НЕПОТРІБНИЙ СПАДОК

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

07 грудня 22:00

308

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Місто шуміло ранковими турботами, протяжно скрипіли старі автобуси, переповнені пасажирами, шурхотів двірник старою мітлою, змітаючи листя на купу. Катерина сонно потяглася, дуже хотілося спати після нічного чергування. Робота в міській лікарні була для жінки мрією з дитинства, але до нічних чергувань вона за двадцять років праці так і не звикла. Вдома зібралося багато справ – від прання до приготування їжі, але жінка вирішила дати собі відпочити кілька годин. Чоловік давно на роботі, старша донька в університеті, молодший син у школі. І навіть якщо хтось повернеться додому раніше, всі цілком дорослі, щоб приготувати собі перекус. З такими думками Катерина прийняла душ і вже зібралася поніжитися під ковдрою під улюблений серіал, коли у двері протяжно подзвонили.

– Кого це принесло так рано? – звернулася радше до кота, що теж зреагував на дзвінок.

На порозі стояв листоноша, вручив великий жовтий конверт, попрощався і, не очікуючи ліфта, побіг сходами. Жінка уважно оглянула конверт. Заворотної адреси не було.

Заінтриговано розірвала конверт. Від прочитаного сон враз кудись пропав. Захотілося плакати, але не дозволила собі. Відклала конверт і пішла на кухню ладнати обід.

Пізно ввечері, коли діти вже були заклопотані власними справами, вирішила поговорити з чоловіком. Максим, з яким прожила майже чверть століття, як завжди, читав книгу перед сном. Хай би що у світі відбувалося, хоч би де застала ніч її благовірного, обов’язковий ритуал з читанням незмінний. За це й любила його – за стабільність. За всі роки подружнього життя він жодного разу не вчинив нерозсудливо, не відмовився від власних слів та не зробив наперекір совісті.

– Максиме, маєш кілька хвилин?

Чоловік підвів очі на дружину.

– Що за питання? Так, звісно.

– Пам’ятаєш, я тобі колись розповідала, що... мій батько живе в нашому місті, однак не спілкується зі мною, і я його майже не пам’ятаю... – розмова жінці давалася нелегко.

– Ну так, пригадую. А чого ти раптом згадала про це? – чоловік відклав книгу.

– Сьогодні зранку був кур’єр, він приніс цього листа. – Жінка протягла конверт чоловікові. – Це написала теперішня дружина мого батька. Візьми прочитай.

Максим швидко пробіг поглядом по рівненьких рядочках, написаних гарним дрібним почерком. Катерина чекала на його реакцію. Та він лише невизначено стенув плечима і запитав:

– І що ти думаєш?

– Я не знаю. Чесно. – Жінка сіла поруч із чоловіком на ліжко.

Максим обійняв дружину.

– Якщо це для тебе так важливо, сходи до нього. Можливо, це твій єдиний шанс побачитися, поговорити, може, навіть попрощатися.

– Думаєш, варто поїхати? – жінка зазирала в очі чоловікові, шукаючи підтримки.

– Думаю, що краще зробити й шкодувати, ніж не зробити й також шкодувати. Єдине, про що попрошу – не плекай ілюзії. Інколи ми бажане видаємо за дійсне, а потім гірко плачемо.

* * *

Тієї ночі Катерина майже не спала, хоча й була втомлена після нічного чергування. Спершу вона пригадувала своє нелегке дитинство, вічно заклопотану матір, яка завжди шукала підробіток. Батько залишив родину, коли Катрусі заледве виповнилося два роки. Пішов до іншої жінки, яка, за його словами, вміла слухати. Це вже згодом Катерині про це розповість мама. Лежала й пригадувала, як ненька купувала подарунки на свята від його імені й дарувала дочці, щоб вона не зневірилася в чоловіках. Її мудра і терпляча мама. Сама ж Катерина не впевнена, що вчинила б так.

Потім пам’ять відшукала спогади про спроби в юнацькому віці знайти батька. Сварки з мамою. Досі соромно за ту нерозсудливість. Стрілки годинника перейшли вже далеко за третю ночі, а жінка все думала, що скаже, як зустріне. Розмірковувала, що краще одягти, щоб не осоромитися. Єдине, про що не подумала, то це про можливий спадок, хоч зазвичай це не така вже й рідкість, коли кличуть до важкохворих.

* * *

Будинок, за адресою, вказаною в листі, розташований на одній з кращих вулиць міста. Бруківка, ніби перемита, виблискувала на сонці, яскраві клумби в хризантемах тішили око. Сама ж багатоповерхівка більше нагадувала пам’ятку архітектури, ніж житлову будівлю. Але жінка не по враженням приїхала. На неї чекала зустріч з батьком.

Довго не відчиняли, і вона вже хотіла йти. Але потім важкі броньовані двері прочинилися, і на порозі з’явилася маленька доволі приваблива жіночка. Попри ранню пору, та була одягнена в ділову білу сорочку та класичні штани, на ногах замість домашніх капців туфлі на підборах. А ідеально вкладене волосся змусило Катерину рукою інтуїтивно поправити коротку зачіску.

– Катерина? – запитала коротко. – Бачте, Катерино, ваш батько, зараз перебуває в надзвичайно важкому стані. Хвороба не пошкодувала такої важливої та шанованої людини, як Микола Петрович. Скільки людей врятував, скількох на ноги поставив... лікар від Бога...

Жінка говорила немов сама із собою, не підводячи очей і не звертаючи уваги на Катерину, а та стояла в коридорі ні в тих ні в сих, не знаючи, що має робити далі. Господиня нарешті перестала перелічувати заслуги чоловіка і здивовано поглянула на гостю:

– А чого ж ви стоїте, проходьте, можна не роззуватися.

Катерина несміливо рушила далі.

– Так-от, Катерино, повторюся, навіть такі генії, як мій чоловік, а ваш батько, можуть стати заручниками хвороби. Микола Петрович тяжко переніс інсульт, був на межі між життям і смертю. Тільки завдяки мені його вдалося врятувати. – Жінка театрально витерла білосніжною хустинкою сльози, яких, як здалося Катерині, не було. – І от тепер він уже вдома, розумієте? – Вона пильно глянула на Катрю. – І йому потрібен догляд, особливий догляд. Адже Микола Петрович, мій коханий чоловік, потребує і заслуговує на це. – Жінка знову так рвучко повернулась, шо мало не зіштовхнулася з Катериною, яка йшла слідом. – Розумієте?!

Вона вирячилась на гостю і кілька разів помахала пальцем просто в тієї перед носом. Скидалося на те, що жінка трохи сама не своя. Найбільше зараз Катерині хотілося розвернутися і піти геть. Але господиня швидко прочинила двері з коридору в кімнату і мало не силою заштовхала Катерину до просторої спальні, де на великому ліжку лежав чоловік.

– Ось, Катрусю, ваш тато. Гадаю, ваша пам’ять зберегла світлий і гарний образ батька, молодого, сповненого сил. Але кріпіться, зараз йому потрібна допомога. А я, а мені... мені боляче бачити його таким, я в такому відчаї, мені потрібне забуття, хоч на хвилину. – Вона знову театрально вхопилась за голову і просто вилетіла зі спальні, гучно зачинивши за собою двері.

Катерина стояла посеред кімнати, не в змозі навіть поворухнутися. Ситуація була доволі абсурдною, до такого розвитку подій вона не була готова. Не так уявляла зустріч, та й узагалі, візит до батька вже здався жінці не надто гарною ідеєю.

Квартира була такою великою, що відразу й не зрозуміти, скільки в ній кімнат. Висока стеля з ліпниною, великі вікна до підлоги, ліжко з балдахіном, наче з якогось історичного фільму. Все вказувало на елітність і заможність господарів. Навіть картини на стінах висіли у важких рамах, ніби в картинній галереї.

Чоловік на ліжку спав, ніби й не чув гучної розмови дружини. Скуйовджене чорне волосся вже посріблила сивина. Обличчя бліде, але гарне. Дивно, та Катерина зовсім нічого не відчула, коли побачила батька. Хотіла вже вийти, проте чоловік розплющив очі й цілком усвідомлено подивився на гостю. Катерина не знала, що їй робити. Але раптом сам хворий проказав, що хоче в туалет. Навчена роками праці з пацієнтами лікарні, жінка очима віднайшла качку й допомогла справити нужду.

– Води, – попросив той, хто був її батьком.

– Одну хвилину. – Жінка взяла пляшечку з водою і допомогла напитися через трубочку.

– Їсти...

Катерина вийшла зі спальні батька в пошуках його дивної дружини. Жінка сиділа в просторій їдальні і мирно читала газету за чашкою кави.

– Там... Микола Петрович їсти просить, – звернулася стиха.

– О, так, серденько. Таця на столі. Їжа на плиті. Розігрій, будь ласка. В мене важливий телефонний дзвінок.

Дивацтва цієї жінки дратували та непокоїли Катерину. Але замість того, щоб просто піти геть, вона зняла верхній одяг і почала гріти їжу, яка явно була замовлена в службі доставляння.

Годувала батька з ложки, роздивлялася уважно його риси обличчя і нічого не відчувала. Усе дитинство вона мріяла про цю зустріч, здавалось, що пізнає його поміж тисяч інших. А тепер обличчя батька на відстані витягнутої руки, а вона точно знає, що ніколи б і не впізнала його.

Вийшла з тацею в руках зі спальні й застала дружину батька із цигаркою біля вікна.

– Перепрошую... Микола Петрович поїв.

– Чудово. О котрій годині вас завтра очікувати? І найголовніше: називайте Миколу Петровича батьком. Для нього це надважливо. Рідна кров – що може бути краще? Це так зворушливо. Розумієте? – Вона знову помахала пальцям перед носом Катерини, якій уже добряче набрид увесь цей цирк.

– Даруйте, як можна до вас звертатися? – крижаним голосом запитала.

– Мене звати Римма Валер’янівна. Я вказувала своє ім’я в листі. З вашого боку неввічливо перепитувати, могли б і запам’ятати. – Жінка демонстративно загасила недопалок.

– Отож, Римо Валер’янівно, годі ламати комедію. Задля чого ви взагалі відшукали мене? Микола Петрович не потребує моєї присутності у своєму житті. Я навіть переконана, що це була не його ініціатива.

Жінка зверхньо подивилася на співрозмовницю.

– Що я чую, Катерино? Ви відмовляєтеся виконати чи не останню волю свого батька? Власним вухам не вірю. Чи ж не я вам у листі писала, що Микола Петрович прагне зустрічі з вами?

– Якої зустрічі? Мені здається, ви марите. Це все було великою помилкою. Прошу більше не турбувати мене. – Катерина пішла до передпокою одягати куртку. Зверхність господині доводила її до шалу...

– Катерино, мені здається, ви не розчули! Чи не ваш святий обов’язок дбати про людину, яка подарувала вам життя? У вас узагалі серце є? Ви ж бачите, в якому він стані? Йому потрібен належний догляд.

– Господи, ви себе чуєте? Ви мене покликали задля того, щоб я доглядала людину-інваліда, який не згадував про моє існування десятки років? До того ж він не самотній, а має законну дружину, – Катерина перейшла на крик.

– Не смійте кричати в моєму домі! Егоїстка. Та що ви знаєте про мене, про моє життя?! Як ви можете судити... На себе погляньте, єдина донька, яка відмовляється допомагати батькові. – Жінка демонстративно почала хапатися руками за серце, імітуючи напад.

– Серце зліва не болить. Це я вам як медпрацівник кажу. Акторка з вас нікудишня. – Гучно зачинила вхідні двері й пішла швидко на вулицю.

* * *

Вдома намагалася відігнати навіть спогад про той візит, завантажувала себе роботою. Очікувала на повернення чоловіка з роботи, щоб поділитися враженнями від відвідин батька. Думки роїлися, все падало з рук. Набрала номер телефону мами.

– Так, доцю. Привіт!

– Привіт, мамо. Як справи?

– Та все добре, донечко. Як ти? Максим? Діти? – щебетала ненька.

– Мамо, я хотіла запитати: якби мені довелося зустріти батька, чи не була б ти проти нашого спілкування? – замість відповіді поставила запитання.

Катерина чула в слухавку важке зітхання.

– Звісно, ні, донечко, він же твій батько. Хоча лише на папері... але ти завдячуєш йому появою на світ.

– Дякую, мамо... для мене це так важливо було почути.

– Доню, можна я тобі дам пораду?

– Так, мамо.

– Не плекай марних ілюзій. Бережи себе.

Мама Катерини з точністю повторила слова Максима напередодні. Ці двоє дбали про її інтереси. За що жінка була безмежно вдячна.

Максим уважно вислухав дружину й порадив триматися якнайдалі від цієї дивакуватої пані та її чоловіка. Жінка погодилася з думкою чоловіка, але в душі вирували змішані почуття. Вона дуже шкодувала, що так і не сказала батькові, ким йому доводиться. Він, напевне, сприйняв її за доглядальницю.

На ранок у квартирі Катерини та Максима протяжно продзвенів дзвінок. З неочікуваним візитом на порозі з’явилася сама Римма Валер’янівна. Без зайвих церемоній і привітань почала діалог:

– Ми вчора не договорили, Катерино. Мені вкрай складно було їхати через усе місто до вас. З моїми нервами, з моїм підірваним здоров’ям... Але заради Миколи Петровича...

– Проходьте, будь ласка, – запросила до квартири незвану гостю, – хоч візит цієї жінки не втішив її.

– Ні, дякую. Я швидко. Микола Петрович, талановитий нейрохірург, який урятував сотні життів. Як ви розумієте, до роботи він більше не повернеться. Залишається єдине – поставити його на ноги, щоб він продовжив свою наукову діяльність. У нього безліч аспірантів, які потребують його фахової підтримки. До чого це я? Катерино, я можу найняти доглядальницю, але чи дбатиме вона про Миколу Петровича так, як зробить це рідна людина?.. – жінка знову почала театрально закушувати губу.

– Ви йому, здається, теж не чужа! – заявила Катерина.

– Я? Так, звісно. Не чужа. Але я не можу! Я вже стільки тягнула все на собі, до того ж мушу дбати про його майбутнє, я науковиця. На мені аспіранти чоловіка, яких можуть будь-якої миті переманити інші наукові керівники.

– Римо Валер’янівно, що ви від мене хочете? Микола Петрович зник з мого життя понад сорок років тому. І не прагнув зустрічей усі ці роки. Тепер з’являєтеся ви, стверджуєте, що я комусь щось там винна. Що саме я винна? Я йшла на зустріч з твердою думкою, що потрібна батькові. Але він, упевнена, навіть не знав про ваш намір організувати нашу зустріч. Тож вибачте, нічим допомогти не зможу. На все добре.

Катерина гримнула дверима перед носом гості. Від люті жінку почало трясти. Вона швидко набрала номер чоловіка, розповіла про ранкові пригоди. Максим порадив дочекатися його вдома, а ввечері разом поїхати до батька Катерини, щоб розставити всі крапки над «і».

– Якщо вона шукає доглядальницю чоловікові, то нехай звернеться до агентства. Зовсім знахабніла, – Максим не приховував свого незадоволення.

Після роботи подружжя, накупивши чимало фруктів і різної смакоти для недужого, постукало у квартиру Рими Валер’янівни та Миколи Петровича. Двері розчахнулися так раптово, що від несподіванки Катерина аж зойкнула.

– Що, прийшли просити вибачення, пані Катерино? Совість замучила, що рідного батька на поталу недузі залишили? – замість вітання промовила Римма Валер’янівна, яка, мабуть, нещодавно добряче приклалася до плящини з якоюсь випивкою, тож стояла злегка похитуючись.

– Не зовсім, – втрутився Максим. – Взагалі-то, ми прийшли провідати Миколу Петровича. Мене звати Максим, я чоловік Катерини.

Римма Валер’янівна відступила в коридор, даючи прохід до квартири.

– Микола Петрович сьогодні погано почувається, дуже вередує, гірше за малу дитину. Сил моїх більше немає терпіти. Але що робити, коли рідній дочці батько не потрібен? – Жінка театрально закотила очі. – Доводиться все на своїх плечах тягти.

Максим з Катериною переглянулися.

– Ми можемо побачити Миколу Петровича? – поцікавилась Катерина.

– Спробуйте. Двері знаєте де.

За цими словами жінка сіла в кухні спиною до гостей, узяла келих вина, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Микола Петрович лежав, як і вчора, на спині, із заплющеними очима. Катерина зайшла в уже знайому спальню й відчула стійкий запах сечі... Їй стало так боляче від того, що ця жінка не спромоглася навіть найняти доглядальницю. Зняла верхній одяг і почала шукати в кімнаті чисту постільну білизну. Максим пішов до аптеки по підгузки для дорослих. Катерина змінила мокрі простирадла, помила лежачого батька, змастила маззю від пролежнів і перевдягла в чисті речі. Увесь цей час чоловік мовчки лежав та виконував прохання Катерини. Римма Валер’янівна навіть не зайшла до спальні.

– Ви хто? – запитав Микола Петрович.

Катерина здогадувалася, що батькова дружина не сказала йому нічого, тому боялася цього запитання. Годуючи недужого, жінка подивилася йому в очі.

– Мене звати Катерина, – видушила із себе.

Чоловік пильно почав вдивлятися в обличчя доньки.

– Мою дочку так звати... – мовив по складах.

І хоч мова Миколі Петровичу давалася ще важко, ці слова для Катерини були ніби казковими. Скільки років вона мріяла їх почути. І цієї миті в ній щось надломилося, зникла злість та образа.

– Я ваша донька, – зізналася жінка.

Чоловік перестав жувати, так і сидів з повним ротом. А з очей стікали сльози.

Катерина теж почала плакати...

Від цього вечора життя Катерини змінилося діаметрально протилежно. Справдилися дитячі мрії, батько став вагомою складовою її життя. Але не так, як хотілося колись. Замість казок перед сном вона щодня мила його, замість прогулянок до зоопарку робила масаж і вправи, що їх прописали лікарі, замість спільної вечері жінка вчила батька тримати самостійно ложку в руках. Вона була за няньку, медсестру, реабілітолога. Але найбільше їй подобалося чути, як батько звертається до неї – «Доню!». Заради цих слів вона їхала через усе місто, після нічного чергування, втомлена, й навіть у ті моменти, коли мала бути з родиною.

Римма Валер’янівна свій театральний перформанс почала показувати щодня, точніше щоразу, коли Катерина з’являлася на їхньому порозі.

– Катерино, ви не можете зрозуміти мене. Я втомилася. Не могли б ви взяти на себе оплату комунальних послуг? Це досить складно рахувати, зважаючи на те, скільки в мене обов’язків.

Що саме належало до обов’язків жінки, Катерина так і не змогла довідатися. Щоразу вона бачила майже стандартну картину – Римма Валер’янівна або з цигаркою в глибокій задумі, або з келихом алкоголю. Жінка весь час скаржилася на втому, аспірантів, які висять на її шиї. Але Катерина ще жодного разу не бачила їх, тому вже почала сумніватися, що ті взагалі існують.

– Доцю, я хотів тебе бачити. Ти не подумай... Чесне слово. Просто... життя так завертілося, – щоразу заводив платівку Микола Петрович.

– Нічого, тату. Головне, що ми тепер разом. Минулого не повернеш, – заспокоювала Катерина батька.

Вдома почастішали скандали. Максим не зовсім розумів, чому з такими фінансовими можливостями Римма Валер’янівна не найме досвідченої доглядальниці для Миколи Петровича. Ні, він не був проти спілкування дружини з батьком, але її постійна відсутність удома почала дратувати.

– Люба, тобі не здається, що вони користуються твоєю добротою? Ну чому, скажи, ти маєш мити квартиру, прасувати одяг і варити їсти? Якось же вони обходилися без тебе весь цей час.

– Максе, ти не розумієш. Я тільки знайшла батька і потрібна йому, – сперечалася та.

– Але ти жертвуєш усім: вільним часом, роботою, відпочинком, родиною врешті-решт. Може, час зупинитися і знайти золоту середину?

Жінці здавалося, що ніхто її не розуміє. Їй було байдуже на вічно незадоволену Риму Валер’янівну, на брак годин у добі й на постійне відчуття втоми. Хотілося, щоб у її дітей був дідусь, а в неї батько. Один його погляд, коли вона приходила до нього – і їй здавалося, що от воно щастя – мати батька, якого ніколи не мала. І байдуже, що вона виконувала роботу за чотирьох, падаючи з ніг. Її тягнуло до батька, ніби магнітом. Час, проведений з ним, ніби додавав їй сил. Батько розпитував про дітей, про роботу... як вона вчилася і жила. Деякі спогади Катерині боліли. Як не крути, а зростати без батька було не медом.

– Нічого Катрусю, перед Богом усі рівні, я відповім за свої гріхи. А якщо зможу, спокутую за життя, борг, що тобі завинив, віддам. Ось цю квартиру я відписав на тебе, вже давно. Чесне слово, – завів розмову після вечері Микола Петрович.

– Що ти, тату, мені твоя квартира не потрібна. Нам є де жити. Ти головне думай про одужання, а не про заповіт, – заперечила Катерина.

Відтоді розмови про спадок у Миколи Петровича почастішали. Катерина гнівалася. Її дратувало, що батько ніби хоче відкупитися.

– Любонько, здається, вам час додому, хіба вас не зачекалися діти? – якось занадто улесливо мовила Римма Валер’янівна. – Та й Максим, як я дивлюся, потребує жіночої уваги, бо дивися, такого гарного чоловіка хтось прибере собі до рук, – огидно засміялася захмелілим голосом.

– Уже йду, – байдуже відповіла.

Микола Петрович упевненим кроком ішов до одужання. Нога почала реагувати на біль, а це був добрий знак. Рука також усе впевненіше робила звичні вправи. Катерина раділа, як дитина.

Натомість Римма Валер’янівна все більше дратувалася. Присутність Катерини була для неї ніби червоною ганчіркою для бика. Під час чергового візиту Римма зупинила жінку просто біля вхідних дверей.

– Катерино, сьогодні Микола Петрович не зможе тебе прийняти, в нього справи, – з порога перейняла. – І так, хотіла тобі сказати, що моєму чоловікові потрібно більше працювати з аспірантами. Тому можеш цього тижня не приходити.

Двері зачинилися, а жінка так і залишилася стояти. Здається, щойно їй сказали непрямим текстом, що в її послугах більше не мають потреби.

Жінці здалося, що батько просто не знає про ставлення його дружини до неї. Батько ж її любить. Не може не любити.

Але потрапити в помешкання до батька й поговорити з ним особисто Катерині так і не вдалося.

Максим намагався втішити дружину, яка втратила апетит, ходила ніби у воду опущена.

– Не хочу нагнітати, Катрусю, але я давно тобі говорив, що не приймай бажаного за дійсне. Без образ, але твоєю добротою скористалися і більше не потребують допомоги.

– Не вірю, Максиме. Батько добре до мене ставився. Постійно вів розмови, що переписав на мене майно. Але воно мені не потрібне. Мені батько потрібен... – ревіла жінка.

– Ти не приходиш кілька днів, але він тебе не шукає. Зваж на це.

Легше Катерині від слів чоловіка не стало. Почувалася зрадженою.

Перед Різдвом Катерина вирішила привітати батька та його дружину зі святом і вкотре спробувати зайти до квартири. І хоч останні два тижні Римма Валер’янівна навіть дверей не відчиняла Катерині, жінці хотілося побачити батька. Їй здавалося дивним, що тато за ці дні навіть не спробував з нею зв’язатися, адже свій номер телефону вона йому залишила.

Двері до квартири були злегка прочиненими, і Катерині стало чомусь моторошно. Ризикнула зайти, хоч тіло тремтіло зі страху. З кухні лунав роздратований голос Римми Валер’янівни. Катерина прислухалася.

– Та що я вже не робила, Томо! Перестань на мене кричати. Хто ж знав?

Жінка витримала паузу, ніби когось слухала. Так Катерина зрозуміла, що дружина батька говорить телефоном.

– Я тобі вкотре повторюю: він спить. Я йому подвійну дозу снодійного дала... Зла не вистачає. Не кричи на мене, доцю. Тільки заради тебе пішла на ці ризики. Хто ж знав, що ця ненормальна дочка почне його на ноги підіймати. Від тих препаратів він давно мав скопитати... Живучий гад. – Замовкла. – Ніхто мене не чує, Томо. В мене просто нервовий зрив. Він цілодобово запитує, де Катерина. Що мені робити? Я розраховувала, що до цього часу він лежатиме в землі, а вона сидітиме у в’язниці. Такий план! Такий план і провалився.

Катерина стояла в коридорі й розуміла, що йдеться про неї. Їй забракло повітря, але не ризикнула видати себе. Дістала з кишені телефон і увімкнула диктофон.

Римма Валер’янівна ж вела далі.

– Доцю, я тобі всоте повторюю: він вніс її в заповіт уже дуже давно. Це добре, що я випадково довідалася. Звідки знаю, чого йому це збрело в голову? Старечий маразм. Провину, бачте, почав відчувати. Сорок років не відчував, а тут нате... Їжте. А головне, тебе, яку виростив, забув внести до заповіту, ніби й не знав. Ненавиджу! План з отруєнням провалився. Якби він був слабкий, як раніше, можна було б підсипати. Й звинуватити цю Катьку... А тепер як? До того ж, щоб подіяло, треба давати потроху й регулярно кілька місяців.

У слухавці щось говорили, й Римма Валер’янівна почала ходити кухнею, помітно нервуючи.

– Та я тобі ще раз повторюю, що не могла. Як? Вона його годувала, їсти варила... я проґавила момент, коли йому стало краще. А тепер... Я заледве вмовила його чай випити, зі снодійним. Я не ризикуватиму, раптом він запідозрить. Це не той стан, коли він заледве розумів, що відбувається... Усе, доцю, я кладу слухавку, якщо ти мене не розумієш... Невдячна. І не вчи мене жити, я не зловживаю алкоголем, так, випиваю потрохи для розрядки.

Жінка зі злістю кинула телефон у стіну й почала плакати.

Катерина ватяними ногами вийшла навшпиньки з квартири.

* * *

Максим уважно вислухав дружину й порадив більше не ходити до батька.

– Страшно уявити, якби її задум здійснився і вона змогла отруїти твого батька. Ти б могла сісти на ґрати...

Катерина плакала.

– Максиме, але... він мій батько. Мені не потрібна його квартира. Лише б у нього все добре було.

– Гаразд, ми щось придумаємо, – заспокоїв чоловік.

За кілька днів Катерина потрапила до квартири батька. Максим довідався, що тепер до них ходить жінка раз на кілька днів прибирати. І саме в цей час Римма Валер’янівна йде з дому. Катерина подзвонила у двері, коли господині не було, й представилася медсестрою Миколи Петровича, не породивши підозри в прибиральниці.

Батько Катерини сидів на ліжку, в окулярах на носі, навколо безліч паперів, працював.

– Катрусю? – ніби здивувався.

– Тату, я не могла до тебе потрапити, Римма мене не впускала.

Микола Петрович зняв окуляри й поглянув на дочку.

– Що ти таке вигадуєш? Чого б це Риммочка тебе не впускала? Та вона сама тебе знайшла, коли я захворів. Знала, що давно хотів тебе відшукати. А ти на неї наговорюєш...

Катерина почала розповідати історію про те, як стала випадковим свідком розмови телефоном Римми з донькою. Навіть запис диктофона увімкнула на підтвердження слів.

Батько сидів ніби й не дихав.

– Не думав я, що Римма мала рацію. А бачу, так воно і є, – раптом зі злістю проказав Микола Петрович.

– Не зрозуміла, тату.

– Я ж думав, що ти до мене як до батька. А тобі тільки квартира в голові. Тобі не соромно наговорювати на чесну і порядну жінку? Та якби не Римма, я б давно вже помер, – випалив чоловік.

– Що? Тату, отямся, ти взагалі чув, про що я говорила?! Я тобі запис вмикала навіщо? Римма тебе хотіла отруїти, а мене в цьому звинуватити. Щоб не було більше спадкоємців.

– Геть! Вимітайся з мого дому. І забудь сюди дорогу! Невдячна! А запис у наш час можна і сфабрикувати. Геть, інакше я поліцію викличу. Ми тобі шанс дали. А ти!

Катерина ще щось намагалася довести, та чоловік відмовлявся навіть слухати.

– Римма – золота жінка. Вона свою кар’єру, мрії, друзів поклала на вівтар нашого шлюбу. Легку здобич знайшла? Квартиру до рук хотіла захапати? Конкурентку побачила. Ти така ж, як і твоя мати – меркантильна, нікчемна жінка! – кричав Микола Петрович.

Далі вже не стала слухати Катерина. Тільки-но батько почав лити бруд на маму, вона зрозуміла, що розмову закінчено.

* * *

Вибігла на вулицю, ніби з полум’я вирвалася. У грудях камінь, на плечах тягар зради й розпачу. Пішла аби куди йти. Трошки заспокоївшись, набрала номер мами.

– Так, Катрусю? – швидко відповіла ненька.

– Мамо, як твої справи? – якомога бадьоріше запитала.

– Доню... В тебе щось сталося? – стурбувалася жінка.

– Мамо... ти мала рацію. Я помилилася... Бачила тільки те, що хотіла бачити... – Катерина заплакала.

– Послухай, донечко... Я теж колись зробила помилку. Та завдяки цьому в мене є ти. Не опускай руки, моя рідна. Витри сльози і рухайся далі.

Катерина плакала й чула, як у слухавці плаче мама.

– Дякую, мамо. За все дякую!

* * *

На роботі Катерина почувалася потрібною. Завжди вважала професію медиків найблагороднішою з усіх. Тому й тяглася душа до медицини.

Прийшла на нічне чергування й почала «приймати» пацієнтів від іншої медсестри.

– В сьомій у нас Ніна Василівна, як і вчора. У восьмій ще дві крапельниці, Олені Федорівні. А в п’ятій – унікальний екземпляр. Дуже дивна пані: з амбіціями королеви Єлизавети й діагнозом гіпертонічний криз, але думаю, там психічний розлад.

Катерина переходила з палати в палату, віталася й уважно слухала колегу. В п’ятій палаті з кублом нерозчесаного волосся лежала Римма Валер’янівна, яку важко було впізнати. Катерину почало нудити від спогадів.

Сама хвора вигляд мала радше божевільної, аніж пацієнтки з високим тиском. Розплющила очі, побачила перед собою доньку чоловіка й почала кричати:

– Заберіть її від мене. Ненавиджу.

– Що з вами, хвора? – злякалася колега Катерини. – Заспокойтеся, вам не можна хвилюватися.

– Це вона, вона: спершу хотіла отруїти мого чоловіка, потім підставити мене. І ось тепер я на вулиці. Мій Микола Петрович, якому я віддала кращі роки свого життя, знайшов якісь ліки й звинувачує мене в спробі його отруїти. А це не я. Не я. Це все вона!

Медсестра швидко дістала ампули заспокійливого й зробила укол хворій.

– Зовсім збожеволіла ця Римма Валер’янівна. Завтра потрібно, щоб її психолог оглянув, – підсумувала.

Катерина тяжко зітхнула. Карма наздогнала жінку, яка прагнула прибрати з горизонту доньку чоловіка. Згадала слова, що не варто рити яму іншим.

* * *

Рік по тому.

Катерина разом з Максимом сиділи в затишній кав’ярні в центрі міста. Жінка намагалася забути історію знайомства з батьком, як страшний сон. Заблокувала контакти в телефоні Рими та батька. Хоча, наскільки відомо було жінці, дружину батька перевели з терапевтичного відділення в психодиспансер. Не змогла вона впоратися з нервовим зривом, жага помсти та збагачення зіграла злий жарт.

Рідні теж максимально підтримували, допомагаючи загоїти рани Катерині.

За розмовою з чоловіком не відразу помітила, що за сусідній столик сів Микола Петрович. Жінку ніби струмом вдарило.

– Максиме, ходімо звідси. – Стало важко дихати.

– Здається, він іде до нас, – помітив чоловік.

Микола Петрович, злегка кульгаючи, підійшов до столика.

– Катрусю, я шукав тебе... але не знав твоєї адреси, – замість вітання почав чоловік.

– Для чого? Я під час останньої зустрічі почула більш ніж достатньо.

– Пробач мені, дочко! Я помилився. Дуже помилився. Ти мала рацію стосовно Римми... Коли ти пішла, я кілька днів лютував. А потім почав шукати підтвердження твоїм словам. І знайшов. Розумієш? Я знайшов препарат, який підливала мені Римма. Благо, що всього кілька разів. Вона не спробувала навіть заховати його.

– Мені це не цікаво. Вибачте. Нам уже час іти, – перебила жінка.

– Але ж, Катрусю. Я попросив вибачення. Зараз мені як ніколи потрібно, щоб поруч хтось був. Я не змінив заповіту, все, як і казав, відійде тобі, – благально і розгублено проказав чоловік.

– Мене чекають діти. На все добре. – Жінці були огидні слова батька.

Катерина встала з-за столу. Це була крапка в цій історії, яка так була їй потрібна.

– І так, хотіла сказати: в мами, чи, як ти кажеш, меркантильної жінки, є я. А хто чи що є в тебе, крім квартири? Нічого. От і живи із цим.

Місто шуміло щоденними турботами, Катерина з Максимом поверталися додому, де на них очікували діти. Жінка відчула, що травма дитинства вже не така гостра. Тільки тепер зрозуміла: вона щаслива.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!