Життєва історія
Старому Миронові не спалося. Звечора, щойно стулив повіки, наснились йому Люба з Олею. Витрішкуваті, чорнороті, ніби дідьки з пекла. Кричали і лаялись так, що прокинувся весь мокрий від поту і більше вже ніяк не міг заснути. Думки непокоїли. Смажили голову, мов у сковорідці… І що за діти в нього такі? Вони ж із покійною Лідою виховували-леліяли їх, жили рвали, аби тільки донечкам було добре. А воно он як вийшло… Тепер вони не дають Миронові ні жити, ні померти. Від їхніх сварок аж стіни в хаті тріскають. Як ті круки, над сивою головою батька крякають. Мабуть, ніяк не діждуться, щоб віддав Богові душу…
Прокинувся, ще сонце й виду не показало. Сипнув курям їсти, а ті навіть із сідал не злетіли. Рано ще… Виніс Рябкові сніданок. Пес сонними очима глипнув на господаря, вдячно помахав хвостом і знову поклав голову на лапи. Мовляв, потім поїм, дай іще трохи подрімати.
Поволі обійшов нехитре господарство. Став за хатою й довго милувався світанком. Теплою здалась цьогоріч весна. Он як пишно квітують первоцвіти! Лідочка їх дуже любила… Важко йому без неї! Звикли завше разом бути, одне одного підтримувати. А тут Мирон раптом осиротів. І вже ніщо не тішить його серце, не гріє вистудженої роками душі. Якби ж хоч від дітей і онуків була якась підтримка. Та де там! Усім байдуже до старого… Онуки як і приходять іноді, то все лиш задля того, щоб грошей дав. Ніби він олігарх якийсь. А доньки тільки лаються, ніяк не можуть дійти згоди щодо батьківського спадку. Так, ніби Мирон уже й не живе тут. Та ж він іще не помер, хвала Господові! Навіть заповіту досі не склав. Час покаже, як правильно вчинити, щоб серце журба не стискала і навіть на тому світі спокій мав.
Сонце високо підбилось. Мирон від ранку так натупцявся, порядкуючи у дворі, що зовсім знесилився. Сів на лавці в садку і задрімав. Уже й маревосновидіння торкнулося скронь.
– Тату! – розсік батогом тишу різкий голос старшої доньки Люби.
– Тут я. Чого кричиш?
– Хату не замкнули, а самі тут на сонечку носом клюєте! Чого доброго, влізуть злодії й повиносять усе, – її вузькі очі по вінця наповнились роздратуванням.
– Не пащекуй. Не встигла у двір ногою ступити, а рот уже й роззявлений. Тихо будь!
– Я не сваритися з вами прийшла, – вже спокійніше мовила, начепивши на обличчя улесливу усмішку.
– Справді? Аж не віриться.
– Кепкуєте? Нехай і так… До хати йдіть. Там я вам борщу принесла, то поїжте.
– Дякую, донечко. Не варто було клопотатися. Я вчора зарубав півня, то сьогодні собі легенького супчику наварив і трохи посьорбав. Не голодний…
– Звісно! Це ж якби Олька принесла, то з язиком проковтнули б! А моє в носі крутить? Гаразд, батьку! – злісно прицвяхувала поглядом його до лавки, розвернулась і пішла до хати.
Мирон, крекчучи, важко підвівся і потупцяв услід за нею. Ні дня спокою! Коли ж це скінчиться? Чого вони ніяк не помиряться, згоди не дійдуть між собою. Обидві вдало вийшли заміж, мають добрих чоловіків, діток, живуть заможно. Невже й цього мало? Учепилися зубами в батьківську хату і не поступляться одна одній. Сказав, що розділить порівну спадок, то навіть чути не хочуть. Кожна вважає, що саме їй має дістатися більша частка.
Зайшов у будинок. Люба саме пхала борщ назад у торбу.
– Та облиш! Чого сердишся? Поїм я твого борщу. Сідай зі мною до столу, разом пообідаємо, – поклав теплу долоню на доньчине плече.
– Не маю часу. Роботи вдома – непочатий край. Піду я…
Мирон гірко зітхнув. Хоч би поцікавилась, як батько почувається, сіла поруч, щоб про життя погомоніти.
– Гаразд, доню. Хай би колись онуки навідались.
– Коли? Не до того їм зараз! До річних контрольних готуються.
Еге ж! Знає Мирон те навчання. Посідають перед своїми комп’ютерами і сліпають від ранку й до вечора. Ото й уся наука.
– Нехай щастить їм на гарні оцінки, – тихо мовив.
Пішла Люба… Смакував наваристий борщ, аж раптом обійстям розлігся дикий вереск. Що за чортівня?! Хапаючись за хворий поперек, старий видибуляв із хати. І прикипів до порога. У дворі, торсаючи одна одну за волосся, билися навкулачки його доньки.
– Відпусти! – несамовито лементувала Люба. – Бо я тобі зараз очі повидираю!
– А ти спробуй! Без волосся зостанешся! – шипіла Ольга.
– Припиніть! – Мирон відчув, як земля втікає зпід ніг. Та на старого батька ніхто не зважав.
– Бач, що захотіла! Весь город собі забрати?! Не вдасться! Вдавишся! – Ольга щосили сунула сестрі в ребра замашним кулаком.
– А ти садком! Уже, мабуть, гроші рахуєш від урожаю?! Підбери губу! Бо задушу, як паршиве щеня! – Люба притиснула молодшу сестру до стіни літньої кухні й ухопила за горло.
Миронові й зовсім стало млосно. З останніх сил поплутав ногами до повітки, взяв чималу палицю і перетягнув обох так, що ті аж поприсідали від несподіванки.
– Я ще не помер, а ви вже майже пів року майно ділите! – скрикнув надривно. – Усе: і дім, і сад, і земля – поки що моє! Затямте це собі! Сам вирішуватиму, кому й чого скільки вділяти. А зараз геть з моїх очей! Безсоромниці!
Обидві доньки, розхристані й лихі, повискакували за ворота і притьмом подались кожна у своєму напрямку… Мирон важко осів на лавку біля криниці. На очі набігли непрохані сльози. Кара Господня, а не діти! Перед людьми соромно за таких доньок. Ославили вони його на всеньке село. Та й Ліді на тім світі неспокійно. Декілька днів тому навіть снилась йому. Стояла сумна така, зажурена…
За свій вік спромоглися вони з Лідочкою надбати немало. І будинок звели великий, аж на шість кімнат, і гарний садок виплекали біля хати, і город виробили так, що хоч на хліб земельку намащуй. От і накинулись обидві доньки на такий ласий шматок. Кусають його з усіх боків, а виходить так, що батькове серце гризуть, ганьбою сиву голову покривають.
Роззирнувся Мирон довкола, а сльози – дрібним горохом. Витирає їх тремтливою рукою. Душа вогнем горить. Кричитьволає пекельним болем.
Той день був найдовшим і найтемнішим у житті старого батька. За важкими, мов свинець, думками не був годен ні їсти, ні пити. І лише ввечері в голові прояснилось. Як це він одразу не додумався до такого? Давно час було зі Світланкою порозмовляти.
Лідина племінниця мешкала в сусідньому селі. Тиха, лагідна, привітна і така метка до роботи, що все аж горіло в її руках. Життя не пестило Світлану. Рано втратила батьків. Вийшла заміж за сусідського парубка. Бог дав їм аж шістьох діточок. Тіснилися всі в маленькій хатині на дві кімнатки. Але жили так гарно і дружно, що Мирон із Лідою не могли натішитись, коли приїздили до них у гості. Та й Світлана зі своєю сім’єю не раз навідувались. А вже як приїдуть, то за пів дня стільки перероблять, що потім дідові з бабою тільки сиди та попльовуй.
– Наших дочок і онуків не допросишся, щоб допомогли. А ці приїхали, і нам з тобою, Лідочко, вже й роботи не залишилось, – казав Мирон, жінка ж лише зітхала і кивала головою:
– Мабуть, неправильно ми своїх дітей виховували…
…Сьогодні знову згадав Мирон про Світланку. Мабуть, її старша донька вже й школу закінчила, навчається десь. Дістав із полиці телефон, начепив на ніс окуляри. Ледве знайшов її номер.
– Добрий вечір, дядечку Мироне! – радо озвався її голос у слухавці. – А ми саме згадували про вас. Василь каже, треба одвідати дядька. Давно вже не бачились. Як після похорону тітки приїздили двічі, то більше й не були. Кепські з нас родичі.
– Таке скажеш! Найліпші у світі! Я оце чого телефоную… Хочу вас у гості запросити. Сумно мені старому. Нудно. Вже не знаю, чим себе забавити. Отаке на схилі віку… Старе – що мале. Уваги хоче, – гірко засміявся Мирон.
– То до нас приїздіть, поживете з нами трохи. Гуртом буде веселіше.
– Оце буде пень трухлявий вам під ногами плутатись! Я вас у себе чекаю…
– Гаразд. На Великдень приїдемо.
– От і домовились. Бувай, Світланко!
Того вечора Мирон солодко заснув. Прокинувся аж уранці. Почувався бадьорим і радісним. На душі панував спокій. Уперше за останні пів року, відколи не стало Лідочки…
На Великдень дім Мирона наповнився сонцем та радістю. Таки не забули старого Світлана, Василь та їхні дітки. Дід аж помолодів від радості. Посідали за стіл, частувались, розмовляли.
– А чого Люба з Олею не прийшли? – запитала Світлана.
– Зайняті, – махнув рукою Мирон.
Хіба ж міг сказати, що рідні сестри давно не розмовляють одна з одною, а до батька після нещодавньої бійки й зовсім дорогу забули. Що поводяться як найлютіші вороги… Про таке навіть подумати боляче, не те що вголос промовити.
До самого вечора були гості. Понавозили старому смаколиків, що наступного дня ще й сусідам трохи пороздавав. Бо ж хіба сам зможе стільки з’їсти? І все хвалився, що обіцяли знову приїхати.
До наступних відвідин Мирон грів душу передчуттям зустрічі. Йому так мало зараз треба! Аби лиш лагідне слово і теплий погляд, якусь крихітку уваги – ото й усі дідові бажання. Тепер він твердо впевнився у своєму рішенні. Найближчими днями поїде в районний центр до нотаріуса і складе заповіт. Нехай після його смерті гарна й дружна сім’я Світланки має великий та просторий будинок. Бо і сад, і землю вони з Лідочкою плекали не для ненависті, а для добра та любові.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

