НЕ ГІРША ЗА ІНШИХ

Після слів дружини Владислав твердо вирішив: потрібно знайти того, хто зробив це з їхньою дитиною. Він відсунув шухляду столу й узяв пістолет. Чоловік зібрався і пішов до пологового будинку. Знайти винуватця не становило проблеми.

…Ось він вийшов – той, через кого у Владислава і Жанни ніколи не буде здорової доньки, той, через кого Богдана стала калікою.

– Добрий день. Ви хотіли поговорити зі мною? – запитав лікар.

Владислав дивився в очі винуватця трагедії й подумки проклинав його. Чоловік тримав у кишені те, чим міг розплатитися за біль. Але вмить думки змінилися: «Я маю доньку. У мене є сім’я. Навіщо мені нищити це?».

– Моліться за Богдану, – промовив і пішов.

Опонент умить зрозумів, хто це був, і зблід. Єдине, чим він міг загладити свою провину перед маленькою дівчинкою, – це молитися. Вимолювати пробачення за недбалість і легковажність. За те, що змарнував життя дитини й погубив своє.

Владислав прийшов додому з букетом квітів – їх він зірвав на клумбі, адже пізнього вечора неможливо купити квіти у провінційному місті.

– Жанно, я кохаю тебе. Я люблю нашу доньку. Хіба її хвороба зможе це змінити?

Владислав вирішив для себе за будь-яку ціну допомогти доньці рухатися. Щоранку та щовечора чоловік після роботи робив дівчинці масаж. Робив, як умів і як навчився з книг. У родини не було коштів, щоб оплачувати фахівців. Серце наливалося кров’ю, коли Владислав чув плач доньки. Розумів, що вона кричить він болю. Але вдіяти нічого не міг. Він повинен рятувати свою дитину.

Так минув не один день і не один рік… Богданку не приймали в дитячий садочок, у неї не було друзів… Єдине, що підтримувало дівчинку, – це інвалідний візок та батьки. Усі знайомі та друзі казали, що треба було віддати її у дитбудинок. Навіщо молодій жінці марнувати своє життя на дитину-інваліда? Те саме говорили й Владиславові. Але він не слухав, бо вірив, що колись його донька ходитиме. Проте дівчинка ледве ворушила пальцями… Кожен рух давався їй з неймовірною важкістю, але вона любила своїх батьків і бодай цими маленькими рухами намагалася висловити безмежність своєї любови.

Був вечір Різдва. Сніг замів усе навколо. До квартири стукав вітер, наче напрошуючись у гості.

– Нам треба поміняти вікна, – сказала Жанна, накриваючи святковий стіл.

– Я знаю, кохана. Але зараз ми не можемо собі це дозволити.

– А ще треба купити новий візок. Богдана виросла з цього. Їй важко сидіти.

– Я знаю. Але зараз у нас немає грошей.

– То вкради! Зараз усі так роблять! Чому ти сидиш на роботі й нічого не приносиш додому?!

– Тому що я захищаю людей, а не краду чи грабую. Таких я ловлю і саджаю за ґрати. Жанно, не сварімося. Сьогодні таке велике свято.

Зерно сумніву посіялося в серці чоловіка. А може, й справді краще красти? Усі так чинять, і більшості це сходить з рук.

Вечеряли мовчки. Кожен був занурений у свої думки. На подив сім’ї, тишу перервав дзвінок у двері.

– Ти когось запросила?

– Ні. Може, діти прийшли колядувати.

– Я відчиню.

Владислав підійшов до дверей і не повірив своїм очам – навпроти нього стояв винуватець їхньої трагедії, той, через кого вони стільки натерпілися.

– Чого вам? – спитав чоловік і вже хотів нагнати непроханого гостя.

– Я прийшов навідати Богдану.

– Знаєте, ви ще в пологовому її вдосталь навідали.

– Я знаю, що винен. Не можу спокійно спати вже п’ять років… Я вирішив допомогти вашій сім’ї. У мене є зв’язки, які допоможуть Богдані. Я багато переосмислив та усвідомив. Дозвольте зайти.

Владиславові було неабияк важко прийняти допомогу від цього чоловіка, гордість не давала. Але не було вибору – потрібно рятувати доньку, а гордість нехай сховається.

Минуло багато часу… Батьки не вірили своєму щастю: Богданка могла рухати руками! Могла обіймати їх, міцно стискати! Це було диво. Неймовірне, фантастичне, неосяжне, проте реальне диво, що сталося з їхньою донькою.

Богданка була однією з тих небагатьох, кому вдалося навчатися у звичайній школі, закінчити виш і влаштуватися на роботу. Одногрупники підтримували дівчину, допомагали їй переїжджати з поверху на поверх. Богдана виросла красунею, яка всіма силами прагнула довести суспільству, що вона не гірша за інших.

– Я вдячна долі незважаючи на все, – сказала дівчина на випускному. – Я вдячна, що маю таких батьків. Я ніколи не хотіла для себе іншого життя. Я мрію тільки про одне – нехай на світі буде більше добра до таких людей, як я.