НАТЮРМОРТ

– Я вас попередив. А ці ваші лекції під час заняття! Діти приходять до музичної школи взаємодіяти з інструментом, а не вислуховувати ваші вподобання в поезії чи романтичні історії…

– Але ж… – спробувала заперечити вчителька.

– Годі! Це моє останнє попередження. І будьте такі ласкаві – зніміть цей порт­рет. Він передає надто песимістичний настрій.

Цього разу жінка вже не намагалася заперечувати, переконувати, доводити свою думку. «Про смаки не сперечаються», – згадала батькові слова.

Пригадалися дитячі роки. Хутір… Ольга отямилася від спогадів. Директора в кабінеті вже не було. Підійшла до вази з квітами і погладила їхні голівки.

Батько Аліни Гетьманенко справді відводив їй увагу. Як же боляче було Ользі, коли вона дізналася, що він сам виховує доньку! Мати Аліни тривалий час працювала стюардесою і, коли дівчинці виповнилося п’ять років, не повернулася з чергового рейсу. Згодом зателефонувала й розповіла чоловікові, що зустріла іноземця і переїздить жити в Іспанію. Вона потайки мріяла про закордонне життя й вирішила не втрачати шансу. Її новий обранець наполіг, щоб Аліна залишилася з батьком. Тож усе, що дівчинка мала від матері, – це посилки з дитячим одягом, іграшками та солодощами…

Ольга роззирнулася в кабінеті, зітхну­ла і все-таки зняла зі стіни портрет невідомої. На протилежній стіні висів натюрморт – вишукана ваза на столі та декілька червоних яблук поруч. «Може, і до вас дійде черга, – сумно глянула на картину, – узурпатор, більше не витримаю».

Ольга вірила й не вірила директорові. Невже хтось з учнів розповів про їхні розмови під час занять? Так, інколи під «Ноктюрн» Фредеріка Шопена вона декламувала ранню лірику Павла Тичини, а нещодавно етюди Черні асоціювалися в неї з весняним настроєм поезій перського поета Сааді. Але раптом викладачка згадала, що перед початком занять постійно приходила прибиральниця і довгенько метушилася біля шаф. Ольга не звертала на неї уваги. А з’ясувалося, що Марія Степанівна лише вдавала, ніби чепурить кабінет. Здивуванню не було меж. Така приємна у спілкуванні жінка, а тут… Навіщо? Хай би вмонтували вже відеокамеру, щоб сильніше допікати.

…Комісія вирішила прийняти на роботу саме її – Ольгу Німанську. Пан Дуб­ленко через таке рішення був чорніший від грозової хмари. На цю посаду він норовив прилаштувати племінницю, яка закінчила сім років тому музичну школу. І ці сім років, наче сім нот, продзвеніли без зайвих колізій. І ось племінниця вирішила знайти розвагу: чому б не влаштуватися на роботу? А тут якась із консерваторії. Фахівець!

Василь Дубленко ніби забув про існування двадцять шостого кабінету і про викладачку, яка успішно проводила перші заняття. Та недовго вона спокійно спілкувалася з дітьми. Директор раптом, наче шуліка, почав кружляти над плином справ Ольги. То заняття зірвав – треба було поспілкуватися про її сукню, яка начебто має надто дивний вигляд. То згодом підмовив батьків, які авторитетно повідомили: діти перейдуть до іншого викладача спеціальності. А то якось раптово скасував додаткові заняття з музичної літератури.

– Може, ви ще й сольфеджіо викладати в змозі? – іронічно поцікавився керівник.

– Ні, кожному своє. Народжений плазувати літати не зможе.

Навіщо лише виказувала власну думку, та ще й так відверто?

На ранок у двадцять шостому кабінеті Ольга знайшла на столі брудний келих і декілька яблук. «Що це?» – занепокоїлася жінка. А потім подивилася на останню картину. Знято вже «Мадонну» Рафаеля, «Зоряну ніч» Вінсента ван Гога та ще кілька репродукцій. «Натюрморт ще висить. На столі – натяк. Але на що?»

Наступного дня вахтерка простягнула Ользі конверт:

– Василь Васильович просив передати. Сам поїхав у хвілармонію.

Листа дочитувала вже на східцях дорогою до кабінету. А ось і фраза, яка допомогла нарешті зрозуміти, до чого все велося: «Негайно напишіть заяву за власним бажанням…». Ольга гірко усміхнулася, зайшла до кабінету, сіла за фортепіано. «Місячна соната» Бетховена в унісон з листопадом за вікном наповнювала очі слізьми. «Крап-крап», – сльози падали на клавіші, наче гірки думки. «Це вже схоже на весняну зливу», – подумала із сумом, виходячи в коридор і востаннє замикаючи двері улюбленого кабінету.

– Прощавайте, залишайтеся з миром, – Ольга стояла біля вахтера з текою нот та з великим пакунком, загорнутим у папір. – А це передайте панові директору, – подала сітку з червоними яблуками і попрямувала до дверей.

Вахтерка, наче німий манекен, здивовано дивилася вчительці вслід.

За декілька місяців Ольга Німанська знайшла роботу у своєму районі, неподалік від розкішного парку. Прогулюючись там після занять, вона згадувала пана Дубленка і навдивовижу була вдячна йому за відвертість. Адже нині їй було значно приємніше працювати в музичній школі, де її поважали та цінували і керівництво, і батьки учнів. Незабаром до Ольги повернулася улюблена учениця Аліна Гетьманенко, а її батько наважився запросити вчительку на побачення.