ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
256Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Дівчинка була маленька, темнокоса, з великими карими очами, якими вона зачудовано оглядала навколишній світ. А курка, навпаки, велика, вгодована, жовтаво-руда, з хвацько задертим криваво-червоним гребенем.
Їхня дружба почалася давно, ще тоді, коли дівчинка навчалася в шостому класі, а курка була курчам. Не тією чарівною, пухнастою жовтенькою грудочкою, яку хочеться пестити і ніжити в руках, а курчам, що вже вбралося в пір’я і обіцяло згодом перетворитися на велику статечну курку, якій зовсім не пасує, на відміну від курчат, плутатися під ногами у людей. Власне, саме через це курча й втрапило в халепу. Батько дівчинки, не побачив курчати, вдарив дверима і зламав ніжку. Мале, жалібно попискуючи, спробувало переступити на зламану ногу, але не втрималося і повалилося в траву.
– Шкода! – сказала мати дівчинки. – І не доріжеш. Маленьке ще! Що там того м’яса? Ніякого наїдку! Доведеться Полкану віддати, нехай поласує. (Полкан був здоровенний сторожовий пес, прив’язаний на довгий ланцюг.) Дівчинка уявила, як тріщатиме слабеньке тільце на міцних зубищах, і аж очі заплющила від страху та співчуття.
– Мамо! – попросила, смикаючи неньку за халат. – Не треба Полканові! Я не хочу! Нехай живе!
– Як же воно житиме, Марусечко? – здивувало маму таке прохання. – Воно ж ходити не може! Все одно загине! Його інші кури затопчуть!
– Не загине! – вперлася Маруся. – Я його доглядатиму! Я його вилікую!
– Справді? – запитала мама, здивовано поглядаючи на доньку. – Що ж бери, тільки гляди, не муч!
Маруся оглянула ніжку. Крові не було… Ніжка теліпалася, але була теплою, що Марічку потішило. «Oтже, закритий перелом і кровообіг зберігся, – вирішила дівчинка. – Значить, потрібна шина». Нещодавно вона дивилася фільм, як хлопець у лісі зламав ногу і йому накладали шину.
Мала лікарка обережно спробувала з’єднати краї кістки. Курчатко жалібно пискнуло.
– Боляче? – співчутливо запитала дівчинка. – Розумію, але потерпи!
Як і у фільмі, вистругала рівненькі та гладенькі дві дощечки, обмотала їх бинтом, щоб курчаткові не муляло ніжки, а тоді затисла ними ногу, як у лещатах, і так ту імпровізовану шину прибинтувала до ніжки.
Дівчинка облаштувала підопічній затишне м’яке кубельце в дерев’яному ящику і назвала її Кокошею. Двічі на день, рано і ввечері, обережно, щоб не зачепити хворої ніжки, витягувала Кокошу з ящика, годувала й напувала. Десь за місяць ніжка зрослася і шину можна було знімати. Щоправда, кісточка зрослася неправильно, дівчинці все-таки бракувало знань. На місці перелому виросла ґуля. Але це не заважало Кокоші ходити, вона греблася і порпалася в землі, вишукуючи смачних черв’ячків.
Курочка здалеку впізнавала свою рятівницю і, побачивши Марічку, смішно присідала перед нею, ніби в старовинному реверансі. Вона просилася до дівчинки на руки, нітрохи не лякаючись і повністю довіряючи їй. Дівчинка охоче підхоплювала свою улюбленицю, гладила її, пестила, тулила до лиця. Та й батько чи мати могли легенько впіймати Кокошу.
– Ось і добре, – задоволено відмітила мати. – Не буде проблем піймати, коли настане час її різати, а то кури завжди так лементують і носяться подвір’ям.
– Від смерті тікають, – зауважила Марічка, почувши мамині слова, і попросила:
– Мамо! Тату! Я вас благаю, не ріжте Кокоші, не чіпайте! Хіба в нас мало інших курей?
– Ага, – хмикнула мати, – на пенсію її відправимо! Курку добре готувати, поки молода. Я що, пів дня її потім варитиму?
– Та хоч пів року! – обурилася Марічка. – Я не дозволяю її різати! Це моя курка! Я її врятувала! Для чого старалася, виходжувала? Щоб її потім банально з’їсти?
– Ти як з мамою розмовляєш? – обурилася мати.
Марічка насупилася, змовчала, але її ніжними щічками збігли дві прозорі сльозинки і діамантами заблищали на підборідді.
– Даремно ти так! – втрутився тато. – Чи не бачиш, що з дитиною робиться, коли розмова заходить про Кокошу? Навіщо провокуєш її на переживання?
– Ах, уже мені ці ваші телячі пестощі! – відмахнулась мати. – Світ не мамка, у ньому треба вміти виживати.
Минали роки… Кокоша справно несла яйця. Згодом заквоктала і вивела півтора десятка чарівних пухнастих курчаток. Марічка не могла намилуватися ними. А за вечерею заявила батькам, що до одинадцятого класу не піде, натомість вступатиме до медичного училища.
– Ти ж мріяла про медичний інститут, – сплеснула руками мати. – Про фах лікаря!
– Інститут нікуди від мене не втече! Закінчу училище з відзнакою і вступлю відразу на третій курс!
– Та-а-ак! – протягнула мати. – Від скромності ти явно не помреш, – і подивилася на чоловіка, вимагаючи підтримки, але той тільки безпорадно розвів руками.
Вперте дівчисько таки домоглось свого. Марічка вступила до училища, навчалася на відмінно. Студентське життя поглинуло дівчину з головою! Додому приїздила тільки на вихідні, та й то не на кожні. А приїхавши, відразу бігла в курник привітатися зі своєю улюбленицею.
– Ну ви бачили таке?! – обурювалася мати. – Спершу до курки! Вона від батька з матір’ю – важливіша!
Батько усміхався на те, а Марічка тільки відмахувалася рукою. Від’їжджаючи, дівчинка завжди просила маму не чіпати Кокоші.
– Їдь вже, їдь! – жартома підштовхувала її мати до дверей. – На автобус спізнишся! Набридла вже зі своєю Кокошею! Опудало зроблю з неї тобі на пам’ять!
Але одного разу Марічка таки не побачила своєї улюблениці в курнику…
– Де Кокоша? – вже з порога запитала різко, навіть не привітавшись і не роздягаючись.
– Може, спочатку обіймеш батьків? – обурено проказала мати.
– Де моя Кокоша? – різкіше перепитала Марічка, вже наперед з жахом вгадуючи відповідь.
– В баняку твоя Кокоша! – сердито відказала Галина. – Зараз обідати нею будемо!
На столі й справді вже стояли три тарілки з їжею, що смачно парувала. І, наче на глум, саме в Марійчиній тарілці плавала ніжка з характерним потовщенням.
– Ви… – задихаючись від обурення, крикнула. – Ви… навіщо її зарізали? Мою Кокошу! Я ж так просила! Так благала! Мало вам було інших курей? Мало?
– Доню… – батько спробував спинити бурхливий потік жалю, але дочка його не слухала.
– Моя Кокоша! Кокошечка! – кричала, захлинаючись у сльозах, що водоспадом ринули з її карих очей. – Вона була така лагідна, така ручна, така довірлива! Вона ж навіть не тікала, бо вірила, що їй не заподіють шкоди! А ви… ви по тій довірі ножем!
Дівчинка повернулася до батька:
– Ти її зарубав? Кажи!
– Ні, не я! – ледве вимовив. – Не я… я б не зміг! Сусід, дядько Пилип…
– Навіщо? – ще раз запитала Марічка і вискочила з хати.
– Ну ти бачив таке, Василю? – вдарила об поли руками мати, але, наштовхнувшись на докірливий погляд чоловікових очей, таких схожих на Марійчині, замовкла розгублено.
– Я ж тобі казав, навіщо було чіпати ту її курку? – зітхнув Василь.
– Я не хочу, щоб вона виросла м’якотілою, витала десь у небесах. Життя жорстоке… – Галина обережно доторкнулася до руки чоловіка, чи не розсердився. – На жаль, виживають прагматики, а не лірики! Батька свого згадай…
Сиділи мовчки за столом. Неприємна тиша повзла кімнатою… Вистигала юшка в тарілках… Як докір стирчала з однієї тарілки ніжка з потовщенням…
Батько знайшов доньку в осінньому лісі. Сів поруч і легенько обійняв дівчину за плечі.
– Не сумуй, дочко! – промовив, не знаючи, що сказати, як її втішити.
– Я не сумую, – відповіла. – Я думаю!
– Про що? – обережно зазирнув у карі очі.
– Про людей. Чому люди такі жорстокі? Заводять тварин, доглядають! І люблять! Головне – люблять! Татусю!… А потім вбивають їх і їдять! Ну як це так можна?
– Людині треба їсти, щоб жити, – зітхнув батько.
– Я знаю, але ж не тих, кого любиш! Так і нашого Полкана можна з’їсти…
– Полкан – собака! В нього інше призначення! Служба! Але я тебе розумію, бо теж у дитинстві дружив з бичком Вогником. Він був рудий-рудий, як твоя Кокоша. Я його дуже любив і завжди носив йому хліб, густо посипаний сіллю. Вогникові ті ласощі дуже смакували. Ось я його і балував. Він скрізь ходив за мною, як прив’язаний. Добре знав свою кличку, відкликався на мій голос гучним муканням і біг до мене з усіх ніг. Тато завжди говорив, що залишить Вогника на плем’я, але…
– Але… – запитала дівчинка.
– Моя старша сестра виходила заміж і потрібно було м’ясо на весілля.
– Я тоді втік з дому, – розповідав тато, сам схвильований спогадами. – Подався на вокзал, забрався в товарняк і поїхав куди очі бачили!
– І як тебе знайшли?
– Міліція з поїзда знімала, – усміхнувся батько. – Ще та була пригода.
– Знаєш, – дуже серйозно сказала Марічка. – Я ото думала про Бога.
– Про кого? – дуже здивувався батько з такої відповіді. – І що саме ти про Нього думаєш?
– Власне, не про Бога, а про світ, який Він створив.
– Тебе щось у цьому світі не влаштовує? – не зміг втримати усмішку батько і відразу загасив її, заховав у розкішних козацьких вусах.
– Багато чого! – важко зітхнула дівчина і покосувала на батька. – А ти не смійся, будь ласка, бо це зовсім не смішно. От що в ньому доброго? Суцільна жорстокість! Сильніші полють, пожирають слабших. Навіть лагідний котик, і той їсть мишей! І пташку може вполювати… Як може подобатися жорстокість? Чому Бог створив такий безсердечний, жорстокий світ? Та ще й визнав, що це – добре! І найбільш жорстокий хижак з усіх хижаків – людина! Чому ти на мене так дивно дивишся, татусю? Про що думаєш?
– Думаю, як дивовижно ти подібна до свого дідуся, до мого батька!
– Розкажи мені про нього! – попросила раптом.
– Сто разів розповідав, – зауважив батько.
– Розкажи сто перший, – розсміялася, на якусь мить забувши про Кокошу.
– Ти дуже схожа на нього! Така ж чорнява, кароока, так само, як він, тварин любиш, жалієш. Він теж лікував поранених, хворих звірят, підгодовував їх. І пташок підгодовував. Скрізь у лісі годівнички розвішував. Пташки сідали йому на плечі, на голову, їжу просто з рук брали. Я тобі не розказував раніше: його вбили браконьєри. Вони молоденьке лосеня вполювали. Їх було троє. І вони були сильніші! Але батько не відступив. Поліція приїхала запізно!
Вони довго сиділи мовчки. А потім батько обережно запитав:
– Ти все ще сердишся на маму?
– Мама в нас приземлена, – зітхнувши, сказала Марічка, – вона твердо стоїть на землі і від неї черпає свою силу. Знаєш, без таких людей світ би давно пропав. А ми з тобою і дідусь мій – ми інші. Так, мабуть, справді безпорадніші в певних речах, але в багатьох значно сильніші, хоча як, каже мама, і витаємо в небесах. Можливо, саме вони й дають нам ту приховану від очей силу. Силу боротись за власні переконання, силу любити і прощати!
Василь здивовано дивився на свою дитину і подумав, що його маленька донечка вже цілком доросла, а він і не помітив, коли вона виросла…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
52
Життєві історії
Життєві історії
