НЕМА ПРОВИНИ В НЕЛЮБОВІ

Величезне темно-сіре чудовисько перегородило Насті дорогу. Дивилося на неї настороженими, злими очиськами, тихо гарчало, лякаючи чорною ікластою пащею, яка будь-якої миті могла вп’ятися в її ногу, руку чи ще кудись. Настя заціпеніла від страху. Здавалося, навіть її маленьке серденько завмерло, припинило би­тися, аби не привернути зайву увагу лютого звіра.

–Діку, фу! До мене!

Ураз присмиріле чудовисько сховало ікла і побігло назустріч хлопчачому голосу, що пролунав за спиною Насті, яка так і не змогла рушити з місця. Стояла оніміла, і лише рясні сльози враз потекли її обличчям.

– Злякалася? Дуже? Не бійся, він не вкусить!

Хлопець, який стояв перед Настею, намагався заспокоїти її. Присів перед дівчиною навпочіпки, взяв її лагідно за руку:

– Не плач! Я проведу тебе додому. Ти чия?

Настя схлипнула.

– Василенкова, – ледь прошепотіла, бо, здавалося, щойно п...