НЕ З ТИМ, НЕ З ТІЄЮ

На щастя, такі рани, хоча й важко, але гояться. Комусь потрібно лише декілька місяців, щоб викреслити зі свого життя зрадника, а когось роками не залишають спогади і жаль за втраченим коханням, та все ж гострота болю, спричиненого невдалим першим коханням, з плином часу стихає.

Життєві дороги Людмили й Івана, здавалося, розійшлися назавжди. Вона закінчила навчання в технікумі, почала працювати економістом в одному з підприємств міста, паралельно здобуваючи вищу освіту. Кар’єра складалася непогано, от тільки з особистим життям були проб­леми. Жоден із залицяльників не зацікавив Людмилу, не зворушив її серце, яке застигло в байдужості. Найближча студентська подруга, дітки якої вже навча­лися в початковій школі, щиро переймалася Людиною долею.

– Що ти собі думаєш? – намагалася достукатися до здорового глузду дівчини. – Тобі незабаром стукне тридцятка, а ти й досі перебираєш чоловіками. Повір, ідеальних серед них немає, тож навіть не шукай такого. Чим тобі не сподобався Анатолій? Чи Леонід? Непогані хлопці, обіймають високі посади, а те, що серце твоє мовчить… Воно відгукнеться, коли побачиш доб­ре ставлення до себе. А коли народяться дітки, то взагалі не до лірики буде – інших турбот вистачатиме.

Мати також не відставала від подруг:

– Забудь ти того баламута безсоромного! Чула, що одружився дуже вдало: взяв доньку якогось високого чиновника. Звичайно, навіщо йому злиденна дружина? Там одразу і дачу, і машину, і квартиру отримав у придане. Ото на зло йому виходила б заміж, а то, мабуть, ще й тішиться, що ти страждаєш за ним.

І Люда здалася. Наступному кавалерові не відмовила, і хоча в день весілля на душі каменем лежав смуток, вдавала щасливу наречену.

Євген був для неї непоганим чоловіком, дбайливим, уважним, люблячим. І вона намага­лася відповідати йому тим самим, але хіба обманеш власне серце? Воно тліло, а не палало коханням. У немилому шлюбі народилися син та донечка, яким віддавала своє тепло, а от чоловікові діставалися лише крихти від нього. Відчуваючи його нестачу, він згодом почав шукати ніжність і пристрасть в інших жінок. На докори дружини відповів:

– Думаєш, я не здогадуюся, що терпиш мене над силу? Мабуть, ніколи мене й не кохала – вийшла за мене заміж, бо пора настала, а тут саме я підвер­нувся під руку. Любляча жінка не лежатиме мертвою колодою в ліжку з коханим чоловіком, а ти не можеш навіть вдати, що я тобі не байдужий.

Людмила знічено мовчала, адже Євген мав рацію. Не могла вона змусити себе щиро відповісти на його почуття, тож чи має право вимагати від чоловіка вір­ності?

Відтоді між ними було укладено мовчазну угоду: інтимне життя кожен улаштовував на власний розсуд, а сім’ю поки що зберігали задля спокою дітей.

Іван же, розлучившись з коханою, впевненими швидкими темпами втілював у життя свої амбітні плани. Одруження було першим важливим кроком, який допоміг подолати поріг бідності. Майбутній тесть, декан факультету, на якому навчався Іван, здогадувався, чому цей вродливий і здібний юнак накинув оком на його непримітну доньку.

– Порозмовляймо відверто, – запросив він Івана до свого кабінету. – Я ніколи б не погодився на цей шлюб, якби не знав, що Оля в тебе дуже закохана. Мені хочеться бачити її щасливою, тож одразу попереджу: ображати доньку не дозволю! Якщо готовий бути їй вірним чоловіком, ласкаво прошу в нашу сім’ю, в іншому разі – прощавай.

Звісно, Іван запевнив Костянтина Романовича у своїх безкорисних почуттях, однак той сприйняв їх доволі скептично.

Не можна сказати, що юнак так уже й кривив душею. Доб­ра і ніжна Олечка подобалася йому, адже вона була хоча й не такою красунею, як Людмила, але доволі милою і симпатичною. Перші роки подружнього життя принесли багато гарного їм обом: народження дітей, приємні турботи, пов’язані з облаштуванням великого заміського будинку, який подарували Олині батьки, закордонні поїздки на відпочинок. Але Іван і сам докладав чимало зусиль, щоб його не вважали утриманцем. Так, тесть допоміг із роботою, влаштувавши на прибуткове місце в порту, але йому не було соромно за зятя: хлопець гарував цілодобово, щоб відповідати призначенню, а згодом підня­тися кар’єрними сходинками. Дорогі автомобілі, навчання дітей у престижних вишах, квартири для них у столиці – це були вже його здобутки. Дружина створювала затишок у їхньому помешканні й не лише виховувала синів, а й доглядала себе, тож у свої сорок три мала доглянутий і привабливий вигляд. Здава­лося б, живи і радій всім благам, які послала доля, але…

Іван не раз у міському натовпі ловив поглядом жіночі постаті, які йому нагадували про колишню кохану. Так сталося, що жодного разу випадок не звів їх ні в рідному селі, ні в цьому місті, де, знав, і вона залиши­лася жити після одруження. Однак Іванові здавалося, що колишня кохана є десь зовсім неподалік, можливо, проходить вулицями, якими він проїжджав неодноразово. Сам не очікував, що минуле так довго не відпускатиме його. Здається, чого ще хотіти від жінки, яка живе з тобою? І господиня гарна, і мати дбайлива, і в ліжку пристрасна, а от чомусь не тягне тебе додому, не хвилюють її любощі. Він поважав Олю, без сумніву, але не більше. І нехай уважають, що Іван з жиру біситься, але подружні обов’язки мало приносили йому насолоди. Після смерті тестя чоловік посміливішав, почав дозволяти собі невеличкі інтрижки з іншими жінками, сподіваючись повернути гостроту юнацьких відчуттів, але надовго це його не зачіпало. «Невже постарів? – міркував. – Але хіба сорок п’ять років – вік для чоловіка, який стежить за своїм здоров’ям, регулярно відвідує спортзал?»

Іван, ідучи на роботу, ненадовго зупинився біля дзеркала, що висіло в коридорі: звідти ди­вився на нього моложавий чоловік, майже без сивини в густих кучерях, іще доволі стрункий і так само привабливий, як і двадцять років тому. «Ніби й маю гарний вигляд, а душа чомусь байдужа до всього. Мабуть, і мене не обминула депресія, яку вважав раніше вигадкою для маскування ліні…» – подумав із сумом.

«Підеш праворуч – чекає на тебе…, підеш ліворуч – зустрінешся з…, а обереш пряму дорогу, то…» Це в казках звучать конкретні попередження, а в житті ми часто змушені робити кроки в невідомість, і не завжди потім тішить нас той вибір. Одні виявляють рішучість і змінюють напрямок, інші, стогнучи і шкодуючи самих себе, терпляче несуть обрану ношу. Людмила з Іваном належали до останніх. Але хоча й літня, проте холодна, шалена від вітру злива вирішила втрути­тися в їхнє безбарвне, обплутане нудьгою існування.

Жінка поверталася додому після роботи, коли небо раптово почало темнішати і з нього густим горохом неочікувано посипався дощ. Першим прихистком, який трапився на Людмилиній дорозі, була квіткова крамниця. Відвідувачів у ній у цей вечірній час не було, тож продавчиня навіть зраділа нагоді погомоніти хоч з кимось цієї грозової пори. Але не встигла вона поскаржитися Людмилі на складнощі торгівлі вибагливим товаром, як перед магазином зупинився елітний автомобіль, а за якусь мить його власник переступив поріг квіткового царства. Привітавшись, замовив:

– Зберіть для мене, точніше, для моєї дружини, гарну композицію. Врахуйте, що вона любить жоржини.

Людмила стояла спиною до чоловіка, розглядаючи живий вітринний килим, але знайомий голос (як виявилося, зовсім не забутий!) змусив її різко повернутися.

Вони зустрілися поглядами. Стояли мить, не знаходячи слів. Мовчали, а в пам’яті проживали минуле – болісне, щасливе, бажане…

Жоржини так і залишилися на прилавку крамниці. Іван з Людмилою сиділи в автомобілі, і він говорив, говорив, говорив… Про безрадісне сите життя, про те, що ніколи не кохав дружину, про обставини, які змушують миритися з такою ситуацією, про те, що по-справжньому кохав лише її і ні з ким іншим не переживав тих почуттів, які отримав від кохання з нею, Людмилою.

– Розумієш, мені з нею холодно, – скаржився на Ольгу. – Так, я вдячний їй за те, що вона гарна дружина, що подарувала мені двох синів, що піклується про мене, але як жінка вона мене давно не вабить.

Чи раділа Людмила, слухаючи щирі слова колишнього коханого? Якісь суперечливі почуття боролися в її душі. Жінка мала б зловтішатися, дізнавшись про невдале сімейне життя зрадника, відчути задоволення від його принизливого вибачення, а їй було трішки сумно і… майже зовсім байдуже. Роками він жив у її пам’яті – недосвідчений сільський хлопець, щирий і водночас стриманий у їхніх тодішніх розмовах про юні захоплення, аж надто скромно одягнутий, сором’язливий за показною відчайдушністю у хвилини, коли ніби ненароком торкався молодим тілом, пронизаним незвіданим струмом її гарячих грудей. Люда давно пробачила Іванові ту прощальну ніч, яка рубіконом розділила їхні долі, жінка змирилася з безповоротною, як уважала, втратою, а тут раптом з’явилась нагода отримати компенсацію, та ще й яку! Перед Людмилою сповідався і пропонував свою відданість самодостатній чоловік у розквіті сил, ще здатний задовольнити її жіночу невикористану жагу, готовий покласти до її ніг матеріальні блага, аби тільки вона погодилася стати його – не дружиною, ні, коханкою.

– Ти ж розумієш, що свідоцтво про шлюб не гарантує вірність, не змусить кохати одне одного, тож навіщо нам зайві клопоти з розлученнями? Я маю достатньо коштів, аби придбати для тебе помешкання, де ми будемо щасливі вдвох, і не думаю, що в цьому потрібне якесь паперове благословення.

Голос колишнього коханого відлунював металевими нотками: мабуть, так він звик розмовляти зі своїми підлеглими – впевнено, виважено, не чекаючи заперечень.

– А Бог?

– Що «Бог»? – не зрозумів Іван.

– Бог благословить таке кохання? – дивлячись у дощовий простір за вікном автомобіля, запитала Людмила.

Іван засміявся нещиро, ніби дивуючись її наївності.

– Ти ж це несерйозно, так? Ми з тобою дорослі люди. Навіщо нам влаштовувати якісь шоу – чи то з вальсом Мендельсона, чи то з церковними співами? Просто поживімо задля власного задоволення, повернімо те, що втратили в молодості. Часу в нас, до речі, залишилося не так уже й багато.

Іван із м’якою, але впевненою наполегливістю обійняв Людмилу за плечі – запах дорогих парфумів війнув їй в обличчя, перехоплюючи подих. Поцілунок, від якого колись тремтіла ніжністю кожна клітинка її тіла, віддавав гіркотою зради.

– Занадто пізно… – Людмила рішуче відсторонила плекані руки чоловіка, які давно не знали важкої фізичної праці. – Не варто нам переписувати наново свої долі. Прожиті роки в парі з іншими, народжені з ними діти – то не чернетка.

Людмила відчинила дверцята автомобіля, ступила на тротуар, залитий каламутною холодною дощовою водою. «Байдуже, – вирішила, подивившись на забруднені білі босоніжки, які сьогодні взула вперше. – Як доб­ре, що бруд заплямував лише їх».

Жінка поспішала додому, де на неї чекали син і донька. Сіре небо припинило гніва­тися, поступово ясніючи, а призахідне сонце майстерно розфарбовувало його яскравими кольорами, які вабили до себе, змушуючи перехожих забувати про земні проблеми, буденність життя й натомість усміхатися своїм мріям.

«Ми ще можемо бути щасливими разом…» – подумала про чоловіка.

І мала на увазі зовсім не того, хто, сидячи в крутій автівці, сумним поглядом проводжав її постать, яка швидко віддалялася від нього. Тепер уже назавжди.