ПАННА ОСІНЬ

Цьогоріч «октябрскі празніки» випали на вівторок і середу. Аби не колотити робочими днями, керівництво вирішило зробити неділю робочим днем, а з понеділка вже святкувати. Маруся додому не поїхала, зате одягнула єдину святкову річ, адже неділя, – вишневу оксамитову сукню, до чорного волосся прикріпила шпильку з такої ж тканини, на грудях – чорні пластмасові коралі. Аж сам начальник цеху зупинився біля Марусі, замилувався нею. Маруся радше відчула, ніж побачила, що до них іде ВІН.

– Нікалай Міхайловіч, ти ко мнє? Сєкундочку, даю Маріі заданіє.

– Дай дівчині спокій, сьогодні неділя, яка робота восьмий день поспіль? Я он сам уже не хочу працювати, не те що юна красуня Маруся, яка немов циганка Аза, бракує лише червоної хустки, – підморгнув дівчині, а в неї душа – у п’яти. Маруся подумала, що нинішній день у календарі замалює не олівцем, а помадою.

Дівчину ніяка робота не береться, Маруся аж світиться вся – ну ще б: назвав її на ім’я. Боженьку, як воно гарно звучить з його уст! Не те що начальникове офіційне Марія чи від інших колег ніяке Маша. А тут – Маруся. Дівчина заплющила очі, розпливлася в усмішці, то й не второпала, що її викликають до начальника в кабінет. З якого б ото дива?

– Марія, вот тєбє увольнітєльная і дєньгі, сбєгай в магазін чєрєз дорогу, купі коробку канфєт. Секретарша отпросілась, нєкому больше.

Так, через прохідну без записки від керівництва ніхто не пропустить. Марія не йшла, а летіла, адже знову зайде в кабінет, де буде ВІН.

– Ось решта, – поклала на стіл цукерки і решту.

– Чєстная, спасібо. І єщьо. Останься послє работи, пока ми с Михаличьом не уйдьом. Зато дам тєбє отгул, когда захочешь. А будєш молчать – дам два.

Господоньку, Маруся і задарма б тут сиділа хоч до завтра, адже поруч ВІН.

Листопадовий вечір короткий, уже всі розійшлись, на вулиці ліхтарі освічують перший мокрий сніг, а дівчина все сидить. За дверима грають у карти і сміються. Добре ЙОМУ, добре і їй. Десь близько дев’ятої відчинилися двері.

– О! Марія! Я і забил о тєбє. Міхалич, ти трєзвий, вєзі мєня домой, потом – Марію. Віновати ми пєрєд нєй. Сєгодня виходной, городской транспорт ужє нє курсіруєт.

– Звичайно, Єгоровичу. Ходімо, Марусю. Не сидіти ж тобі тут до четверга.

Маруся глянула на календарик під склом – там має бути не помадою закреслено, а губки намальовані, усміхнулася до себе.

Єгоровича везти недовго – будинок за рогом. Вони витягнули його, розімлілого, з авто, дотягнули до ліфта.

– Чекай у машині, дружині я його доправлю сам.

Маруся сіла на заднє сидіння, ледве дихала – за мить ВІН буде поруч. Відвезе її на околицю міста, адже мусить винаймати житло там, де дешевше, а це щонайменше десять хвилин будуть лише вдвох.

– Пересядь на переднє сидіння, будь ласка, і скажи, куди тебе везти, – голос тихий, ніжний, такому неможливо не підкоритись.

– Тебе вдома чекають? – завів свої «Жигулі».

– Удома так, але дім далеко, поїду завтра. Тут, у місті, ніхто не чекає, – відповіла щиро.

– Тоді не поспішаймо, – повів авто на околицю міста, у протилежному напрямку від того, куди вказала дівчина.

Багатоповерхівки далеко позаду, вже й хатини передмістя покинули, а вони їдуть і їдуть. Марусі не страшно ні на грамульку. Тобто страшно, страшно, якщо це лиш сон. Ось і зупинилися, недалеко заправка, а довкруж жодного вогника.

Михайлович раптово обійняв Марусині коліна:

– Дівчинко, золотонько миле, що ж ти зробила зі мною? У мене двоє майже дорослих синів, а я закохався, як десятикласник, – до безпам’ятства, до втрати сну і спокою, до отих метеликів у животі. Зазираю у вікно вашої контори, мало серенади не співаю, аби лиш тебе побачити. Тобі 24, мені 42, дзеркальні цифри. Боюся глянути в дзеркало, бо бачу в ньому підстаркуватого чоловіка, а ти ще така молода і вродлива. Вибач, це не алкоголь, я не пив, бо знав, що мушу їхати. На тверезу голову і ясний розум освідчуюсь тобі у своїх почуттях. Нічого від тебе не вимагаю, нічого в тебе не прошу, але й нічого тобі не обіцяю. У мене – сини, а в тебе – майбутнє. Я одружений, ти молода. Нам ніколи не бути разом, але й без тебе я вже не зможу. А тепер думай про мене, що хочеш, я сказав те, що відчуваю. Від того дня, як ти відчинила двері. Не на вулицю, а в моє серце. Ніколи в мене не було таких почуттів, ти живеш у кожній моїй клітинці, в кожній думці, у кожному нездійсненному бажанні. Я кохаю тебе, Марусю...

Дівчина гладила шовковисте волосся, її рука плавно зсунулась на міцні плечі, переходила до грудей, які аж здригались від сильного серцебиття. Хотілося припасти вустами до того, ким жила останні три місяці, кого бачила в снах, ким щовечора марила, кого подумки цілувала й обіймала. Натомість Маруся закам’яніла.

Надто нереальним виявилося щастя, такого не може бути, бо не може бути ніколи.

– Ти не відштовхнула мене, не посміялась із мене, отже... Отже, ти теж до мене небайдужа, – Михайлович підняв голову з її колін. У тьмяному світлі лампочки з панелі побачив її сльози, які краплинами діамантів котилися щічками.

– Я тебе образив? – запитав спантеличено.

Маруся заперечливо похитала головою і ніби прокинулась зі сну, стрепенулась, міцно обійняла його за шию. Її руки пестили широку спину, губи цілували обличчя, очі, чоло. Мозок пульсував одне слово – «мій», «мій», «мій». Кермо заважало обійматись, зрештою, для обіймів душ ніщо не завада. Не так тіла, як щось вище споріднювало їх. Матеріальне лиш підсилювало духовне. Ніхто не думав, як буде далі, коли так добре цієї миті. Заглушили думки про сумління і гріх, впивалися миттю блаженства від доторків одне до одного.

– Везіть мене додому. Вас чекають, – Маруся відсахнулась від нього. Ніби облила чоловіка крижаною водою. Їхали мовчки. Біля будинку навіть не взялися за руку.

Дівчина зайшла в кімнатку, впала на ліжко й розридалась. Від щастя.

Від того дня зустрічалися довгих 17 років. Його дружину Маруся побачила раз, коли вони гуляли сім’єю в парку. Подумки зауважила, що в молодості була вродливою, а тепер хоч би волосся привела до ладу. Чи бідолаха відчуває, що байдужа чоловікові, нема для кого чепуритись? «Для себе, для дітей, для знайомих», – волала Маруся в душі. Їй би хотілося, аби поруч із НИМ було все найкраще й найгарніше, особливо дружина. Адже вони сім’я. Тоді чоловік вдав, що не знає дівчини. На роботі ледь вітався з нею кивком голови, наодинці зустрічались раз на півтора-два місяці. Завжди в робочий час на годинку-дві. Не більше. Але цього вистачало, аби напитись одне одним і наповнити іншого дзвінким кришталем чистого кохання. Були щирі слова, палкі обійми, ніжні поцілунки і... І не більше. Ніхто не смів першим переступити тонку межу. Він беріг її, вона шкодувала його, бо після того їй буде важко жити з чоловіком, а йому – з дружиною. На своє 40-річчя зробила собі подарунок – поцупила у відділі кадрів його фото три на чотири. Підприємство розпадалося, люди шукали кращого місця, вже й за кордон їхали. Маруся ж трималася з останніх сил, адже там був ВІН, якому до пенсії один крок, куди вже піде?

Скільки разів він просив її створити сім’ю, народити дитя! Маруся дивилася на нього великими очима, повними сліз. Картав себе, що понівечив їй життя. Маруся ж заперечувала, казала, що він дав їй безмежне щастя кохати й бути коханою.

Перший і останній інтим був, як би це сказати, недоречним. У нього не ті роки, аби щось могти, в неї не ті роки, аби завагітніти.

– Чому ви цього не прагнули раніше? – звичка звертатися до нього на ви була своєрідним шармом.

– Залишав тебе чистою для іншого...

– А сенс? – запитала з гіркотою. – Весни ми так і не зустріли, літо прогайнували, то який резон іти чистим до осені?

– Осінь... Я вже зима, а ти ще панна Осінь...

Це була їхня остання зустріч. Марія залишила квартиру племінниці й поїхала за кордон. Повернулась аж тоді, коли треба було доглядати стареньку маму. В селі інтернет не проведено, друзів немає, рідні роз’їхались. Життя – суцільна сіра смуга. Лиш спогади і гріють душу. А коли відповідна пісня, то Марія й заплаче гірко...