НЕ ЧЕКАЛИ…

Нескінченно довга ніч вгризалась тьмяним світлом місяця в її зіниці. Надія марно намагалась заснути, міцно стуляла повіки, але сон не йшов. Він ніби глузував із неї, підступаючи тремтливим маревом і знову розсіюючись.

Надія повернулась на інший бік. Гвіздки пекучого болю глибше увійшли в кістки й застрягли в суглобах. Коли Надя була молодою, то не мала ні гарного одягу, ні теплих панчіх, ні нормального взуття, коли взимку до річки ходила прати. Тому тепер має собі цяцьку на схилі віку – проклятущий артрит. Голодне й холодне дитинство, нужденна молодість та важка праця надір­вали жили і зіпсували здоров’я. Здається, саме зараз би Надії жити й тішитися дітьми, онуками і правнуками, яких уже аж троє. Але ж усі вони далеко живуть. Зрідка, двічі чи тричі на рік, навідаються до баби, то Надія вже тоді від тієї радості й не знає, де посадити і чим пригостити дорогих гостей. Лиш прикро їй, що від простої сільської їжі рідні люди...