НЕПОТРІБНА

Це було не схоже ні на що. А коли підійшов серпень, мама з Віктором уперше взяли мене до себе в місто, зібрати до школи. Що я відчувала тоді!! Це неможливо передати словами. Вітчим, а вони з мамою вже розписа­лися, на той момент придбав автівку, і з села я їхала в місто з такою гордістю, що переливала вінця. У мене справжня родина!!! Той тиждень у місті здався мені вартим усіх років очікування мами. Ми ходили в кінотеатр, на атракціони, їли морозиво, просто гуляли в парку. Я так не хотіла, щоб це закінчувалося. І коли за тиждень мама з вітчимом приїхали в село й сказали, що забирають мене назавжди жити до себе, у моїй душі грав оркестр. Про це я мріяла все своє свідоме життя!! Про почуття бабусі на той момент мої дитячі мізки ще не думали.

Та, як відомо, казки вони на те й казки, щоб бути на папері, а не в житті. Перші кілька тижнів у новій школі були цікавими та захопливими. Мені подобалося, що вітчим зранку завозив мене до школи, а мама забирала після уроків. Я ніби дивилася якесь кіно зі свого життя, не вірячи, що це все насправді.

Однак реальність виявилася зовсім іншою. Ані мама, ані я не були готові жити поруч одна одної так довго. Їй стало біля мене тісно, дискомфортно. Хоча я прагнула мінімізувати свою присутність, максимально бути непомітною і не створювати зай­вих клопотів. У відведеній мені кімнаті у квартирі Віктора я мог­ла просидіти мало не весь день. І тільки коли вітчим приходив з роботи, відчиняв двері й цікавився, чи я бодай вечеряла.

Мати так і не звикла до присутності доньки у своєму житті. Хоча помітно було, як вона цінує і хоче бути з Віктором. А я почува­лася зайвою. Втім, тільки поруч з матір’ю, вітчим же завжди дбав про мої інтереси, і мені здава­лося, наче прив’язався до мене. Мати часом навіть відкрито заявляла, що він цікавиться моїми справами більше, ніж її. Цього було достатньо, щоб за три місяці спільного життя роз’їхатися. Здалося, що мати зраділа моєму рішенню повернутися в село до бабусі, не відмовляла. Висновок був правильний – мама вона лише у графі свідоцтва про народження, але ніяких почуттів у неї до мене немає. Головне, вона навіть не запитала, чому я так вирішила.

Уже на початку грудня я пішла до своєї старої школи, до колишніх однокласників. І навіть була рада цьому. Справдилися всі мої дитячі страхи – бути непотрібною. Але тепер стало зрозуміло, що єдиною моєю опорою була бабуся, яка терпляче чекала на моє повернення й знала, що це неодмінно станеться. Не поставила мені жодного запитання, не лізла з розмовами, вміла чути там, де слова не лунали.

Час не йшов, а летів. У моєму житті особливо нічого не змінилося: вдень школа, після уроків допомога бабусі. А от у житті матері відбулися кардинальні зміни – їхня родина поповни­лася, народилася донька Валерія. Ніби ж моя сестра. Попри те чужа мені дівчинка. Вже із цією дитиною материнство зіграло свою роль, і мати стала тією, про яку мріяла я. Щебетлива, лагідна, усміхнена, опромінена, заціловувала та обожнювала малу. І хоча вони приїздили до бабусі в село всього кілька разів, мені було достатньо й цих моментів, щоб збагнути, настільки небажаною дитиною я була для своєї біологічної матері.

Бабуся тільки зітхала й говорила, що нехай усе йде, як іде. Але біль мене цькував ізсередини, гриз та підживлював комплекси непотрібності. Однак ненавидіти матір не могла, як і народжену сестру, вона ж не винна, хоч і купається в любові, яка має і мені належати.

На випускний у школі приїхав тільки вітчим, з великим букетом квітів і конвертом з грошима. Мати послалася на хворобу Лєри, та я більш ніж розуміла, що їй просто байдуже. Я й не чекала. Грошей від вітчима теж не взяла, гордість стала моїм другим ім’ям. І від пропозиції вступати до кулінарного технікуму та жити з матір’ю і вітчимом відмови­лася. У мене були інші плани – вступила до ветеринарного коледжу, що був за кілька кілометрів від села, щоб якомога частіше їздити додому, допомагати бабусі. На урочистій частині випускного не могла відвести погляду від переповнених слізьми очей моєї бабусі Надії. Вперше за всі роки я бачила, що їй і болить, і настільки вона втомилася. Тому рішення подавати документи до коледжу було очевидним. Сімнадцять років я потребувала її, а тепер настала моя черга бути опорою для неї.

* * *

– Алінко, коли ти на роботу? – озвалася бабуся із сусідньої кімнати.

– Завтра на 9.00. Я взяла дві зміни поспіль, зайвими кошти не будуть. В обід приїду, щоб ти сама не змінювала Вікторові підгузок. Тож не хвилюйся.

– Я і не збиралася хвилюва­тися. Не приїхала б ти, я потихеньку б сама впоралася.

Бабуся зайшла до моєї кімнати з тацею в руках.

– Попиймо чаю? Як колись.

– Залюбки! – і хоча до горла не лізло нічого, крім води, мені хотілося потішити бабусю, що все в нас добре.

– Що там на роботі? Пес Грім одужує?

Бабуся завжди була в курсі всіх моїх підопічних у ветклініці.

– Ти знаєш, бабусю, це може бути абсурдом, та я гадаю, що пес просто скучив за господарями. І це така захисна реакція організму тварини на те, що відбувається. От уяви, обстріли, обстріли. Господарі залишають його мало не на поталу в Ірпені. Людина розуміє, і їй страшно, а собака не може збагнути, що відбувається. Як він тільки вижив? Добре, що Гнат Сергійович знайшов волонтерів, які врятували його. І от же знову незрозуміло вчинили. Самі поїхали, а собаку залишили на дачі в батьків. Кому?

– І те правда. Може, собаці просто потрібен дім? – бабуся, як завжди, переймалася долею моїх пацієнтів.

– Так, йому колять дорогі вітаміни, дають елітний корм. Але гадаю, що витягнути тварину з депресивного стану може тільки любов та увага господарів.

– І в людей так, – ніби між іншим мовила бабуся.

– Ти про що?

– Сама розумієш, Алінко. Вік­тор теж як загнаний собака, який не знає, як йому бути. Як раніше, не виходить, а набридати він не звик. Думаєш, не розуміє, що не потрібен нікому? Що його кинули, як того пса? Тому й не їсть, десь собі думає, що це припинить його страждання. Та він помиляється. Але ми можемо йому допомогти – зцілити турботою, увагою і навіть любов’ю.

– Ба-а-а! – Я закотила очі в надії, що ця розмова припиниться. – Не вимагай від мене нереального. Що я роблю не так? Годую, перу, мию, змінюю постіль, роблю уколи! Що ще я маю зробити?

У цей момент мені страшенно хотілося розревітися, просто як у дитинстві, від жалкої кропиви.

– Алінко, ти робиш усе, що потрібно задля фізичного здоров’я. Та спробуй змінити своє ставлення до вітчима. Подаруй йому шанс на одужання. Для тебе це майже дрібниця, а йому – потреба. Говори до нього. Неважливо про що. Але не мовчи, коли поруч. Про погоду, роботу, про власну втому, про події дня. Це нормально. Тільки так він зрозуміє, що ти його не ненавидиш.

Я ще більше хотіла плакати, кричати. Але вже не від кропиви, а від того, що бабуся Надія, як зав­жди, мала слушність.

* * *

На роботі я отримувала те, чого прагнула все життя: спокій, потрібність, значущість. Коли я вступала на курс ветеринарії, мало що тямила. Головним моїм критерієм у виборі навчального закладу було близьке розташування з домом. Щоб бодай якось допомагати бабусі та якомога частіше приїздити до неї. Але виявилося, що це не просто професія, а моє покликання. І хоч спершу мої знайомі кепкували, що я на фермі крутитиму хвости коровам, чітко знала, що працюватиму за фахом, з тваринами, але аж ніяк не на фермі. Так доля мене закинула до першої в районі ветеринарної клініки. Я навіть не уявляла, настільки можуть бути вдячними тварини, коли їх урятувати, полікувати й дати шанс на одужання. Мені подобалося все, щодень я приїздила автобусом додому, зарплата дозволяла відкласти заощадження, але найголовніше, що я знай­шла свою нішу й отримувала задоволення від роботи.

А ще мені дуже поталанило з власником клініки. Микола Петрович – колишній ветлікар одного з колгоспів, який усе життя мріяв відкрити приватну практику, щоб допомагати тваринам. І з виходом на пенсію його мрія мати власну клініку, здійсни­лася – діти змогли реалізувати її. Так, після шістдесяти років у чоловіка почалося нове життя й нові пацієнти. У Миколи Петровича я вчилася багато чого, а ще отримувала від нього якісь базові речі як від батька, такі потрібні дочці. Він умів вислухати, порадити й навіть пожаліти. Робота була моїм другим домом.

Останнім часом мені найбільше подобалося проводити час з лабрадором з Ірпеня. Він ситно їв, добре поводився, навіть не скиглив від численних уколів з вітамінами. Але погляд цього пса був ніби відчужений або приречений. Щось до болю знайоме було в тому погляді. Десь так почувалася я все своє дитинство і юність. Покинутою. І наче є дах над головою, тебе годують, піклуються, люблять, але оте відчуття, що ти… не потрібен, нікуди не зникає, воно тримає тебе в постійній напрузі, змушує думати, що ти якась не така, зароджу­ються комплекси, тобі згодом стає все важче побудувати довірливі стосунки. Все повторю­ється знову і знову. І ось ти вкотре стоїш перед дзеркалом, витираєш сльози і думаєш, що більше ніхто й ніколи тебе не полюбить.

– Гріме, хороший песику, ходи сюди. – Лабрадор повагом ви­йшов з відведеного йому вольєра і поклав голову мені на коліно. – Як ти, друже? Чому знову без настрою? – Я чухаю кудлаті вуха собаки і бачу, як з його очей стікають сльози. – Гей, ти чого? Брате, так не можна. Треба жити тут і тепер. Що вже зробиш, коли так сталося? Я розумію, ти скучив за своїм господарем. Але не треба так побиватися. Ну, хочеш, я тебе до себе заберу?

– А це слушна думка, Аліно, – почула за спиною.

Микола Петрович робив обхід своїх пацієнтів, яких було більш ніж достатньо. Від початку війни й вже майже два роки клініка була схожа радше на притулок для тварин, аніж на лікувальний заклад. Але це тільки завдяки доб­рому серцю власника.

– Грому дійсно потрібна родина. Це така порода собак, вони не можуть у неволі. І ліки тут безсилі. Тож я після роботи відвезу вас у село, заодно вип’ю найкращого чаю Надії Семенівни, – чоловік блаженно закотив очі.

– Домовилися, – якось легко погодилася я.

Мені було приємне спілкування з Миколою Петровичем, він нечасто, але бував у нас із бабусею в гостях, знав мою ситуацію з вітчимом.

– Від матері немає новин? – запитав учасно.

– Ні… Я не вірю, що вона приїде з-за кордону, як, власне, і сестра, – мені бракувало повітря і боліло в грудях, хотілося розплакатись.

– Що думаєш робити?

Микола Петрович сів за стіл і почав перегрібати купи паперу, уважно слухаючи мене.

– А хіба в мене є вибір? Наразі житимемо так. Далі покаже час…

– Вибір є завжди. Інше питання, чи хочеш ти обирати?

Я знала, про що хоче сказати директор, розуміла це.

– Мене ніколи не обирали… Я була якщо не зайвою, то просто непоміченою.

– Це тебе зламало?

– Певною мірою так. Я перестала зважати на свою цінність, – чесно зізналася.

– То зателефонуй матері, скажи, що ти не можеш дбати про вітчима. У тебе своє життя.

– Не можу… Мені здається, якщо я вкотре наберу її, вона просто не відповість. У неї є Валерія. А я… ніколи не була їй донькою.

– Алінко, моя тобі порада: не звалюй на себе відповідальності, яка не є твоїм обов’язком. Подбай про Віктора до приїзду сестри й матері, але не більше. Розумієш, про що я?

– Здається, так.

День потік своїм звичним ритмом – заплановані вакцинації, стерилізація, профілактичне оброблення домашніх тварин не давали шансу на роздуми. А може, я ховалася сама від себе? Господи, я ж доросла, а дотепер потребую отієї материнської любові, її уваги.

– Громе, як ти думаєш, чи зможу я колись стати щасливою? – звернулася до пса. – Мовчиш. Я знаю, ти мене розумієш, адже теж почуваєшся зрадженим.

Пес дивився своїми великими очима, переповненими туги, відчувалося, що йому так само болить, як і мені.

(Далі буде)