«НАСНИСЬ МЕНІ ЖИВОЮ»

Сашкові батьки хотіли, щоб молоді жили з ними, але Оля не могла залишити бабусю саму. Сашкові було це на руку. «Нехай живе з бабою, а я житиму у своїй хаті», – думав. Але тато з мамою здійняли таку бучу! І потягся молодий чоловік до своєї дружини.

Старенькій не смів і в очі поглянути. Весь день рубав дрова. Аж упрів. Після вечері, зайшовши до Олиної кімнати, відразу повідомив, що спатимуть на різних ліжках.

– Ти примусила мене одружитися з тобою, спекулюючи своєю вагітністю. Цього тобі ніколи не пробачу, – казав це холодно, жорстко. Оля злякано поглянула на нього, помовчала якусь мить.

– Я не примушувала. Але буду щирою, я щаслива бачити тебе. Добре знаю, як то жити без батька. Хочу, аби в нашої дитини була повноцінна родина. Я кохаю тебе і зроблю все, щоб ти був щасливий зі мною, – проказала зрештою.

– А я не кохаю тебе, – просичав Сашко. – І не буде в нас справжньої родини. Від дитини не відмовлюся. Та зроблю все, аби ти була нещасливою зі мною, – дивився, як наливаються слізьми її очі, як тремтять вуста. Усміхнувся задоволено. Дістала по носі. Самовпевнена мала аферистка! Чекав, коли Оля заплаче. Одначе вона опанувала себе. Витерла очі, сіла за стіл, розгорнула книжки. Почала виконувати домашнє завдання.

«Вона ж навчається в десятому класі! – подумки жахнувся Сашко. – Що ж я накоїв!? Дитина зовсім. Дитина, яка чекає від мене дитину. Де був мій розум?! – тієї миті Сашкові вперше стало шкода своєї молодої дружини. А вона тим часом зосереджено дивилася в підручник, хмурила брови, терла рукою чоло. Щось там в Олі не складалось. Якесь тремтливо-ніжне почуття зародилось у глибині його душі. Сашко уявив, як важко їй, вагітній, заходити до класу. Мабуть, насміхаються з Олі! Хлопець підвівся з ліжка, підійшов до столу, зазирнув через її плече в підручник.

– Алгебра? Рівняння не виходить? Можна, я допоможу? – сказав тихо. Допоміг їй виконати всі домашні завдання. – Дивись мені, якщо завтра отримаєш двійку, то поставлю тебе в куток, – додав жартома.

Оля поглянула на Сашка повними любові очима й тихо промовила:

– Я буду тобі гарною дружиною.

Її впертість розсердила Сашка. Він стримався і відповів їй спокійно:

– Олю, те, що я допоміг тобі, нічого не означає. Я не буду тобі гарним чоловіком. І взагалі чоловіком. Ти паспорт отримаєш перед самими пологами. Я приїду. Офіційно оформимо наш шлюб. Визнаю: дитина моя. Не хочу, аби росла байстрям. За це маєш бути мені вдячною. Але не житиму з тобою. Ніколи не пробачу тобі, що примусила мене одружитись. Житиму в місті. Згодом подам на розлучення. Дитині допомагатиму.

Сашко все вирішив для себе, однак почуття провини перед дівчиною та старенькою жінкою мучило його. Щоб якось відволіктися, брався господарювати. Нарубав дрівець на всю зиму. Полагодив паркани та сараї. За роботою плекав у собі злість: «Е ні, не візьмуть мене на жалість. Тікати звідси, тікати».

Коли Оля отримала паспорт, Сашко приїхав на день. Оформили шлюб і знову повернувся до міста. До життя, яке йому дуже подобалося. Про народження доньки його телефоном сповістила ненька. Як не дивно, але ця новина схвилювала Сашка. Попрохав назвати доню Юлею, одначе забирати Олю з пологового будинку не поїхав. Сашко, як і раніше, не хотів обтяжувати себе сім’єю. Життя вільного гультіпаки приваблювало його більше. Мав у місті дівчину Софію. Її батько був впливовою людиною. Про те, що він одружений, ніхто не знав. Сашко планував після розлучення з Олею освідчитись Софії. Її татко міг улаштувати зятя на будь-яку роботу в місті. Хоч би й на ринок. Проводити аналізи м’ясної продукції. То ж золоте дно! Там такі гроші крутяться, що хоч лопатою греби! Та й Софія вродлива і подобалась хлопцеві. Лише за декілька місяців на вимогу батьків приїхав поглянути на донечку.

Підходячи до Олиного будинку, відчував таке різноманіття почуттів, що аж серце калатало. Це були і цікавість (яка вона, його доня?), і сором, і розгубленість, і злість на свою слабкість. Зайшовши в будинок, першою побачив бабусю. Вона лежала на ліжку. Була бліда, схудла і слабка. З маминих розповідей Сашко знав, що старенька слабує, та не здогадувався, що так сильно. Підійшов до бабці, привітався з нею.

– Слава Богу, ти приїхав, – тихо промовила старенька. На очах у неї виступили сльози. – Синку, ти пробач мені, якщо чимось завинила перед тобою. Моя душа незабаром преставиться. Я не забарюсь. Дуже прошу тебе, не залишай Олі. В неї, крім тебе, нікого немає. Що буде з нею, з Юлечкою, якщо ти залишиш їх? Пропадуть. Сашуню, благаю тебе, не полишай їх. Пообіцяй мені. Чуєш, пообіцяй! Дай мені спокійно померти, – старенька з відчаєм, з надією дивилась на Сашка. Схудлим обличчям котилися сльози. Затримувались у глибоких зморшках маленькими озерцями. Сашкові в душі все перевернулось. Він розумів її відчай, її страх за онуку-сироту. Розумів її благання, її надії на нього.

– Обіцяю, – промовив тихо, але твердо. Тієї миті Сашкові здалося, ніби земля попливла з-під його ніг. Хлопець розумів: порушити слово, яке дав, ніколи не зможе.

У відчаї захотілося закричати на все горло: «Який же я дурень! Дозволив співчуттю та сумлінню взяти гору над холодним розумом». У дверях стала Оля. Трохи розповніла, з розпущеним волоссям, з темними мішками під очима, стояла, притримуючи на пишних грудях старенький халатик, і дивилась на Сашка очима, повними любові.

– Ти приїхав? – запитала тремтливим від хвилювання голосом. Усе Сашкове роздратування, весь його гнів обернулись проти неї. Ледь стримуючись, щоб у присутності бабусі не закричати на неї, винуватицю всіх його бід, пройшов повз дружину в її кімнату. Оля подріботіла за ним, зачинила двері, чекала бодай на одне слово. Сашко закипав гнівом. Раптом його погляд упав на дитяче ліжечко. Маленька тільки-но прокинулась. Терла кулачками оченята і кривила ротика, готуючись заплакати. Та, сонно поглянувши на тата, усміхнулась і простягла до нього пухкі ручки. Його руки самі потяглися назустріч, підняли донечку, притиснули до грудей. Маленька поклала голівку йому на плече і задоволено забелькотіла щось.

Сашко не розумів, що з ним відбувається. Хвиля тепла, ніжності, любові заполонила його душу. Сашко відчував беззахисність маленького янголяти, вдихав теплий дитячий запах – і помалу його роздратування тануло. Він зітхнув приречено, подумки прощаючись з мріями про Софію, про заможне життя під крилом її тата. Прощаючись із тим, що було так близько до тієї хвилини, допоки не зрозумів, що він теж тато.

Незабаром Олина бабуня померла. Сашко залишився жити з дружиною та донею. Влаштувався працювати в містечковій ветеринарній клініці. Намагався проводити на роботі якнайбільше часу. Стосунки між молодим подружжям не налагодились. Оля з усіх сил догоджала йому. Смачно готувала, щоранку вішала йому на стілець чисту випрасувану сорочку, в помешканні завжди було охайно, затишно. Ластівкою щебетала до Сашка, намагаючись привернути до себе увагу. А він її ніби не помічав. Озивався до Олі рідко, в разі крайньої потреби.

Завше похмурий, роздратований, ніби виконував якусь неприємну повинність. Лише біля маленької Юлечки був усміхненим, задоволеним, щасливим.

– Живу з тобою лише заради доні та тому, що дав слово твоїй бабусі. Ти не втішай себе примарними надіями. Не кохаю тебе й ніколи не покохаю. Ти аферистка, яка примусила мене одружитись, і цього я тобі ніколи не пробачу. Щасливої родини в нас не буде, – сказав якось їй.

– Поживемо – побачимо, – спокійно відповіла Оля. Вона дуже кохала Сашка і була впевнена, що він теж не байдужий до неї. Намагалася не звертати уваги на несправедливі докори. Ніколи не дорікала Сашкові за те, що саме через нього її життя теж пішло не так, як мало бути. Терпіла всі його примхи і чекала того часу, коли її чоловік припинить клеїти дурня. Одинадцятий клас Оля закінчила у вечірній школі. Влаштувалась на роботу в дитячий садочок. Заочно навчалась у педагогічному училищі.

***

Не розплющуючи очей, Сашко солодко потягнувся на ліжку. Усміхнувся, згадуючи пристрасну ніч. Увіткнувся носом в Олину подушку. Пахло нею. Її тремтливим гарячим тілом. З кухні долинав її стишений голос, тоненький голосочок Юлечки, брязкання виделок. Його дівчата снідали. Міг би підвестися й поснідати разом із ними, та це було б не в його стилі. Нехай підуть до садочка, тоді він поснідає. Сашко знав, що його сніданок чекатиме на нього, дбайливо закутаний у рушник. Чиста сорочка, начищені черевики теж чекатимуть на нього, як і щодня впродовж тих років, що вони живуть разом. За цей час у його стосунках з Олею змінилося мало. Зрідка Сашко був привітним з нею. Більше роздратованим і суворим. За найменшої нагоди нагадував, що не з власної волі одружився з нею. Спільне ліжко значення не мало, то лиш добросовісне виконання подружніх обов’язків. Сашко ніколи не казав їй слів кохання. Тримав дружину на короткому повідці, щоб знала своє місце і носа не задирала, буцімто й цього разу вийшло так, як вона хотіла. Сашко дозволяв себе кохати, турбуватись про себе, ніби робив Олі велику послугу. Те, що дружина йому не байдужа, Сашко зрозумів не відразу. Коли вона затримувалась на роботі, він дуже нервувався. Сашкові потрібно було бачити Олю, чути її голос. Ранками чути тупотіння її ніг у кухні, вночі обіймати її струнке тіло. Але молодий чоловік уперто доводив собі, що це не кохання. Це просто звичка. Людина ж до всього звикає. От і він звик. Мав коханку, Катерину, і дуже не хотів, аби Оля про це дізналась. Сашко завжди був слабким до косатого племені.

Продавчиня Катерина недовго його зваблювала, але надовго затрималась у його житті. Сашко сам не розумів, навіщо закрутив роман. Але йому подобалося мати коханку, почуватися незалежним від дружини. Йому подобалося таке життя, подобалося, що дружина запобігала йому, боялася його втратити. Якось Сашко упіймав себе на думці, що він теж боїться втратити Олю. Ніжних почуттів до неї не виявляв, однак інколи йому здавалося, що дружина знає про них. У такі миті Сашко намагався бути суворішим. Нехай не спокушається!

Та рано чи пізно таємне стає відомим. Не знати, хто нашепотів Ользі про її чоловіка та Катерину, але це сталося. Завжди стримана і спокійна молодичка вперше за декілька років зчинила сварку.

– Я тобі ніколи не перечила, все зносила твої докори, приниження, твої несправедливі звинувачення, твою вічно надуту фізіо­номію, але такого не терпітиму! Скільки часу мав мене за дурепу, тепер вважай, я порозумнішала! Скажи мені, чим вона краща за мене?! Чим?! – кричала чоловікові. Обличчя її пашіло нервовим рум’янцем, голос зривався, на очах виступали сльози. Сашкові було дуже неприємно, що Оля дізналась про його зраду, та в глибині душі відчував задоволення. Вивів-таки її з рівноваги.

– Чим краща?! – закричав у відповідь. – Та всім! Ти на себе у дзеркало дивишся?! З тобою ж поміж люди вийти соромно!

Оля довго мовчки дивилась на нього. Потім пішла до спальні, винесла подушку та ковдру, кинула йому під ноги. Мовчки повернулась до спальні й зачинила за собою двері. Сашко зрозумів: спатиме у вітальні. Вмостившись на незручному дивані, він довго сердито сопів. «Куди ти подінешся. Завтра увиватимешся біля мене ластівкою», – подумки звертався до дружини. З тим і заснув.

Вони не розмовляли вже декілька днів. Оля не готувала йому сніданків, не прасувала сорочок, не чистила черевиків. Сашка це сердило до бісиків, але примирення він хотів не тому. Шукав спосіб помиритись і не знаходив. Та все ж Сашкові поталанило. Їх запросили на весілля.

– Підемо? – запитав дружину, показуючи їй запрошення.

– Тобі ж поміж люди соромно зі мною вийти! – спокійно відповіла Оля. – З Катериною йди. Я сама піду.

Його розізлила її затятість. Сашко перший озвався до Олі, хоча міг цього й не робити. А вона, бач, яка! Вдає із себе ображену навіки.

– Ну й дідько з тобою!

Суботнього ранку прокинувся пізно. В будинку стояла німа тиша. Здивований Сашко обійшов усе. Олі та Юлечки не було ні в будинку, ні у дворі. «Мабуть, до моїх батьків пішли», – вирішивши так, зателефонував матері.

– Юлечка в нас, Оля привела вранці. Сказала, що ви сьогодні йдете на весілля. А ти що, не знаєш?

«Ось воно що? То це вона без мене на весілля пішла! Мститься мені за Катерину. А раптом запланувала зрадити мене з кимось?» – ця думка, мов громом, вразила Сашка. Він би саме так і вчинив. Палаючи від ревнощів, похапливо почав збиратись на те гуляння й собі.

Весільний двір був заставлений столами і повний запрошених. Олі серед них не було. Сашко обдивився скрізь, але дружини не знайшов. Гублячись у здогадках, сів за весільний стіл поруч зі своїм знайомим Славком.

– Випиймо по повній, друже. За молодих! – запропонував Славко.

– Випиймо, – погодився Сашко. Йому раптом захотілося напитись до поросячого вереску. Щоб нерви заспокоїти, стрес зняти.

Вони вже добряче хильнули, коли Славко штовхнув його ліктем у бік.

– Сашку, поглянь-но. Це не твоя дружина? Яка краля, навіть очі сліпить!

Молодий чоловік озирнувся. Біля воріт стояла Оля. Та чи вона це? Він побачив звабливу красуню. Шовкова сукня зеленого кольору, який так пасував до золотого волосся, щільно облягала струнку постать. Саме волосся було зібране високо на маківці й розсипалось на оголених плечах. Глибокий виріз відкривав лебедину шию, звабливі груди. З-під нафарбованих довгих вій світились зелені очі. Усе: одяг, вдалий макіяж, взуття, прикраси, сукня – так пасувало їй, що жінка мала неперевершений вигляд. Сашко навіть рота розтулив, споглядаючи те диво. У його грудях швидко-швидко закалатало серце. Гордощі за дружину переповнили чоловіка. Він зрозумів, чому Оля так запізнилась. Їздила до райцентру. Купувала вбрання. Красу наводила. Їй це вдалося. Дивився на Олю й усміхався. Вона теж поглянула на нього і рушила від воріт у двір. Щасливий Сашко вирішив, що Оля йде до нього. Навіть посунувся на лавці, готуючи їй місце. Але Оля підійшла до молодих, привітала їх і сіла в іншому від Сашка кінці столу. Чоловік знітився, ніби отримав ляпаса. Його настрій остаточно зіпсувався. Сашко знову налив собі горілки.

Весілля вирувало, співало, танцювало. Веселилась і Оля. Її постійно запрошували до танцю. Оля не відмовляла. Сашко пив і пив, похмуро поглядаючи на веселу дружину. Ревнощі вогнем пекли його серце, образа і горілка затьмарювали розум. Сашко нетямився від гніву. Запрошував Олю до танцю і Славко.

– Ну й дружина в тебе. Вогонь! Втомила мене танцем. А красуня яка! Картинка! Мені б таку! – захоплено казав Сашкові. Ті слова ножем різонули його серце. Тепер чоловік упевнився, що Оля справді мститься йому за зраду, шукає собі коханця. Гнів на неї подвоївся. Злостило те, що Оля має такий гарний вигляд, те, що була веселою, що на неї заглядаються інші чоловіки. Сашко звинувачував її навіть у тому, що напився.

– Подобається? То забирай ту руду кішку собі, – пробелькотів п’яно.

– Віддаєш? – похітливо реготнув Славко. – Ловлю тебе на слові. Я хлопець неодружений, голодний. Від такого подаруночка не відмовлюсь.

– Забирай, – пробуркотів Сашко. Він думав, що Славко жартує. Своїм словам не надавав суттєвого значення. Та якби був тверезий, то такого навіть жартома не сказав би. Оля зрозуміла, що її чоловік добряче випив. Таким вона бачила його вперше.

– Ходімо додому, – взяла Сашка за руку, намагаючись підвести з лавки.

– Пішла геть! Вертихвістко! – заволав Сашко, ледь повертаючи язиком. – Я без тебе прийшов, без тебе й піду. Не додому піду! До Катерини!

Кричав так, що чули всі присутні. Оля почервоніла від сорому. З докором поглянула на чоловіка. Пішла від нього геть. Знову почала танцювати, намагаючись заспокоїтись.

Сашко йшов додому. Було далеко. З одного кінця містечка в інший. Чоловікові було дуже зле. Дорогою декілька разів його знудило. Хміль трішечки вивітрювався. Мріяв якнайшвидше дістатись до своєї хати і впасти на ліжко. Так і вчинив.

– Саш-ш-ш-ку-у-у-! – почув крізь сон. Йому шуміло й боліло в голові, хотілося спати. Але Олин голос, прориваючись крізь шум та біль, висмикував його з обіймів хмільного сну. Відчув, як дружина трясе його за плече. Сашко прокинувся, та лежав обличчям до стіни, відновлюючи в пам’яті останні події. Образа на Олю знову закипіла в його душі. Припхалася з гуляння опівночі, ще й розбудила його!

– Сашку-у-у-у-! – з відчаєм, з болем знову кликала Оля.

– Відчепись! – гукнув роздратовано, не повертаючись до неї. Оля довго мовчала. Стояла навколішки біля ліжка і схлипувала.

– Сашку, – промовила крізь той плач, – мене зґвалтували. – В її словах було стільки болю, розпачу, страху!

Сашко нарешті, рвучко повернувшись, сів у ліжку. Оля дивилась на нього знизу вверх благальним поглядом. Волосся розкуйовджене, сукня розірвана на грудях, губи розбиті, ма­кіяж розмазаний. Сльози брудними потічками стікали обличчям. Сашко бачив усе те, одначе співчуття не відчував. Його его спромоглося лише на докір:

– Що, доскакалася?! Менше б хвостом крутила! Хотіла мені роги наставити?! От і наставила! І що тепер, я маю мчати, щоб комусь пику натовкти?! Не діждешся! – викрикнувши це, відчув полегшення. Знову бухнувся на подушки обличчям до стіни.

– Як мені жити тепер? Як жити? – вражено, розпачливо, немов сама до себе промовила Оля.

– А хоч і не живи! – скрикнув Сашко і заплющив очі. Оля ще довгу мить стояла непорушно біля нього. Потім легко провела долонею по його чуприні. Чоловік відразливо сіпнув головою. Оля підвелася з колін, важко зітхнула й вийшла з кімнати.

Скільки він спав – годину чи дві? Не пам’ятає. Прокинувшись, відчув сильний головний біль. Нестерпно хотілося пити. Світ навколо йшов обертом. Події минулої ночі вивітрились із голови.

– Олю! Дай пити! – гукнув щосили. Тиша. – Олю! – гукнув знову. І знову тиша.

«Куди вона поділась?» – подумав роздратовано. Ледь звівся на ноги. Тримаючись за стіни, дістався до ванної кімнати. Напився води. Підставив голову під струмінь холодної води. Ніби попустило трішки. Хміль майже вивітрився. Витираючи мокре волосся рушником, зайшов у кухню. Сів за стіл. Подумки відтворював події минулого вечора. Весілля, він хлепче горілку разом зі Славком. Його Оля, гарна як ніколи, стоїть у воротах. Оля! Її заплакані очі! Побите обличчя, розірвана сукня! Що, що вона сказала?! Її зґвалтували?! Господи! Хто смів доторкнутись до Олі?! До його дружини! А він? Він відштовхнув її! Згадавши все, Сашко занімів.

«Що я накоїв? Дурень! Нікчема! Потвора я остання!» – Він схопився на ноги. «Знайти Олю! Виблагати в неї прощення! Заспокоїти! Зацілувати! Сказати, як сильно я її кохаю!» – з цими розпачливими думками бігав у будинку, шукаючи дружину. В кімнатах її не було. Із завмиранням у передчутті біди вибіг у двір.

Примарне місячне сяйво заливало все довкола зловісним сріблом. Усе навколо непорушно завмерло. Квіти, які виплекали її дбайливі руки, дерева в садочку. Під одним із дерев стояла Оля, повернувшись до будинку спиною. Руки безвільно опущені вздовж стрункого тіла. Голова впала на груди. У всій її позі було щось страшне, неприродне. Але Сашко не відчув того.

– Олечко, кохана! Пробач мені, дурневі. Я так кохаю тебе, так кохаю. Ми разом усе переживемо. Тільки пробач, люба моя, мила моя, – говорячи це, Сашко біг через двір до своєї дружини. Серце його, сповнене любові та співчуття, ледь з грудей не вискакувало від радощів. Вона тут! З ним! Вона не пішла! Вона пробачить йому, як пробачала завжди. Вони житимуть щасливо, як ніколи. Нарешті Сашко дійшов до Олі. Міцно обійняв її. Притис до грудей. І відчув холод її тіла.

– Олечко, кохана. Ти зовсім холодна. Замерзла? Я зігрію тебе! – десь у глибині душі зародилася страшна здогадка. Та він не хотів у це вірити! Не хотів! Не хотів помічати мотузки на її лебединій шийці! Не хотів! – Олечко, кохана, поглянь на мене. Поглянь, – шепотів, хапаючись за примарну надію. Підвів Олі голову. Побачив страшну посмертну маску удавлениці. Не випускаючи холодного тіла з обіймів, застиг. Ніби помер і сам. Живою була лиш одна думка: «Це я, я вбив її. Я – вбивця!». Сашко стояв, обіймаючи мертву дружину. Байдуже місячне сяйво заливало їхні постаті. Сріблило його чорне волосся ниточками першої сивини.

За вікном сірів ранній світанок. Сашко все сидів біля ліжечка доні, поринувши у важкі спогади. Ґвалтівників, Славка та його приятеля, суворо покарали. Але Сашкові від того не легше. Він знав: убивцею Олі є він. Її чоловік. Вона прийшла до нього, до єдиної на світі близької людини, по співчуття, по допомогу. А він відштовхнув її. Саме це й убило Олю. Усвідомлення важкої провини відбирало бажання жити. Але мусив жити заради донечки. Сам не розумів, чому так поводився з дружиною. Сашко завжди дорікав Олі, що вона спаскудила йому життя. Насправді ж це він спаскудив життя їй.

«Я буду тобі гарною дружиною», – якось сказала йому. І була такою. Кохала його, все йому вибачала. Чому Сашко ховав кохання до неї за байдужістю й роздратуванням? Якби ж поводився як належить, то жили б вони в любові та злагоді довгі роки. Сашкові дуже хотілося, щоб сталося велике диво й Оля ожила, бодай на хвилину. Щоб він міг сказати, як сильно кохає її, виблагати в неї прощення. Але дива не сталося. Навіть у сни Оля приходила лише мертвою. Сашко знав: ці страхітливі сни він бачитиме всеньке життя. Це як спокута за вчинене. Та все ж щовечора, як молитву, як заклинання, шепотів: «Олечко, кохана, наснись мені живою».