НЕ ЧЕКАЛИ…

Нескінченно довга ніч вгризалась тьмяним світлом місяця в її зіниці. Надія марно намагалась заснути, міцно стуляла повіки, але сон не йшов. Він ніби глузував із неї, підступаючи тремтливим маревом і знову розсіюючись.

Надія повернулась на інший бік. Гвіздки пекучого болю глибше увійшли в кістки й застрягли в суглобах. Коли Надя була молодою, то не мала ні гарного одягу, ні теплих панчіх, ні нормального взуття, коли взимку до річки ходила прати. Тому тепер має собі цяцьку на схилі віку – проклятущий артрит. Голодне й холодне дитинство, нужденна молодість та важка праця надір­вали жили і зіпсували здоров’я. Здається, саме зараз би Надії жити й тішитися дітьми, онуками і правнуками, яких уже аж троє. Але ж усі вони далеко живуть. Зрідка, двічі чи тричі на рік, навідаються до баби, то Надія вже тоді від тієї радості й не знає, де посадити і чим пригостити дорогих гостей. Лиш прикро їй, що від простої сільської їжі рідні люди носи вернуть. Курка домашня їм не смакує, голубців вони не їдять, дерунів їм теж навіть не показуй. Якось перетерла Надія зі сметанкою велику грудку домашнього сиру, запашного, вершкового, а наймолодша онука затулила пальцями з довжелезними нігтями свого кирпатого носа й демонстративно відсунула миску подалі, бо їй, бачте, запах не подобається… Минулого разу діти старшої доньки Валентини привезли бабі покуштувати оті… Як це їх? Тьху! Вже й забула назву! Риба в рисі, в якесь листя загорнута, такі собі завиванці дрібні… Їх іще треба вмочати в гострий соус… А ну його! Надія тоді скуштувала їх, але досі не може збагнути, чого ту заморську страву так нахвалюють. Хіба ж її голубці не смачніші? Чи деруни з підливкою із тушкованих у сметані грибів? Чи борщ із печі – запашний, густий, постав у нього ложку – стоятиме, як солдат на варті! Дуже вони тепер мудрі стали. Коли були малими, то їли все, що баба дасть, ще й додаткову порцію просили. А тепер он як!..

Зітхнула Надія. Намацала рукою вмикач настільної лампи на тумбочці, що біля ліжка. М’яке золотаве світло розлилося довкола й заповнило собою спальню.

Жінка повільно підвелась. Сіла. Вузлуватими пальцями потерла коліна. Ох і болять! Хай йому грець! Як це вона зранку підніметься і дійде до зупинки? А їхати треба… Накупила цукерок, печива – майже половину пенсії витратила, бо брала щонайдорожчі. Може, хоч цього разу догодить невістці й онуці. Та й на синову могилку треба навідатись. Незабаром уже одинадцять років буде, як невблаганна хвороба відітнула нитку його життя.

Надія казала тоді невістці, що марніє Михайло. А та тільки сердилась:

– Вам завжди щось ввижається! Він втомлений просто. Щойно зі зміни прийшов.

– Повези його в лікарню! – ледь не плакала жінка.

– За руку, як малу дитину? – Світлана їдко вишкірилась, аж Надію холодом обдало.

– Хоч би й так, – затято вела далі. – Михайло не має апетиту, казав, що в нього часто болить голова і нудота його мучить…

– Хіба тільки тоді, як із кумом зайву пляшку видудлять! – Світлана неприємно зареготала. А тоді раптом звузила очі та процідила крізь зуби: – Дайте нам вільно дихати! Годі вже дій­мати нас своєю опікою!

Надію ті слова аж до серця пробрали. Подих їй перехопило, з її очей порснули сльози. Вийшла жінка з хати, крадькома витерла мокре обличчя хустинкою. Несміливо підступила до сина, який саме лагодив двері в хліву.

– Мамо, куди це ви зібрались? – аж молоток відклав.

– Додому, – тихо відповіла, щодуху намагаючись приховати біль в очах. І крижаний страх, що стискав материнське серце від вигляду гострих ключиць, що проступали крізь бліду шкіру Михайла. Від жовтувато-сірого кольору обличчя, неначе з воску виліпленого. Та від глибоких темних тіней, що залягли під його тьмяними очима. Куди тільки й подівся її міцний та дужий синочок, за яким дівки стелили поглядами? Той веселун, усім серцем закоханий у життя… Може, якби послухав її поради й не пішов у прийми до двічі розлученої Світлани з двома дітьми та з чорним ротом, завше роздертим від крику, то й горя не знав би. Чи ж не було десь ближче дівчат незаміжніх, що його аж у село за двадцять кілометрів від рідного дому занесло? Надія досі не може збагнути, якими ланцюгами зуміла Світлана прикувати Михайла до себе. Дебела, горласта, жадібна, вродою теж не вдалася. А він затявся: якщо не вона, то ніхто більше! І край… А за рік після весілля народилась Маргарита, і Надія відтанула. Незважаючи на те, що онука жодної риси від свого батька не успадкувала. Виросла такою ж крикливою і вічно сердитою, як її мати. Бабу відвідинами не шанує. Востаннє зустрічались пів року тому, коли Надія вирішила онукам гроші за проданий пай віддати. Вони молоді, то нехай користуються. Знайдуть, на що витратити. А їй багато не треба. Пенсії вистачить…

От сьогодні й побачаться з Маргаритою. Це наймолодша з трьох онуків, ще не заміжня. Хвалилась, що має кавалера. Може, до матері з ним приїхала на Великдень?.. Надія декілька останніх днів намагалась телефонувати Риті, але не вдалося з нею поговорити. Навіть гудків не було… Хто ж його знає, чому це диво технологічного прогресу не захотіло стару бабу з онукою з’єднати.

***

Поскладала Надія крашанки, дві пасочки – одну залишить невістці, а іншу синові на могилку покладе. Спакувала торбинки з якісними шоколадними цукерками, печивом, вафлями, а згори ще й велику в’язанку бананів поклала. Сумку вже неможливо було застібнути, тож Надя прикрила її хустиною, вдягнулась, пригладила срібні пасма волосся і вийшла з дому.

День обіцяв гарну сонячну погоду. Безхмарна блакить неба лагідно торкалась рожевої чуприни старого абрикоса. Цьогоріч дерево так квітує, ніби востаннє. Певно, відчуває, що Надія планувала його зрізати. Щиро кажучи, все ніяк не наважиться. Уже племінник Петро декілька разів перепитував, коли приходити із бензопилою. А Надія лиш рукою махає, мовляв, нехай іще росте! Як вийде з хати у двір, аж у голові паморочиться від п’янких пахощів абрикосового цвіту. Як таку красу можна знищити? До того ж цей абрикос іще покійний Данько садив. Привіз тоді з базарування тоненький паросток із кволим корінням.

– Біля мене дядько саджанці продавав. Хотів викинути, а я забрав. Дав йому десяток яєць натомість, – усміхнувся радісно Данько.

– Чи ж хоч приживеться? – Надія аж руками сплеснула. – Таке миршаве й нещасне – страшно дивитися.

– Виросте всім на зазд­рість, – Данько підморгнув і тицьнув деревце у відро з прогрітою на сонці водою. Додав туди трохи меду та попелу. Так ніч перестояв саджанець у цій бовтанці, набираючи корінням поживних речовин. А наступного ранку чоловік посадив його за декілька кроків від паркану, в кутку просторого двору. Підв’язав, щедро полив. Доглядав деревце, наче малу дитину. І вже за рік витягнулось, зміцніло, а з першим весняним теплом набубнявіло воно рожевими пуп’янками. Відтоді й тішить ароматним шумовинням цвіту і солодкими плодами. Шкода, Данило не наївся досхочу дарів свого плеканця. Двадцять вісім років уже минуло, як помер її коханий чоловік. Пересе­лився на отой пагорб в оточенні ялин та старих ясенів, що ховають у своєму затінку потемнілі хрести давнини та блискучий граніт сьогодення. Залишив після себе великий гарний дім, садок, упорядкований двір і добротні господарські прибудови. І незгасний біль у її серці, бо кращого чоловіка й добрішого серця на всім білім світі не знайти…

Надія перевела подих, тамуючи сльози. Торкнулась рукою низько нахиленої над парканом абрикосової гілочки, а тоді повільно пішла на зупинку. Добре, що хоч недалеко, бо не донесла б важкої сумки. Колись мішок із картоплею могла на плечі завдати, а тепер навіть це до землі пригинає. Дожилася баба!..

Автобус бадьоро приторохтів, забрав пів десятка пасажирів і швидко помчав побитою часом і адміністративним недбальством асфальтівкою. На ямках добряче підтрушувало, тож, доки Надія дісталась місця призначення, зовсім мізки порозхитувались. Жінка ледве спромоглася зі сходинок зійти. Двічі мало не загриміла додолу. Добре, що незнайомий хлопчина підтримав за руку. Тож Надія подякувала йому й важко посунула шляхом.

– Можна, я вам допоможу? – наздогнав жінку той самий хлопчина.

Надія розгублено усміхнулась, дозволила йому взяти сумку.

– Трохи далекувато, – знічено мовила. – Не хочу тебе затримувати…

– І куди ж? – поцікавився.

– До Світлани Романовської… Знаєш, де це?

– О! То нам по дорозі! Це мої сусіди… До них учора якісь гості приїхали, тож будете вже не перші.

– Та я надовго не затримаюсь. Маю ще на цвинтар сходити, навідати сина. О котрій звідси наступний рейс автобуса?

– О сімнадцятій тридцять, – відповів юнак і запитально звів брови: – Ви, певно, бабуся Ритки?