НЕ ВИТРИМАВ

– Гаразд, доню. Хай би колись онуки навідались.

– Коли? Не до того їм зараз! До річних контрольних готуються.

Еге ж! Знає Мирон те навчання. Посідають перед своїми комп’ютерами і сліпають від ранку й до вечора. Ото й уся наука.

– Нехай щастить їм на гарні оцінки, – тихо мовив.

Пішла Люба… Смакував наваристий борщ, аж раптом обійстям розлігся дикий вереск. Що за чортівня?! Хапаючись за хворий поперек, старий видибуляв із хати. І прикипів до порога. У дворі, торсаючи одна одну за волосся, билися навкулачки його доньки.

– Відпусти! – несамовито лементувала Люба. – Бо я тобі зараз очі повидираю!

– А ти спробуй! Без волосся зостанешся! – шипіла Ольга.

– Припиніть! – Мирон відчув, як земля втікає з­під ніг. Та на старого батька ніхто не зважав.

– Бач, що захотіла! Весь город собі забрати?! Не вдасться! Вдавишся! – Ольга щосили сунула сестрі в ребра замашним ку­лаком.

– А ти садком! Уже, мабуть, гроші рахуєш від урожаю?! Підбери губу! Бо задушу, як паршиве щеня! – Люба притиснула молодшу сестру до стіни літньої кухні й ухопила за горло.

Миронові й зовсім стало млосно. З останніх сил поплутав ногами до повітки, взяв чималу палицю і перетягнув обох так, що ті аж поприсідали від несподіванки.

– Я ще не помер, а ви вже майже пів року майно ділите! – скрикнув надривно. – Усе: і дім, і сад, і земля – поки що моє! Затямте це собі! Сам вирішуватиму, кому й чого скільки вділяти. А зараз геть з моїх очей! Безсо­ромниці!

Обидві доньки, розхристані й лихі, повискакували за ворота і притьмом подались кожна у своєму напрямку… Мирон важко осів на лавку біля криниці. На очі набігли непрохані сльози. Кара Господня, а не діти! Перед людьми соромно за таких доньок. Ославили вони його на всеньке село. Та й Ліді на тім світі неспокійно. Декілька днів тому навіть снилась йому. Стояла сумна така, зажурена…

За свій вік спромоглися вони з Лідочкою надбати немало. І будинок звели великий, аж на шість кімнат, і гарний садок виплекали біля хати, і город виробили так, що хоч на хліб земельку намащуй. От і накинулись обидві доньки на такий ласий шматок. Кусають його з усіх боків, а виходить так, що батькове серце гризуть, ганьбою сиву голову покривають.

Роззирнувся Мирон довкола, а сльози – дрібним горохом. Витирає їх тремтливою рукою. Душа вогнем горить. Кричить­волає пекельним болем.

Той день був найдовшим і найтемнішим у житті старого батька. За важкими, мов свинець, думками не був годен ні їсти, ні пити. І лише ввечері в голові прояснилось. Як це він одразу не додумався до такого? Давно час було зі Світланкою порозмовляти.

Лідина племінниця мешкала в сусідньому селі. Тиха, лагідна, привітна і така метка до роботи, що все аж горіло в її руках. Життя не пестило Світлану. Рано втратила батьків. Вийшла заміж за сусідського парубка. Бог дав їм аж шістьох діточок. Тіснилися всі в маленькій хатині на дві кімнатки. Але жили так гарно і дружно, що Мирон із Лідою не могли натішитись, коли приїздили до них у гості. Та й Світлана зі своєю сім’єю не раз навідувались. А вже як приїдуть, то за пів дня стільки перероблять, що потім дідові з бабою тільки сиди та попльовуй.

– Наших дочок і онуків не допросишся, щоб допомогли. А ці приїхали, і нам з тобою, Лідочко, вже й роботи не залишилось, – казав Мирон, жінка ж лише зітхала і кивала головою:

– Мабуть, неправильно ми своїх дітей виховували…

…Сьогодні знову згадав Мирон про Світланку. Мабуть, її старша донька вже й школу закінчила, навчається десь. Дістав із полиці телефон, начепив на ніс окуляри. Ледве знайшов її номер.

– Добрий вечір, дядечку Мироне! – радо озвався її голос у слухавці. – А ми саме згадували про вас. Василь каже, треба одвідати дядька. Давно вже не бачились. Як після похорону тітки приїздили двічі, то більше й не були. Кепські з нас родичі.

– Таке скажеш! Найліпші у світі! Я оце чого телефоную… Хочу вас у гості запросити. Сумно мені старому. Нудно. Вже не знаю, чим себе забавити. Отаке на схилі віку… Старе – що мале. Уваги хоче, – гірко засміявся Мирон.

– То до нас приїздіть, поживете з нами трохи. Гуртом буде веселіше.

– Оце буде пень трухлявий вам під ногами плутатись! Я вас у себе чекаю…

– Гаразд. На Великдень приїдемо.

– От і домовились. Бувай, Світланко!

Того вечора Мирон солодко заснув. Прокинувся аж уранці. Почувався бадьорим і радісним. На душі панував спокій. Уперше за останні пів року, відколи не стало Лідочки…

На Великдень дім Мирона наповнився сонцем та радістю. Таки не забули старого Світлана, Василь та їхні дітки. Дід аж помолодів від радості. Посідали за стіл, частувались, розмовляли.

– А чого Люба з Олею не прийшли? – запитала Світлана.

– Зайняті, – махнув рукою Мирон.

Хіба ж міг сказати, що рідні сестри давно не розмовляють одна з одною, а до батька після нещодавньої бійки й зовсім дорогу забули. Що поводяться як найлютіші вороги… Про таке навіть подумати боляче, не те що вголос промовити.

До самого вечора були гості. Понавозили старому смаколиків, що наступного дня ще й сусідам трохи пороздавав. Бо ж хіба сам зможе стільки з’їсти? І все хвалився, що обіцяли знову приїхати.

До наступних відвідин Мирон грів душу передчуттям зустрічі. Йому так мало зараз треба! Аби лиш лагідне слово і теплий погляд, якусь крихітку уваги – ото й усі дідові бажання. Тепер він твердо впевнився у своєму рішенні. Найближчими днями поїде в районний центр до нотаріуса і складе заповіт. Нехай після його смерті гарна й дружна сім’я Світланки має великий та просторий будинок. Бо і сад, і землю вони з Лідочкою плекали не для ненависті, а для добра та любові.