НЕМА ПРОВИНИ В НЕЛЮБОВІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

03 липня 21:34

434

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Величезне темно-сіре чудовисько перегородило Насті дорогу. Дивилося на неї настороженими, злими очиськами, тихо гарчало, лякаючи чорною ікластою пащею, яка будь-якої миті могла вп’ятися в її ногу, руку чи ще кудись. Настя заціпеніла від страху. Здавалося, навіть її маленьке серденько завмерло, припинило битися, аби не привернути зайву увагу лютого звіра.

–Діку, фу! До мене!

Ураз присмиріле чудовисько сховало ікла і побігло назустріч хлопчачому голосу, що пролунав за спиною Насті, яка так і не змогла рушити з місця. Стояла оніміла, і лише рясні сльози враз потекли її обличчям.

– Злякалася? Дуже? Не бійся, він не вкусить!

Хлопець, який стояв перед Настею, намагався заспокоїти її. Присів перед дівчиною навпочіпки, взяв її лагідно за руку:

– Не плач! Я проведу тебе додому. Ти чия?

Настя схлипнула.

– Василенкова, – ледь прошепотіла, бо, здавалося, щойно пережитий страх геть забрав у неї силу.

– Того, що в центрі села живе?

Кивнула головою.

– А чому опинилася так далеко від дому? – здивувався хлопчина. Від центру села до околиці, куди занесло малу Настю, було понад два кілометри.

– Галинка розповідала, що на леваді вже розцвіла кульбаба. Я хотіла сплести з неї вінок.

– І тебе відпустили саму? Чи батьки не знають, куди ти пішла?

Вони підійшли до перших хат, городи біля яких межували з левадою. Настин переляк уже минувся, голос став упевненішим.

– Не знають! Вони на роботі, а поки прийдуть, буде темно, і тоді вже не дозволять піти. Та й кульбаба закриється. Як тоді з неї вінок плести?

Пес, який біг поруч, раптом кинувся до однієї із хвірток, за якою стояв юнак.

– О, а це що за диво? Ти де знайшов цю красуню, Владику? – усміхаючись, запитав він Настиного супутника.

Владик (тепер Настя знала ім’я свого рятівника) показав на леваду.

– Уявляєш, аж із самого центру села прийшла по квіти. Дік її злякав. Потрібно тепер провести дівчинку додому, бо раптом іще якийсь собака на неї накинеться.

Тим часом на подвір’ї з’явилася жінка у квітчастій сукні, завита легкою хустинкою.

– Мамо, а наш меншенький наречену собі знайшов, – пожартував юнак. – Нічогенька така, гарненька.

– Не говори дурниць, – насупився Влад. – Тобі лише женихання в голові. Краще про свої іспити думай!

Тим часом мати хлопців підійшла до хвіртки. Вислухала історію порятунку Насті, похвалила сина за те, що не залишив дівчинку напризволяще:

– Молодчина! Неодмінно проведи до самого двору і дізнайся, чи вдома є хтось із дорослих. – А тоді звернулася вже до Насті: – А ти більше ніколи сама не йди так далеко, бо за селом вистачає і собак вуличних, і лисиць, навіть вовки часом з’являються й можуть напасти.

Сказала зачекати і незабаром винесла два пиріжки з яблуками, дала дівчинці в руку.

– Мабуть, зголодніла, поки блукала? – запитала жінка і погладила дівчинку лагідно по русявій голівці.

Насті хотілося, аби дорога до її дому була довгою-предовгою! Щоб отак йти і йти, годину, дві, відчуваючи тепло Владикової руки, що міцно тримала її долоньку. У ті хвилини в Настиній душі зароджувалося найпрекрасніше у світі почуття, оте, що оспівали тисячі, мільйони митців світу. Звичайно, спочатку це було поєднання симпатії та вдячності за вчасний порятунок від нападу злого пса, але згодом, коли Настя подорослішає, воно переросте у пристрасне, всеохопне кохання, солодке й гірке водночас.

У їхньому селі було дві школи. Початкова була розташована за пів кілометра від середньої, тому Настя, четвертокласниця, не була знайома із Владом. Навчався він тоді вже в дев’ятому класі, а жив, як виявилося, далеченько від неї. Але коли після літніх канікул Настя перейшла до старшої школи, то на кожній перерві шукала нагоди побачити свого «лицаря». Авжеж, для неї, шанувальниці романів Вальтера Скотта Александра Дюма, якими почала зачитуватися вже в середніх класах, Владислав став уособленням усього того, що приписували ідеальним книжковим героям. Вродливий, мужній… Зрештою, що ще потрібно, аби полонити серце вразливої дівчинки? З роками вона оточила портрет коханого таким непорушним ореолом шляхетності, що жодних недоліків за ним не помічала упродовж довгого часу. Хоча й тоді, коли вони, ці недоліки, стали очевидними, Настя не визнавала їх, бо не хотіла руйнувати образ, який сама створила.

Її захоплення хлопцем незабаром стало об’єктом незлих жартів його приятелів.

– Поглянь, знову та малявка пантрує на тебе, – кивнув на вікно Владів однокласник. – Невже чекатиме до останнього дзвінка?

У Насті заняття закінчувалися раніше, але вона не раз підчікувала свого рятівника, щоб відданим поглядом провести його струнку постать. Влад сприймав усе те добродушно, не надаючи значення її дитячому обожнюванню. Бо й справді, які там можуть бути серйозні почуття в одинадцятирічної дівчинки? От Ліля – то зовсім інше. Вона його однокласниця, і те, що притягує їх одне до одного, і є справжнім коханням! Трепетним, загадковим, незвіданим і від того надзвичайно бажаним, манливим. Влад прагнув значно більшого, ніж просто пристрасні поцілунки, але його кохана була надто поміркованою. Лілія вважала, що потрібно гарно закінчити школу, вступити до вишу, і таким планам ніщо не має завадити.

– А раптом я завагітнію? – зупиняла його юнацьку наполегливість. – Ти ж зовсім не досвідчений у цих справах. Тобі байдуже, а мені доведеться робити аборт. Я цього боюся. Зачекаймо з такими експериментами.

Вони тоді навчалися в одинадцятому класі, і Влад мусив узяти до уваги її аргументи. Навіть на випускному вечорі, коли вони усамітнилися після кількох випитих келихів шампанського, в голові ігристо шуміло юне божевілля, а тіло прагнуло шалених пестощів, Ліля не поступилася.

– У нас попереду ще безмір часу, – промовила твердо і категорично відвела хлопцеві аж надто сміливі руки.

Ліля вступила до медичного вишу, Влад обрав професію військового. Навчання захопило обох, зустрічалися вкрай рідко, бо їхні заклади були в різних містах і їхні канікули не завжди збігалися, але часто писали одне одному і за першої нагоди телефонували.

Після третього курсу закоханим поталанило разом провести канікули. Те незабутнє літо залишило після себе спогад про запахи спілих абрикосів, жасмину та матіоли, від яких уночі паморочилося в головах і мліли від насолоди їхні юні тіла…

Настя… Вона тоді саме закінчила дев’ятий клас і божеволіла від розпачу. Дівчатам і хлопцям її віку батьки вже дозволяли відвідувати дискотеку в сільському клубі. Вважали, що в селі всі свої, тож ніхто не дозволить чогось зайвого з такими малолітками, а в тому ж, щоб вони потанцювали, нічого кримінального немає. Того злощасного вечора вона побачила Влада та Лілю разом і зрозуміла, що втратила коханого назавжди. Настя помітила, як хлопець дивився на дівчину захопленим поглядом, як упевнено і водночас трепетно обіймав її за стан, як їхні очі, зустрічаючись, вели між собою тільки їм обом зрозумілу розмову, і помирала з горя, знищена безнадією. Ота славнозвісна жіноча інтуїція, яка враз прокинулася в ній, ще зовсім дитині, підказала Насті: в них було вже все, оте, що єднає закоханих міцніше, ніж будь-які пута, і тепер їй не до снаги розірвати їх.

Промайнуло ще два роки. Хоча ні, для Насті вони здалися надто довгими і нудними. Влад майже не з’являвся в селі, та й у ті рідкісні дні, коли був, дівчині не пощастило побачити його. Настя втискала гаряче, мокре від сліз обличчя в подушку, аби мати не почула її хлипання. Колись Настя обмовилася про свої почуття до юнака, однак ненька одразу зупинила її:

– Не забивай голову дурницями. У нього – наречена, я чула, що має бути весілля. Що тобі до нього? Краще думай про навчання, а не про чужих хлопців.

Оті всі поради і розради дратували дівчину, тому вона закрила душу і сховала на самому її денці своє нещасне кохання.

Після закінчення школи Настя вирішила також стати медиком, як і її суперниця. Тільки значно кращим, таким, щоб слава про неї дійшла і до Влада, щоб він пошкодував, що не оцінив її, що зробив не такий уже й вдалий вибір. От тільки, щоби вступити до інституту, Насті забракло балів, тож обрала для початку медичне училище, поставивши собі за мету після його закінчення здобути й вищу освіту.

Літо добігало закінчення. Ранки були прохолодними, але вдень сонце, ніби жаліючи землю, на яку вже пантрувала осіння сльота, не шкодувало для неї свого тепла. Інколи температура сягала майже тридцяти градусів, і охочих освіжитися в теплій купелі річки було чимало. Настя, незважаючи на чималеньку відстань, також інколи використовувала таку нагоду. Коли ж дізналася, що Влад саме зараз гостює в батьків, то щодня велосипедом їздила повз його двір. А раптом їй поталанить?

Того дня дівчина востаннє їхала до річки, бо наступного мала вже бути в місті, щоб поселитися в гуртожитку медичного училища. Із сумом задивилася на чуже подвір’я, майже не сподіваючись на бажану зустріч. Але, о диво, Владислав саме прямував до хвіртки! Помітив Настю, привітно помахав їй рукою. Серце звеліло дівчині: «Зупинися!».

– Ти на річку? – Настя кивнула головою. А її вуста ніби оніміли.

– Приймеш у свою компанію? Самому трохи нудно.

Дорогою Влад розповідав, що незабаром їде в частину на Львівщині, куди отримав скерування. Настя не втрималася, аби не поцікавитися:

– А що ж Ліля? Також поїде з тобою?

– Їй іще рік потрібно довчитися, а потім, звісно, приїде до мене, де на той час перебуватиму, бо ми, військові, як ті кочівники: сьогодні в одному місці, завтра – в іншому.

Настя вирішила піти до кінця у своєму самознищенні:

– І коли ж святкуєте весілля?

– Тут наші думки трохи різняться. Я не проти навіть найближчим часом, а Ліля хоче після отримання диплома.

Щось непевне, якийсь вогник надії, який ледь жевріє, засвітився в серці дівчини: «Може, ще не все втрачено?».

Вони підійшли до річки. Сонце розсипало своє золото на блакить води. Небо, річка, напоєне літніми ароматами повітря – земний рай кликав молодих людей у своє лоно, паморочив їм голови, будив у них щось первісне, непереборне. Влад скинув одяг, кинувся в теплі хвилі, ліг горілиць. Захоплено дивився на тендітну постать Насті, яка, оголена, наближалася до води.

Берег любові. Він тоді поєднав їх цим почуттям на коротку мить, а потім тримав не один рік путами обов’язку, відповідальності та дітьми.

Настя не поїхала наступного дня до міста. Пояснила все поганим самопочуттям, сказала, що в неї розболівся шлунок, який лише увечері дав їй спокій. Того дня Влад уже чекав на неї на тому ж місці, де сталося їхнє гріхопадіння. Мав розгублений вигляд і здавався трохи злим. На себе? Чи на обох?

– Насте, ми не повинні були… Це нечесно… – його слова, ніби каміння, били по серцю дівчини. Влад хотів попрощатися з Настею. Вона подивилася на нього повними смутку і муки очима:

– Я нічого від тебе не вимагаю. Нехай це буде нашим прощанням.

Провела ніжно рукою по його обличчі, шиї…

Вагітність злякала Настю і водночас повернула їй надію. Це присуд долі! Дівчина відчувала: Влад не посміє відмовитися від дитини. От тільки як повідомити йому новину? Довго не наважувалася приїхати додому, боячись прискіпливого погляду матері. От якби спочатку владнати це питання з хлопцем, а потім уже поставити батьків перед фактом, тоді їхній гнів уже буде для неї не таким страшним. Але час минав швидко, зміни в її фігурі стали помітними для подруг, які жили з нею у квартирі, і Настя зрозуміла, що зволікання працює не на її користь. Зрештою дівчина вирушила в дорогу.

Коли Настя зійшла з потяга в районному центрі, звідки потрібно було діставатися до села маршруткою, знову їй усміхнулася доля: мати Владислава поверталася додому цим самим рейсом.

– Їздила до свого старшого, – пояснила вона дівчині, коли сиділи поруч з нею в автобусі. І поділилася радістю: – Онук у мене народився!

«А незабаром іще один народиться», – вертілося на язику в Анастасії, але вона стрималася, розуміючи, що громадський транспорт – це не те місце, де повідомляють такі новини. Усю дорогу дівчина перебирала варіанти, як дізнатися у Владової матері номер телефону її сина, однак не вигадала нічого кращого, ніж запитати про це прямо.

– Мені дуже потрібно, – жалібно промовила на її німе здивування в погляді.

Жінка назвала заповітні цифри, мабуть, навіть не здогадуючись про справжню причину такої потреби. А може, й здогадалася, згадавши пізнє повернення Владислава додому після купання в річці, коли він квапливо сховався у своїй кімнаті, відмовившись від вечері. І це незважаючи на те, що раніше ніколи не лягав спати голодним.

Настя не поспішала додому. Вона шукала, де б усамітнитися і зателефонувати юнакові перед тим, як з’явиться на очі своїм батькам. Сіла на східці біля порожнього в будні місцевого будинку культури. Довгі гудки, що неабияк насторожують… «Візьми… візьми ж нарешті слухавку!» – благало її серце. Аж ось почула бажаний голос. Пояснювала плутано, хвилюючись і боячись, що Влад обірве розмову, не захоче її вислухати. Даремно. Він вислухав. Довге мовчання десь там, у невідомому місці, за сотні кілометрів від неї, лякало Настю невизначеністю.

– Владе! – не витерпіла напруження.

– Я думаю, – зупинив її, – що маємо робити.

Уже те, що не скидав провину лише на неї, трохи заспокоїло дівчину.

– Аборт запізно робити? – запитав.

– Майже чотири місяці, – протягнула тремтливим голосом.

– Чому раніше не подумала про це? – в голосі хлопця з’явилося роздратування. – Ти ж майбутній медик, а це елементарні речі.

Настя мовчала. Справді, мала б подумати. Але… Тоді б їхні долі вже ніколи не пересіклися, а вона прагнула зовсім іншого! Ця дитина – ота мотузочка, яка має міцно зв’язати її з коханим. Ліля… Хіба вона посміє тепер стати між ними? Забрати в дитини батька?

Влад пообіцяв приїхати до Насті в місто. Вдома відбулася важка розмова з матір’ю, в якої Настя майже на колінах виблагала зберегти поки що все в таємниці від батька, який обожнював свою єдину доню і вважав її розумницею.

– Розкажеш після мого від’їзду! – слізно просила. – Коли ми приїдемо з Владом, татко встигне пересердитися. Прошу тебе, матусю!

Наступного дня поспіхом залишила батьківське помешкання, боячись, аби тато не помітив її стану.

– Потрібно до семінару готуватися, дуже багато матеріалу засвоїти, – пояснила йому.

Влад приїхав за два тижні. Був сердитий.

– Ох, мала, ти все-таки домоглася свого. Врятував тебе на свою голову, – пожартував невесело.

Вдячна за те, що не кинув її напризволяще в цій складній ситуації, Настя великодушно запропонувала:

– Ти можеш не оформляти зі мною шлюб, а лише дати своє прізвище дитині. А з Лілею…

– А з Лілею, дякуючи тобі, все закінчено! – різко обірвав її. – Після того, як я розповів їй правду, Ліля мене знати не хоче, тож…

За два місяці їх розписали. Після скромної сімейної вечірки вони роз’їхалися кожен у своє місто: Влад служити, а Настя навчатися.

Потім було народження Костика, за два роки – Ігоря, але й вони не зблизили Влада і Настю.Чоловік не поспішав перевозити дружину з дітьми на місце своєї служби.

– Хіба тобі не краще бути з дітьми біля батьків? Тут і умови добрі, і допомога є, а гуртожиток є гуртожиток, навіть сімейний. От коли в нас з’явиться своє житло…

– Коли це буде? Ми сумуємо за тобою, – Настя намагалася розчулити чоловіка.

– Я також, однак потрібно трохи потерпіти, – не здавався він.

Настя мучилася ревнощами. Вони терзали її душу і тіло, не давали сну, уява малювала картини зради Влада з іншими жінками. Не може бути, щоб такий красень упродовж багатьох місяців залишався без жіночої ласки! Можливо, саме цієї миті, коли Настя лежить на самоті на їхньому подружньому ліжку, його втішає якась грудаста хвойда?! Серце Насті аж заходилося від розпачу і їй хотілося плакати від безпорадності. Приїжджала декілька разів неочікувано туди, де служив чоловік, але не спіймала його на гарячому, хоча чомусь була впевнена: зраджує, просто робить це не на своїй території, а десь у квартирах своїх пасій. Намагалася під час зустрічей із чоловіком напоїти його своїм коханням так, щоб не бажав інших жінок, щоб прагнув лише її, але відчувала його відчуженість навіть після найгарячіших любощів. Інколи Влад навіть зупиняв її, коли аж занадто палила його пристрастю, готова виконати будь-які його примхи:

– Що це ти?.. Порнофільмів надивилася чи що?

А потім почалася ота горезвісна АТО, і Владислав іще рідше з’являвся вдома. Настя хвилювалася, молила Господа, аби беріг його. Кожен день розпочинала з молитви і закінчувала нею:

– Боже милосердний і всемогутній! Захисти мого коханого від лиха і смерті.

Настя молилася, а він, як згодом дізналася, зраджував її зі своїм минулим коханням, зі своєю Лілечкою. Хоча тепер визнає: справжнє кохання минулим не буває.

Чоловік приїхав у короткочасну відпустку в липні 2016-го. Був неймовірно турботливим з дітьми, відводив їм максимум уваги. Вони не могли натішитися батьком, а от вона… Першого вечора Влад заснув, не дочекавшись Насті з ванної кімнати. Наступна ніч також минула без нього.

– Я в батьків заночую, – зателефонував від них. – Не встиг полагодити дещо, то завтра закінчуватиму.

Настя зрозуміла, що то вже не було випадковістю. Після такої довгої розлуки Влад не хоче її? На те має бути вагома причина. «Хвороба чи жінка – одне з двох», – міркувала Настя.

Влад повернувся пізно ввечері. Відвів погляд, коли вона намагалася прочитати в ньому відповідь.

– Нам потрібно поговорити, – промовив рішуче.

О, цими словами розпочинається чи, навпаки, закінчується багато історій! Настя відчула, що причиною для таких слів буде жінка, а не те, в чому вона була готова підтримувати чоловіка.

– Я не залишу вас без допомоги. Діти…

– Ти не потрібен нам! Ні мені, ні дітям! – крикнула у гніві Настя.

Влад намагався достукатися до її розсудливості:

– Ти знала, що я кохаю іншу, і все-таки вирішила розлучити нас. Ні, я не скидаю зі себе провини. Я намагався бути добрим чоловіком, але так і не зміг покохати тебе. Думаєш, лише жінці важко з нелюбом жити? Я кохався з тобою, точніше, я спав з тобою, а в снах кохався з Лілею – це має так бути?! Навіщо цей обман, ця брехня в наших стосунках? Хто від цього щасливіший?

Настя хотіла сказати, що вона щаслива вже від того, що може тримати його за руку, коли вони йдуть вулицею, торкатися його, коли він спить поруч, рада, що хоча б зрідка може отримувати насолоду від їхнього єднання. Промовчала. Велика образа і відчуття приниженої гідності стулили її вуста. Після стількох років боротьби за цього чоловіка Настя таки програла цю битву. Чим же його так полонила ота Лілька?

– Скажи, чим вона краща за мене?

Владислав скривився невдоволено:

– Насте, прошу: припини. Ми дорослі люди, і такі речі зрозумілі без пояснень.

Влад не забував про дітей. Надсилав їм подарунки, спілкувався з ними через відеозв’язок, забезпечував їх усім потрібним. І просив Настю відпустити їх з ним у Київ, де він жив зі своєю новою дружиною. Не відпускала. Не могла дозволити, щоб ота розлучниця готувала її дітям їжу чи якось піклувалася про них. Владислав не наполягав на своєму праві бачити синів, відчуваючи провину. Аж за рік після розлучення Костик з Ігорем ледве вблагали відпустити їх хоча б на декілька днів до батька.

– Ми не були в Києві жодного разу, а там стільки цікавого! – аргументували своє бажання.

Настя мусила піти на поступки, боячись, що її супротив закінчиться черговою поразкою, в якій вона втратить прихильність синів. Вони повернулися радісні, задоволені гостюванням та подарунками. Захоплено розповідали про ті місця, які відвідували з тіткою Лілею, оскільки татка часто викликали на службу.

– А в нас буде сестричка! – поділився новиною менший.

Ніби гострий ніж увіткнули Насті в серце. Заболіло так, що важко стало дихати. Господи, чому ж ти такий жорстокий?!

Після тієї новини щось зле, темне вселилося в Настину душу. Вона почала бажати колись такій рідній людині смерті. Це не було якимось свідомим прагненням, оформленим у недвозначні речення. Щось подібне до такого… розмитого, не до кінця визначеного: «Владислав може не повернутися звідти… Що ж, тоді ні їй, ні мені…». Інколи Настя картала себе за ті думки, відганяла їх від себе, але вони однаково жили в ній, нуртуючи душу, позбавляючи її спокою.

24 лютого 2022 року розпочалася інша війна. Так, гинули люди, починаючи з 2014-го, і кожна смерть упродовж цих тривожних років – то велика трагедія. Однак тепер полилися криваві ріки, і те, що відбувається, можна впевнено назвати геноцидом українського народу. Настя усвідомила, що шанси залишитися живим у такому страшному горнилі війни катастрофічно зменшилися. Інколи вони нульові. Мабуть, невипадково про те місце, звідки не завжди повертаються живими, так і кажуть: «Бути на нулі». Влад – там! Він отримав поранення. На щастя, його називають легким, але друг, який був із Владом, загинув.

Із Назаром вони товаришували ще з військової академії, служили в одній частині, а потім разом воювали. Настя знала Назара, бо він приїжджав під час літньої відпустки до них у гості разом зі своєю дружиною та маленькою донечкою. «На малину і свіже сільське повітря», – жартував чоловік, бо сам Назар і його Інна були міськими жителями. І ось тепер його немає, у що дуже важко повірити. Ні, неможливо повірити! Настя зателефонувала Інні, аби висловити співчуття. Навіть на відстані вона відчула той біль, що звучав у згаслому голосі жінки.

– Живу, бо потрібно жити заради донечки. А взагалі-то частина мене вже мертва…

Настя згадує, як тішився Назар маленькою Златою.

– Моє сонечко, моє золотце! – казав з неймовірною ніжністю і любов’ю.

Підкидав доньку високо, ловив міцними руками, і Злата зовсім не боялася: знала, що ті руки підхоплять її, що вони найнадійніші у світі. Чиї тепер руки підтримають осиротілу дитину у важкі хвилини?

Гаряче запекло в Настиних очах і гострим болем пройняло груди. Її діти також можуть залишитися без батьківської підтримки. Це може статися будь-якої миті і буде непоправним. І тоді вже не матимуть значення ні її образи, ні її ненависть до тієї жінки, яка забрала в неї коханого, ні нелюбов та заздрість до тієї дівчинки, яка називає його татусем, як і її сини. Чи стане Настя щасливішою від цього? Відповідь очевидна. Нарешті жінка змушена була визнати, що таки не мала права на цього чоловіка, що вона – крадійка, яка доволі підступно заманила його у свої тенета. Незважаючи на це, Владислав десять років жив з нею, дбав про неї. А для дітей він узагалі був чудовим батьком! Але ж ні, не був, а є! І нехай Бог пробачить їй оті підступні, негідні думки, які нерідко заповзали в її душу, кублилися там в’язким чорним болотом, що не давало вільно дихати і бачити світло у своєму житті.

«Боже, збережи батька для моїх синів! І для всіх інших діток! Щоб не плакали вони на їхніх могилах, щоб завжди відчували їхню опору і мали мудру батьківську пораду», – просила подумки.

Ніби важка гора зсунулася з Настиних плечей. Усі ці роки вона вважала Влада винним у своєму нещасті, сердилася на те, що була обділена його чоловічою ласкою, гнівалася, здогадуючись, що його серце завжди належало іншій жінці, а не їй, законній дружині та матері його дітей. Чому ж так довго не з’являлося усвідомлення, що є почуття, над яким не мають влади ні папірці з печаткою, ні людський осуд, ні жодні постанови, хоч би які важливі органи їх ухвалювали? Мабуть, потрібен був час для дозрівання жіночої чи й просто людської мудрості. Легкий сум світлою хмаринкою ліг на її серце. Нема провини в нелюбові… Нема, тож і ображатися на Влада нема за що. А бажати його смерті й поготів. Настя вкотре перепрошує Бога за свої грішні думки: «Нехай Влад буде щасливим зі своєю Лілею і повернеться живим до наших дітей!».