ПАЛИЧКА

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

16 жовтня 21:11

Джерело: Газета «Найкращі жіночі історії»

Історії з життя

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Він мешкав у такому собі будиночку-пряничку в центральній частині Старого міста. Ця псевдоготична споруда десь початку двадцятого сторіччя, з явним додатком авторських фантазій архітектора вабила до себе незвичністю та загадкою свого мешканця, який відверто уникав людей. Словом, була на всьому цьому печать таємничості.

…Я знав пана Германа уже впродовж часу, цікавлячись як колега його збірнею давньої китайської порцеляни, з її містикою передавання енергетики майстрів, десятком самурайських мечів у надзвичайно доброму стані збереження та фондом перських килимів з їхнім дивним домінантним кольором «шахназар». А ще мені подобався його крихітний садочок з розкішним розарієм, що за ним доглядав такий собі пан Дзюник. Подеколи я приходив у садибу в справах, але, присівши на лавчині, споглядав квітник, із насолодою вдихаючи аромат раю.

…Отож у цьому обійсті ми з паном Германом не раз гомоніли про всякі антикварні штучки, прицінювались до обмінних збірок один одного. Так, ми довго приглядалися до артефактів, перш ніж запропонувати конкретний обмін або навіть купівлю речей антику. Передусім – порцеляна, живопис, вироби з коштовних металів, а часом і дещо інше: різноманітні штукенції, що їх призначення породжувало чимало нез’ясовностей. Саме ці предмети до Германа допроваджувало двоє диваків-кумедників – Вольдемар і Демарвольф. Подеколи бачив і чув, як рипіли добротним шкіряним взуттям, вештаючись особняком, як у себе вдома. Цих близнюків, що накульгували один на праву, другий на ліву ногу, Герман любив як своїх рідних. Тож і вони платили відданістю, вишукуючи для нього антикварні шедеври.

Одного разу кумедники принесли антикварові щось у темному, таки довгенькому шкіряному футлярі. Нашіптували Германові, виказуючи крайнє хвилювання. Той виходив з вітальні у свій кабінет, повертався з книжками та рукописами. Довго щось шукав у тих зшитках, а по тім звертався до близнів, розмахуючи руками, промовляючи так, ніби випльовував слова. Я ж був у сусідній кімнаті, що в ній двері залишалися лише привідчинені, тож майже нічого докладно не чув. Одначе згодом, коли ці двійники пішли, Герман, долаючи очевидне хвилювання, зопалу розповів мені: йшлося про чаклунську паличку, нібито найвищого ґатунку, яку свого часу втратили європейські чародії. «Я її одразу впізнав, бо начитував про неї з різних джерел. Дуже могутня сила прихована в ній. Навіть страшнувато…» – переконував він. «Я не знаю, хто цю паличку-лялечку спробує втримати», – додав по тім.

Паличка зацікавила мене не одразу. Проте я почав збирати матеріал, узагальнювати, висновувати. З’ясувалось, це чи не найзагадковіший предмет, що його має людство нині. Отож мій інтерес до артефакту почав невпинно зростати.

Я все частіше брав у руки шкіряний футляр вишуканої роботи, наче приглядався, аби вгледіти хоча б якісь вензелі, вибиті на ньому, одначе нічого такого там не було. Я обстежував так ретельно, наче хотів видивитись чар-паличку крізь цупку шкіру. Врешті відчинив футляр, але самої палички не торкався: Герман попередив мене про цю заборону. Я зазвичай довго дивився на штуковину, і, здавалося, вона вглядалась у мене, переверталася з боку на бік, згодом, щільно влягаючись у неглибоку улоговину свого прихистку, нишкла, все не полишаючи своєї чарівності та ще чогось, чому важко дати дефініцію.

Згодом якийсь час мене не було у Старому місті, а коли повернувся, перший візит, як ви здогадуєтесь, був до антиквара. Я хотів хоча б торкнутися футлярного помешкання. І мені не відмовлено. Що ж, саме від цього побачення все одвертіше натякав Германові про бажання придбати дивовижу. Знавець старовини не одразу відгукнувся, але згодом, здогадавшись, що прицінююсь серйозно, мовив:

– Паличка майже некерована, ніхто посутнісно не знає, як нею користуватись. Можливі розмаїті несподіванки… – За тим, по паузі, додав: – Зрештою, справжня потреба – всередині нас. Тож прислухáймось до себе. Не зволікаймо…

Ще не одні гостини перебули ми з Германом. І таки вийшли на якусь цінову вартість чар-палички. Антиквар наполягав, порівнюючи:

– Ця річ, умовно кажучи, мала б коштувати не менше ніж добротний австрійський особняк на околиці Старого міста. А загалом вона неоцінéнна… Я її таньше не віддам.

Зрозумівши, що дешевше уже не буде, я зробив певну паузу у своїх візитах. Проте життя нерідко дивує несподівано точними сюрпризами, аж до містичності! Власне, так трапилось і цього разу. Мені дістався у спадок саме такий особняк у районі зеленого масиву «Залізна Вода». Отож купівельні спроможності суттєво зросли.

Хоч Герман довго вагався. Характерно прицмокував, хитав головою, оборудка рухалась до завершення. Особливо після того, як я організував огляд кам’яниці. Камінно-цегляна кладка, високі суфіти, антресольні богемні приміщення, давній, хоч і занедбаний сад, ніби з романтичних текстів поезії самого Шеллі; ручного кування огорожа з мереживними ворітьми та хвірткою зробили своє. Герман уже сам почав мені нагадувати про укладення потрібної угоди. Та і я вирішив особливо не зволікати з цим. Зафіксували усе як годиться. Ось лише нотаріус ніяк не зміг второпати, що це за паличка така, аби за неї престижний особняк віддавати… Але, зрештою, утрясли все та скріпили пляшкою добрячого шотландського віскі.

…Інструкції від антиквара щодо чар-палички вкрай прості. Її слід було міцно тримати в кулаці, спрямовуючи загострену частину на об’єкт маніпуляцій. Знайти в собі надсилу енергетичних потоків і сконцентрувати її на самому кінчику палички, аби викликати самоактивацію її. А далі вже як сама паличка поведе… Герман кілька разів поспіль зауважив, що побоюється цієї «надсилової установки», та тонкощів управління нею не знає. Тому не випробував її як слід. Мені ж порадив вишукати інформацію про неї (свідомо не називаю джерел, аби не спокушати читачів), серйозно готуватись до застосування палички на практиці. Звісно, усе я взяв до уваги, докладно вивчив можливості та засвоїв потрібні алгоритми. Свій вибір зупинив на близькому від Старого міста районному містечку Кам’яній. Щоб вистояти з паличкою, потрібні були масивні гранітні плити. Я знав, що в цьому поселенні є місцина, де граніт самовільно виступив над ґрунтом, утворивши саме своєрідне кам’яне плато.

Це сталося уночі, точніше рівно о дванадцятій. Мій приятель Данило, який мешкав у цьому містечку, вислухавши мене, не запрагнув бути очевидцем експерименту. Його скепсис та нерозігріта уява не спинили мене. А радше навпаки.

На перехресті доріг я знайшов потрібне мені плато. Ступив на нього. Не одразу вийняв паличку з футляра: тремтіли руки. Усе ж вона не вислизнула. Хоч я таки добряче хвилювався. Сховав футляр до кишені куртки, а паличку затис у руці. Треба було щосили здобути свою енергетику найповнішу. Я це зробив, зібравши її на кінчику чарунку, попередньо звівши цю штуковину до неба. Зненацька над Кам’яною небо засвітилося багрянцем, а в його центрі з’явилася величезна помаранчева куля, яка щораз збільшувалась і котилася гігантськими концентричними колами до країв, виповнюючи весь простір. Хвилі все прибували і прибували, ніби розплавляючи небо довкруж. Багрянець витворював-формувався вже в бузкову барву і спадав на поля та ближній ліс. Вітри з силою навалювались, насичували повітря натужним важким гулом.

Моя рука тремтіла, на чолі виступив піт, ноги стали ватяними. І я поволі опускав чар-паличку та врешті сховав її у футляр. Ноги все ще підкошувались. А небо вирувало стрімкими блискавицями і потужним глибинним ураганом. Я аж присів, намагаючись встояти на ногах. Хоч паличка вже була у футлярі, потужні світлові та вітрові вихори, які вона викликала, розшарпували простір. Оце вже насправді життя – ризик, що його неможливо прорахувати, здебільшого.

Над Кам’яною ще кілька днів лютували урагани. Посеред погідного дня били блискавки, перекочувались громи. Та сипалися з неба кольорові пластівці. Світило сонце, і водночас лили дощі. Ніхто ніколи не бачив такої чудасії. Приїздили вчені зі Старого міста, досліджували. Та чи щось з’ясували для себе, невідомо. Отож-бо й воно. Паличка!

Минув деякий час. Я тримаю чарівну паличку в індивідуальному сейфі одного з банків. Багато їжджу Європою. Потроху далі вивчаю цю «загадку», порівнюю її з іншими подібними у чаклунському світі можливостями. Мабуть, більше знаю про неї, ніж будь-хто інший. Чи ще експериментуватиму на практиці? Згодом побачимо. Напевне, що так…

Чи ця чарівлива річ виконує бажання?.. Не певен. Але добре знаю: вона розширює межі надчуттєвого пізнання – і в самій людині, і довкруж, в інших світах.

…Нескінченна стабільна енергія.

Дякуємо вам за передплату газети онлайн