– Мама? Не знаю! Я її майже не пам’ятаю. Тільки волосся, запах пам’ятаю, а ще як вона упала, коли… ну, коли її серце прихопило. У мами була вроджена вада серця, якби не ця її хвороба, то, може, все б обійшлося. Ще сміх, руки… Пам’ятаю, як спекла мені на день народження торт, такий величезний, триярусний. Як я верещала від захоплення, а потім забруднила кремом новеньку сукню. Як бабуся мені дорікала за це, а потім мама плакала в кухні. Я думала, що через мене, через ту дурнувату сукню мама померла... – Лілька зовсім по-дитячому схлипнула і трохи помовчала, тамуючи плач. – Це вже потім тато розповів мені правду…

Ліля раптом підняла голову і поглянула просто в очі сестрі:

– Я її ненавиджу, ненавиджу ту гадину.

Тієї ночі Ліді не спалося, вона довго крутилась у ліжку, намагаючись хоч на мить забути про те, про що довідалась учора. Та сон усе не приходив, і навіть коли на ранок дівчина таки заснула, у вухах відлунював голос сестри: «Я ненавиджу ту гадину». Добре Лільці: для неї все чорно-біле, все зрозуміло, як двічі по два – чотири. А що має робити вона, Ліда?

***

Ліля з Лідкою зустрічались тепер часто, разом гуляли містом, вчилися. Ліда допомагала сестрі, яка мала намір вступати на архітектурний, із фізикою та математикою. Ділилися враженнями про книжки, фільми, ну і, звісно, без розмов про кохання-зітхання теж не обходилось. Не розмовляли лише про минуле, так, наче й не було в них за плечима тієї страшної сімейної драми. Ліля ніколи не запитувала Ліду, чи спілкується вона й далі зі своєю «мамою», чи розповіла їй про свою зустріч із сестрою і що планує робити далі. Ліда теж усіляко оминала розмови на цю тему. Дівчата просто насолоджувались товариством одна одної.

***

Так минула зима, а за нею відбіліла цвітом весна. Ліля зазбиралась додому, треба було перескладати ЗНО. Прощаючись зі сестрою, вже на пероні, коли потяг ось-ось мав рушати, вона втиснула в Лідину руку клаптик паперу:

– Це наша адреса, надумаєш – приїжджай! Тільки попередь, щоб я своїх підготувала. А телефонуй у будь-якому разі й не губись більше, сестричко, хоч що б ти там вирішила.

***

«Хоч що б ти там вирішила!» Легко тобі казати, сестричко! А якщо я ще нічого не вирішила? А якщо я й не хочу нічого вирішувати?! Господи, за що мені все це?! Як я маю розповісти мамі (мамі?), що все знаю?! Чи краще все життя вдавати, що я нічого не знаю (але ж знаю!)? Я не можу її ненавидіти (чи можу?)! Я її люблю (любила?). Зрештою, ну не хотіла ж Наталка смерті своєї сестри, не знала, що все так обернеться, просто хотіла допомогти (Допомогти? Гарна ж вийшла допомога!)», – думала дівчина.

Лідка щодня намагалася чесно поговорити з мамою і щоразу відкладала розмову на потім. Схудла (додались іще екзаменаційні переживання й інтенсивне навчання), доведена до краю, вона зривалась то на крик, то на плач через будь-яку дрібницю. Аж поки вже перед останнім іспитом раптом не вирішила: «Я поїду до Львова, до сестри, я засумувала за Лількою і хочу побачити бабусю з дідусем, а ще тата, справжнього тата…».

***

Мамі (мамі?) Лідка сказала, що університетська подружка зі Львова запросила її в гості. Така чудова нагода побачити місто, про яке стільки говорять, до того ж за житло не доведеться платити. Після цих слів мама зіщулилась, наче після удару. Почала говорити, що засумувала за нею, що краще поїхати кудись, де свіже морське повітря, гарні краєвиди і прохолода, а не вештатись тісними вулицями по розпеченій бруківці.

– Повір, я знаю, про що кажу, – намагалася вплинути на Лідине рішення Наталка. Але що більше вона переконувала, то затятішою ставала дівчина. Зрештою, категорично сказала:

– Я поїду в будь-якому разі. Гроші в мене є, до того ж власні. Тож, мамо, тобі мене не переконати.

***

Львів зустрів Лідку спекою, гамором вокзалу, сльозами рідних і водночас цілком незнайомих людей. Її передавали з обіймів в обійми, як бігуни естафетну паличку, боячись впустити на землю, але водночас намагаючись зробити це якомога швидше. У Ліди, яка й так була втомлена дорогою та безсонною ніччю, голова йшла обертом від облич, імен, вигуків, галасу. Проте саме весь цей гармидер у перші хвилини допоміг подолати відчуття певної скутості та ніяковості.

Вирішивши їхати до Львова, Лідка дуже сподівалася, що під час зустрічі впізнає та згадає бодай когось із рідних, що озветься отой славнозвісний голос крові, про який усі стільки говорять. І який вона, зрештою, теж відчула, зустрівши Лілю, яка відразу стала для нею настільки близькою людиною, начебто і справді вони росли разом.

Звісно, вони із сестрою були близнятами, й навіть смаки в них були однакові настільки, що ще до зустрічі, наприклад, біжутерію у Кракові вони купували в одній крамниці, тільки Ліля обирала речі з мельхіору, а Ліда майже такі самі, але зі срібла.

Так чи інак, та тепер цього відчуття не було. Ба більше, переступаючи поріг квартири, де минули перші роки її життя, Ліда відчувала якесь незрозуміле розчарування і якусь підсвідому провину перед нехай і нерідною мамою, почувалася мало не зрадницею. Адже прийшла в оселю, яку та намагалася забути, і до людей, яких викреслила з пам’яті задля того, щоб бути з нею, з Лідою. І яка робила все, щоб Ліда жила в достатку і щасливо.

Квартира була збудована ще за старим проєктом, із маленькою лазничкою, куди не можна було увійти навіть удвох. Отож у коридорі, де теж голці ніде було впасти, вишикувалась черга, щоб помити з дороги руки. Лідку, звісно, пропустили першою, і тепер, зайшовши до вітальні, вона на декілька хвилин опинилась нарешті на самоті, тож мала змогу хоча б трохи оговтатись та оглянути помешкання.

Стіни доволі просторої кімнати були обклеєні шпалерами, які вже доволі прозоро натякали на те, що час би їх замінити. Посеред кімнати – стіл, уздовж стіни – стінка, диван. Такі меблі були писком моди років так двадцять тому, а тепер мали старомодний і навіть смішний вигляд, як із якогось старого радянського фільму.

– Що, вбого? Не звикла до такого? У Наталки з її хваткою, мабуть, хороми?! – голос Оксани, старшої сестри, пролунав так несподівано, що Ліда аж здригнулась і спаленіла від сорому.

– Ні, – почала невпевнено, та, на щастя, її перебила Ліля.

– Оксано, ти чого? – сердито глипнула на старшу сестру і потягла Лідку до своєї кімнати.

– Слухай, я тут таке вигадала, – торохтіла, скидаючи речі. – Ми їм усім зараз таке влаштуємо, – хихотіла задоволено. – А на Оксану не зважай. Їй несолодко довелося, – додала вже серйозно. – Це вона всіх нас витягнула, хоча сама ще дитиною була. Ти тата бачила? Це тепер він такий… – замовкла на мить, підбираючи слова, – пристойний, а коли мама померла, словом, пити почав. Вечорами напивався, сидів у кухні та плакав. Так страшно було… Бабуся, звісно, приїздила, але вона хворіє, та й їздити далеко, вони у Винниках живуть. Містечко таке біля Львова. Ми з братом іще малі, дурні. Тато плаче, і ми теж за компанію… Ет, – махнула рукою, – що було, те загуло, – обійняла Лідку. – Треба про майбутнє думати, тож не сумуй, сестричко, все буде добре.

– Це мама? Моя справжня мама? – Лідка показала на портрет жінки, що висів на стіні.

– Подобається? Це я малювала. Знаєш, згодом багато чого забувається. Не знаю, наскільки вдало, – покопирсавшись у шухляді, Ліля простягла сестрі фото. – Ось із цієї світлини. – Чоловік і жінка (мама і тато?!) тримають на колінах двох маленьких дівчаток, схожих як дві краплі води, в однакових сукенках і сандаликах.

– Це нам з тобою тут по десять місяців. Найсмішніше, що ніхто не знає, де тут я, а де – ти… Навіть тато… Може, хіба що мама знала… – додала тихо.

– Вони тут такі щасливі твої… наші батьки… А мама зовсім як моя… Ну, тобто… Ти розумієш?.. – і Лідка раптом вибухнула плачем… Плакала так, як ніколи в житті.

Ну чому, чому це мало трапитися саме з нею? Чому вона має відчувати сором за маму (навіть подумки не могла назвати Наталку тіткою), яка зруйнувала життя родини, позбавила дитинства Оксану, та й не лише її, змусила пройти через пекло пияцтва батька. Чому вона, Ліда, тепер має розриватись між любов’ю і ненавистю. За що?

Плакала Лідка довго, Ліля спочатку втішала сестру, а потім і собі розплакалась. Ніхто не турбував сестер: мабуть, почули плач і вирішили дати Ліді час оговтатись та заспокоїтись. Розуміли, що дівчині тепер ой як нелегко.

Тож розіграш, який вигадала Ліля, – обмінятись одягом і подивитись, чи хтось це помітить – довелося відкласти на ранок. Бо того вечора дівчата так і заснули, виплакавшись та обійнявшись.

***

За весь тиждень, який Ліда прожила у Львові, вона не почула жодного поганого слова про свою – не свою маму Наталку. Про минуле Ліди говорили мало. Усі цікавились, як ведеться їй у Польщі, як навчання, які плани на майбутнє. І дівчина була неймовірно вдячна за це. Уже перед самим від’їздом бабуся покликала Ліду в кухню і попросила переказати Наталці, щоб та приїздила чи бодай зателефонувала.

– Вона, звичайно, погано вчинила, але то не зі зла, а здуру. Я свою дитину знаю, у Наталки добре серце. Мабуть, не раз шкодувала, що так учинила. Та й тебе он яку красуню і розумницю викохала! То ти перекажи Наталці, що я чекаю її, і батько чекає, всі ті роки чекаємо. Вона в нас тепер одна, відколи Надія… – бабуся замовкла і повела далі майже пошепки: – Тільки нехай до нас приїздить, додому, у Винники. Сюди, мабуть, не треба, ще не час, тут Наталці ще не раді.

– Тут їй ніколи не будуть раді, – Оксана, яка саме зайшла, очевидно, почула останні слова бабусі. – Вона забрала Лідку, зрадила маму, нас і тебе, бабусю. А я ж колись обожнювала тітку Наталку, так хотіла бути на неї схожою, навіть, дурна, інколи думала: «От би мені таку маму, як Наталка». Та вона насправді мізинця маминого не варта. Тільки про себе й думала: не хочу дитину – зроблю аборт, хочу дитину – в сестри вкраду. Та якби вона хоч про вас із дідом думала, то хіба не могла б через чужих людей вісточку передати? Боялася, що знайдуть? То десь з-за кордону листівку надіслати! Добре, до нас Наталці було байдуже, але про тебе згадати могла б хоч раз. З того, що Ліда розказувала, то не бідує твоя донька, яку ти так нахвалювала. Але як операцію дідові робили, то в людей гроші збирали, тато за трьох гарував, а вона? Де була вона? Хоч раз переказ надіслала? Анонімний. Знала, що в діда проблеми. Хіба ні? Мовчиш? Отож-бо й воно! – Оксана зривалась на крик. – Ти от краще Лідку запитай, що Наталка про тебе, про рідну маму, їй розказувала? Га, Лідко? – різко повернулась до сполотнілої дівчини. – Розказуй, не соромся, а ми послухаємо!

Лідка стояла ні в сих ні в тих, у скронях гупало, а горло стиснуло, наче лещатами. Сказати правду про пожежу, в якій буцімто згоріли бабуся з дідусем, було понад її сили, збрехати теж не могла.

– Мовчить. Бо таки наша кров, мамина. Наталка б одразу щось вигадала. Мабуть, поховала вас із дідом. На могилку хоча б не ходили квіточки класти і сльози лити? – запитала сердито в Ліди. – А що, вона б могла! Знаєш, бабусю, набридло вже слухати про Наталчине добре серце! Хочеш її побачити? Твоє право, то твоя донька, але нумо вже без усього цього: не зі зла, кається, посивіла з горя. Та й Ліду в це не вплутуй. Нехай сама вирішить, що і як має робити.

– А ти видихни, бо знепритомнієш? – проказала, вже потрохи заспокоюючись, до Ліди. – Не сердься на мене і не бери до серця. Хоч що б я там казала і як би ставилась до Наталки, а вона тебе виростила, у цьому бабця таки має рацію. І котлети з мухами не змішуй. Те, що я про Наталку думаю, то моя справа, а твоє думання тільки тобі належить. Одне запам’ятай: ця квартира – це твій дім, завжди був і завжди буде. Може, не надто розкішний, але тебе тут люблять та чекають, завжди чекали. Тато он на десять років помолодшав, голиться щодня, відколи ти приїхала. Тож, сестричко, ти тут своя, – і Оксана міцно обійняла Ліду, притулила до себе якось так по-справжньому, що Лідка нарешті наважилась попросити про те, про що давно хотіла:

– Я б хотіла поїхати на кладовище, до мами…

***

Личаківський цвинтар вражав: старі пам’ятники з піщанику, новіші – мармурові та гранітні, усипальниці, каплиці. На маминій могилі, десь у закутку кладовища, куди йшли з Лількою хвилин двадцять, пам’ятника не було. Тільки дерев’яний, гарно різьблений хрест із табличкою. Барвінок і плющ.

– Тато казав, що мамі не подобались пам’ятники. Вона навіть казала, що хотіла, щоб її поховали в лісі, де плющ та барвінок. От тому так, – чи то пояснюючи, чи то виправдовуючись, проказала Ліля.

Навколо було тихо, лише шелестів у кронах старих дерев вітер, співаючи колискову тим, хто й так міцно спав вічним сном.

– От я і повернулась, мамо! – прошепотіла Ліда. – Я принесла тобі ромашки. Колись жінка, яка виростила мене і яка так мало розповідала про тебе, сказала, що ти любила ромашки. Ото майже й усе, що я про тебе знаю. Та жінка вкрала тебе в мене, як украла і Лільку, і всіх-всіх. Залишила тільки себе. Але вона любить мене, і я… я не знаю, мамо, що маю робити. Тато казав, що ти молилася за неї, може, навіть пробачила їй. Ти була мудрою і великодушною, мамо. Але мене виховувала не ти, а та інша жінка. А вона не така, тому я теж не така. І я зовсім заплуталась. Але я вирішу, я мушу вирішити.

***

Лідка стояла на пероні й ніяк не могла наважитись сісти в потяг, хоча байдужий голос із динаміка раз у раз повторював: «Закінчується посадка на швидкий поїзд Львів – Запоріжжя». Декілька разів уже навіть підходила до самих східців вагона, а потім знову поверталася до газетного кіоску, що стояв трохи віддалік. Зрештою вирішила довірити вибір монетці, як у тій телепрограмі «Орел чи решка». Дістала новеньку металеву гривню і підкинула, та саме в цей час повз проходив пузатий дядечко, тягнучи за собою таку ж пузату валізу, він штовхнув дівчину у плече. Монета блиснула, впала на землю і покотилася під ноги людям, які безперервно снували туди-сюди пероном. Лідка була сердитою та розгубленою, аж шию витягнула, намагаючись її знайти, а коли нарешті вгледіла і нахилилась, щоб підняти, почула стукіт коліс. Потяг рушив.

– Ну от і все, – дівчина полегшено зітхнула, поправила наплічник і впевнено почала спускатися східцями, що вели в місто, до дороги, яка провадила у квартиру зі старенькими шпалерами, що натякали: їх час замінити.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.