НЕ ЧІПАЙ, ТО НА СМЕРТЬ!

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

07 жовтня 22:04

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вибрались ми із приятельками на вихідні трішки за місто, щоби впіймати останнє тепло цього року. Будиночок біля озера пригрів нас, трьох подруг: мене, Данку і Зеню. Вдень ми накупались і трішки позасмагали, а ввечері посідали собі за стіл та й стали балакати. Давненько ж отак не збиралися разом! То все через інтернет спілкуємося, а хочеться ж і голос почути, і емоцію на обличчі побачити!

Говорили про все потрохи, що на думку спаде, перескакували з теми про чоловіків та дітей на тему про мрії і родичів. І згадала наша Зеня свою бабу, як та тримала в шафі особливу полицю з одягом, якого сама не носила й іншим не дозволяла.

– Була я тоді ще зовсім маленькою. На літо приїжджала до бабусі в гості. Вже тоді, пам’ятаю, бабуся моя почала відкладати речі собі на смерть. А було їй тоді трішки за п’ятдесят. І тепер ця поличка розрослась до непристойних розмірів – можна в тих речах відправити на тамтой світ хоч пів села! І все це бабуся пильнувала більше за гроші! Часто нагадувала всім: «Не чіпай, то на смерть!».

– О, і моя бабця така сама! Окрім речей, збирала гроші на власний похорон. А позаяк ті гроші вже кілька разів ставали неактуальними, то просила мою маму, аби поміняла їх на новіші. Долярів не накопичувала, шанувала тільки гривні. Але тих гривень однаково забракло. І тепер, бачу, доведеться ще раз бабці допомогти з тим обміном! Добре, хоч труну собі купила давно – не продешевила! Собі й дідові, за акцією! Між іншим, дідову вже двічі міняли, бо терміново треба було сусідам узимку, коли неможливо було заїхати в місто. Потім віддали з могоричем, але й таке було! – ділилася своїм Данка.

– А ми своїй бабусі якось привезли на день народження такий гарний літній костюм, її улюбленого гірчичного кольору. І що ви думаєте, дівчата?! Помилувалась вона ним два дні, приміряла, потім поклала біля шафи й третього дня сховала – мовляв, нехай її в тому костюмі поховають, щоби ж гарний вигляд мати перед усіма. Ми її переконували в різний спосіб, що краще тепер потішитись, вдягнутися до церкви чи в неділю (тоді мені було десять років). Та ніяк не переконали! А ото сталась у селі така історія, що в такому самому костюмі поховали бабу Варку з іншого кутка. І наша бабця в такому мало не пішла до тієї сусідки на похорон! А в селі це серйозна справа, стараються навіть двох однакових хусток на голову не пов’язувати! Після того вирішила наша бабуня, що краще той костюм одягати ще за життя! І як тієї вдяганки ще молі не поточили за стільки років?! Приїхала я за 20 років, а моя бабуся сидить така, уся в гірчичному, радіє і з Мурчиком говорить! Я навіть фото зробила тоді! – це вже я розповіла подругам.

– Такі вони є, ті наші бабусі! Ціле життя важко працювали, шкодували собі гарно вбратися-взутися! А потім туфлі стають дерев’яними, а одяг або миші трублять, або молі точать! І ховають їх у чомусь одному, а не в усьому, що вони назбирали собі в шафі! –погодилась Данка.

– Важливо, що увесь час думають, який вигляд матимуть на власному похороні! От звідки в них таке трагічне ставлення до життя?!

– То по-мудрому називається синдром відкладеного життя! Моя мама так само складала в шухлядку викрійки та журнали й казала, що все це читатиме на пенсії. А коли прийшла пенсія, то й далі бігала і гроші заробляла, не мала часу вгору глянути. Ті журнали потім тато відніс на макулатуру і взяв за них книжку О. Дюма. А мама й забула про ті журнали… – зауважила Данка.

– Або не мала часу, або й не хотіла його мати, – додала я.

– Може, й так. Але моя бабця не тільки гроші міняла, а й одяг, у якому збиралась в далеку дорогу, чи краще сказати б, в один кінець. Вона придивлялась на інших похоронах, що тепер модне і чого не вдягають, тому її поховальна полиця щоразу оновлювалась, як ото програмки в комп’ютері. Одяг, який ставав неактуальним, але все ще був добрим, бо ж не зношеним, віддавала сусідкам, а принагідно купувала щось інше. Це було її таким своєрідним захопленням і постійним приводом збадьоритися в питаннях моди й вічності! – все пригадувала Данка.

Я також дещо загадала:

– Розказувала мені одна знайома, яка мешкає в Києві з 92-річною бабусею. Щоразу, коли повітряна тривога і треба йти в укриття, бабуся бере із собою не тривожну валізу, а вузлик зі «смертельним». Та моя знайома каже: «Ви краще візьміть гроші й документи», на що бабуся відповідає: «То все можна відновити, а такої батистової кохти, яку я собі на смерть приготувала, вже ніде не купиш!».

– Моєї бабусі вже п’ять років немає, а в її шафі досі зберігаються рушнички і хустинки. Знайшла я там цілий стосик вишитих серветок, які колись у серванти клали. Ну, я їх також нізащо не викину й нікому не віддам, бо ж то пам’ять про бабусю! – мало не просльозилась Дана, на що Зеня дещо докірливо кинула:

– От ти вже й стаєш такою, як твоя бабуся!

– І не кажи, подруго! Якась ностальгія на мене нападає! Раніше я те все без жалю викидала, а тепер, коли роблю порядки, візьму в руки – і стільки спогадів! Як же ж можна викинути свої спогади?! А серветки, які вишила рідна бабуся? Звісно, тепер таких ніде в хаті не кладуть, бо то вишивали у серванти й до кришталю. Але я все ж придумаю, що з тими серветками зробити.

– Маю ідейку, можу тобі підкинути. Кілька таких схожих серветок я пришила на шматяну обкладинку фотоальбомів. А ще було в мене по дві однакові, то я попросила знайому майстриню, і вона мені забацала вишиту блузку, вставивши ті серветки в рукави! Серйозно! І ти можеш собі таке зробити! Якщо надумаєшся із вишитою блузкою, дам тобі телефончик тієї майстрині. У неї немає однакових виробів, бо вона все комбінує з підручних матеріалів! Так би мовити, ексклюзивчик! – пожвавішала я.

– Дякую! Гарна ідейка! Пригадала: знайшла я в бабциній шафі великі відрізки добротного льону! А льон тепер дорогий! То і на блузку буде! Суперово!

– Якщо ми вже так загрузли в цій готичній темі вічного життя і квитка в один кінець, то пригадалась мені історія далеких родичів. Жінка в цій родині лежала дуже хвора. Всі думали, що не одужає. Одяг і все що треба в неї було приготовано – усі знали, на якій полиці то лежить. Але чоловіка тієї жінки більше хвилювало інше питання: де вона закопала бутель із самогонкою. Прийшов він до неї, я сама чула це, і питає: «Ганю, краще скажи, де той бутель, бо вмреш, а ми так і не знайдемо». І так сталось, що жінка ця одужала, а самогонку з того бутля дорослі пили на поминках того чоловіка. А ця жінка прожила ще 25 років. І таке буває, – розповіла Зеня.

І Данка до теми:

– О, я пригадала одне літо в селі, коли було прохолодно. А я приїхала в літніх речах. То перед сном моя бабця пожаліла мене, аби я не змерзла, принесла таку добру теплу нічну сорочку і каже: «Ось тобі, внучечко, одягнися. Хоч я її на смерть тримала, але не страшно – у мене їх декілька штук, а ця новенька і тобі буде тепло». Наступного дня, коли стало геть холодно, бабуся з тієї ж поховальної полиці вийняла кофтину, також на смерть. Позаяк я тоді добряче змерзла, то довго не вагалась – влізла в ту кофту і жива-живісінька побігла гратися в сусідньому дворі.

– Серйозно, не розумію, навіщо так акцентувати на тому, що найкращий одяг – то не на тепер, щоб жити, а щоб у ньому померти?! Надіюсь, ми такими не будемо!? – резюмувала я.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!