НЕДОСЯЖНИЙ БЕРЕГ

– Що то? – здивувалась Оксана.

– Шампанське і цукерки.

– Звідки? – ще більше здивувалася жінка.

– Я залишив, коли йшов до тебе в крамницю.

– То ти це запланував? – запитала оторопіло.

– Звісно, – підтвердив спокійно і незворушно. – Оксано, відчиняй двері! Часу обмаль! – прохав нетерпляче. Вона відчинила.

Вихором залетіли в будинок, швидко зняли із себе верхню одіж.

– Сергію! Швидко до зали! Увімкни телевізор, гірлянду на ялинці, присунь столик до дивана! Я до кухні! – наказувала Оксана. Вона повеселішала, пожвавішала. Радісна метушня додавала жінці святкового настрою. Відчинила холодильник, подіста­вала звідти наїдки, виклала їх у тарілки.

– Все виконав, чекаю нових наказів! – почула за спиною веселий Сергіїв голос.

– Бери тарілки, неси їх на стіл.

– Ого скільки всього смачного! Це доб­ре, бо я голодний мов вовк.

– Я теж голодна, – усміхнулась до нього Оксана.

За декілька хвилин святковий стіл вгинався від наїдків. Шампанське відкорковане і налите в келихи. Вони тримали ті келихи в руках, стоячи обличчям одне до одного, і рахували секунди, що залишились до Нового року.

– Дванадцять! Ура-а-а! З Новим роком! – скрикнули разом. Потім голосно засміялись, випили по ковтку шампанського і швиденько, з апетитом узялись до їжі.

– У-у-у-у-м! Яка смакота! – заплющивши очі від задоволення, промуркотів Сергій. – Ти завжди так багато і так смачно готуєш?

– Так. Мушу. Бо маю трьох колорадських жучків, які їдять усе, що їм на очі потрапить.

– А чи не хочеш завести собі ще й четвертого колорадського жука, він значно більший від твоїх, але теж любить добре попоїсти? – жартував Сергій, наминаючи котлети.

– Я поміркую над цим, – пирхнула сміхом жінка. Якийсь час їли мовчки.

– Все. Дякую. Нахапався, мов качка. Потрібно активно порухатись, бо погладшаю, як мій тато.

Оксана згадала чимале черевце отця Якова, уявила собі таким Сергія і засміялась.

– Не смійся, Оксаночко, вмикай музику. Будемо танцювати танго.

– Я не вмію танцювати танго. А ти вмієш? Невже в семінарії цього навчають? – дивувалась жінка.

– Ні. Не навчають. Але я маю чотирьох сестер. Отож, коли вони вдома репетирують усілякі танці, я змушений бути партнером усім чотирьом. Ось так і навчився. А зараз і тебе навчу. 

Сергій танцював дуже гарно. Оксана збивалась із такту, наступала хлопцеві на ноги. Він кумедно плигав на одній нозі, вдаючи, що йому дуже боляче:

– Така мала, а геть повідтоптувала мені ноги! Ой, як боляче! Кульгавим мене зробила! – Він сідав на підлогу і завзято дмухав собі на ногу. Оксана реготала до гикавки. Ось так жартуючи, сміючись, навчилась, врешті, того танцю.

– Розумниця. Здібна дівчинка, – Сергій жартома поцілував її в маківку. – Все, досить! Зайві калорії згоріли. Можемо відпочити.

Збуджені, розчервонілі, усміхнені, сіли вони на диван. 

Сиділи близько-близько і віддихувались. З магнітофона полилась тиха повільна музика. 

Веселий настрій в обох змінився на задумливий, ліричний. Сергій обійняв жінку за плечі, злегка притиснув до себе. Не відкинула його руки, не образилась. Прихилилась головою до його грудей. Оксані було так добре, так неймовірно приємно відчувати, як схвильовано стукає його серце, як здій­маються від подиху його міцні груди. Почувалась так, ніби  все життя прагнула саме цієї миті. Ніби давно його знає, Сергій – найближча, найрідніша людина на світі. 

Поруч із ним так затишно, так спокійно.

– Першого разу я побачив тебе нареченою, – тихим голосом заговорив Сергій. – Тато вінчав вас, а я, як завжди, допомагав. Ти була такою гарною, що я не міг відірвати від тебе погляду. Неземне прекрасне створіння у весільному вбранні, зі щасливою усмішкою стояло біля вівтаря. Мені було лише десять років, я ще не розумів, що відбувається зі мною, але відтоді ти звила гніздечко в моєму серці. Весь час я думав про тебе. Під час недільної служби шукав тебе очима серед парафіян. Якщо ти була серед них, почувався щасливим. Але ти ходила до церкви зрідка. Дізнавшись, у якому ти живеш селі, велосипедом їздив туди, аби лиш побачити тебе. Потоваришував із твоїм сусідом Васильком. Він – мій одноліток. До речі, товаришуємо з ним і донині. Я часто гостював у Василька, тож мав змогу спостерігати за твоїм життям. Бачив тебе веселою – і мені було весело. Бачив сумною – смуток огортав і мене. Потім почав помічати, що сумний вираз не зникає з твого чарівного обличчя. Як усі в селі, знав чому. 

Твій чоловік виявився негідником. Як мені хотілось натовкти йому пику! Та я був іще дитиною. Роки минали, я зростав, мужнів, спостерігаючи за тобою, мріючи про тебе. Ти народжувала дітей, чоловік твій пиячив дедалі більше. До Василькового обійстя долинали його лайка, твоє голосіння, наляканий плач твоїх хлопчиків. Той ґвалт був мені немов ніж у серце.

Якось я побачив, як ти йшла із крамниці. Однією рукою котила візочок із близнюками, в іншій тримала важку сумку. Я побіг тобі назустріч, попрохав у тебе дозволу допомогти. Ти усміхнулась до мене, подякувала мені та дозволила. Дорогою розпитувала, хто я, звідки, в кого гостюю. Від твого голосу, твоєї присутності, твоєї усмішки я відчував себе таким щасливим, що ледь зміг відповісти. Відтоді вітався до тебе як до знайомої, і ти мені відповідала. Звісно, ти не пам’ятаєш цього.

– Пам’ятаю, – прошепотіла приголом­шена його зізнанням Оксана.

– Справді? Ти тоді звернула на мене увагу? – здивувався оповідач.

– Так. Ти був надзвичайно чемним і гарним підлітком.

– Дякую, – Сергій легко стиснув її плече і знову поцілував у маківку.

– Ти розлучилась того року, коли я закінчив школу. Шкодував тебе, але й безмірно радів. Ще сам не розумів добре чому, але не хотів бачити поруч із тобою жодного чоловіка. Закінчивши навчання, всупереч батьківській волі, вступив до технічного училища. Ото буча здійнялась! 

Мене з дитинства готували до того, що маю бути священником, як мій тато, мій дід та прадід. Від роду до роду передається ця традиція в нашій родині. Як єдиний син свого батька, саме я маю продовжувати її. І мені подобається ця справа. Проте з дитинства маю потяг і до техніки. Тож професію автомеханіка вибрав не дарма. Тепер можу відремонтувати яке завгодно авто. Підзаробляю після занять на одному з СТО, в місті. Маю власні кошти. Від батьків не залежу. Півтора року нав­чався, потім пів року мав практику, але вступив-таки до семінарії. Не тому, що хотів догодити батькам. Розумієш, коли заходжу до храму, то зі мною відбувається щось таке, що й не розповісти. Піднесення, радість, одухотворення. Я не знаю, як тобі це пояснити, але там я почуваюсь так, ніби дістався до берега, до якого так прагнув.  

Відчуваю потребу служити Йому, нести Його правду в цей світ.

Тим часом ти переїхала до нашого села. Щоразу, приїжджаючи додому, я міг бачити тебе у крамниці, на вулиці, в церкві. 

Тим часом я дорослішав. Дорослішало й моє ставлення до тебе. Ти ніколи не полишала моїх думок, мого серця. Мені вже двадцять два роки. Бажання живого спілкування з тією, яка заполонила душу з дитинства, не дає спати, їсти. Я зовсім змучився і ледь наважився на цю зустріч. Чекав тебе біля воріт, не дочекався. Пішов до крамниці, та не наважувався зайти. Я так хвилювався, мною так тіпало! Більш за все боявся, що ти не захочеш навіть розмовляти зі мною... – він розповідав, а Оксана, притулившись до його грудей, слухала, заплющивши очі. Його тепло, ласкавий голос огортали стомлені тіло та душу ніжною, теплою хвилею любові. Оксана ніколи не почувалась такою люб­леною, захищеною. В затишку його обій­мів проростало в її серці нове світле, трепетне почуття. Врешті денна втома далася взнаки, і жінка заснула, припавши головою до його грудей. 

Сон був міцним і солодким. І снився Оксані маленький блакитноокий хлопчик, красень семінарист на службі в церкві, високий чарівний парубок у довгому чорному пальті, з білим шарфом на шиї. Сергій. Прокинулась від якогось дискомфорту. Якусь хвилину прислуховувалась. Не шелесне. Розплющила очі. Світло вимкнуте. В кутку блимає різнокольоровими вогнями ялинкова гірлянда. Посуд на столику прибраний. Вона вкрита картатим пледом, під головою – подушка. Звелась на лікоть. На обличчя впало розпущене волосся. Але Оксана добре пам’ятала, що заколола його на потилиці. Виборсала ноги з-під пледа, опустила їх на долівку. Завмерла. Шкарпеточок, які вона одягала під чобітки, теж не було. Отже, Сергій уклав її на подушку, накрив пледом, розпустив їй волосся, зняв із неї шкарпетки. Хотів, аби Оксані було зручно спати. 

Така турбота була приємною. Але ж Сергій торкався її волосся, її ніг! Було в цьому щось інтимне і зворушливе. Оксані дуже хотілось, аби він був тут! Можливо, не пішов, а сидить тихенько в кухні. Побігла туди. Посуд вимито, страви прибрано в холодильник. Сергія немає. Сіла на стільчик, опустивши голову на руки. Пішов. Образився. І мав на те право. Він їй душу виливав, ділився з нею найсокровеннішим, а вона заснула. Все, більше не прийде. 

Закінчилися чари новорічної ночі. І знову настали клопоти звичного життя. Сумна і пригнічена, вклалась у ліжко. Та сон зник. Все думала про Сергія. Запав їй у душу. Відчувала до нього таку прихильність, такий потяг, що соромилась і лякалась цих почуттів. 

«Добре, що все скінчилось, допоки не зайшло занадто далеко. Навіщо я йому, на дванадцять років старша та з трьома дітьми? Що з того, що кохає з дитинства? То все минуче і пусте. Натішився б, збив би оскомину та й гайнув би до молодих дів­чат. Такого красеня жодна не відштовхне. А я б присохла до нього, а потім мучилась би. Добре, що пішов», – думала Оксана. Ніби вже й крапку поставила, та заснути не могла. Не йшов з її голови отой семінарист. Так і пролежала до світанку без сну.

Йшла до батьків і все думала про Сергія. Сердилась на себе, картала себе, намагалась перевести увагу на щось інше, та все дарма.

– Мамо! Мамусю! – радісно закричали її любі синочки, лиш ступила на поріг батьківської хати. 

Обіймала їх, цілувала. Господи, як же засумувала за своїми дітьми! Сергій зник з її думок, мов і не було. Половину дня провела зі своїми дітками та батьками, не згадавши про Сергія. Планувала забрати хлопчиків додому, та ті рішуче відмовились. Оксанині батьки попросили, щоб хлопці залишились у них. Жінка змушена була погодитись. А дорогою додому знову повернулись думки про Сергія. «Ні, ні, ні, не хочу згадувати його, не хочу. Маю відволіктися», – подумки переконувала себе. Почала думати про те, що потрібно закупити чимало товару, бо після свят полиці спорожніли наполовину. Підраховувала, прикидала, що та як. Ось так і відволіклася, та ненадовго. 

Стоячи за прилавком, поглядала на двері. Чи не завітає часом той, хто спонукає її до важких роздумів. Він не прийшов. На душі було сумно і порожньо. Пусткою озивалися кімнати Оксаниного будинку, де ще вчора лунав його голос. Жінка мляво тинялась із кімнати в кімнату. Заснути не могла. «Нехай прийде, нехай прийде», – шепотіла, мов заклинання, і плакала від відчаю. А потім, отямившись, падала перед образами на коліна й ревно молилась.

– Господи, будь милостивим до мене, допоможи мені забути Сергія, не допусти гріхопадіння. Відведи його від мого серця, – отак помолившись, трішки заспокоїлась. Уже й засинати почала, коли хтось постукав у двері.

– Сергію, Сергієчку! – радісно прошепотіла і птахою полетіла відчиняти. Радісна, щаслива, рвучко відчинила двері й одразу потрапила в його міцні обійми.

Щастя, кохання – це лиш слова, які означають почуття. Але немає таких слів, якими було б можливо описати ці почуття. Немає. Не вигадали люди. Щоби зрозуміти їхнє значення, потрібно відчути, пережити і щастя, і кохання. Оксана зрозуміла. В обій­мах Сергія.

– Кохаю, кохаю, кохаю, – шепотів юнак, покриваючи поцілунками кожну частинку Оксаниного тіла. Вона знала, що то правда, відчувала це розумом, серцем, душею. Розчинялась у його ніжності, танула від жаги, від його спраглих вуст, ласкавих рук, дужого гарячого тіла. Горіла у вогні його та своєї пристрасті, разом із ним злітала до зірок і шепотіла слова кохання.

Потім, стомлені та щасливі, лежали, переплівшись гарячими тілами, й усміхались одне одному.

– Думала, що образила тебе, заснувши, і ти ніколи не прийдеш. Мучилась увесь день, – шепотіла Оксана.

– Образився? Ні! Я зрозумів, що ти втомилась у крамниці, а тут іще й я зі своїми танцями. Картав себе. Ледь дочекався, допоки мої вклались спати, і бігцем до тебе. Я так боявся, що ти не відчиниш! Оксаночко, я так довго чекав на тебе, що тепер не вірю своєму щастю.

Воно змінило Оксану на краще. Жінка мала такий гарний вигляд, що перехожі захоплено озирались їй услід. Через день навідувалась до дітей і батьків. Щасливий вираз обличчя, веселий голос не залишилися непоміченими. Тато й мама якщо і здогадувались, що донька закохалась, то не запитували. Мовчки раділи за неї. А Оксана щоднини жила в очікуванні вечора, який приведе щастя до її порога, щастя на ймення Сергій. Припинила мучити себе сумнівами, забула про різницю у віці. Просто кохала до самозабуття.

Змушені були зустрічатись потай, але то не біда. Основне, що вони разом. Оксана з нетерпінням чекала тих зустрічей. Готувалась, мов до свята. Сергій мав ключ від дверей її будинку. Ледь зачувши, як клацнув замок, Оксана бігла в Сергієві обійми, юнак припадав до її вуст, наче спраглий до чистого джерела.

Якось вирішила пожартувати – вдати, що спить. Цікаво, як Сергій себе поведе? Лежала в ліжку обличчям до стіни, прислуховуючись до нічних звуків за вікном. Чула, як Сергій увійшов у двір, ось відмикає двері. Застиг на порозі. Оксана тихо сміялась у подушку, уявляючи його здивований вираз обличчя. Зі шурхоту здогадувалась, що Сергій знімає взуття, верхню одіж, зазирає до кухні, входить до її спальні. Оксана старанно вдавала із себе сплячу. Сергій якийсь час стояв біля ліжка, потім опустився на коліна, нахилився до її вушка і вкрадливо прошепотів:

– Кохана, а чи не годі вдавати із себе Сплячу красуню?

Оксана пирхнула сміхом, різко повернулась і потрапила в його обійми.

– Як ти здогадався, що я не сплю? – запитала здивовано.

– Бо знаю, як ти дихаєш, коли спиш, – цілуючи її, відповів Сергій. Ті слова запали Оксані в душу назавжди.

Жінка не задумувалась над майбутнім. Жила, немов у казці. А тим часом скінчились свята. Сергій мав повертатись до семінарії. Розлука з коханим здалась Оксані страшною бідою. Жінка плакала в нього на грудях, ніби мале дитя.

– Не плач, серденько. Светр змокрів від твоїх сліз. Мені теж важко розлучатись із тобою, але ж я не плачу. Не назавжди розлучаємось. Я телефонуватиму, на вихідні та свята приїздитиму. Врешті, зустрінусь із твоїми дітьми. Маю ж я познайомитися з ними?

– Навіщо? – запитала Оксана.

– Як «навіщо»? – здивувався Сергій. – Я сподіваюсь, що ми створимо родину. Ти, я і твої хлопчики. Я буду для них гарним татом. І спільних дітей народимо. Чи ти думала, що я все життя приходитиму крадькома вночі та йтиму раннього світанку, теж скрадаючись. Настав час легалізувати наші стосунки. Чи ти проти?

– Сергію, але...

– Ніяких «але». І не згадуй про різницю у віці. Ти для мене краща за всіх жінок у світі. 

Я кохатиму тебе завжди. Зрештою, не така вже й велика та різниця.

– Не лише в цьому річ. Знаю, як ти любиш своїх батьків та сестричок. Та чи приймуть вони мене? – в її голосі звучав відчай.

Сергій відсторонився від Оксани, піді­йшов до вікна. Мовчки дивився в темінь раннього світанку. Розмірковував. А потім промовив:

– Я – доросла людина. І сам вирішуватиму, як мені далі жити.

Оксана все зрозуміла. Його родина ніколи не прийме її. І ще збагнула, якою важкою є ця ситуація для Сергія. Підійшла до нього, притислась до його понурої спини.

– Любий, коханий, ти – моя душа, моє життя. Бути з тобою поруч щомиті – то моя мрія. Але поговорімо про це іншим разом. Таке важливе рішення має бути виваженим. А ми зустрічаємось лише два тижні. Не поспішаймо.

– Ти мені відмовляєш? – насторожився Сергій.

– Ні. Я тебе кохаю понад усе. Зачекаймо. Нехай мине якийсь час. Я впевнена: він усе поставить на свої місця. А із хлопчиками я тебе познайомлю. Згода? – зазирнула в його задумливі очі.

– Згода, – усміхнувся, обійняв її міцно. – Яка ж ти в мене мудра! І гарна. Неможливо тебе не любити.

Ця розмова спонукала жінку до важких роздумів. Вона навіть мріяти не сміла про одруження із Сергієм. Боялась подумати, як можуть скінчитись їхні стосунки. А виявилось, що він і не думає про їхнє закінчення, а планує з нею подальше спільне життя.

Оксана дуже кохала Сергія. Одруження з коханим – то неймовірне щастя, та на шляху до її щастя було чимало перешкод. Вона вінчана з колишнім чоловіком. У таких випадках церква розлучень не визнає. За Божим законом, Оксана має чоловіка. Батька її дітей. Отець Яків був людиною, яка щиро вірила в Бога, як і вся його родина. Вони із дружиною ніколи не визнають її шлюб із Сергієм. Виникне скандал, про наслідки якого навіть думати не хочеться. Найважливіше – це вік її обранця. Не те важить, що вона на дванадцять років старша, а те, що він молодий, нетерплячий. Наразі Сергій упевнений, що чинить правильно, але може статись таке, що мине якийсь час і він зрозуміє, що погарячкував та помилився. Оксані теж було двадцять два роки, коли вона виходила заміж, і тоді вона була впевнена, що то кохання на все життя. А що з того вийшло? Вона стане Сергієвою дружиною, та лише тоді, коли стовідсотково переконається у виваженості його рішення. А для цього потрібен час. 

Оксана не мала права на помилку.

(Далі буде)