НЕ ДОРІВНЮЄ БУТИ ЩАСЛИВИМ…

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

03 липня 17:57

498

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Таке життя

На балконі у Марії – квітник. У вазонах бегонії, фіалки... Тут також мініатюрний столик і два плетені з лози крісла. На кріслах пледи та подушечки – для зручності. На підлозі – плитка, візерунки у марокканському стилі, і килимок, вив'язаний зі смужок тканини, щоб можна було скинути взуття й не змерзнути в ноги.

Балкон Марії засклений, але зазвичай теплої пори всі вікна відчинені. Хіба би дощ…

Марія багато часу проводить тут: уранці п’є каву – неспішно, насолоджуючись новим днем, розмовами телефоном із подругами чи діалогами зі сусідами; по обіді читає, ніжиться у променях сонця, вишиває; надвечір запрошує друзів чи сусідів на чай. До Марії люблять приходити в гості. Вона смачно готує і є дуже цікавою співрозмовницею.

Зазвичай ті, хто завітає до Марії на гостину, затримуються до пізнього вечора, коли і сутінки спускаються на землю, і вуличний ліхтар на подвір'ї починає блимати жовтим світлом.

Коли тепло, Марія приймає гостей на балконі – то найзатишніше місце у помешканні. Атмосфера, що тут панує, спонукає до відвертих розмов, до зізнань. Коли настає вечір і уквітчаний куточок Маріїного раю дає тіні, хочеться ділитися потаємним або говорити про високе. Усі житейські клопоти, балачки про побут видаються тут недоречними.

У Марії приємний низький тембр голосу. Її приємно слухати. А ще дуже легко оповідати їй про своє. Вона уважна співрозмовниця, кожному віднайде потрібні слова підтримки чи заохочення, щиро порадіє успіхам, за потреби й слушну пораду дасть.

***

– Я кохаю Бориса, але хочу заміж і дітей. Хочу власну сім'ю і впевненість у завтрашньому дні, – Інна приходить до Марії щосереди, по обіді. – Тому, мабуть, таки погоджуся на пропозицію Олега. Він давно за мною впадає. Ще зі школи. Постійно кличе на побачення, запевняє, що я жінка його серця й він чекатиме на мене стільки, скільки потрібно. Каже, що стосунки з Борисом – це пустощі й незабаром вони вичерпають себе. І знаєте, має рацію. Ми з Борисом уже півтора року зустрічаємося, а йому все розваги в голові. Бачу, до серйозних стосунків він не готовий. А мені скільки чекати?

Марія доливає в горнятко Інни чай. Слухає уважно. Ніби поміж іншим уточнює:

– А кохаєш ти ж Бориса? Не Олега?

– Так. Олег мені як друг. Мама каже, що саме такі, як Олег, стають надійними чоловіками та супутниками в житті. Але у серці в мене Борис. Хоч і несерйозний, але такий коханий… І я не знаю, що робити. Заплуталася. З ким бути? Залишатися з Борисом і сподіватися, що він таки покличе під вінець? Чи обрати Олега, вийти заміж, народити дітей… Як не як, мені вже майже тридцять. Олег же теж не чужа мені людина. Полюблю.

Марія мовчить, а потім дивиться Інні в очі й запитує:

– А от саме в цей конкретний період життя тобі погано? Тебе щось не влаштовує?

– Ні, у мене все супер. Ми з Борисом весело проводимо час, багато подорожуємо, але… Оця невизначеність.

– Тобто тебе непокоїть майбутнє: що ж буде далі, як воно складеться?

– Дуже…

– Тобі заважають бути абсолютно щасливою думки про те, що нікому із нас невідомо. Ти забігаєш наперед… А цього робити не варто. Живи, насолоджуйся. Тішся, що кохана людина поруч. Не чекай і не сподівайся чогось примарного. Можливо, Борисові справді потрібен час, щоб усвідомити всю серйозність своїх намірів. А ти подумки пришвидшуєш його. І себе мучиш. А уяви, покинеш ти його. Підеш до Олега, вийдеш заміж і… так і не зможеш покохати його. Уяви, як складно буде тоді. У серці ж Борис! Ти ж не бігатимеш від одного до іншого, тим паче, якщо вже будуть діти.

– А може, не так і складно жити без любові? Основне ж, щоб добрий чоловік був. Олег надійний, працьовитий…

– Складно, – каже Марія. І вирішує, що треба розповісти дівчині про своє життя.

***

Коли Марії було вісімнадцять, до неї прийшов свататися молодий учитель. Мама і тато дуже зраділи: це ж треба! – їхня Марічка вийде заміж за інтелігентного парубка. Його скерують у якесь мальовниче містечко і молода сім'я облаштує там затишне гніздечко. Марічка закінчить виш, теж знайде роботу. І всі житимуть довго і щасливо.

Тому коли донька заявила батькам, що не любить Василя, її ніхто навіть не слухав.

– Полюбиш, – безапеляційно мовила мати. І за два місяці Марічка стала дружиною молодого вчителя.

Щоправда, жити залишилися в рідному місті, в обласному центрі, у квартирі з Василевими батьками. Марічка закінчила навчання, вийшла на роботу.

І все б нічого – звичайна сім'я, але що не рік, то все гірше Марія почувалася. Чоловіка не кохала, серцю наказати не могла. Вдома не знаходила собі місця. Залишатися наодинці з Василем уникала. Багато плакала ночами, навмисно затримувалася на роботі.

Навіть щоденні розмови з чоловіком не клеїлися. Марію все у ньому дратувало. І вона дуже через це страждала. А ще доїдав страх – а як буде далі? Невже все життя мине в такій безпросвітній тузі?

Серцю хотілося емоцій-почуттів-легкості, натомість були розпач і страх.

Закінчилася вся ця історія тим, що не витримав Василь. Спершу в нього з’явилася коханка, а згодом він повідомив Марії, що їм треба розлучитися.

О, з якою полегкістю тоді видихнула Марія. Ніби тягар з душі скинула…

Розлучилися швидко. Роз’їхалися. Марія до батьків уже не поверталася. На роботі отримала ордер на квартиру. В ній мешкає й досі… Тут її місце, її райський куточок: із цим балконом, і квітами, і людьми, котрі приходять на гостину.

– Я прожила з Василем п'ятнадцять років. Я втратила себе. Постійна депресія сильно підірвала мені здоров'я. А найгірше – я втратила час, який ніколи не повернути. Мені знадобилося стільки ж часу, щоб віднайти себе, навчитися радіти життю. Жити… Але покохати так нікого й не змогла, не зустріла своєї половинки. Або ж проґавила час, коли могла любити. Бо жила з нелюбим. Тому, Інночко, не поспішай з рішенням. Вийти заміж не дорівнює бути щасливою. Звісно, вирішувати тобі, але якщо ти поділилася зі мною своїми сумнівами, то пораджу тобі прислухатися до серця. Життя одне, – наголошує Марія. І вони обидві певний час просто сидять мовчки.

І якось очевидно стає Інні, що вона таки ні за що не проміняє Бориса на Олега. Своєю історією, розказаною поміж іншим, Марія допомагає їй зрозуміти, що хоч Олег і надійна партія, але жити задля галочки, задля того, щоб догодити матері й потішити самолюбство штампом у паспорті, вона не готова. Сумніви, дурні та нав'язливі думки як вітром видуває. Марія дивовижним чином уміє заспокоювати людей.

***

Ростислав допомагає Марії, коли в неї щось виходить із ладу. Нещодавно полагодив кухонний сервант: замінив скло у дверцятах, завіси поміняв. Опісля Марія запарила кави, запросила Ростислава на балкон.

– Покавуємо, – винесла на столик яблучний пиріг. – Сьогодні вранці спекла.

Чоловік, може б, і відмовився, адже поспішав у село до брата, але хіба ж Марії відмовиш? Вона чудесний кулінар, а її випічка – ммм, смакота.

Тому вирішує, що нічого страшного не трапиться, якщо до брата приїде годиною пізніше.

Надворі обідня пора. Подвір'я їхнього та сусіднього будинків порожнє. Тому тиша стоїть незвична. Лише пташки переспівуються, сваряться, хазяйнують, поки діти у школах-садочках, у пенсіонерів – обідній сон, а дорослі на роботах.

– Як твій брат? – питає Марія. Вона знає про кожного свого гостя практично все. Так уже складається, що всі, хто приходить, розповідають про себе, про свої радості-печалі, мрії-бажання.

– Та-от, покавуємо – поїду. Продуктів завезу, дещо моя Варя зготувала. Почуває себе Роман добре. Улітку все ж легше. Майже увесь час на вулиці, у дворі. Сусіди навідуються. З перехожими любить побалакати. І мені від того спокійніше.

Роман, Ростиславів брат, інвалід. Має проблеми з хребтом. П’ятнадцять років тому потрапив у ДТП. Обійшлося нелегко – роки лікування та реабілітації. Тепер він зазвичай у візку, а коли краще себе почуває, то пересувається за допомогою милиць. Живе за містом, у батьківській хаті. Сам. Без дружини. Тому допомагає йому в усьому Ростислав з дружиною Варварою.

Могли б і до себе забрати, якби житлова площа дозволяла. Але ж живуть в однокімнатній квартирі. Ще й син іноді приїжджає зі столиці погостювати.

Могли б і батьківську хату продати, натомість придбати Романові квартиру недалеко. Але Роман просить не робити цього: «Не зможу в місті. Тут простір, подвір'я, спокій. Та й люди… А там кому я потрібен? Не буде й з ким словом перекинутися. Чотири стіни».

Ростислав намагався переконати: «Ми з Варварою ближче будемо, частіше навідуватимемо тебе».

«Розумію, що є тягарем для вас. Але прошу, будь ласка, брате… Не продаваймо батьківської хати».

І Ростислав з Варварою згодилися. Щоправда, Ростиславові заради брата довелося пожертвувати своєю… мрією.

Мріяв він про роботу далекобійника. І акурат після біди, що трапилася з Романом, отримав від знайомого пропозицію: «Покатаємо Європою? У мого тестя фірма з перевезень. Шукаємо мені напарника у далекі рейси. Я от про тебе згадав. Досвід маєш. Хоч і працюєш у межах області. А всього іншого тебе навчу».

Ростислав ледь не заплакав. Як часто він уявляв себе за кермом великої фури, а перед очима – дорога, нові країни, міста… Він кермує, в салоні весела музика, у вікно світить сонце. Ех, мрії, мрії, не судилося вам здійснитися. Не міг Ростислав залишити свого брата з його проблемою. Немає ж кому приглянути за молодшим братом. Поїде він у рейс на місяць-два, а Роман? Варвара щодня не зможе їздити в село, та й роботи чоловічої біля батьківської хати чимало. Ні, не впорається жінка. Та й не може він навантажувати її сімейними проблемами, а сам податися за мрією.

Знайомому подякував і відмовився. От так і залишився у місті та у своїй однокімнатці. З мізерною зарплатою.

Колись іще шкодував, що змарнував такий шанс. А тепер… Тепер от кавує в Марії і чомусь каже їй:

– Знаєте, іноді я приїжджаю до Романа, але не відразу заходжу на подвір’я. Сиджу в авто, думаю. То не я і не Варвара сильні духом. Байдуже, що даємо всьому раду: і самі працюємо, і Романові допомагаємо. Насправді це Ромчик супергерой. Тримається, духом не занепадає. Я б навряд так зміг. А ще якось я думав над тим, що не всі мрії повинні здійснюватися. Бо не все нам на благо. Отой знайомий, котрий мені роботу пропонував, довго їздив світами – і врешті-решт, розпалася його сім’я. Не витримали стосунки довгих розлук, чоловікових відряджень.

– Значить, то були неміцні стосунки. Й так чи інак приречені на розставання, – каже Марія.

– Хтозна, – замислюється на хвильку Ростислав. – Мені ж теж не відомо, як би у нас із Варварою склалося, якби я надовго відлучався від дому. Ромчик, мій любий молодший брат, став якорем мені. Й такою-от своєрідною гарантією, що нікуди я не подінуся ані з цього міста, ані з країни. Моє місце тут – поряд із найріднішими людьми.

– А мрії? – господині таки цікаво, як то: жити без мрії або знати, що ніколи-ніколи не зможеш її реалізувати. – Хіба не муляє те, що вони нездійсненні?

– Уже ні, – впевнено відповідає Ростислав. – Я почав мріяти про інше. А від мрії юності просто відмовився.

– Змирився?

– Ні, чому ж. Перемкнувся на здійснення інших бажань. Вони більше не про мене, а про моїх рідних. От мріяв синові квартиру подарувати – заробив, доклав максимум зусиль і таки купили хлопцеві житло. Нам скільки з Варварою треба? Нашої однокімнатки вистачає. Мріяв про сучасний візок для Романа, що полегшить йому життя та пересування. І от! Зустрів добрих людей, які стали спонсорами. Тепер спокійно, що навіть коли Роман сам, то чудово дає собі раду. Приловчився, а візок – незамінний помічник.

– Добра ви людина, Ростиславе… – каже Марія, й її обличчя осяває лагідна усмішка. – Велике у вас серце!

– І ви добра.

– А я чому ж?

– Важко пояснити. Може, тому, що двері вашого дому відчинені для всіх охочих виговоритися.

Вони сміються з цих слів. Але, безумовно, те, що сказав Ростислав, – чистісінька правда.

***

Марія – як психолог у їхньому районі. А цей уквітчаний балкон – немов затишний терапевтичний кабінет. Навіть дітки часто навідуються до тітки Марії.

Сусідських Тетянку та Мар’янку вона частує молоком з пиріжками, а для хлопчаків Данилка та Олександра у неї завжди є ваза з їхніми улюбленими фруктами.

Якщо хтось із сусідів розповідає комусь про Марію, то ніколи не називають жінку самотньою. Хоч і живе сама, дітей не має, родичів – жменька, та й ті далеко, Марія не самотня.

Будь-хто позаздрить її колу спілкування. А ще спокою, що живе в її гостинному домі…

***

Травневий вечір після дощу. Марія накриває стіл на балконі – запарений чай, тістечка, зефір. От-от на гостину до неї прийде Софія – сусідка з четвертого поверху. І розкаже-поділиться своєю історією. Марія готова слухати…