НЕДОСЯЖНИЙ БЕРЕГ

– Щось трапилось? Ти захворіла? Діти? – завмираючи від недоброго передчуття, запитав хлопець.

– Ні. Всі здорові. Ти з квітами? І з каблучкою, мабуть? А дарма. Я кажу тобі «ні», – відповіла впевнено.

– Що? Ні? Оксано, ти тямиш, що говориш? – вражено запитав Сергій.

– Звісно, тямлю. Я відмовляю тобі, бо не кохаю тебе.

– Не кохаєш? Не вірю. Це не правда! Оксано, що сталося? – хвилювався так, що паморочилось у голові.

– Вір чи не вір, то твоя справа. Але я маю іншого, – байдуже повела плечима. Стояла біля вікна, склавши руки на грудях, спокійна і чужа.

– Іншого? За два тижні ти знайшла собі іншого? – нетямився від почутого.

– Він був у мене завжди. Ще до тебе. Ми не розлучались навіть тоді, коли в моєму житті з’явився ти, – не змигнувши оком, незворушно набріхувала на себе Оксана. Якби ж Сергій знав, що за цією незворушною маскою кривавить відкрита рана, а серце закипає слізьми. Якби ж знав, як важко було казати ці страшні слова. Трималась з останніх сил.

Сергій завмер. Опустивши очі, крутив горнятком з кавою і мовчав. У голові йому гуділо, хлопець не міг зібрати думок докупи. Лиш одна була чіткою: «Не кохаю. Він був у мене завжди... завжди...
завжди». Сергій відсунув від себе горнятко, повільно підвівся і, навіть не поглянувши на Оксану, мовчки вийшов.

Сили враз залишили її, тіло тремтіло, мов у лихоманці, ноги підкошувались. Не сіла – впала на стілець, нажахана і розчавлена.

– Сергієчку, кохання моє, вибач, вибач мені, – шепотіли зблідлі вуста. – Матінко Божа, всі святі, що ж я накоїла? – сльози заструменіли з її очей, які Оксана не відводила від дверей.

«Повірив? Він повірив, що не кохаю, що зраджувала його? Так легко, відразу? – думала вражено, забуваючи тієї миті, що хотіла змусити його повірити. – То ось якої Сергій думки про мене? Повернути! Пояснити! Можливо, не пішов, стоїть у дворі?».

Вибігла в коридор, побачила на тумбочці ключі від її будинку, які залишив Сергій. «Це все! – думка була такою жахливою, що жінка мало не знепритомніла. – Повернути!»

Вибігла у двір, озирнулась навкруги – немає. Вибігла за ворота – немає. Мало не непритомніючи, заплітаючи ногами, побрела до будинку.

Сергієві бракувало повітря, його голова ніби ось-ось мала вибухнути від гидких думок. Хлопець не розумів, куди йде, знав, що мав рухатись, і все. Йшов швидкою ходою, а потім побіг. Він біг і біг, не знаючи куди і навіщо. Біг, допоки вистачало сили. Отямився за селом, біля річки. Розпач вирвався з його грудей страшним нелюдським криком. Трішки попустило. Думки стали чіткішими. Як Оксана могла так учинити? Він поклав до її ніг усе своє життя. Ладен був відмовитись від батька і матері. Від Бога! А вона тим часом зраджувала його. Ось чому все відкладала їхній шлюб! Він вірив, а підла зрадниця качалась з іншим у тому ж ліжку, що й із ним. «Повія!» – Сергій уявив Оксану в обій­мах іншого, розум йому потьмарився.

«Убити! Убити!» – шепотів йому на вухо диявол.

– Вб’ю! Вб’ю! – шепотів, піддавшись йому, хлопець. Він швидко побіг у зворотному напрямку. До Оксаниного будинку.

«Задушити! Задушити!» – керував нечистий Сергієвою свідомістю.

– Задушу! Власними руками! – погоджувався хлопець. Жага помсти була такою великою, що Сергій не розумів, куди біжить.

Врешті перечепився за щось та з усього зросту впав, боляче вдарившись об святу землю. Упав і отямився. Диявол відступив. Сергій підвів голову, намагаючись вгадати, де він перебуває.

Вгадав одразу. Церква! Лежав біля самісінького її порога. Це не могло бути випадковістю. Господь відігнав від свого раба нечисту силу і вказав йому подальший шлях. Молодикові просвітліло в голові. Опустившись на коліна, Сергій почав молитися:

– Дякую Тобі, Господи, за те, що зупинив мене. Що не дав мені вчинити страшний гріх. Пробач мені, Боже, всі мої гріховні думки і погані вчинки. Господи милостивий, Отче Небесний, прости мені!

Матінка Ярина не спала. Чекала на сина, сидячи біля вікна темної веранди. Сергій прийшов за північ і відразу попрямував до невеличкої каплички. У світлі лампадок бачила, як син опустився на коліна перед іконостасом і почав молитись. Стара жінка зрозуміла, що Оксана дослухалась до її слів. Любий син став таким, як був раніше.

Сергій молився декілька днів та ночей. Не виходив із каплички навіть попоїсти. Мати носила йому хліб та воду. Хлопець не повертався до неї, ніби не помічав її. Стояв на колінах і молився. Така поведінка дуже дивувала отця Якова та Сергієвих сестер.

– Не займайте його. Якщо так ревно молиться, то має в тому потребу, – суворо казала мати.

Одного ранку зблідлий, схудлий, але просвітлений Сергій зайшов до їдальні, привітався і сів за стіл. Радісна мати поклала йому повну тарілку страв. Їв не поспішаючи, а батько та сестри мовчки дивились на Сергія. Всі помітили, що хлопець став іншим. Ніби подорослішав. Бешкетливий вираз обличчя змінився на стриманий і поважний. Надивившись удосталь на свого улюбленого сина та брата, родина мовчки взяла до рук виделки.

– Тату, – порушив мовчанку Сергій, – я маю намір освідчитись Олі. Навіть каб­лучку придбав. Ти не проти? – сказав це спокійно, виважено.

– Та я двома руками «за»! – вигукнув радо отець Яків. – Завтра ж їдьмо! Якщо домовимось, то на Покрову справимо весілля.

Матінка Ярина усміхнулась і перехрестилась. Усі тривоги позаду. Все стало на свої місця.

Оксана не плакала, не дорікала собі. Виконувала господарські справи, давала раду дітям, керувала крамницею. Але рухалась, наче скрижаніла. Розмовляла мало, байдуже, мов заведена лялька. На обличчі – ніяких емоцій. Схудла, бліда, синці під очима. Якби хтось поглянув у ті очі пильніше, то побачив би там океан болю. Та не було кому зазирати їй у вічі. Крім болю, на душі не було нічого. Ніби душа її померла. Існував лише той біль, який не хотів стишитись. За декілька місяців Оксана навчилась жити з ним. Трішки пожвавішала, ніби від страшного сну почала прокидатись. Сергія не бачила жодного разу і не цікавилась його життям. Намагалась забути. Ось так дожила до осені.

Погожої осінньої днини Оксана йшла до крамниці прикрашеною золотавим листям вулицею.

«Гарний день. Гарне й свято. Сьогодні ж Покрова», – відзначила подумки. Біля сільради побачила вервечку прикрашених стрічками та різнокольоровими кульками автомобілів. Натовп селян, збуджено перемовляючись, стояв біля входу. «Весілля? Цікаво, хто одружується? Піду і я подивлюся на молодих, порадію за них, привітаю їх», – вирішила жінка і долучилась до того натовпу.

– Виходять, виходять, – зашепотіли люди, вишиковуючись уздовж алеї, якою мали пройти молоді. Оксана стала останньою в тій шерензі. З усмішкою на обличчі дивилась, як і всі, на відчинені двері сільради. Чекала, коли з’явиться щаслива молода пара. Нарешті наречені вийшли з приміщення. Оксана поглянула – і усмішка зникла з її обличчя. Нареченим був Сергій. Час зупинився. Зникли всі звуки. Оксана чула лише шалене биття свого серця. Ледь стрималась, щоб не скрикнути. «Ти звила гніздечко в моєму серці. Я знаю, як ти дихаєш, коли спиш. Кохаю, кохаю, кохаю...» – згадала Сергієві слова. І ось він одружився з іншою! Трішки стишений біль повернувся з новою силою.

Оксана хотіла піти геть, але ноги немов приросли до землі. Не ладна була й кроку ступити. А очі невідривно дивились на молодят. Трішки оговтавшись, змогла міркувати тверезо. «Дівчина молодесенька і симпатична. Але тільки й того. Я значно гарніша від неї. І сукня якась допотопна. Я би вдягла набагато кращу», – зловтішалась подумки. Сергій, як і завжди, мав гарний вигляд. Жінка не могла відвести погляд від того, за яким дуже сумувала, якого кохала і кохатиме, скільки її віку.

Тим часом молодята, а за ними й запрошені, прямували вздовж алеї, наближаючись до Оксани. Селяни вітали наречених, бажали їм щастя. Сергій з усмішкою дякував і всім потискав руки. Оксана з хвилюванням чекала на його наближення. Їй нічого не потрібно, тільки б відчути тепло його руки, зустрітися з поглядом його блакитних очей! Та, дійшовши до неї, Сергій пройшов повз, не потиснув Оксаниної руки, не поглянув на неї. Усмішка на його обличчі змінилась на байдужість. Немов те місце, де стояла Оксана, було порожнім.

«То ти так!? – обурилась подумки. – Не помічаєш?»

У жінки було таке відчуття, ніби Сергій плюнув їй у душу. Оксана пішла за молодими услід. Шалене бажання зустрітися із Сергієм поглядом було сильнішим від здорового глузду. Тим часом молоді та запрошені на весілля вишикувались на східцях будинку культури, щоб зробити групове фото. Оксана стала позаду фотографа.

– Дивіться всі на мене! – вигукнув майстер світлин, підіймаючи руку.

«Сергій мусить поглянути на мене», – затято думала Оксана. Дивилась на дороге, рідне обличчя свого коханого і подумки повторювала: «Поглянь. Поглянь».

Не поглянув. Уперто дивився у фото­об’єктив. Ніби за спиною фотографа було порожньо. А потім узяв тендітну руку своєї нареченої, пильно дивлячись дівчині у вічі, з ласкавою усмішкою підніс ту ручку до вуст і ніжно поцілував у пучечки кожного пальчика. Оксані кольнуло в серці, потемніло в очах. Саме так Сергій цілував руку їй! Швидко ж він забув про кохання до неї! Ловелас! Казанова! А вона, дурепа, страждає! «Та йди ти на всі чотири боки, розбещений поповичу!» – злість додала жінці сили, Оксана, різко повернувшись, пішла геть.

Ця подія не полишала її думок увесь день. Увечері в тиші сплячого будинку крутилась на ліжку без сну. Гіркі сльози образи зрошували подушку. Сергій не міг не помітити Оксани. Він навмисне цілував руку нареченій. Щоб зробити боляче Оксані. Але навіщо? Раптовий здогад пронизала її свідомість: «Та тому, що йому було боляче!». А чому Сергієві мало боліти? Тому, що Оксана не стала йому байдужою. Він кохає її! Так, так, кохає!. Ця думка заспокоювала жінку. І враз Оксана зрозуміла неймовірно важливу річ: ні серцем, ні тілом не належатиме більше жодному чоловікові.

Фізична близькість заради близькості – то не для неї. А кохатиме вона завжди лише Сергія.

***

Минуло п’ятнадцять років. Час змінив Оксану внутрішньо. На краще. Вона стала упевненою діловою бізнес-вумен. А чому б і ні? Справи її складались якнайкраще. Оксана відкрила ще декілька крамниць у сусідніх селах. У райцентрі мала ресторан з великою банкетною залою. Придбала два трактори, які здавала в оренду. Все це господарство хоча й вимагало багато часу та значних зусиль, але приносило великий прибуток. Отож її хлопчики здобули чудову освіту. Жінка придбала їм квартири в місті. Близнюки одружені, вже мають дітей. Оксана вже двічі бабуся. Свій дім жінка добудувала, привела до ладу двір. Її обійстя було найкращим у селі. Та жила Оксана там сама. Намагалась забрати до себе батьків, але старенькі не бажали залишати своєї хати. Їздила до них щоднини. Привозила їм продукти, ліки. Турбувалась їхнім здоров’ям та прохала Господа, аби дав довге життя татові й неньці.

Змінилась Оксана й зовнішньо. Стала трішки повнішою. Та це лише додало їй жіночності. Пишну гриву каштанового волосся змінила коротка стильна стрижка. Умілий легкий макіяж, зі смаком підібрана одіж. Оксані виповнилось п’ятдесят років, але здавалась вона значно молодшою. Її краса визріла, мов наливне яблуко. Тим, що не має пари, не переймалась. Не було в Оксаниному серці місця ні для кого, крім Сергія.

Біль задавнився. Образа розтанула. А чи розтанула його образа на неї? Мабуть, ні.

Як би Оксані хотілось, аби Сергій дізнався правду! Але навіщо? Вже нічого не змінити. Жінка не бачила його від дня його весілля, але від людей чула, що протоієрей Сергій має парафію далеко звідси. В його родині зростає п’ятеро дітей. До рідного села Сергій приїздить украй рідко. За ці довгі роки доля не звела їх ні на мить. До церкви Оксана ходила нечасто. Більшу частину життя проводила поза селом, бо того вимагали справи.

От і зараз повертається додому з ділової поїздки. На сьогодні всі справи залагоджено. Жінка поставила автівку в гараж, увійшла до будинку. «У душ. І відпочивати», – з приємністю думала. Та раптом почула стукіт у вхідні двері. «Не дають людині відпочити», – обурилась Оксана. Різко відчинила і ледь не увіткнулась обличчям у широкі чоловічі груди, одягнуті в чорне. На грудях – масивний срібних хрест. Поглянула донизу – з-під довгої темної одежини визирали лискучі черевики. «Ряса», – здогадалась жінка і поглянула догори.

Невеличка русява борідка. Довге волосся, охайно зібране ззаду. Зі свіжого вродливого обличчя на неї спокійно дивились блакитні очі. Очі, погляду яких вона так жадала півтора десятка років тому. Сергій. Від несподіванки Оксана вклякла, не спроможна й слова мовити. Отак стояли біля порога і мовчки дивились одне на одного.

– Дозволь...те? – порушив мовчанку несподіваний гість.

– Так. Вибачте. Прошу, отче, – гублячись у здогадках, промовила Оксана, жестом запрошуючи Сергія до вітальні. Зайшов повагом, сів у запропоноване крісло.

– Може, води? – намагаючись угамувати хвилювання, запропонувала господиня. – Або кави?

І враз згадала, за яких обставин востаннє пропонувала Сергієві каву. Мабуть, і він теж пригадав. Обличчя його ледь помітно здригнулось. Оксана сіла навпроти Сергія, здивована, схвильована і… щаслива. Вже й не сподівалась його побачити, і раптом така несподіванка! Але чому Сергій тут? Що привело його сюди? Тим часом отець Сергій розглядався.

– Як тут усе змінилось! – промовив тихо. – Танго ще танцюєте?

Обоє згадали далеку Новорічну ніч їхнього знайомства. Обом защеміло в серці.

– На весіллі синів танцювала. Дякую, що навчили, – сумно сказала.

– А я ніколи більше не танцював. То, може, потанцюємо? – запитав. Жінка здивовано поглянула на нього. – Жартую. Як вам ведеться, Оксано? Про ваш успішний бізнес я чув. Захоплююсь вами. А як ваші батьки, діти?

– Батьки старенькі, часто хворіють, але тримаються. Синочки живуть у місті, працюють. Близнюки одружені. Обидва мають по дитині.

– То ви вже бабуся? Дивлячись на вас, важко в це повірити. Ви надзвичайно гарна. Навіть гарніша, ніж була колись. Чоловіка у вас немає, це мені відомо. Можливо, маєте близького друга?

– Ні. І не мала жодного... після вас, – спокійно відповіла.

Її відповідь так приголомшила чоловіка, що він не спромігся навіть на слово.

– А як вам ведеться, отче? Ви щасливі? – намагалась виправити ситуацію жінка.

– Добре мені ведеться, – ігноруючи друге запитання, відповів несподіваний гість. – Та горе не оминуло моєї родини. Учора поховали мою матусю. Вам, мабуть, відомо про це.

– Так, співчуваю. На жаль, я не змогла провести покійну в останню дорогу. Не була в селі тиждень, лише пів години тому повернулась. Справи. Хай спочиває з Богом. Добра була жінка.

– Ви не тримаєте на неї зла?

– Ні. А мала б? – здивувалась Оксана. Отець Сергій уважно поглянув на неї. Ніби в душу зазирнув.

– Перед смертю матінка розповіла мені про свій візит до вас. Благала, аби я випросив у вас пробачення за неї.

– Мені нічого пробачати вашій мамі. Але якщо так потрібно, то я прощаю. Земля хай буде їй пухом, – щиро промовила зворушена жінка.

– Оксано, я все знаю. П’ятнадцять років я вважав тебе зрадницею. Вибач і ти мені. П’ятнадцять років намагався вирвати із серця кохання до тебе. І лиш тепер зрозумів, що ти ніколи не зраджувала мене. Зрозумів, який важкий вибір постав перед тобою. Але чому, чому ти так учинила?

Сергій знервовано підвівся і підійшов до вікна.

– Тому, що я теж мати, – прошепотіла Оксана.

– Ти не мала вирішувати за нас обох. Ішлося і про моє життя! – обурився Сергій. – Ти навіть не уявляєш, що відбувалось зі мною того страшного вечора. Я ніби в пеклі побував. Ладен був убити тебе. Чуєш? Убити!

– Чому ж не вбив? – звела на нього стражденні очі.

– Бог відвів, – уже спокійніше продовжив чоловік. – Я біг до тебе, щоб тебе задушити. А опинився біля нашої церкви. Там отямився.

– Ось бачиш! Господь вказав тобі, кому ти належиш. Я була перешкодою на твоєму шляху до Нього. Саме про це сказала мені покійна матінка Ярина. Ти вважаєш, що мені було солодко? Я кохала тебе всім серцем. А мусила зробити все, аби ти мене зненавидів. Я ледь не померла тоді.

Якийсь час вони мовчали, згадуючи свої важкі переживання.

– Ти питала, чи я щасливий? Людина не може бути щасливою стовідсотково. Правлячи службу, спілкуючись із Богом, я почуваюсь так добре, що й не описати. Але серед своїх парафіян шукаю твоє обличчя, знаючи, що тебе не може там бути. Маю п’ятеро дітей: три дівчинки і двійко хлопчиків. Найстаршу донечку назвав твоїм іменем. Біля них я почуваюсь щасливим. Але іноді думаю, що міг мати дітей від тебе. Моя дружина – покірлива, турботлива, сумирна жінка. Я поважаю її і піклуюсь про неї. Та жодного разу, чуєш, жодного разу не сказав їй слів кохання. Бо то було б неправдою. Ось тепер вирішуй, щасливий я чи ні.

– Мені це невідомо. Але я знаю напевне, що занадто слабка задля борні з Богом, Який обрав тебе слугувати Йому, – впевнено промовила Оксана. Вони довго мовчали.

– Мені час іти. Радий був бачити вас, – отець Сергій попрямував до виходу. Господиня провела його до дверей. Раптом чоловік повернувся, рвучко обійняв Оксану і припав до її вуст палким поцілунком. І здалось обом, ніби не було розлуки. Наче все було, як тоді, коли мріяли все життя провести разом. Їхні серця схвильовано бились одночасно, пристрасть затьмарювала розум. Оксана розуміла, що ще мить – і станеться те, про що шкодуватимуть обоє. Жінка відсторонилась першою.

– Досить, любий. Не доводьмо до гріха, – прошепотіла переривчасто. Сергій рвучко відвернувся.

– Ви – сильна жінка, Оксано. Сильніша від мене. Прощавайте, – мовив глухо.

– Прощавайте, отче, – прошепотіла йому у спину.

Протоієрей Сергій вийшов. Чи зустрінуться вони ще – невідомо. Та й навіщо? Камінь на її серці розтанув. Оксана отримала Сергієве прощення, він – її. І цього досить.

Оксана бачила сон. Ніби стоїть вона на березі річки і дивиться на берег навпроти. А той берег такий пречудовий! Так і вабить до себе, так і вабить. Жінка плигає в чисту, прозору воду і пливе до того берега. Тепла водиця пестить її тіло, додає їй сил. Ось-ось Оксана дістанеться до омріяного берега. Та лиш наближається до нього, як він віддаляється. Знову пливе, і знову берег віддаляється. Зрештою, жінка розуміє, що ніколи не дістанеться до того берега.

Від для неї недосяжний.