«НЕ БІЙСЯ, ЗІРОНЬКО, КОХАТИ»

Він не знав…

* * *

Вона йому ввижалася! Він нею снив… Коли траплялася якась із дівчат у білому, він летів до неї, а обпікшись, розчаровано просив вибачення та, понуривши голову, ледве плівся назад. Такий нещасний! А тим часом хлоп’ячий гурт стояв на вухах.

– І що то з чуваком? Дах їде? – кпинили одні, гадаючи, що з ними такого ніколи не буде.

– Може, закохався! Та хоча б зіз­нався. Допомогли б, – припускали інші, підсміюючись.

– Зовсім ні, – запручався він, шаріючись.

– Ну-ну, – плескали хлопці товариша по плечах…

– Щось-таки із дружбаном відбувається, – перемовлялася між собою парубота вже без нього, бо той почвалав додому: ніщо не було йому миле.

– Ну і нехай. Не каже – колись скаже. Потерпимо.

– Не варто тиснути, коли дозріє, тоді сам розколеться, – вирішили наостанок хлопці.

Щовечора він самотою кружляв парком у надії зустріти її там, де вона раз осяяла його несмілою усмішкою. Не ділився ні з ким своїми стражданнями, тримав їх у собі, остерігаючись нерозуміння чи глузувань.

«Хоч би вона, ясна зіронька моя, була тутешньою», – неначе мантру, повторював юнак. Він боявся її втратити, так і не знайшовши…

Тендітна й ніжна, висока й легка – його журба забрала спокій, закутала в передчуття, втопила у вирі сподівань. Та де шукати порятунок від самого себе? Чи від неї?

Він не знав…

* * *

Він уже навіть відчув її квіткове ім’я.

Біла Лілія! І не інакше. Чи йому того надто вже хотілося, чи намріялося, а чи щось підказувало? Ну й розпитай у когось. Ні, язик не повертався. Мабуть, він потрапив у полон примарних надій та порожніх ілюзій…

Йому здавалося, що в пошуках мрії минає ціла вічність, хоч насправді сплив­ло зо три тижні. «Але ж канікули добігають кінця!» – спалахували блискавиці у свідомості, а запалений мозок уперто видавав один і той самий кадр – різдвяна пригода.

Він аж схуд та змарнів – усе перетворювалось на маніакальну іпохондрію, проте парубок надії не втрачав.

Ганяв байком містечковими вуличками, аби бодай десь таки здибати Снігурку (так охрестив її сам собі). Хоча б мигцем її побачити. Та ба! Зусилля були марними. Чи десь вона ховається? Чи то доля їх випробовує: крутить своє веретено, намотуючи почуття на клубок, а де кінець тій нитці – зустрічі? Хтозна…

Йому здавалося, що його серце оголилось та явилося всьому світові напоказ. Усі бачать, як воно палає! Усі здогадуються, як кипить його молода парубоча кров! А її не-ма… Ніби всі чують, як стугонить у його скронях розпачливе: «Милої ніде не-ма!..»

Де вже її шукати? Він не знав…

* * *

Юнак давно фанатів від гурту «Без обмежень». А віднедавна його всюди наздоганяла пісня «Якби…» Так уже вона йому імпонувала: ніби це він хотів би стати і вітром, і птахом, і сонцем, і морем для милої – настільки глибоко відчув усі почуття та відчуття автора, адже вони відповідали струнам його душі та ватрі серця.

Він уявляв усі переживання ліричного героя і приміряв на свої: вони повною мірою збігалися. Дивовижно: як так може бути? Все для неї – загадкової незнайомки, але ж усе без неї!

Може, й не дивно, адже ця пісня була рингтоном у його смартфоні, і слухав її хлоп до самозабуття. Він так на неї запав! Ще б пак, адже такі вірші ніколи не приходять знічев’я: їх спроможне породити тільки закохане серце.

Це він точно знав!

Голова йому пухла від думок і почуттів, а дівчини ніде нема!.. Невже чарівна його казка розтанула, мов Снігурка на сонці? Усе довкола хлопця ніби згасло, померк­ло або перетворилося на глуху та німу пустелю… без найменших ознак життя, та й із нього самого наче висотали кров до останньої крапельки…

«Не-ма! – кричала зболена душа. – Де ж ти, люба моя?» – квилило чайкою самотнє серце. Проте Всесвіт мовчав, адже й він не знав…

* * *

У піднесеному настрої Зорян ішов на чолі вертепу, тримаючи в руках велику восьмикутну зірку.

І чого йому забаглося завернути до казкового містечка? Ну йшли собі тротуаром, колядували, сипали жартами. Розминулися ще з одним гуртом таких самих веселих колядників. І нічого! Втім, щось повело його в парк. Саме тоді він помітив Повню, яка застигла над найвищою блакитною ялиною та, як здавалося, пасла отару – їхній вертеп. А за хвилину з небесного храму почали спускатися балеринки у крижаних пачках. Довершених форм мушки ліпились до холодних куль ліхтарів, перетворюючи їх на махрові хризантеми. І раптом – осяяння! Якесь дивне світло мовби засліпило хлопця, що він завмер і аж замружився, а коли… Її вже не було. Не було й сніжинок. Як усе несподівано здійнялося, так хутко і скінчилось… Може, те подивування було магією Різдва? Цікаво, інші диво зауважили чи тільки він?

Різдвяний вертеп, ні про що не здогадавшись, попрямував на містечкову площу, де вогнями гірлянд сяяла головна красуня, куди стікалися юрби народу зі всіх усюд – буде гуляння.

Зорян тоді не посмів кинути свою ватагу. А тепер усоте переживав каяття: чому він так повівся? На горе хлоп’яче, минулого вечора не повернути…

* * *

…Тогоріч Лючія востаннє носила різдвяну вечерю до свого хрещеного. І соромно було, адже вона, похресниця, досить чимала за віком, але кум наполіг: це ж востаннє! (Довелося виконати волю свого дядька, батькового брата, який приїхав з передової на кілька днів.)

Дівчина поверталася додому через парк, коли скупа зимка війнула дірявим рукавом, з якого сипнулась жменька-друга сніжинок, та й збайдужіла: «Різдво? Ну то нехай колядують!».

А ось і вертеп підходить назустріч. Вкрита фольгою вифлеємська зірка мерехтить у керманича в руках, а за ним чимчикує галаслива зграя ряджених: і коза, і лікар, і смерть з косою, і дідько, і ще купа бозна-кого…

* * *

…Зорян, на самому гребені почуттів і хвилювань, тривог та сподівань, стояв біля чужого під’їзду з рожевими трояндочками, загорненими в папір лимонної барви, яка увиразнювала ніжність квітів, надаючи букетові особливого шарму.

Бентега накрила хлопця з головою: ну коли відчиняться двері? Ой, нарешті! Ось його біла пташка випурхнула на вулицю! Юну пару синій вечір обійняв за плечі, а молодий місяченько благословив на перше побачення. Бо в долі на все свій час!..

– Мої улюблені! Як ти здогадався? – загорілись її смарагдові зорі. – Привіт! Я чекала на тебе від самого народження, – прошепотіла вражена Лючія та, стрімко видихнувши, лагідно усміхнулась і подала руку.

– Не бійся, зіронько, кохати! Я ж люб­лю тебе від самого створення світу! – випалив несподівано для самого себе парубок. (Скільки тренувався, добирав найкращі вірші, а таке на гадку й не спадало. Усі слова вилетіли з голови!)

На якусь мить Зорянові аж повітря забракло. Невже це не сон?! Багрянці запалили щоки, а хлопчина ледве на ногах устояв – вони чомусь стали ватяними. Однак якась сила його ніби струсонула та підштовхнула до милої.

Його мрія – перед ним! Справжня! Жива! Усміхнена й осяйна! Чарівна його Снігурка… на ім’я Лючія.

Ніч-чаклунка з розумінням приховала конфуз юнака, зате дівонька розквітла, як той маків цвіт.

* * *

…Вона закінчувала ліцей, він – медколедж. Їй виповнилось сімнадцять, йому – дев’ятнадцять.

Вона, витончена білявочка з розкішними локонами (ну справжнісінька тобі модель!), танцювала випускний вальс у чорній атласній сукні… в містечку, де мешкали і його дві бабусі та два дідусі.

Він, високий і статурний смаглявий козак, проходив ВЛК у своєму місті, бо збирався підписати контракт для «Рекрутингу – 18-24».

Кожне його SMS закінчувалось традиційно: «Люба моя, сяй! Мила моя, сяй!». А від неї отримував: «Коханий! На тебе чекаю».

Батьки обох захищали незалежність держави.

Ішов четвертий рік великої жахливої війни…