НЕДОСЯЖНИЙ БЕРЕГ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

Оксана придбала старенький автомобіль, який потребував ремонту. Звісно, ремонтував його Сергій. Це була чудова нагода навідуватись до неї вдень. Познайомила Сергія із синами.

Молодий семінарист приїздив додому на вихідні й одразу – до коханої. Він швидко знайшов спільну мову із хлопчиками. Діти не відходили від Сергія ні на крок. Він копирсався у двигуні, а вони допомагали. Подавали майстрові інструменти, а Сергій вчив їх, як називається той чи інший та для чого він потрібен. І все те було весело, із задоволенням. Оксана гукала їх до столу, виходили з гаража всі четверо, вибруднені мастилом. Вмивалися, бризкаючись водою одне на одного, сміючись. Обідали швиденько і знову – в гараж
всією компанією. «Сергій буде моїм дітям гарним татком і другом», – думала Оксана, дивлячись на своїх чотирьох любих хлопців.

Ось так минуло півтора року. Вогонь Сергієвого й Оксаниного кохання розгорівся ще дужче. За цей час хлопець декілька разів починав розмову про одруження. Ладен був залишити семінарію. Жінка прохала зачекати до закінчення навчання.

– Я започаткую власну справу. Відкрию автомайстерню. Забезпечуватиму нашу родину добре. Навіщо витрачати час на навчання в семінарії, якщо не зможу бути священником? – дивувався Сергій. Оксані було відомо, що якщо він не візьме шлюбу до таїнства посвячення, то опісля не матиме права на одруження. Але одружитись Сергій мав із незайманою дівчиною. Шлюб із жінкою, та ще вінчаною з іншим, зачиняв перед ним двері до церкви. Оксанин коханий ладен був відмовитись від свого покликання заради неї. Це вказувало на серйозність його почуттів. Зваживши все, жінка з радістю в серці вирішила пристати на Сергієву пропозицію. Та все мало бути як годиться.

– Залишилось декілька місяців до закінчення навчання, на яке ти витратив майже чотири роки. І ти вирішив покинути? Це не серйозно. Всяку справу потрібно доводити до кінця, мій коханий. Я від тебе нікуди не втечу. Навчайся. Освіта нікому не зайва. Чекали ми довго, тож іще трішки почекаємо. Так, любий?

– Так, – зітхав Сергій. Оксана обіймала його, цілувала. І, як завжди, легка суперечка закінчувалась палкими любощами.

Оксана з нетерпінням чекала того часу, коли коханий стане її чоловіком. Упевнилась, що його рішення доволі виважене і вона – не випадковість у його житті, а жінка, яку він безмежно кохає. Оксані вже було байдуже до його родини. Звісно, виникне скандал. Та ще й який! Її батьки зрозуміють доньку. Його батьки обуряться, м’яко кажучи. Та згодом вони пробачать єдиному синові, приймуть дітей, яких вона народить Сергієві. Можливо, і їй пробачать. А якщо не пробачать небажаній невістці, то так і буде. Жила без них досі, то житиме й надалі. Аби тільки Сергій був поруч.

Тепла літня ніч огортала село. Вони сиділи в альтанці Оксаниного двору. Дихали духмяним повітрям, слухали тихі нічні звуки сплячого села. Як завжди, поруч із коханим жінка почувалась напрочуд спокійно і затишно.

– За два тижні повернуся з дипломом. Одружимось, і усі вечори, дні та ночі будуть нашими, – ніби прочитавши її думки, промовив Сергій.

– Я ще не сказала тобі «так», – кокетувала Оксана.

– То скажи.

– А де квіти, де обручка? – казала жартома.

– А я таки йолоп! Вибач, серденько. Все буде. Навіть навколішки опущусь, – сміявся Сергій.

– Ось тоді й почуєш мою відповідь, – пригорнулась до нього Оксана.

Наступного дня жінка нетямилась від щастя. Душа співала, ноги мало не танцювали. Мине декілька тижнів, і вони не ховатимуться зі своїм коханням. А потім стануть щасливим подружжям. І плювати їй на тих, кому це не до вподоби.

Той вечір не віщував нічого лихого. Оксана повкладала дітей, прибрала в кухні. Лиш приготувалась до сну, як почула тихий стукіт у двері. «Хто то може бути о такій порі?» – здивовано подумала жінка. Відчинила двері та вклякла. На порозі стояла Сергієва мати. Неприємне відчуття тривоги огорнуло Оксану. Відчула млість, слабкість і похитнулась.

Якусь мить жінки мовчки дивились одна одній у вічі.

– Добрий вечір! Впустиш? – запитала нарешті матінка Ярина.

– Добрий вечір! – тихо відповіла господиня, відчуваючи, що добрим цей вечір не буде. – Заходьте, – запросила пізню відвідувачку. Завела до кухні, пригостила кавою. Сіла біля столу, навпроти візитерки. Намагалась стримати хвилювання, але руки дрижали, мов у школярки на іспиті.

– Не хвилюйся. Не лаятись я прийшла, а порозмовляти. Здогадуєшся про кого? – спокійно запитала матінка.

– Так. Як ви дізналися? Сергій розповів? – запитала шокована жінка.

– Ні. Він нічого не розповідав. Сама здогадалась. Чи ти думала, що я не бачу, як він уночі втікає з хати, а повертається на світанні? Все я помічала. Тільки не знала, хто принаджує мою дитину. Спасибі сільським пліткаркам. Донесли. Ви сподівались, що ніхто не помічає? Шила в мішку не сховаєш. Я не можу нічого лихого сказати про тебе. Ти гарна, працьовита жінка, вправна господиня, турботлива мати. За інших обставин я б з дорогою душею прийняла тебе за невістку. Та наразі це неможливо. Ви не можете бути разом.

– Лише ми удвох маємо це вирішувати. Я кохаю Сергія. Він кохає мене. Ми вирішили одружитись.

– Кохаєте? Одружитись? Отямся! Скільки йому років і скільки тобі? Ти повінчана з іншим! Ти це пам’ятаєш? А він – син священника! Це не кохання. Це перелюб. Припустімо, ви розпишетесь у сільраді, народите дітей, але час не стоїть на місці. Ти на скільки років від нього старша? На дванадцять. Поступово старітимеш у його очах, краса твоя зів’яне. А Сергій набиратиметься сили, чоловічої краси і мудрості. Навкруги буде безліч молодих, вродливих дівчат та жінок. Він дивитиметься на них і шкодуватиме, вважаючи, що помилився. Не залишить тебе, матір його дітей, але страждатиме все життя. І ти страждатимеш, розуміючи це. Щезне кохання, мов і не було. Залишаться докори, сварки і німа ненависть в очах. Як тобі таке майбутнє?

Сергій не розповідав тобі, що має наречену? Але це так. Оля – чиста, цнотлива дівчина, молодша від нього. Її батько теж священник. Приятель мого чоловіка. Ми віддавна планували одружити їх. І вони про це знають. Звісно, поки що їхні стосунки лише товариські. Але Сергій із задоволенням спілкувався з дівчиною. Все склалося б так, як ми запланували, якби не ти. Сергій припинив спілкуватись з Олею, навіть на її телефонні дзвінки не відповідає. А дівчина страждає. Сергій має одружитись саме з нею, до таїнства посвячення. Має стати священнослужителем, як заведено в батьковому роду. Від народження готували Сергія до цього. Але не тиснули на нього. Спочатку вступив до технічного училища, та потім усе ж пішов навчатися в семінарію. Сам. Бо зрозумів, що то його покликання. І ось відмовляється від Бога заради гріховного зв’язку. Заради тебе. Сергій іще молодий, не розуміє, що чинить неправильно. А коли зрозуміє, то буде запізно.

Отець Яків ніколи не визнає вашого гріховного шлюбу. Він прокляне рідного сина, відмовиться від нього. Я втрачу дитину назавжди. І мій син знову страждатиме, тужитиме за родиною і звинувачуватиме тебе.

Оксано, ти старша від нього, маєш бути мудрішою. Змилуйся над нами, відречися від Сергія. Зроби так, щоб він забув про тебе, – матінка Ярина благала зі слізьми на очах.

– Ні, ні, ні, Сергій ніколи не залишить мене. А я – його. Це неможливо. Не зможу жити без нього, – розгублено, з відчаєм у голосі шепотіла бідолашна Оксана.

– Зможеш. Заради своїх дітей. Насамперед ти маєш думати про них. Мусиш витримати все, – твердо запевняла співрозмовниця.

– Ні, ні, ні. Не можу, не хочу. Я надто сильно кохаю Сергія, – торочила Оксана, дивилась жалісно переляканими очима і блідла на виду.

– Якщо справді кохаєш Сергія, то маєш думати про його майбутнє. А про його майбутнє з тобою я вже розповіла. Зрештою, зрозумій мене як матір. У тебе три синочки. Чи хотіла б ти, щоб хтось із них відмовився від тебе заради значно старшої жінки із трьома дітьми? – це запитання заскочило Оксану зненацька. Ніколи про це не думала. Лиш на хвилину задумалась і зрозуміла материнський біль матінки Ярини. Оксана не бажала котромусь із синів такої долі. Ба більше, її жахала така перспектива.

– Відповідь читаю на твоєму обличчі. Тепер ти зрозуміла, якою трагедією для нашої родини, для Сергія і для тебе може обернутись ваш гріховний зв’язок. Отець Яків ні про що не здогадується, тож можливість усе залагодити не втрачено. Ти – розумна жінка. Я впевнена, що вчиниш правильно. Маю ще до тебе прохання: Сергій не повинен знати про нашу розмову. Він мені не пробачить, і я таки втрачу єдиного сина. Не ображайся, Оксано. Я лиш намагаюсь зберегти свою родину. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла. На добраніч, – із тими словами Ярина залишила приголомшену Оксану на самоті, із відчаєм і болем у серці. Сергій ніколи не розповідав про Олю. І зрозуміло чому. Все інше не було для Оксани новиною, але було правдою. Одна справа – знати самій цю правду і заплющувати на неї очі, інша – почути цю правду від іншої людини.

У словах Сергієвої матері було стільки болю, розпачу! Оксана знову уявила себе на її місці й жахнулась. Не приведи Господи! Сергій ладен був відмовитись від родини, покликання, церкви заради кохання до неї. Та він не міг збагнути материнського горя. Оксана розуміла. Як і те, що на чужому горі щастя не збудуєш.

Десь у глибині свідомості вона вже ухвалила важке рішення. Та весь час до Сергієвого приїзду намагалась віднайти можливість залишитись із коханим, не розлучаючи його з родиною. Не знаходила. Боролась із почуттями до нього. Не вдавалось. Ця внутрішня боротьба виснажила Оксану до краю. Жінка зблідла і схудла. Та зрештою вирішила. Має відмовити Сергієві. Заради нього. Це рішення було надважким. Звідки взяти сили, щоб відмовитись від того, хто був частинкою її серця, душі? Як це зробити?

Сергій приїхав останнім автобусом. З букетом білих троянд у руках, з каблучкою в кишені, щасливий, окрилений, одразу помчав до Оксани. А навіщо вже ховатись? За декілька хвилин почує давно очікуване «так», завтра вранці сповістить про все батькам. Мужньо витримає всі нарікання і докори. Вони з коханою напишуть у сільраді зая­ву на одруження. Ще до весілля переїде жити до Оксани. Нарешті здійсниться його заповітна мрія! Ступивши на подвір’я, зауважив, що у вікнах кухні світиться. «Не спить. Чекає», – подумав хлопець. Він дуже засумував за Оксаною, найкращою в усьому світі. Обій­няти її, притиснути до грудей, найніжнішу, найжаданішу. Потреба була такою нагальною, що молодик побіг до вхідних дверей.

Оксана чула, як Сергій зайшов у двір, як біг, як відчиняв вхідні двері. Не пішла його зустрічати. Сиділа край столу, занадто спокійна, ніби заморожена, і чекала. Ось він увійшов до коридору. Здивовано завмер на мить. Ось іде коридором до кухні. Врешті став на порозі з букетом у руках, зі щасливим і трішки здивованим виразом обличчя.

– Люба, ти не стрічаєш мене? – ступив крок до неї.

– Стій, – застережливо підняла руку жінка. – Кави? – запитала байдужим голосом.

– Так, – прошепотів вражений Сергій, вдивляючись у її кам’яне обличчя. Оксана мовчки приготувала каву.

– Сідай, – запросила безбарвним голосом. Сергій сів навпроти Оксани, не зводячи погляду від схудлого обличчя коханої.

– Щось трапилось? Ти захворіла? Діти? – завмираючи від недоброго передчуття, запитав хлопець.

– Ні. Всі здорові. Ти з квітами? І з каблучкою, мабуть? А дарма. Я кажу тобі «ні», – відповіла впевнено.

– Що? Ні? Оксано, ти тямиш, що говориш? – вражено запитав Сергій.

– Звісно, тямлю. Я відмовляю тобі, бо не кохаю тебе.

– Не кохаєш? Не вірю. Це не правда! Оксано, що сталося? – хвилювався так, що паморочилось у голові.

– Вір чи не вір, то твоя справа. Але я маю іншого, – байдуже повела плечима. Стояла біля вікна, склавши руки на грудях, спокійна і чужа.

– Іншого? За два тижні ти знайшла собі іншого? – нетямився від почутого.

– Він був у мене завжди. Ще до тебе. Ми не розлучались навіть тоді, коли в моєму житті з’явився ти, – не змигнувши оком, незворушно набріхувала на себе Оксана. Якби ж Сергій знав, що за цією незворушною маскою кривавить відкрита рана, а серце закипає слізьми. Якби ж знав, як важко було казати ці страшні слова. Трималась з останніх сил.

Сергій завмер. Опустивши очі, крутив горнятком з кавою і мовчав. У голові йому гуділо, хлопець не міг зібрати думок докупи. Лиш одна була чіткою: «Не кохаю. Він був у мене завжди... завжди...
завжди». Сергій відсунув від себе горнятко, повільно підвівся і, навіть не поглянувши на Оксану, мовчки вийшов.

Сили враз залишили її, тіло тремтіло, мов у лихоманці, ноги підкошувались. Не сіла – впала на стілець, нажахана і розчавлена.

– Сергієчку, кохання моє, вибач, вибач мені, – шепотіли зблідлі вуста. – Матінко Божа, всі святі, що ж я накоїла? – сльози заструменіли з її очей, які Оксана не відводила від дверей.

«Повірив? Він повірив, що не кохаю, що зраджувала його? Так легко, відразу? – думала вражено, забуваючи тієї миті, що хотіла змусити його повірити. – То ось якої Сергій думки про мене? Повернути! Пояснити! Можливо, не пішов, стоїть у дворі?».

Вибігла в коридор, побачила на тумбочці ключі від її будинку, які залишив Сергій. «Це все! – думка була такою жахливою, що жінка мало не знепритомніла. – Повернути!»

Вибігла у двір, озирнулась навкруги – немає. Вибігла за ворота – немає. Мало не непритомніючи, заплітаючи ногами, побрела до будинку.

Сергієві бракувало повітря, його голова ніби ось-ось мала вибухнути від гидких думок. Хлопець не розумів, куди йде, знав, що мав рухатись, і все. Йшов швидкою ходою, а потім побіг. Він біг і біг, не знаючи куди і навіщо. Біг, допоки вистачало сили. Отямився за селом, біля річки. Розпач вирвався з його грудей страшним нелюдським криком. Трішки попустило. Думки стали чіткішими. Як Оксана могла так учинити? Він поклав до її ніг усе своє життя. Ладен був відмовитись від батька і матері. Від Бога! А вона тим часом зраджувала його. Ось чому все відкладала їхній шлюб! Він вірив, а підла зрадниця качалась з іншим у тому ж ліжку, що й із ним. «Повія!» – Сергій уявив Оксану в обій­мах іншого, розум йому потьмарився.

«Убити! Убити!» – шепотів йому на вухо диявол.

– Вб’ю! Вб’ю! – шепотів, піддавшись йому, хлопець. Він швидко побіг у зворотному напрямку. До Оксаниного будинку.

«Задушити! Задушити!» – керував нечистий Сергієвою свідомістю.

– Задушу! Власними руками! – погоджувався хлопець. Жага помсти була такою великою, що Сергій не розумів, куди біжить.

Врешті перечепився за щось та з усього зросту впав, боляче вдарившись об святу землю. Упав і отямився. Диявол відступив. Сергій підвів голову, намагаючись вгадати, де він перебуває.

Вгадав одразу. Церква! Лежав біля самісінького її порога. Це не могло бути випадковістю. Господь відігнав від свого раба нечисту силу і вказав йому подальший шлях. Молодикові просвітліло в голові. Опустившись на коліна, Сергій почав молитися:

– Дякую Тобі, Господи, за те, що зупинив мене. Що не дав мені вчинити страшний гріх. Пробач мені, Боже, всі мої гріховні думки і погані вчинки. Господи милостивий, Отче Небесний, прости мені!

Матінка Ярина не спала. Чекала на сина, сидячи біля вікна темної веранди. Сергій прийшов за північ і відразу попрямував до невеличкої каплички. У світлі лампадок бачила, як син опустився на коліна перед іконостасом і почав молитись. Стара жінка зрозуміла, що Оксана дослухалась до її слів. Любий син став таким, як був раніше.

Сергій молився декілька днів та ночей. Не виходив із каплички навіть попоїсти. Мати носила йому хліб та воду. Хлопець не повертався до неї, ніби не помічав її. Стояв на колінах і молився. Така поведінка дуже дивувала отця Якова та Сергієвих сестер.

– Не займайте його. Якщо так ревно молиться, то має в тому потребу, – суворо казала мати.

Одного ранку зблідлий, схудлий, але просвітлений Сергій зайшов до їдальні, привітався і сів за стіл. Радісна мати поклала йому повну тарілку страв. Їв не поспішаючи, а батько та сестри мовчки дивились на Сергія. Всі помітили, що хлопець став іншим. Ніби подорослішав. Бешкетливий вираз обличчя змінився на стриманий і поважний. Надивившись удосталь на свого улюбленого сина та брата, родина мовчки взяла до рук виделки.

– Тату, – порушив мовчанку Сергій, – я маю намір освідчитись Олі. Навіть каб­лучку придбав. Ти не проти? – сказав це спокійно, виважено.

– Та я двома руками «за»! – вигукнув радо отець Яків. – Завтра ж їдьмо! Якщо домовимось, то на Покрову справимо весілля.

Матінка Ярина усміхнулась і перехрестилась. Усі тривоги позаду. Все стало на свої місця.

Оксана не плакала, не дорікала собі. Виконувала господарські справи, давала раду дітям, керувала крамницею. Але рухалась, наче скрижаніла. Розмовляла мало, байдуже, мов заведена лялька. На обличчі – ніяких емоц...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.