НЕМА ПРОВИНИ В НЕЛЮБОВІ

Величезне темно-сіре чудовисько перегородило Насті дорогу. Дивилося на неї настороженими, злими очиськами, тихо гарчало, лякаючи чорною ікластою пащею, яка будь-якої миті могла вп’ятися в її ногу, руку чи ще кудись. Настя заціпеніла від страху. Здавалося, навіть її маленьке серденько завмерло, припинило би­тися, аби не привернути зайву увагу лютого звіра.

–Діку, фу! До мене!

Ураз присмиріле чудовисько сховало ікла і побігло назустріч хлопчачому голосу, що пролунав за спиною Насті, яка так і не змогла рушити з місця. Стояла оніміла, і лише рясні сльози враз потекли її обличчям.

– Злякалася? Дуже? Не бійся, він не вкусить!

Хлопець, який стояв перед Настею, намагався заспокоїти її. Присів перед дівчиною навпочіпки, взяв її лагідно за руку:

– Не плач! Я проведу тебе додому. Ти чия?

Настя схлипнула.

– Василенкова, – ледь прошепотіла, бо, здавалося, щойно пережитий страх геть забрав у неї силу.

– Того, що в центрі села живе?

Кивнула головою.

– А чому опинилася так далеко від дому? – здивувався хлопчина. Від центру села до околиці, куди занесло малу Настю, було понад два кілометри.

– Галинка розповідала, що на леваді вже розцвіла кульбаба. Я хотіла сплести з неї вінок.

– І тебе відпустили саму? Чи батьки не знають, куди ти пішла?

Вони підійшли до перших хат, городи біля яких межували з левадою. Настин переляк уже минувся, голос став упевненішим.

– Не знають! Вони на роботі, а поки прийдуть, буде темно, і тоді вже не дозволять піти. Та й кульбаба закриється. Як тоді з неї вінок плести?

Пес, який біг поруч, раптом кинувся до однієї із хвірток, за якою стояв юнак.

– О, а це що за диво? Ти де знайшов цю красуню, Владику? – усміхаючись, запитав він Настиного супутника.

Владик (тепер Настя знала ім’я свого рятівника) показав на леваду.

– Уявляєш, аж із самого цент­ру села прийшла по квіти. Дік її злякав. Потрібно тепер провести дівчинку додому, бо раптом іще якийсь собака на неї накинеться.

Тим часом на подвір’ї з’явилася жінка у квітчастій сукні, завита легкою хустинкою.

– Мамо, а наш меншенький наречену собі знайшов, – пожартував юнак. – Нічогенька така, гарненька.

– Не говори дурниць, – насупився Влад. – Тобі лише женихання в голові. Краще про свої іспити думай!

Тим часом мати хлопців підійшла до хвіртки. Вислухала історію порятунку Насті, похвалила сина за те, що не залишив дівчинку напризволяще:

– Молодчина! Неодмінно проведи до самого двору і дізнайся, чи вдома є хтось із дорослих. – А тоді звернулася вже до Насті: – А ти більше ніколи сама не йди так далеко, бо за селом вистачає і собак вуличних, і лисиць, навіть вовки часом з’являються й можуть напасти.

Сказала зачекати і незабаром винесла два пиріжки з яблуками, дала дівчинці в руку.

– Мабуть, зголодніла, поки блукала? – запитала жінка і погладила дівчинку лагідно по русявій голівці.

Насті хотілося, аби дорога до її дому була довгою-предовгою! Щоб отак йти і йти, годину, дві, відчуваючи тепло Владикової руки, що міцно тримала її долоньку. У ті хвилини в Настиній душі зароджувалося найпрекрасніше у світі почуття, оте, що оспівали тисячі, мільйони митців світу. Звичайно, спочатку це було поєднання симпатії та вдячності за вчасний порятунок від нападу злого пса, але згодом, коли Настя подорослішає, воно переросте у пристрасне, всеохопне кохання, солодке й гірке водночас.

У їхньому селі було дві школи. Початкова була розташована за пів кілометра від середньої, тому Настя, четвертокласниця, не була знайома із Владом. Навчався він тоді вже в дев’ятому класі, а жив, як виявилося, далеченько від неї. Але коли після літніх канікул Настя перейшла до старшої школи, то на кожній перерві шукала нагоди побачити свого «лицаря». Авжеж, для неї, шанувальниці романів Вальтера Скотта Александра Дюма, якими почала зачитуватися вже в середніх класах, Владислав став уособ­ленням усього того, що приписували ідеальним книжковим героям. Вродливий, мужній… Зрештою, що ще потрібно, аби полонити серце вразливої дів­чинки? З роками вона оточила портрет коханого таким непорушним ореолом шляхетності, що жодних недоліків за ним не помічала упродовж довгого часу. Хоча й тоді, коли вони, ці недоліки, стали очевидними, Настя не визнавала їх, бо не хотіла руйнувати образ, який сама створила.

Її захоплення хлопцем незабаром стало об’єктом незлих жартів його приятелів.

– Поглянь, знову та малявка пантрує на тебе, – кивнув на вікно Владів однокласник. – Невже чекатиме до останнього дзвінка?

У Насті заняття закінчувалися раніше, але вона не раз підчікувала свого рятівника, щоб відданим поглядом провести його струнку постать. Влад сприймав усе те добродушно, не надаючи значення її дитячому обожнюванню. Бо й справді, які там можуть бути серйозні почуття в одинадцятирічної дівчинки? От Ліля – то зовсім інше. Вона його однокласниця, і те, що притягує їх одне до одного, і є справжнім коханням! Трепетним, загадковим, незвіданим і від того надзвичайно бажаним, манливим. Влад прагнув значно більшого, ніж просто пристрасні поцілунки, але його кохана була надто поміркованою. Лілія вважала, що потрібно гарно закінчити школу, вступити до вишу, і таким планам ніщо не має завадити.

– А раптом я завагітнію? – зупиняла його юнацьку наполегливість. – Ти ж зовсім не досвідчений у цих справах. Тобі байдуже, а мені доведеться робити аборт. Я цього боюся. Зачекаймо з такими експериментами.

Вони тоді навчалися в одинадцятому класі, і Влад мусив узяти до уваги її аргументи. Навіть на випускному вечорі, коли вони усамітнилися після кількох випитих келихів шампанського, в голові ігристо шуміло юне божевілля, а тіло прагнуло шалених пестощів, Ліля не поступилася.

– У нас попереду ще безмір часу, – промовила твердо і категорично відвела хлопцеві аж надто сміливі руки.

Ліля вступила до медичного вишу, Влад обрав професію військового. Навчання захопило обох, зустрічалися вкрай рідко, бо їхні заклади були в різних містах і їхні канікули не завжди збігалися, але часто писали одне одному і за першої нагоди телефонували.

Після третього курсу закоханим поталанило разом провести канікули. Те незабутнє літо залишило після себе спогад про запахи спілих абрикосів, жасмину та матіоли, від яких уночі паморочилося в головах і мліли від насолоди їхні юні тіла…

Настя… Вона тоді саме закінчила дев’ятий клас і божеволіла від розпачу. Дівчатам і хлопцям її віку батьки вже дозволяли відвідувати дискотеку в сільському клубі. Вважали, що в селі всі свої, тож ніхто не дозволить чогось зайвого з такими малолітками, а в тому ж, щоб вони потанцювали, нічого кримінального немає. Того злощасного вечора вона побачила Влада та Лілю разом і зрозуміла, що втратила коханого назав­жди. Настя помітила, як хлопець дивився на дівчину захопленим поглядом, як упевнено і водночас трепетно обіймав її за стан, як їхні очі, зустрічаючись, вели між собою тільки їм обом зрозумілу розмову, і помирала з горя, знищена безнадією. Ота славнозвісна жіноча інтуїція, яка враз прокинулася в ній, ще зовсім дитині, підказала Насті: в них було вже все, оте, що єднає закоханих міцніше, ніж будь-які пута, і тепер їй не до снаги розірвати їх.

Промайнуло ще два роки. Хоча ні, для Насті вони здалися надто довгими і нудними. Влад майже не з’являвся в селі, та й у ті рідкісні дні, коли був, дівчині не пощастило побачити його. Настя втискала гаряче, мокре від сліз обличчя в подушку, аби мати не почула її хлипання. Колись Настя обмовилася про свої почуття до юнака, однак ненька одразу зупинила її:

– Не забивай голову дурницями. У нього – наречена, я чула, що має бути весілля. Що тобі до нього? Краще думай про навчання, а не про чужих хлопців.

Оті всі поради і розради дратували дівчину, тому вона закрила душу і сховала на самому її денці своє нещасне кохання.

Після закінчення школи Нас­тя вирішила також стати медиком, як і її суперниця. Тільки значно кращим, таким, щоб слава про неї дійшла і до Влада, щоб він пошкодував, що не оцінив її, що зробив не такий уже й вдалий вибір. От тільки, щоби вступити до інституту, Насті забракло балів, тож обрала для початку медичне училище, поставивши собі за мету після його закінчення здобути й вищу освіту.

Літо добігало закінчення. Ранки були прохолодними, але вдень сонце, ніби жаліючи землю, на яку вже пантрувала осіння сльота, не шкодувало для неї свого тепла. Інколи температура сягала майже тридцяти градусів, і охочих освіжитися в теплій купелі річки було чимало. Настя, незважаючи на чималеньку відстань, також інколи використовувала таку нагоду. Коли ж дізналася, що Влад саме зараз гостює в батьків, то щодня велосипедом їздила повз його двір. А раптом їй поталанить?

Того дня дівчина востаннє їхала до річки, бо наступного мала вже бути в місті, щоб поселитися в гуртожитку медичного училища. Із сумом задивилася на чуже подвір’я, майже не сподіваючись на бажану зустріч. Але, о диво, Владислав саме прямував до хвіртки! Помітив Настю, привітно помахав їй рукою. Серце звеліло дівчині: «Зупинися!».

– Ти на річку? – Настя кивнула головою. А її вуста ніби оніміли.

– Приймеш у свою компанію? Самому трохи нудно.

Дорогою Влад розповідав, що незабаром їде в частину на Львівщині, куди отримав скерування. Настя не втрималася, аби не поцікавитися:

– А що ж Ліля? Також поїде з тобою?

– Їй іще рік потрібно довчитися, а потім, звісно, приїде до мене, де на той час перебуватиму, бо ми, військові, як ті кочівники: сьогодні в одному місці, завтра – в іншому.

Настя вирішила піти до кінця у своєму самознищенні:

– І коли ж святкуєте весілля?

– Тут наші думки трохи різняться. Я не проти навіть найближчим часом, а Ліля хоче після отримання диплома.

Щось непевне, якийсь вогник надії, який ледь жевріє, засвітився в серці дівчини: «Може, ще не все втрачено?».

Вони підійшли до річки. Сонце розсипало своє золото на блакить води. Небо, річка, напоєне літніми ароматами повітря – земний рай кликав молодих людей у своє лоно, паморочив їм голови, будив у них щось первісне, непереборне. Влад скинув одяг, кинувся в теплі хвилі, ліг горілиць. Захоплено дивився на тендітну постать Насті, яка, оголена, наближалася до води.

Берег любові. Він тоді поєднав їх цим почуттям на коротку мить, а потім тримав не один рік путами обов’язку, відповідальності та дітьми.

Настя не поїхала наступного дня до міста. Пояснила все поганим самопочуттям, сказала, що в неї розболівся шлунок, який лише увечері дав їй спокій. Того дня Влад уже чекав на неї на тому ж місці, де сталося їхнє гріхопадіння. Мав розгублений вигляд і здавався трохи злим. На себе? Чи на обох?

– Насте, ми не повинні були… Це нечесно… – його слова, ніби каміння, били по серцю дівчини. Влад хотів попрощатися з Настею. Вона подивилася на нього повними смутку і муки очима:

– Я нічого від тебе не вимагаю. Нехай це буде нашим прощанням.

Провела ніжно рукою по його обличчі, шиї…

Вагітність злякала Настю і водночас повернула їй надію. Це присуд долі! Дівчина відчувала: Влад не посміє відмовитися від дитини. От тільки як повідомити йому новину? Довго не наважувалася приїхати додому, боячись прискіпливого погляду матері. От якби спочатку владнати це питання з хлопцем, а потім уже поставити батьків перед фактом, тоді їхній гнів уже буде для неї не таким страшним. Але час минав швидко, зміни в її фігурі стали помітними для подруг, які жили з нею у квартирі, і Настя зрозуміла, що зволікання працює не на її користь. Зрештою дівчина вирушила в дорогу.

Коли Настя зійшла з потяга в районному центрі, звідки потрібно було діставатися до села маршруткою, знову їй усміхну­лася доля: мати Владислава поверталася додому цим самим рейсом.

– Їздила до свого старшого, – пояснила вона дівчині, коли сиділи поруч з нею в автобусі. І поділилася радістю: – Онук у мене народився!

«А незабаром іще один народиться», – вертілося на язику в Анастасії, але вона стрима­лася, розуміючи, що громадський транс­порт – це не те місце, де повідомляють такі новини. Усю дорогу дівчина перебирала варіанти, як дізнатися у Владової матері номер телефону її сина, однак не вигадала нічого кращого, ніж запитати про це прямо.

– Мені дуже потрібно, – жалібно промовила на її німе здивування в погляді.

Жінка назвала заповітні цифри, мабуть, навіть не здогадуючись про справжню причину такої потреби. А може, й здогадалася, згадавши пізнє повернення Владислава додому після купання в річці, коли він квапливо сховався у своїй кімнаті, відмовившись від вечері. І це незважаючи на те, що раніше ніколи не лягав спати голодним.

Настя не поспішала додому. Вона шукала, де б усамітнитися і зателефонувати юнакові перед тим, як з’явиться на очі своїм батькам. Сіла на східці біля порожнього в будні місцевого будинку культури. Довгі гудки, що неабияк насторожують… «Візьми… візьми ж нарешті слухавку!» – благало її серце. Аж ось почула бажаний голос. Пояснювала плутано, хвилюючись і боячись, що Влад обірве розмову, не захоче її вислухати. Даремно. Він вислухав. Довге мовчання десь там, у невідомому місці, за сотні кілометрів від неї, лякало Настю невизначеністю.

– Владе! – не витерпіла напруження.

– Я думаю, – зупинив її, – що маємо робити.

Уже те, що не скидав провину лише на неї, трохи заспокоїло дівчину.

– Аборт запізно робити? – запитав.

– Майже чотири місяці, – протягнула тремтливим голосом.

– Чому раніше не подумала про це? – в голосі хлопця з’явилося роздратування. – Ти ж майбутній медик, а це елементарні речі.

Настя мовчала. Справді, мала б подумати. Але… Тоді б їхні долі вже ніколи не пересіклися, а вона прагнула зовсім іншого! Ця дитина ...