НЕ СУДИЛОСЯ

Поглянула на годинник. До Нового року залишалося двадцять хвилин. Аж раптом, як у відомому фільмі, до мого помешкання з галасом увірвалась весела компанія. 
Здивовано оглянувши непроханих гостей, промовила з усмішкою: 
– Здається, ви помилилися? 
Найкумедніший, як на мене, чоловік із компанії, збентежено запитав: 
– Вибачте. Люда з вами проживає? 
Ці слова спричинили в мене щирий сміх, який за декілька секунд підтримали всі непрохані гості.
Раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. Повернула голову й побачила обличчя симпатичного чоловіка, який стояв позаду всіх. Його очі дивилися на мене, наче на якусь дивовижну істоту. Здається, цієї хвилини він не бачив нікого, крім мене. На якусь мить я теж не могла відвести від нього свого погляду. 
Сміх уже стих, а ми й далі зачаровано дивилися одне на одного. Лише чийсь поштовх ліктем змусив чоловіка отямитися. Я теж опанувала себе. 
Потім пояснила гостям, що моя сусідка Люда проживає поверхом нижче, і чемно випровадила їх. Швидко зачинила двері й повільно оперлася на них. Стояла якийсь час, замріяно усміхаючись до себе. “Шкода, що це була помилка…” – промайнуло в думках. Перед моїми очима все ще залишався дивний погляд незнайомця. 

Підійшла до дзеркала й поправила руками волосся. Раптом пролунав дзвінок у двері. Не запитавши “Хто там?”, чомусь одразу ж відчинила їх і знову зустрілася з тим самим теплим поглядом…
– Пробачте… Мене звати Дмитро… Я забув привітати вас із прийдешнім Новим роком, – мовив чоловік, трохи затинаючись. Було відчутно, що він шукав особливих слів, які мали б справити на мене гарне враження. 
– Дякую. Вас теж із прийдешнім! – спокійно сказала я незнайомцеві, відчуваючи якесь дивне хвилювання. 
– Я подумав, що… можливо, вам ні з ким зустрічати Новий рік… – повів далі непроханий гість… – Пробачте. Чи можна вас запросити… до нашого товариства? – запитав і, ніби злякавшись власних слів, на мить опустив голову.
– Не звикла до гучних компаній, – тихо відповіла я, дещо знітившись.
– Щиро кажучи, я теж не люблю… Але друзі вмовили, – вів далі він. Після короткої паузи додав: – За декілька хвилин Новий рік.
Поглянула на свій годинник. Справді, за дві хвилини. Подивилася на Дмитра… Його неймовірно гарні очі та благальний погляд не залишили мені іншого вибору, як впустити цього красеня у квартиру. 
– Запрошую вас до столу. У мене все готово, – мовила я, відчуваючи незрозумілу рішучість, якої в мене давно вже не було. Поступово почувалась усе спокійніше і впевненіше. 
Дмитро вправно відкоркував шампанське і поспіхом налив у келихи. Щойно пролунав останній бій курантів, ми привітали одне одного з Новим роком. 
Наче старі добрі знайомі, спілкувалися за столом, розповідаючи різноманітні історії з власного життя. Дізналася про чоловіка і його друзів чимало. При цьому була з Дмитром теж щирою і відвертою. Мої страви, здається, справили на нього гарне враження. Хоча гість і не був щедрим на компліменти (про це свідчив його неабиякий апетит і порожні салатниці на столі), відсутність обручки на його пальці, звичайно, мене заспокоїла. Втім, у наш час це ніхто не сприймає однозначно. 
За якийсь час у нашій розмові настала пауза. Я знову відчула на собі його погляд. Легка усмішка на обличчі й неймовірно красиві очі, які заворожено дивилися на мене, змусили мене відвести погляд. Зрештою я не витримала, перепросила його і відлучилася на декілька хвилин. Зачинила за собою двері сусідньої кімнати. На мить задумалась. Стояла і не знала, що маю робити… Відповідь з’явилася спонтанно: “Будь, що буде…”. 

Повернулася у вітальню. Дмитро підійшов до мене. Трохи вагаючись, він запросив мене потанцювати. Не могла йому відмовити. Та й не хотіла. Ми легко закружляли в танці, наче дві тендітні сніжинки, що випадково зустрілися високо в небі та, заколисані вітром, граційно погойдуючись, повільно опускаються на землю. Його вправні та, сильні руки, які впевнено і ніжно кружляли мене у вихорі вальсу, змушували битись серце в унісон із музикою… Місяць на небі лагідно всміхався. Зорі підморгували мільйонами очей. Мелодія вітру… Мелодія вальсу… Мелодія кохання… 
Такою щасливою я ще ніколи не була. Дмитро був ніжним і чуйним зі мною, а я – люблячою і ласкавою. Його поцілунки були м’якими та пристрасними. Ніжні дотики губ запалювали мою пристрасть. Усе більше я прагнула відкрити всю себе його пестощам і мені було байдуже, що буде потім…

Уранці з тривогою в серці дала собі слово. Якщо Дмитро все ж таки одружений, то ніколи не втручатимусь у його сімейне життя. Не збиратиму інформації про нього у друзів, як це часто трапляється в наш час. Навіть не телефонуватиму проти його волі. Якщо ж Дмитро є моїм єдиним найбільшим коханням у житті й нам судилося одружитися – зроблю його найщасливішим чоловіком у світі. 
Не судилося…

Минуло багато років. Як швидко й непомітно вони пролетіли… Пізнала багато розчарувань і людської підлості. Проте на зло намагалася відповідати добром. Уміла пробачати і, що найважливіше, любити. Роки прожила, здається, недаремно. Мені вже, скажу так, трохи більше за п’ятдесят. Та через усе своє життя пронесла я світле почуття до людини, яку й досі кохаю, яка зробила мене щасливою.
Щороку 31 грудня ввечері я не зачиняю дверей свого помешкання. Накриваю стіл на двох. Сідаю в м’яке крісло біля вікна, завішаного білим тюлем із ніжними візерунками сніжинок. Беру до рук фотоальбом зі світлинами моєї єдиної донечки… Вона заміжня і давно переїхала з чоловіком до Канади. 
Вмикаю повільну музику і чекаю… На нього…