НЕ ПОВЕРНУТИСЯ В ЛІТО

– Не смій втручатися. Вони пара. 

Андрій мало не зніяковів, вигукнувши:

– Та яка пара?! Щось я нічого не розумію. 

– Мати хочуть Ларису за невістку, тож кажу тобі: не лізь, – сказала, ніби відрубала, жінка. 

Довго думав Андрій, іти чи не йти йому до клубу. Адже не стримався і мав розмову з Мишком. Почув важкі для себе слова:

– Ти що, не зрозумів: Лариса – моя дівчина?! Я планую з нею одружитися.

– То треба попереджати, – злісно промовив Андрій, розуміючи, що йому більше з Ларисою не повернутися в літо, у таке жадане, трепетне літо його мрії. 

Не міг дочекатися вихідних. Усе-таки Андрій осмілився і підійшов до Лариси. Дівчина неабияк зраділа. Але хлопець розлючено промовив:

– Ви хоча б попереджайте про свої плани і зустрічі. Мені Михайло розповів… 

Лариса не дала йому договорити, вигукнувши у відчаї:

– Та ми з ним і не зустрічаємося як слід. 

– Не знаю, мені сказали, що ти з ним – пара, – відказав Андрій. – Але хоч як би там було, я між вами не стану. 

Розвернувся і пішов. Лариса стояла розгублена. Вона розуміла, що їй уже з Андрієм не повернутися в літо. Більше ніколи не відчути його руки у своїй, як тієї трепетної ночі. Думала, можливо, побачивши прихильність іншого, Михайло буде сміливішим у своїх почуттях. Та де там, здавалося, він на декілька днів зовсім про неї забув. Несподівано зустрілися. Лариса вже не могла стерпіти отієї його загадкової мовчанки, тож, насмілившись, почала розмову:

– От нащо ти сказав Андрієві неправду про нас? 

– А що, щось не так? Я щось не так сказав? – допитувався Михайло, ховаючи очі. 

– Та все не так. Що ти собі дозво­ляєш?! І сам не гам, і іншому не дам, – не могла стриматися, тож сказала, що думає, вголос. 

– Взагалі-то, в Андрія є дівчина. Він давно, ще зі школи, з нею. Ця дівчина його з армії дочекалася, – говорив Михайло, а Ларисі аж стало ніяково. 

– Тож тримайся від Андрія подалі. Він тобі аж ніяк не потрібен, – зі злом мовив парубок. 

– А тобі я треба? – запитала Лариса і, не чекаючи відповіді, бо знала, що її не буде, побігла чимдуж додому.

Серце вистукувало. Молода душа страждала, розривалася навпіл. Але що дівчина могла вдіяти? Тільки жити далі. 

Швидко промайнули літні дні. Михайло приходив, не приходив, часто посилаючись на зайнятість. 

– Мовчазний, працьовитий хлопець, йому не до гуляння, – говорила мати доньці, а в Лариси було лише розчарування. Мовчки зітхала: «Дівчата парами повертаюся з клубу, а я більше сама, ніж з Михайлом». Почалося знову навчання. Тому додому не на всі вихідні приїздила. Отак і рік минув. Невідомо, скільки ще тривали б такі цікаві стосунки, але в місті, де навчалася, з Ларисою познайомився Валерій, який їй нагадував чимось Андрія. А от чим, Лариса і сама до пуття не могла зрозуміти. Так для дівчини закінчилася самотність із кавалером. Михайлові прямо сказала, що не розуміла їхніх стосунків і більше нічого не чекатиме. За декілька місяців приїхав у село Андрій, навідати родичів. Дізнався новини, від яких був не в захваті. З’ясувалося, що Михайло не зустрічається з Ларисою. Дівчина виходить заміж за іншого. Уже засватана. Та й Михайло тепер часу не гає: то з однією, то з іншою. «Дивно, – думав Андрій, у Лариси з Михайлом так і не склалося. Якби знав, що так буде, нізащо не відпустив би її. А то вся рідня вмовляла, щоб не ставав між ними».

Літнього вечора хлопець усе-таки пішов до клубу. Мав єдине бажання –побачити Ларису і побажати їй щастя. Заходити не наважувався, тож попросив знайомого погукати дівчину. Не знав, чи вона там, а можливо, вдома. Ні на що не сподівався, тільки чекав. А потім очам не повірив: вийшла Лариса сама, а наречений залишився з друзями. Тому зустріч була несподіваною і миттєвою. Лариса як глянула, хто її так хоче бачити, мало не зомліла, але опанувала себе і промовила коротке:

– Привіт. 

– Привіт, дівчинко моєї мрії, якій не здійснитися, – ніжно відповів Андрій, потиснувши їй руку. – Якби знав, що ви не будете разом, ніколи не відступив би. А то повірив Михайові. То прийшов подивитися на тебе востаннє. Бо ти засватана, я теж заручений. І тепер нічого вже не змінити. Тож бажаю тобі тільки щастя. Ти його заслуговуєш. 

Останні слова хлопець промовив із сумом і хвилюванням. Лариса не стрималася і запитала:

– Весілля з Оленою? 

– Так, – тихо відповів. – Але я не знаю, як житиму з нею. Декілька разів запідозрив її у невірності. Тому більше не можу окремо жити. Нехай краще буде на очах. 

– Отже, ти її кохаєш, якщо проба­чаєш, – сказала по-дружньому Лариса. 

– Та я вже і не знаю, кого люблю, – промовив зніяковіло хлопець. 

Вони обоє добре розуміли, що не повернутися разом у літо, оте запашне, медове, сповнене закоханості й бажань. Оповите таємничістю, літо, у якому вже ніколи не бути вдвох.