НЕ ГІРША ЗА ІНШИХ

Далекі 90-ті. Країна майже оговталася від дефолту та здобуття незалежності. Люди поверталися до тями, почали заробляти хоча б якісь гроші.

Теплий травневий вечір. Владислав і Жанна поспішали до пологового будинку у своєму рідному місті.

Жінка от-от мала привести на світ маля, тому була дорога кожна хвилина. Її прийняв молодий лікар. Проте він був не в захопленні від того, що доведеться сидіти з породіллею. На сьогодні лікар має інші плани, адже в нього день народження, а це свято, за його мірками, не можна пропускати навіть заради життя пацієнта.

То був найщасливіший день у житті Владислава. Він плакав від радості, що переповнювала його серце: нарешті в нього є дитина. Нарешті кохана дружина Жанна народила йому доньку. Влади­слав тримав той згорточок щастя на руках і не хотів відпускати. Для нього донька була всім життям. Йому не на­докучав її плач чи те, що потрібно часто змінювати пелюшки. Чоловік радів, що нарешті він, капітан міліції, завжди сильний і вольовий, може дозволити собі бути ніжним та щирим.

За декілька тижнів молодих батьків почало тривожити те, що донечка мало рухалася, здавалося, кожен порух давався їй неймовірно важко. Дівчинка просто кричала, і було враження, що той крик нескінченний. Тому вони вирішили звернутися до фахівців.

Увесь день довелося пробути в медичному закладі. Ніхто з лікарів не наважувався розповісти батькам правду. Казали тільки: «Почекайте», «Зараз до вас вийде лікар»…

– Владиславе, – промовив сивочолий лікар до знервованого батька. – Я не знаю, як сказати це твоїй дружині, тому кажу тобі: у вашої дитини ДЦП.

Ці слова прозвучали наче грім серед ясного неба. У його донечки, його надії така страшна хвороба.

– Що до цього призвело?

– Гадаю, лікарська помилка під час пологів. Ми досить часто зіштовхуємося з такими ситуаціями…

– Про що ви говорите? – втрутилася в розмову Жанна.

Після страшного вироку молоді батьки не могли отямитись. Жанна декілька днів не брала дівчинки на руки. Тільки Владислав заспокоював і голубив Богдану. Для них обох це був удар. Цілком здорову дівчинку силоміць витягали щипцями. Ніхто не зважав на те, що це може призвести до негативних наслідків. До породіллі поставилися недбало.

– Жанно, погодуй Богданку.

– Я не хочу дивитися на неї.

– Але чому? Вона наша донька!

– Ні, наша донька мала народитися здоровою. Вона була здоровою! З Богданки зробили потвору! Я не можу дивитися на неї!

Після слів дружини Владислав твердо вирішив: потрібно знайти того, хто зробив це з їхньою дитиною. Він відсунув шухляду столу й узяв пістолет. Чоловік зібрався і пішов до пологового будинку. Знайти винуватця не становило проблеми.

…Ось він вийшов – той, через кого у Владислава і Жанни ніколи не буде здорової доньки, той, через кого Богдана стала калікою.

– Добрий день. Ви хотіли поговорити зі мною? – запитав лікар.

Владислав дивився в очі винуватця трагедії й подумки проклинав його. Чоловік тримав у кишені те, чим міг розплатитися за біль. Але вмить думки змінилися: «Я маю доньку. У мене є сім’я. Навіщо мені нищити це?».

– Моліться за Богдану, – промовив і пішов.

Опонент умить зрозумів, хто це був, і зблід. Єдине, чим він міг загладити свою провину перед маленькою дівчинкою, – це молитися. Вимолювати пробачення за недбалість і легковажність. За те, що змарнував життя дитини й погубив своє.

Владислав прийшов додому з букетом квітів – їх він зірвав на клумбі, адже пізнього вечора неможливо купити квіти у провінційному місті.

– Жанно, я кохаю тебе. Я люблю нашу доньку. Хіба її хвороба зможе це змінити?

Владислав вирішив для себе за будь-яку ціну допомогти доньці рухатися. Щоранку та щовечора чоловік після роботи робив дівчинці масаж. Робив, як умів і як навчився з книг. У родини не було коштів, щоб оплачувати фахівців. Серце наливалося кров’ю, коли Владислав чув плач доньки. Розумів, що вона кричить він болю. Але вдіяти ніч...