Самотність, наче вирок

Сьогодні мої двері знову відчинені. Як тоді. 31 грудня. Ти ж не забув цього дня?.
Лапатий сніг за вікном. Легка хурделиця. Люди метушаться в передсвятковому настрої. Автівки ковзають неприбраною від снігу вулицею. Перехожі поспішають додому, до своїх рідних і коханих. А я стою й дивлюся у вікно на моє місто... Тієї зими снігу випало, як ніколи, багато… 

Приготувала святковий стіл. Як завжди, на двох. Увімкнула музику. Вимкнула світло, залишивши миготіти яскраві вогники на ялинці. Повільно підійшла до вікна, байдуже споглядаючи передноворічні клопоти чужих людей. Лірична повільна музика, яку я полюбила за чимало років самотності, стала моїм вірним попутником життя. “Сьогодні мені знову доведеться святкувати Новий рік самій”. Щойно це спало мені на думку, як невдовзі сталося те, чого я так довго очікувала…

Поглянула на годинник. До Нового року залишалося двадцять хвилин. Аж раптом, як у відомому фільмі, до...