«НЕ ШУКАЙ ЇЇ...»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Денис прийшов пізно. Утім, як і завжди. Його душа й тіло прагнули незалежності. І чхати чоловік хотів на думку інших.

– Уже ніч... Ти знову затримався, – очі Ліни туманіли журбою. Ні докору, ні злості – лише сірий смуток...

– Багато роботи, – буркнув крізь зуби. – Не присікуйся!

Жінка зітхала, загортала худеньку постать у кашеміровий кардиган і сідала біля вікна. На столі стояла ще тепла вечеря. Денис накинувся на їжу, мов прибув з голодного краю. Чимало сил забрало сьогоднішнє побачення з Томочкою. Гаряча дівка – нічого сказати! Хоч і напружує останнім часом – подарунків коштовних вимагає. Звісно, Денис не жадібний, але треба й міру знати. Сьогодні, наприклад, як обухом по голові: подавай їй кулон зі смарагдами! Бо дуже до очей пасуватиме... Таке виробляла в ліжку, що він урешті погодився купити цяцьку. Інакше не відчепиться... Що казати, доньку боса треба задобрювати, щоб життєвий шлях стелився легенько...

Поїв. Відсунув порожню тарілку. Не прибрав зі столу, не подякував. Просто встав і пішов спати. Йому ж завтра на роботу...

Ліна втягнула голову в плечі. На очі набігли сльози. Де той Денис, якого вона зустріла десять років тому, заради якого залишила рідне місто, улюблену роботу, родину і вслід за яким поїхала? Бо, як кажуть, куди голка, туди й нитка... Немає того окриленого юнака. Нині це вже не простий хлопець із провінційного містечка, в потертих джинсах і розтягнутій футболці. Не Ден, як називали його друзі. Тепер це Денис Іванович – заступник директора великої фірми. Чоловік обірвав усі ниточки, що пов’язували його з колишнім життям. Припинив спілкуватися із друзями, родичами. Навіть батькам телефонує вкрай рідко. Певно, міцно гнітило Дениса його провінційне минуле.

Рік у рік вони планували весілля. Але втілити задуми в життя не вдавалось. То в Дена важливий і відповідальний проєкт розпоч­неться, то посада, значно вища за ту, яку обіймав, звільниться, і він вступає в боротьбу за місце під сонцем... І так було постійно – робота й гроші ставали на заваді створенню сім’ї.

– Знайомі виїздять за кордон, продають трикімнатну квартиру в центрі міста. Недорого. Думаю, варто подивитись, – наполягав, коли Ліна хотіла повідомити йому радісну новину.

– Але...

– Жодних «але»! Треба купувати. Якщо забракне наших заощаджень, то візьму позику в банку.

– Зачекай! Я не те мала на увазі... Житло – це класно! Я обома руками «за»! Просто хотіла дещо тобі розповісти... У нас буде дитина! – видихнула й заніміла. Сірі очі сяяли щастям.

Денис застиг. Скрижанів. Ураз дихнув на неї таким пронизливим холодом, аж дрижаки побіг­ли тілом.

– Не на часі поповнення. Треба, щоб усе правильно було: весілля, житло, а тоді вже й діти.

– То організуймо скромну церемонію. Лише ми та батьки. Навіщо ті пишні святкування?

– Не про те думаєш! Квартиру купувати треба. На дитину грошей не залишиться. Тому думай...

– Ти пропонуєш, щоб я... Ох! Маєш на увазі аборт? – її очі стали неприродно великими.

– Розумничка моя! – ущипнув Ліну за бліду щоку. – Ти все правильно зрозуміла...

Відтоді минуло декілька років. Нині їхнє помешкання вражає модним дизайном і дорогими меблями. Лиш любові тут немає... Залишилась тільки холодна порожнеча, що чигає з кожного кутка.

Ліна витерла сльози. Вимила посуд. Заварила зеленого чаю. Сьогодні вона знову не зможе заснути. Надокучливі й виснажливі думки ніяк не дають спокою, ламають скроні пекучим болем. Скільки жінка зможе витримати цих тортур? Неозброєним оком видно, що Денис збайдужів до неї, його почуття охололи. Та хіба ж вона має стільки відваги та сили, щоб піти? Життя поклала йому до ніг. До останку розчинилася в однобокому коханні. Та чи шкодує про це? Ні! Бо Денис – повітря, яким дихає. Якщо його не буде поруч, не виживе!..

Стрілки годинника показували далеко за опівніч. Ліна стомлено позіхнула, потерла почервонілі від постійного недосипання очі. Глянула на себе в дзеркало у ванній кімнаті. Не впізнати! Зовсім змарніла останнім часом. Уже навіть колеги допитуються, що трапилося... А що їм казати? У неї все гаразд. Окрім того, що життя стоїть над прірвою, ладне щомиті зірватись униз.

* * *

Літня спека добряче дошкуляла! Тож зараз, коли тихий вечір постукав у двері, жінка вирішила прогулятись і після роботи не пішла на зупинку, а пірнула в затишок парку. Додому встигне. Однаково Ден знову пізно прийде.

– Ліно! Це ти?! – радісний вигук відволік її від гнітливих думок. Озирнулась. До Ліни стрімко наближався високий симпатичний молодик. На його смаглявому обличчі сяяла щира усмішка.

– Привіт, Ярику! – впізнала нарешті.

Ярослав був давнім другом Дена. Вони в одному дворі виросли, до однієї школи ходили. Мали безліч спільних зацікавлень. Та тепер Денис просто не хоче спілкуватись із другом, бо той, бачте, звичайний водій автобуса. А це, на його думку, непрестижно й абсолютно безперспективно... Сьогодення подарувало Денові нагоду потоваришувати з людьми з вищих соціальних кіл – із бізнесменами та чиновниками. І це його неабияк тішить! То яка вже тут дружба з Яриком?..

– Як ти? – пильно зазирнув Ліні в очі Ярослав.

– Добре. Сядьмо он на тій лавочці. Сто років не бачились! Хоч порозмовляємо, – вона хитнула головою на широку лавку...

Повмощувались. Ярослав стенув плечима.

– Я про себе мало можу розповісти. З Вікою вже два роки, як розлучились. Живу сам.

– А що трапилося? – здивувалась. – Ви були гарною парою...

– Віка зустріла іншого... Сказала, що я невдаха, бо не зміг досягнути в житті чогось більшого, зібрала речі й пішла. Не розумію, чого їй бракувало? Працював понаднормово, підміняв друзів на зміні, ремонтував автомобілі у вихідні... Дня склавши руки не сидів. Їздили відпочивати до Туреччини, Болгарії. Двічі були в Грузії... Думав, що Віка справді щаслива зі мною... Помилявся. Але нічого не вдієш. Це життя... Тебе, я так розумію, воно теж не дуже пестить?

– Що ти маєш на увазі?

– Бачив сьогодні Дена. Він із якоюсь кралею з ресторану виходив. Ніколи не думав, що йому можуть подобатись такі штучні жінки... Спершу хотів підійти і привітатися. Але він відвернувся, вдаючи, що не впізнав мене. То чого набридати, якщо людина не має бажання спілкуватися? Дивно лише те, що Денис проміняв тебе на якусь дівулю. Давно ви не разом?

Ліна затулила руками обличчя. Худеньке тіло здригалось від болю.

– Що?! Сонечко! Вибач! Який же я дурень! Навіщо запитував? – Ярослав пригорнув її до грудей, намагаючись заспокоїти.

Декілька довгих хвилин жінка оговтувалася. Нарешті рішуче витерла сльози й випросталась. Покрутила головою.

– Ти не винен. Навіть добре, що сказав. Бо я й не підозрювала про подвійне життя Дена...

– То ви й досі разом? – вражено округлив очі.

– Так. Він постійно пізно приходить додому... Думала, багато працює... Наївна!

– І що тепер робитимеш? – Ярослав почувався дуже незручно, бо мимоволі втрутився в чуже життя.

– Піду від нього. Не зможу більше жити зі зрадником.

– Додому поїдеш?

– Ні. Тут гарну роботу маю. Шкода втрачати. Винайматиму десь квартиру. А поки знайду, поживу трохи в подруги. У неї хоч і небагато місця, але маленький куточок знайде для мене.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!