НЕКРИМІНАЛЬНЕ ЧТИВО

Попри звичне навчання, Мія відвідувала ще й художню школу, адже мала нахил до малювання. Майбутні художники, а поки лиш студенти інституту культури, не менш дотепні, порівняли дівчину з Катериною Осадчою, бо ж обличчям і зростом вдалася до відомої телеведучої. Так і провчилася п’ять років із цим прізвиськом.

– Добре, хоч не порівняли з Міком Джаггером, – реготнула Мія, уявляючи молодого соліста відомого гурту «Роллінг Стоунз». Хлопака аж ніяк не з рисами Алена Делона, хоча для такого популярного співака це не мало ніякого значення. Зрештою, для Мії теж. Дівчина готувалася до своєї першої персональної виставки, тому їй було не до споглядань у люстро, з яким, до речі, вона вже давно не ворогувала. А чого б їй сердитися на своє відображення: яка є, така є.

Виставка наближалася до завершення, критики, митці, поціновувачі мистецтва, друзі, випадкові гості, місцеві кореспонденти й фотографи захоплювалися талантом молодої художниці, замовляли її картини, які «аж пахнуть літом», чи «ніби хатина моєї бабусі», або й «я цей пейзаж бачив колись уві сні».

– А я бачив авторку на всіх картинах Амадео Модільяні, – почула позаду себе приємний баритон з ледь помітним ак­центом.

Мія відразу второпала, що це коментар художника, а не пересічного оглядача картин. Бо лиш знана в мистцеві людина могла згадати про відомого італійського портретиста минулого сторіччя, який усіх жінок зображав із видовженим обличчям.

– Мої далекі предки одні з його натурниць, – весело відповіла й повернула лиш голову до незнайомця, даючи зрозуміти, що не збирається продовжувати бесіду. Звикла, що чоловіки захоплюються її талантом, але аж ніяк не її зовнішністю.

– А ви не менш приваблива модель. У вас таке обличчя, як на ликах святих. Я б залюбки писав з вас ікони, – не вгавав баритон.

– Мучениць? – таки повернулася в пів­оберта до незнайомця. В очах грали бісики, на вустах усмішка, а у словах сарказм.

– Зовсім ні. Одухотворених святих, які своїм життям спонукали до спасіння й Божої благодаті. Наприклад, мироносиця Соломія, яка не відчула на собі ніяких страждань, адже була дочкою Йосипа Обручника, відомого теслі, тобто чоловіка не бідного. Прислуговувала самому Господові й дожила до глибокої старості...

Мія повернулася повністю, адже повне її ім’я знали тільки рідні й хіба ще клерки в різних конторах, де треба показувати паспорт. Збіг чи незнайомець таки дійсно знає про неї більше? Чоловік вищий на пів голови за Мію, ого, теж немалого зросту. В темних окулярах, за якими не видно погляду, чорне волосся відкинуте назад і зв’язане в жмут, обличчя молоде, доглянуте, кругловиде, на підборідді ямка, на повних устах легка усмішка.

«Джон Траволта. З “Кримінального чтива”, оце поворот!» — подумки реготала, та чинно подала руку.

– Міє, а ви, бачу, теж маєте стосунок до мистецтва. Дякую, що завітали глянути мій скромний доробок, – знітилась.

– Вінсент. Для теперішніх друзів. І для тих, хто невдовзі ними стане, – подав руку, не ховаючи лукавої усмішки.

– Той самий Вінсент? Із фільму? – заледве стримувала сміх.

– Ага, з того ж «Чтива», – галантно зігнув руку в лікті, даючи зрозуміти, щоб за нього трималася. Так пройшли всім залом, під овації присутніх.

– Надіюся, ваш приїзд, Маестро, незапланований, і ви до нас надовго, – першим спохватився кореспондент місцевого телебачення.

– У мене все життя не підпорядковане ніяким планам, хіба що запланую одружитись, тоді ви першим про це дізнаєтесь.

– Як здоров’я ваших батьків? Не сумують з далекої Австралії за Україною? – вискочив як Пилип з конопель інший журналіст.

«Он воно що! Невже сам Вінсент? Нам читали про нього лекції, а я й не впізнала відразу, бо й не сподівалась побачити на своїй виставці. Та й темні окуляри...» – Мія не могла повірити своєму щастю. Однокурсники заздрісно шепочуться, ну ще б! У Мії сьогодні два в одному, не кожній пощастить ходити попід ручку з самим Вінсентом!

– Пане Вінсенте, яка культурна мета вашого перебування на батьківщині батьків?

«Дурнішого запитання не міг придумати?» – Мія подумки вилаялась.

– Шукаю наречену, — поклав свою вільну долоню на руку Мії.

Дівчина зашарілася.

– Досить про мене, виставка ж не моя! – Вінсент дав зрозуміти журналістам, що це принаймні нетактовно.

– Чи надумали придбати щось із робіт Мії?

– Ні. Це занадто дорого. Я краще її саму викраду у вас!

Зал удруге зааплодував.

За пів року Мія летіла до Мельбурна, ніжно стискаючи руку Вінсента, якого про себе прозвала Ван Гогом.

А в рідному місті дівчини репортери так і написали: «Відомий художник викрав з нашого міста майбутню не менш відому художницю з єдиною метою – зробити її щасливою».