НАВЧИ МЕНЕ БУТИ ЩАСЛИВОЮ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

20 червня 15:39

424

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

– Мамо, мамо, ти спиш? – донька термосила Настю, яка щойно задрімала у кріслі. Повернулася втомлена з дачі, поставила на плиту чайник, сіла перед телевізором і... Раніше з нею такого не було. Настя, наче та дзиґа, звикла крутитися від ранку до ночі. Та навіть найпотужніша батарейка колись дає збій...

– Ні, доню, не сплю, – жінка рвучко підхопилася, до пуття не розуміючи, де вона і що з нею. – Напрацювалася на фазенді...

Усміхнулася втомлено... Вона дуже любила поїдки за місто, хоча їхню хатинку й дачею не можна було назвати в повному розумінні цього слова. Ця історія почалася, коли ще була живою Анастасіїна бабуня, яка, на жаль, правнучки своєї Марійки так і не побачила. Бабуня все життя провела коло землі, обожнювала квіти, а ще мала таку легку руку, що все, до чого вона торкалася, зростало і квітнуло. Тож переїзд до столиці – вимушений переїзд – став для старенької справжнім випробуванням.

Односельці-земляки (а була бабуня родом із Сумщини) просили її нікуди не їхати, мовляв, залишайся, Ганнусю, в рідному селі, де все тобі знайоме, тут кожен до тебе прийде, допоможе тобі. Та бабуня Ганна, поховавши стареньку неньку, а потім і чоловіка, затужила. Не звикла вона жити сама, хвилювалася, чи дасть собі раду, чи упорається. А тут ще й старший син, Олексій, почав умовляти: «Треба, мамо, все продати, та й переїдете до нас». Спочатку Ганна зраділа: як добре, що Олексій піклується про неї, пропонує їй переїхати до їхньої великої міської квартири. А потім чогось на душі стало тривожно: як це вона поїде до столиці, залишить рідну домівку і могили близьких?

Олексій, коли кликав маму жити до себе, багато чого недоговорював. Не сказав він і про те, що з дружиною своєю, Валентиною, живе не дуже мирно, часто свариться. А старша донька, Лариса, частенько залишає батькам свого сина, бо самій потрібно особисте життя влаштовувати. Після розлучення з чоловіком Лариса не втрачала надії зустріти своє «жіноче», як вона говорила, щастя. Словом, коли бабуня потрапила до того вертепу, було вже запізно щось змінювати... Назад, до милого й дорогого серцю села, дороги вже не було. Мусила жінка пристосовуватися до нових умов свого міського існування. Так, саме існування, бо повноцінним життям це не можна було назвати. Олексій сварився з дружиною, а в старенької матері краялося серце.

Данилко, онучок, також не давав сумувати дорослим. Спочатку бабуня тішилася, мовляв, як добре, що поруч – дитина, адже вона любила своїх дітей та онуків. Однак Данилко вередував, коверзував, отож бідолашна старенька геть розгубилася. І що воно за дитина така, що не можна дати їй ради?

Зима здалася бабі Ганні такою довгою і виснажливою, що вона ледь не молила свого Олексія: «Синку, прошу тебе, зроби щось, аби мені якусь хатинку в селі купити. Змучилася я в тій квартирі, хочу ближче до землі...».

Син спершу відмовляв матусю, кажучи: «Навіщо воно вам треба? Це ж вам зайвий клопіт?». Потім усе-таки придивився хатинку в мальовничому селі над Дніпром. Ганна була на сьомому небі від щастя, поралася в невеличкому городику, милувалася квітами, які росли біля її хатинки. Тішилася, що приїздив її молодший синок Віктор, який був не таким спритним, як його старший брат. Ганна це бачила і дуже переживала, що немає між братами ані дружби, ані взаємодопомоги... Оте міське життя висвітлило їй багато чого, про що жінка навіть не здогадувалася...

А тут знову з’явився Олексій, вистрибнув, наче той Пилип із конопель. Заходився зводити прибудови на подвір’ї, облаштовувати приміщення для рибалок. Олексій, який любив риболовлю, швидко зметикував, що може приїздити до неньки зі своїми хлопцями. А чому б ні? Матуся нагодує, та ще й із собою дасть якусь їжу, бо звикла працювати. Олексій радів, а от Ганна почала втомлюватися, бо роботи додалося. Віктор просив її берегти себе, бо вже важко їй так працювати. От тільки Олексієві було байдуже, він не бачив ані материної втоми, ані того, що вона виснажена. Наслідки, як кажуть, не забарилися. Серцевий напад, лікарня, намагання врятувати рідну людину...

Для Віктора це була непоправна втрата, не міг він змиритися з нею і картав себе за те, що не вберіг матусю. Олексій же переймався лише тим, як завершити будівництво та поділити з братом майно... Словом, хатинка і городик – такою була скромненька спадщина, яка дісталася Вікторові та його родині. Якщо відверто, то Настя спочатку не дуже й любила сюди приїздити. Вона ще навчалася в університеті, захоплювалася мандрівками, цікавими поїздками. Заміське життя – тихе, спокійне – Настя полюбила значно пізніше, коли вже й сама стала матусею. Маленька Марійка тут і виросла. Влітку бабуня Оля і дідусь Віктор забирали її із собою, поки Настя працювала. Дідусь навчив маленьку плавати, збирати гриби. «Купана в любові» – це про неї, Марійку. Бабуня Оля її безмежно любила, і то було справжнім щастям...

Та невблаганний час приносить нам не лише щасливі миті спілкування, а й нестерпний біль розлуки. Спочатку не стало тата, а от зовсім нещодавно Настя попрощалася назавжди з матусею... Біль не відпускав жінку ні на хвилину. Бо Настя так само картала себе за те, що не все зробила, не змогла врятувати неньку... Нам здається, що якоїсь миті ми не все зробили задля порятунку своїх близьких, бо, поки маєш батьків, ти ще почуваєшся дитиною...

Марійка не стримувала сліз. Бабуня була її оберегом, сивою ластівкою, яка завжди була поруч. Від перших днів... І хоча Марійка вже й сама закінчила університет, але їй дуже хотілося почути від бабуні: «Добрий день, моє сонечко... А я вже за тобою засумувала...». Бабуня повсякчас зустрічала її ніжними словами, і дівчині здавалося, що так буде завжди. Свого часу й дідусь Віктор картав себе за те, що не врятував свою маму... І от тепер Марійка перебирала старі світлини, на яких – бабуня, ще така молода й гарна, що навіть не вірилося, що таке взагалі може бути. Нам завжди здається, що старші люди ніколи не були юними, але це триває доти, доки ми самі не досягнемо певного віку... Та юність, безтурботна юність цього ще не знає, не відає. Настя дивилася на фото і ніби поверталась у ті далекі часи, коли вона й сама була дитиною, коли почувалася поруч із батьками захищеною від усіх вітрів-буревіїв... Але її рани ще не загоїлися, душа боліла, тому ці світлини для Насті не були бальзамом на душу. Навпаки, вона просила Марійку поки ще не показувати їй ці фотографії, але дівчині, навпаки, було легше від того, що вона може хоча б так бачити рідну людину...

...Та поки мова не про це, а про те, що вона, Настя, трохи дистанціювалася від своїх гірких думок... Там, на землі, якось легше дихається, а природа якщо й не зцілює рани, то хоча б дає змогу відволіктися... Настя вдихала аромат півоній, милуючись їхньою довершеністю та дивовижною красою. Коли Господь створював півонії, цікаво, якою була його задумка? Настя з-поміж усіх квітів найбільше любила саме їх, вона не втомлювалась дивуватися грації цих квітів. Ось вони, такі різні, ніби всміхаються в садочку, змушуючи хоча б на мить забути про всі негаразди. Матуся так любила півонії... «Не знаю навіть, які кольори мені подобаються найбільше, – говорила вона, – чи ці багряні, чи ніжно-рожеві, чи кремові. Кожна півонія по-своєму неповторна, милувалася б ними усеньке літо. Шкода лишень, що вік їхній недовгий. Утім, вічного нічого не буває. Щойно спалахнула, вибухнула квітка і вже згасає. Так і людське життя. Не встиг іще порадіти цьому життю, вдихнути аромат квітів, а вже спливає твій час...».

«Твоя правда, рідна моя...» – Настя сіла в задумі на лавочку, яку колись дбайливо змайстрували таткові руки. Справді, тільки тепер, після смерті батьків, зрозуміла: час спливає блискавично. На душі чомусь було гірко. Ніби й усміхалися барвисті квіти, силкуючись розвеселити її, не даючи їй упасти в зневіру, та думками линула Настя додому, згадувала маму, картала себе за те, що не вберегла.

Як часто ми звинувачуємо себе в тому, чого й не було насправді! Настя розуміла, що намагалася зробити все, що могла. Але тут, на природі, посеред цього розмаю, так хотілося б, аби ненька ще побачила ту красу, пораділа. Чому, чому нещадний час забирає від нас найрідніших? А тут іще клята війна, яка понівечила життя українців. Звісно, матуся не мала спокою, хвилювалася, переживала. Чи додавалося від того здоров’я? Від сумних думок відволік дзвінок від донечки. Марійка сьогодні мала багато роботи, бо готувала старшокласників до тестування. Розповідала Насті про свої враження:

– Бувають такі учні, які пробайдикували всі ці роки, а тепер хочуть, аби за місяць я підготувала їх, наче за помахом чарівної палички. Це те саме, коли людина гадає, що можна випити пігулку і моментально стати здоровим.

– Твоя правда, – погоджувалася
Настя. – Здається мені, що тобі буде непросто. Бо ті невиправні «мрійники», які сподіваються на рятівну пігулку, потім звинувачуватимуть тебе в тому, що ти їх погано підготувала.

– Сподіваюся, що більшість моїх учнів усе ж таки має голову на плечах, – сміялася Марійка, – тож вони звинувачуватимуть у разі чогось себе, а не мене.

Утім, Настя все-таки мала рацію, бо що менше залишалося часу на підготування, то більше запитань та прохань сипалося на голову новоспеченої викладачки, чи то пак репетитора. Не встигла Настя повернутися додому, як Марійка ошелешила її запитанням:

– Я щось не пригадаю, чи писали ми колись есе про те, як стати щасливим. І взагалі, як підготувати себе до щастя?

Настя лише усміхнулася: тема, звісно, цікава, але яке воно насправді, щастя? Для кожного це щось своє, особисте... Мить, яку варто прожити натхненно, аби в час, коли буде нелегко, згадати...

– Слухай, тут мені учениця написала, мовляв, їй дали інструктаж щодо того, як тут міркувати, чи то пак філософствувати, на цю тему. Щастя – це психоемоційний стан цілковитого задоволення життям, відчуття радості, приємних емоцій. Щоб почуватися щасливим, потрібно долучити «гравців», які здатні зробити нас по-справжньому щасливими. Тут і серотонін, який бере участь у підтриманні гарного самопочуття, настрою. Низький рівень серотоніну пов’язаний із депресією. А от дофамін зазвичай пов’язаний із системою винагороди мозку, цей гормон виділяється під час приємних переживань, він спричиняє поведінку, яка сприяє щастю. Дофамін також потрібний для мотивації цілеспрямованої поведінки та для важливих рішень. Не буде гарного настрою й без ендорфінів, бо вони також відповідають за гарний настрій, забезпечують відчуття добробуту, розслаблення і навіть дарують ейфорію. Недаремно кажуть: «Смійтеся на здоров’я, бо сміх сприяє тому, аби настрій у нас був гарний». І, звісно, оця «теорія щастя» неможлива без окситоцину, який часто називають «гормоном кохання» або «гормоном зв’язку», виділяється він під час соціальної взаємодії, наприклад, під час обіймів та фізичних дотиків. Окситоцин відіграє важливу роль у тому, аби ми вчилися довіряти одне одному, співчувати в разі потреби... Словом, наше примхливе щастя має наукове підґрунтя, мамусю...

Марійка обійняла Настю, пригорнулася до неї, як робила це, коли була зовсім маленькою. Відчувала, що саме цього її матуся потребує найбільше.

– Даруватимемо одна одній ендорфіни й окситоцини, – зазирнула в мамині очі. Марійка хоче, щоб її мама, незважаючи на біль утрат, була щасливою. Он навіть есе про це випускники мають писати, тож тема справді важлива.

– А може, доню, не потрібно тут багато теорії? – Настя, як робила це колись, притягнула доню ближче до себе. Час справді невблаганний. Завдяки Марійці мала змогу переглянути світлини, до яких руки не доходили стільки років, що вже збилася з ліку. Боже, невже це було з нею? Ось вона, Настуня, така маленька і кумедна, на матусиних руках. Скільки ніжності в очах рідної людини, скільки тепла! Так, звісно, може дивитися тільки ненька на свою дитину. А ось вона на руках у тата, бо кращого батька годі відшукати в цілому світі. Очі Насті стали вологими, вкотре за останній час...

Хіба що на світлинах подивитися на своїх молодих батьків… Як добре, що фотокамера зафіксувала ці миті щастя! Настя хотіла сказати доні, нехай не зациклюється на тих теоріях, коли готуватиме своїх випускників до написання есе. Бо як ти навчиш бути щасливим когось, коли до пуття сам не знаєш, що воно таке за химерія – те щастя? Ти можеш ретельно підраховувати кількість отих усіх гормонів щастя, кілограмами їсти банани (бо кажуть, що від них поліпшується настрій, отже, ти наближаєшся до щастя)... Дофаміни, ендорфіни, окситоцини... Скільки треба того добра помножити чи поділити на кількість людей, які так прагнуть бодай на мить стати щасливими? Та хіба когось зробило щасливішим оте наукове обґрунтування?

...Дитячі світлини, на яких молоді батьки тримають на руках маленьку Настуню, – оце і є та невловима мить щастя, яка вже ніколи не повернеться... От тепер вона, Настуня, вже старшенька, а на фото разом зі своїм сусідом-однолітком Дмитриком крокує до першого класу. Матуся, як завжди, поруч. У руках у маленької першокласниці – букет гладіолусів. Тепер дітлахи рідко приносять ці квіти до школи, нині в моді інші композиції. А от у часи, коли Настуня йшла до школи, чомусь було заведено приносити саме гладіолуси. Для Насті Перше вересня так і асоціювалося з гладіолусами, хоча пізніше вона приносила і айстри, і хризантеми. Чорно-білі світлини зберегли їхні усміхнені обличчя – і малої Насті, і її молодої неньки. І навіть Дмитрика з його вічно суворою мамою. Мине зовсім небагато часу, і їхні шляхи-дороги розійдуться на багато років...

Безглузду дитячу сварку, про яку зовсім скоро всі забудуть, мати Дмитра сприйняла як особисту образу. Жінка заборонила своєму синові спілкуватися з Настею. Хлопчина страждав, мучився, бо ця дівчинка йому подобалася, і він колись мав необережність назвати її ідеальною у присутності своєї суворої матусі. Що йому за це було?! Від люті жінка ледь не збожеволіла. Словом, підтяла вона своєму синові крила, він і послухався свою матір, та чи став від того щасливим? Коротка мить щастя, коли Дмитро ніс портфель Настуні та вітав її із днем народження, розтанула, як дим... Розвіялася, як вранішній туман, розбивши те полохливе щастя на друзки... Лише скалки боляче ранили Дмитрову душу, та він уже не зважав на цей біль...

З роками Дмитро став жорстким, от лишень щастя вперто обминало його. Ані сім’ї, ані дітей. З віком сувора мати трохи відтанула, почала спілкуватися із сусідами, стала навіть приязною до всіх. І до Насті, і до її Марійки. Іноді Настя ловила на собі зажурливий погляд уже немолодої жінки, і стільки смутку було в ньому! Можливо, якби не той безглуздий випадок, і в її Дмитра життя склалося б інакше. Швидкоплинний час не шкодує нікого з нас, обдаровуючи нас хіба іноді крихтами щастя. У когось його більше, в когось лише краплини... І хто знає, від чого це залежить? Напиши хоча б десяток есе, постав сотні запитань і віднайди на них правильні відповіді, та чи станеш ти від того по-справжньому щасливим? Дофаміни, ендорфіни, окситоцини...

Наукова теорія, можливо, робить нас розумнішими, та чи почуваємося ми від того бодай трішечки щасливішими? Життя – лише шалена мить, і так хочеться хоча б колись скупатися в океані щастя...

– Скажеш таке – в океані, – Настя усміхається власним думкам. – Навіть за миті щастя ми маємо бути вдячні долі... А щастя он... Зовсім поряд... У ніжних поглядах найрідніших... У шелесті дощу, що так рясно зросив гарячу землю літньої днини... У гілці бузку, що зазирає у твоє вікно... В ароматі півоній, що так щедро всміхаються тобі посеред весняного розмаю... Але варто помітити його, не пройти повз нього і затримати бодай на мить те, що зветься примхливим щастям... І не впустити, не розбити на скалки, бо ж поранені душі так важко загоїти, навіть за багато років.